ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тата Рівна
2019.11.11 21:16
Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах риплять хребти хвіртки
Рипкий той голос плещеться в

Семен Санніков
2019.11.11 20:59
Повтори випусків новин,
Шансони радіобояна
Уніс подій природний плин.
А нам залишилась маньяна.

Ось так - поділені живем,
І не поєднує трабахо.
Вкурив таки: маньяна - мем,

Ігор Деркач
2019.11.11 20:45
Жалі і сум людей не надихають.
Коли сльозава настає пора,
а душі переповнює жура,
усі вони поезію чекають.

І хай дощі ідуть як із відра,
а сиві хмари небо укривають –
зійде зоря і сльози висихають,

Олена Побийголод
2019.11.11 18:44
Володимир Висоцький. «Аліса»

Знайте: всі колись втекли,
наче заїнько-вухань,
від стрибальної шкали
для уцінки їхніх знань.

У когось в зубах - лосось,

Олександр Сушко
2019.11.11 17:37
На дубі за вікном усівся крук
І каркає на розпашілу жінку.
Начаклувала відьма, що помру
У триста років з нею ув обнімку.

І став за мить одну немилим світ,
Затемнений печальною габою.
Бо й тисячі із нею мало літ

Микола Дудар
2019.11.11 17:12
Захаращена Мова Істини...
Із обачністю кимсь описане
Час від часу перевізники… і
Ще озброєні перосписами...

Хай потомлені, неба кольору
Врата з вікнами надзвичайними
На відвідинах кури-бройлери…

Сергій Губерначук
2019.11.11 15:48
Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.

Тетяна Левицька
2019.11.11 11:06
Фантастичні гіацинти
уночі мара пряде.
Я повинна знати з ким ти,
в скільки прийдеш, зараз - де?

Хочу душу розпізнати,
про що мрієш, мислиш теж?
Що тобі співала мати,

Олександр Сушко
2019.11.11 10:18
Командує ординець зграї "Плі!".
Умер без болю. Мабуть, пощастило.
Мене згребли підпилі москалі
У вириту для ангелів могилу.

Між бути і не бути - грань тонка...
Увись лечу не сам, а з вірним другом.
Та небеса гукнули" - Зачекай!"

Ярослав Чорногуз
2019.11.11 08:16
Нечутно місяць у імлі ступав –
Туман по саду й небесах розвозив.
Натомлений, змарнілий листопад
Виплакував останні жовті сльози.

Білявка осінь? Що за дивина?
Як марево, розвіяла волосся.
І огорнула косами сповна…

Тамара Шкіндер
2019.11.11 07:42
Ти приходиш у сни.
Легкий вітер торкає волосся.
І немає вини.
Все, що мріялось, вже відбулося.

Погасили свічу.
За вікном забриніло світання.
Я покірно мовчу.

Іван Потьомкін
2019.11.11 07:02
Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані,врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощ понищать їх несамовито...
Дивлюс

Віктор Кучерук
2019.11.11 06:51
Не спиню болів плину
і не знижу в ціні
правд усяких ужинок,
що дістався мені.
Адже так засмутила
люта доля мене,
що терпіти несила
існування земне.

Сонце Місяць
2019.11.10 23:04
із тобою займатись гумором
у червневому різнобою
анічого не маючи спільного
бо навіщо нам із тобою

ген апостоли волхви ангели
давншіфтери & ковбої
ієрархії тіней муарових

Олександр Сушко
2019.11.10 17:12
Зоп'яну бовкнув кум, що геній я.
Насправді - бевзь. Не вірите? Даремно.
Кому потрібен гумору маяк?
В ціні корито й ложка здоровенна.

І помисли в сатирика брудні -
Виштовхує на глум святе і грішне.
Пронос летальний вам потрібен? Ні.

Сергій Губерначук
2019.11.10 15:48
Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
за скинуті гори її безкоштовного золота,
за опади листя і тиху свободу мою.

Огуда людська тільки зміцнює дану окремішність.
На хліб свій озимий я повного снігу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Андрій Скакодуб Архіп
2019.11.06

Петро Іщук
2019.11.03

Олег Дорош
2019.11.03

Владимир Лесник
2019.10.31

Ірина Осінь
2019.09.28

Наталія Шандра
2019.09.27

Ірина Стасюк
2019.09.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анна Ахматова (1889 - 1966) / Вірші

 РЕКВИЕМ
Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл,-
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
1961

Вместо предисловия

В страшные годы ежовщины я провела семнадцать месяцев в тюремных очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то "опознал" меня. Тогда стоящая за мной женщина, которая, конечно, никогда не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шепотом):
- А это вы можете описать?
И я сказала:
- Могу.
Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому, что некогда было ее лицом.

