ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сонце Місяць
2018.08.18 00:00
якби не стало цілого світу
лиш тільки бачити & дивитись
лише би жити всіма очима
вартових на хімічнім її весіллі

враже де ми були як часи спинились
чи нас осяяла вища ницість
аби лиш чутися її дітьми

Серго Сокольник
2018.08.17 23:57
Прагну душею пустелі. Бо вже para bellum
З осені смутком, коли надійдуть холоди.
...десь потаємних оаз невичерпні джерела
Так зачекались... Мерщій я полину туди

Мрією, щоб тамувати до творчості спрагу...
(Серед пустелі оази- безцінні дари...)
...а

Ігор Деркач
2018.08.17 22:16
У мене є один секрет на двох,
та я його нікому не розкажу,
інакше буде, – ах! А то і, – ох!
Хоча і не замурзався у сажу.

Є і сюжет один із багатьох,
якими я нікого не принаджу,
хоча один стараюсь за сімох

Ластівка Польова
2018.08.17 21:51
Чекатиму: він з’явиться в житті,
І я змінюсь. І інші будуть весни.
Розчавлена, розп’ята на хресті,
Заради погляду його - воскресну.

У вирі днів бентежних і тісних,
Шукаючи себе у іграх босих,
Я, як вовчиця, стерегтиму його сни

Віта Парфенович
2018.08.17 13:23
Я часто роздумую над поняттям Любов. І з роками все більше розумію, що воно включає не лишень романтичні мотиви, оспівані у піснях і жіночих романчиках. Це набагато обширніше поняття, наскільки набагато, що уявити це можна лише після того, як наб’єш не о

Адель Станіславська
2018.08.17 09:34
Дай си на стримок, дівче,
та не пилуйся.
Жити - не бігти,
броди - не глибочінь.
Світ ходить колом,
світ у постійнім русі.
Світ - полотно неткане:
сліпот- прозрінь...

Сонце Місяць
2018.08.16 23:42
як нам вернутися, чи відповідь даси
задуха й кіптява, у цій місцині
самі прокляті & провинні
ані краплини крові ні сльози

дерева із гілляками-кістками
відчитані бездумно молитви
усе промовлено, хіба лише живи

Ластівка Польова
2018.08.16 15:06
Я, ніби первісна жінка, даю імена речам.
З них кожне лунає дзвінко і втілюється в початок,
З якого постануть інші, прапредки усіх пра-пра...
Я жінка, мені видніше. Я перша, мої й права.

…Так річ здобуває назву і разом із нею – сенс.
Ось Річка, ось

Володимир Бойко
2018.08.16 14:16
Заблудилися туристи
І взялись дерева гризти.

Одурілі тупорилі
Півгороду тупо зрили.

До фіктивної контори
Завітали кредитори.

Микола Соболь
2018.08.16 09:53
Кому іще котлету в тісті?
Рефрижератор. Вантаж 200.

Ця тема звісно не нова.
Там – руки, ноги, голова…

Повоювало бидло з нами.
Тепер у цинку пре до мами.

Олександр Сушко
2018.08.16 08:47
З парубоцтва шугаю між перса дівочі,
Клав у ліжка, м'які спориші.
Утомився, солодкого меду не хочу,
Ти одну мені, Боже, лиши.

Ніц не маю багатства, лиш музу й Пегаса,
На любов лиш настроєний ген.
Та на золото мавки персисті не ласі -

Ігор Шоха
2018.08.16 07:08
Що є, то є! Рубаю із плеча.
Ні міфами, ні радістю, ні горем
уже не завоюєш читача,
якому завше по коліна море.

Беруся до пера як до меча
і невідомо, хто кого поборе.
Арена потребує глядача...

Серго Сокольник
2018.08.16 00:21
сенсозмістовне. Андеграунд***

Ну що, дівчатко? Серце має... ?
Чи "...ться"?.. Чи ні?.. Тобі видніш...
Іди повз вий "шалалулаїв"
Обабіч вОгнищ (чи... вогнИщ?..)))

І недаремно... "Офіследі"-

Сонце Місяць
2018.08.15 23:30
серпень~місяць імлисті жнива жне
сягаючи за береги ахеронтські
поневіряння петельне~кружне
у воді сутінковій свинцеве сонце
філософи снять цикути & секс
під гіллям ялівцевим що мовби мощі
цвілий вітер здобич ламку несе
тіла марсіанські маршують крі

Вікторія Лимарівна
2018.08.15 22:08
Згадую вкотре життєвий свій шлях,
Інколи навіть сльоза на очах
Зрадливо блисне ще й згадка, що доля
Досі тримає в самотньому колі.

Так і живу все один – тільки ліс,
Рідний для серця, бо в ньому я зріс.
Він, як жива неповторна істота.

Тетяна Левицька
2018.08.15 21:40
Подала у суд дружина
Та й на чоловіка.
«Б'є, - жаліється, - скотина!
Вся розпухла пика».