1 апреля 1957, Ленинград

Посвящение

Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними "каторжные норы"
И смертельная тоска.
Для кого-то веет ветер свежий,
Для кого-то нежится закат -
Мы не знаем, мы повсюду те же,
Слышим лишь ключей постылый скрежет
Да шаги тяжелые солдат.
Подымались как к обедне ранней,
По столице одичалой шли,
Там встречались, мертвых бездыханней,
Солнце ниже, и Нева туманней,
А надежда все поет вдали.
Приговор... И сразу слезы хлынут,
Ото всех уже отделена,
Словно с болью жизнь из сердца вынут,
Словно грубо навзничь опрокинут,
Но идет... Шатается... Одна...
Где теперь невольные подруги
Двух моих осатанелых лет?
Что им чудится в сибирской вьюге,
Что мерещится им в лунном круге?
Им я шлю прощальный свой привет.

Март 1940

ВСТУПЛЕНИЕ

Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.
И ненужным привеском качался
Возле тюрем своих Ленинград.
И когда, обезумев от муки,
Шли уже осужденных полки,
И короткую песню разлуки
Паровозные пели гудки,
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

1

Уводили тебя на рассвете,
За тобой, как на выносе, шла,
В темной горнице плакали дети,
У божницы свеча оплыла.
На губах твоих холод иконки,
Смертный пот на челе... Не забыть!
Буду я, как стрелецкие женки,
Под кремлевскими башнями выть.

[Ноябрь] 1935, Москва


2

Тихо льется тихий Дон,
Желтый месяц входит в дом.

Входит в шапке набекрень,
Видит желтый месяц тень.

Эта женщина больна,
Эта женщина одна.

Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне.

1938

3

Нет, это не я, это кто-то другой страдает.
Я бы так не могла, а то, что случилось,
Пусть черные сукна покроют,
И пусть унесут фонари...
Ночь.

1939

4

Показать бы тебе, насмешнице
И любимице всех друзей,
Царскосельской веселой грешнице,
Что случится с жизнью твоей -
Как трехсотая, с передачею,
Под Крестами будешь стоять
И своею слезою горячею
Новогодний лед прожигать.
Там тюремный тополь качается,
И ни звука - а сколько там
Неповинных жизней кончается...

1938

5

Семнадцать месяцев кричу,
Зову тебя домой,
Кидалась в ноги палачу,
Ты сын и ужас мой.
Все перепуталось навек,
И мне не разобрать
Теперь, кто зверь, кто человек,
И долго ль казни ждать.
И только пыльные цветы,
И звон кадильный, и следы
Куда-то в никуда.
И прямо мне в глаза глядит
И скорой гибелью грозит
Огромная звезда.

1939

6

Легкие летят недели,
Что случилось, не пойму.
Как тебе, сынок, в тюрьму
Ночи белые глядели,
Как они опять глядят
Ястребиным жарким оком,
О твоем кресте высоком
И о смерти говорят.

Весна 1939

7
ПРИГОВОР

И упало каменное слово
На мою еще живую грудь.
Ничего, ведь я была готова,
Справлюсь с этим как-нибудь.

У меня сегодня много дела:
Надо память до конца убить,
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить.

А не то... Горячий шелест лета,
Словно праздник за моим окном.
Я давно предчувствовала этот
Светлый день и опустелый дом.

[22 июня] 1939, Фонтанный Дом

8
К СМЕРТИ

Ты все равно придешь - зачем же не теперь?
Я жду тебя - мне очень трудно.
Я потушила свет и отворила дверь
Тебе, такой простой и чудной.
Прими для этого какой угодно вид,
Ворвись отравленным снарядом
Иль с гирькой подкрадись, как опытный бандит,
Иль отрави тифозным чадом.
Иль сказочкой, придуманной тобой
И всем до тошноты знакомой,-
Чтоб я увидела верх шапки голубой
И бледного от страха управдома.
Мне все равно теперь. Клубится Енисей,
Звезда Полярная сияет.
И синий блеск возлюбленных очей
Последний ужас застилает.

19 августа 1939, Фонтанный Дом

9

Уже безумие крылом
Души накрыло половину,
И поит огненным вином
И манит в черную долину.

И поняла я, что ему
Должна я уступить победу,
Прислушиваясь к своему
Уже как бы чужому бреду.

И не позволит ничего
Оно мне унести с собою
(Как ни упрашивай его
И как ни докучай мольбою):

Ни сына страшные глаза -
Окаменелое страданье,
Ни день, когда пришла гроза,
Ни час тюремного свиданья,

Ни милую прохладу рук,
Ни лип взволнованные тени,
Ни отдаленный легкий звук -
Слова последних утешений.

4 мая 1940, Фонтанный Дом


10
РАСПЯТИЕ

Не рыдай Мене, Мати,
во гробе зрящия.
___

Хор ангелов великий час восславил,
И небеса расплавились в огне.
Отцу сказал: "Почто Меня оставил!"
А матери: "О, не рыдай Мене..."

1938
___

Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.

1940, Фонтанный Дом

ЭПИЛОГ

I

Узнала я, как опадают лица,
Как из-под век выглядывает страх,
Как клинописи жесткие страницы
Страдание выводит на щеках,
Как локоны из пепельных и черных
Серебряными делаются вдруг,
Улыбка вянет на губах покорных,
И в сухоньком смешке дрожит испуг.
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мною,
И в лютый холод, и в июльский зной
Под красною ослепшею стеною.

II

Опять поминальный приблизился час.
Я вижу, я слышу, я чувствую вас:

И ту, что едва до окна довели,
И ту, что родимой не топчет земли,

И ту, что красивой тряхнув головой,
Сказала: "Сюда прихожу, как домой".

Хотелось бы всех поименно назвать,
Да отняли список, и негде узнать.

Для них соткала я широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов.

О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду и в новой беде,

И если зажмут мой измученный рот,
Которым кричит стомильонный народ,

Пусть так же они поминают меня
В канун моего поминального дня.

А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне,

Согласье на это даю торжество,
Но только с условьем - не ставить его

Ни около моря, где я родилась:
Последняя с морем разорвана связь,

Ни в царском саду у заветного пня,
Где тень безутешная ищет меня,

А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных марусь,

Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.

И пусть с неподвижных и бронзовых век
Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.

Около 10 марта 1940, Фонтанный Дом
1935-1940

Контекст : Поему читає Анна Ахматова (4,4 Мб)



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2007-02-07 10:03:57
Переглядів сторінки твору 7533
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 4.640 / 5.5  (4.739 / 5.74)
* Рейтинг "Майстерень" 4.274 / 5.5  (4.309 / 5.67)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.738
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2010.02.23 13:00
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ванда Савранська (Л.П./Л.П.) [ 2007-02-13 21:26:42 ]
…Напам’ять завчивши свій вирок катам,
І досі ця жінка чекає ще там.

Анна Ахматова
Реквієм

Епілог
2
Коли поминальний наблизиться час,
Я чутиму вас, відчуватиму вас:

І ту, що насилу з землі підвели,
І ту, що давно вже не топче землі,

І ту, що неначе не знає біди, -
Сказала, що йде, як додому, сюди.

Хотілось назвати б усі імена,
Та список поглинула сила страшна.

Покров я зіткала, щоб їх захистив,
Із бідних, від них запозичених слів.

Про них не забуду ніколи, ніде,
І навіть у час, як погибель прийде,

Якщо вже затулять мій змучений рот,
Яким закричав стомільйонний народ,

Нехай у скорботні зачорнені дні
Вони і мене поминають, сумні.

Якщо ж мені пам’ятник схочуть звести
В країні, де зараз панують Хрести,

На це торжество свою згоду даю,
Та постать самотню не ставте мою

Ні там, де ласкавий дитинства пісок, –
Розірвано з морем останній зв’язок,

Ні в царськім саду, де кохання блука
І тіні невтішної манить рука,

А тут, де стояла я триста годин,
І не відкрився засув ні один.

Тому що і в смерті блаженній боюсь
Забути про гуркання чорних марусь,

Забути, як грюкали кроки надвір
І вила стара, як поранений звір.

Нехай із повік скам’янілих моїх,
Як сльози, стікає підтанувший сніг,

Сидять голуби на тюремній землі,
І тихо Невою пливуть кораблі.

20.12.1006


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анна Куртєва (Л.П./Л.П.) [ 2011-12-31 23:49:26 ]
А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне…
Анна Ахматова

АХМАТОВОЙ

Аннушка, имя твое ношу
В радости и печали.
С тюркскими генами я прошу
Счастья у синей дали.

Степи одесские обхожу -
Там и меня мать рожала.
И в Шереметьевском Доме дрожу,
Все изучая скрижали.

Слезы пролью - как могу орошу
Землю, что песенной стала.
И ни о чем у креста не спрошу -
В горле слова застряли.

Ты обо всем рассказала сама,
Люди и звезды внимали.
Ходит к тебе на поклон вся страна.
Знаю, что этого мало.

Если бы все от твоей чистоты
Чуть просветленнее стали,
Мир бы расцвел, как весною цветы,
Мы бы его не узнали.

Верю: когда-нибудь в этой стране
Снимут убийц с пьедесталов,
Ты победишь в самой вечной войне
Антигуманную славу.

11 февраля 2001