Пан суддя її питає:
"За що потерпіла?"
«Не второпаю, кохаю...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Ангеліна Федоренчик
2018.08.17

Ірина Ільчук
2018.08.15

Вікторія Волецвіт
2018.08.13

Ластівка Польова
2018.08.07

Дарія Б
2018.08.06

богдана биба буба
2018.08.02

Наталія Городчук
2018.07.30






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анна Ахматова (1889 - 1966) / Вірші

 РЕКВИЕМ
Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл,-
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
1961

Вместо предисловия

В страшные годы ежовщины я провела семнадцать месяцев в тюремных очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то "опознал" меня. Тогда стоящая за мной женщина, которая, конечно, никогда не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шепотом):
- А это вы можете описать?
И я сказала:
- Могу.
Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому, что некогда было ее лицом.

1 апреля 1957, Ленинград

Посвящение

Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними "каторжные норы"
И смертельная тоска.
Для кого-то веет ветер свежий,
Для кого-то нежится закат -
Мы не знаем, мы повсюду те же,
Слышим лишь ключей постылый скрежет
Да шаги тяжелые солдат.
Подымались как к обедне ранней,
По столице одичалой шли,
Там встречались, мертвых бездыханней,
Солнце ниже, и Нева туманней,
А надежда все поет вдали.
Приговор... И сразу слезы хлынут,
Ото всех уже отделена,
Словно с болью жизнь из сердца вынут,
Словно грубо навзничь опрокинут,
Но идет... Шатается... Одна...
Где теперь невольные подруги
Двух моих осатанелых лет?
Что им чудится в сибирской вьюге,
Что мерещится им в лунном круге?
Им я шлю прощальный свой привет.

Март 1940

ВСТУПЛЕНИЕ

Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.
И ненужным привеском качался
Возле тюрем своих Ленинград.
И когда, обезумев от муки,
Шли уже осужденных полки,
И короткую песню разлуки
Паровозные пели гудки,
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

1

Уводили тебя на рассвете,
За тобой, как на выносе, шла,
В темной горнице плакали дети,
У божницы свеча оплыла.
На губах твоих холод иконки,
Смертный пот на челе... Не забыть!
Буду я, как стрелецкие женки,
Под кремлевскими башнями выть.

[Ноябрь] 1935, Москва


2

Тихо льется тихий Дон,
Желтый месяц входит в дом.

Входит в шапке набекрень,
Видит желтый месяц тень.

Эта женщина больна,
Эта женщина одна.

Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне.

1938

3

Нет, это не я, это кто-то другой страдает.
Я бы так не могла, а то, что случилось,
Пусть черные сукна покроют,
И пусть унесут фонари...
Ночь.

1939

4

Показать бы тебе, насмешнице
И любимице всех друзей,
Царскосельской веселой грешнице,
Что случится с жизнью твоей -
Как трехсотая, с передачею,
Под Крестами будешь стоять
И своею слезою горячею
Новогодний лед прожигать.
Там тюремный тополь качается,
И ни звука - а сколько там
Неповинных жизней кончается...

1938

5

Семнадцать месяцев кричу,
Зову тебя домой,
Кидалась в ноги палачу,
Ты сын и ужас мой.
Все перепуталось навек,
И мне не разобрать
Теперь, кто зверь, кто человек,
И долго ль казни ждать.
И только пыльные цветы,
И звон кадильный, и следы
Куда-то в никуда.
И прямо мне в глаза глядит
И скорой гибелью грозит
Огромная звезда.

1939

6

Легкие летят недели,
Что случилось, не пойму.
Как тебе, сынок, в тюрьму
Ночи белые глядели,
Как они опять глядят
Ястребиным жарким оком,
О твоем кресте высоком
И о смерти говорят.

Весна 1939

7
ПРИГОВОР

И упало каменное слово
На мою еще живую грудь.
Ничего, ведь я была готова,
Справлюсь с этим как-нибудь.

У меня сегодня много дела:
Надо память до конца убить,
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить.

А не то... Горячий шелест лета,
Словно праздник за моим окном.
Я давно предчувствовала этот
Светлый день и опустелый дом.

[22 июня] 1939, Фонтанный Дом

8
К СМЕРТИ

Ты все равно придешь - зачем же не теперь?
Я жду тебя - мне очень трудно.
Я потушила свет и отворила дверь
Тебе, такой простой и чудной.
Прими для этого какой угодно вид,
Ворвись отравленным снарядом
Иль с гирькой подкрадись, как опытный бандит,
Иль отрави тифозным чадом.
Иль сказочкой, придуманной тобой
И всем до тошноты знакомой,-
Чтоб я увидела верх шапки голубой
И бледного от страха управдома.
Мне все равно теперь. Клубится Енисей,
Звезда Полярная сияет.
И синий блеск возлюбленных очей
Последний ужас застилает.

19 августа 1939, Фонтанный Дом

9

Уже безумие крылом
Души накрыло половину,
И поит огненным вином
И манит в черную долину.

И поняла я, что ему
Должна я уступить победу,
Прислушиваясь к своему
Уже как бы чужому бреду.

И не позволит ничего
Оно мне унести с собою
(Как ни упрашивай его
И как ни докучай мольбою):

Ни сына страшные глаза -
Окаменелое страданье,
Ни день, когда пришла гроза,
Ни час тюремного свиданья,

Ни милую прохладу рук,
Ни лип взволнованные тени,
Ни отдаленный легкий звук -
Слова последних утешений.

4 мая 1940, Фонтанный Дом


10
РАСПЯТИЕ

Не рыдай Мене, Мати,
во гробе зрящия.
___

Хор ангелов великий час восславил,
И небеса расплавились в огне.
Отцу сказал: "Почто Меня оставил!"
А матери: "О, не рыдай Мене..."

1938
___

Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.

1940, Фонтанный Дом

ЭПИЛОГ

I

Узнала я, как опадают лица,
Как из-под век выглядывает страх,
Как клинописи жесткие страницы
Страдание выводит на щеках,
Как локоны из пепельных и черных
Серебряными делаются вдруг,
Улыбка вянет на губах покорных,
И в сухоньком смешке дрожит испуг.
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мною,
И в лютый холод, и в июльский зной
Под красною ослепшею стеною.

II

Опять поминальный приблизился час.
Я вижу, я слышу, я чувствую вас:

И ту, что едва до окна довели,
И ту, что родимой не топчет земли,

И ту, что красивой тряхнув головой,
Сказала: "Сюда прихожу, как домой".

Хотелось бы всех поименно назвать,
Да отняли список, и негде узнать.

Для них соткала я широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов.

О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду и в новой беде,

И если зажмут мой измученный рот,
Которым кричит стомильонный народ,

Пусть так же они поминают меня
В канун моего поминального дня.

А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне,

Согласье на это даю торжество,
Но только с условьем - не ставить его

Ни около моря, где я родилась:
Последняя с морем разорвана связь,

Ни в царском саду у заветного пня,
Где тень безутешная ищет меня,

А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных марусь,

Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.

И пусть с неподвижных и бронзовых век
Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.

Около 10 марта 1940, Фонтанный Дом
1935-1940

Контекст : Поему читає Анна Ахматова (4,4 Мб)



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2007-02-07 10:03:57
Переглядів сторінки твору 6990
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 4.640 / 5.5  (4.739 / 5.74)
* Рейтинг "Майстерень" 4.274 / 5.5  (4.309 / 5.67)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.738
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2010.02.23 13:00
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ванда Савранська (Л.П./Л.П.) [ 2007-02-13 21:26:42 ]
…Напам’ять завчивши свій вирок катам,
І досі ця жінка чекає ще там.

Анна Ахматова
Реквієм

Епілог
2
Коли поминальний наблизиться час,
Я чутиму вас, відчуватиму вас:

І ту, що насилу з землі підвели,
І ту, що давно вже не топче землі,

І ту, що неначе не знає біди, -
Сказала, що йде, як додому, сюди.

Хотілось назвати б усі імена,
Та список поглинула сила страшна.

Покров я зіткала, щоб їх захистив,
Із бідних, від них запозичених слів.

Про них не забуду ніколи, ніде,
І навіть у час, як погибель прийде,

Якщо вже затулять мій змучений рот,
Яким закричав стомільйонний народ,

Нехай у скорботні зачорнені дні
Вони і мене поминають, сумні.

Якщо ж мені пам’ятник схочуть звести
В країні, де зараз панують Хрести,

На це торжество свою згоду даю,
Та постать самотню не ставте мою

Ні там, де ласкавий дитинства пісок, –
Розірвано з морем останній зв’язок,

Ні в царськім саду, де кохання блука
І тіні невтішної манить рука,

А тут, де стояла я триста годин,
І не відкрився засув ні один.

Тому що і в смерті блаженній боюсь
Забути про гуркання чорних марусь,

Забути, як грюкали кроки надвір
І вила стара, як поранений звір.

Нехай із повік скам’янілих моїх,
Як сльози, стікає підтанувший сніг,

Сидять голуби на тюремній землі,
І тихо Невою пливуть кораблі.

20.12.1006


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анна Куртєва (Л.П./Л.П.) [ 2011-12-31 23:49:26 ]
А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне…
Анна Ахматова

АХМАТОВОЙ

Аннушка, имя твое ношу
В радости и печали.
С тюркскими генами я прошу
Счастья у синей дали.

Степи одесские обхожу -
Там и меня мать рожала.
И в Шереметьевском Доме дрожу,
Все изучая скрижали.

Слезы пролью - как могу орошу
Землю, что песенной стала.
И ни о чем у креста не спрошу -
В горле слова застряли.

Ты обо всем рассказала сама,
Люди и звезды внимали.
Ходит к тебе на поклон вся страна.
Знаю, что этого мало.

Если бы все от твоей чистоты
Чуть просветленнее стали,
Мир бы расцвел, как весною цветы,
Мы бы его не узнали.

Верю: когда-нибудь в этой стране
Снимут убийц с пьедесталов,
Ты победишь в самой вечной войне
Антигуманную славу.

11 февраля 2001