ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я сміюся крізь сльози" (2006)
ЕПОХА БЕЗПАМ’ЯТСТВА
Відомим є афористичний вислів: рукописи не горять! Не згоріли «Слово о полку Ігоревім», «Історія русів», «Літопис Самійла Величка». Навіть бісівський «Комуністичний маніфест» не згорів!
І все ж рукописи (добре, що не всі) «горять» – десь безслідно щезають, здаються на макулатуру, ідуть на підстилку, на розтопку. Це коли їх не бережуть, не здають до архівів, не оприлюднюють і не тиражують. Автори, які спочили в Бозі, поступово забуваються, випадають із творчого процесу. Так утворюються білі плями й чорні діри в науці, літературі, мистецтві, зрештою, в історії та народній пам’яті.
Тут я поведу мову про творчу спадщину луганських письменників: колись широковідомих, але не дуже талановитих, і маловідомих, але вельми обдарованих, а тому вартих і доброго слова нащадків, і вічної пам’яті.
Жив-був гаряче люблений усіма й до всіх дуже привітний чоловік, цікавий прозаїк і чудовий організатор літературного життя Луганщини, знаний і визнаний у стольному Києві та столичній Москві, Тарас Михайлович Рибас – так звали його. Трагічна смерть відняла його в нас навесні сімдесят сьомого року. Поховали його з усіма можливими почестями – тисячі людей прийшли, щоби сказати останнє «Прощай...». Спорудили на могилі скромний пам’ятничок, невдовзі й меморіальну дошку відкрили на будинку, де він жив. У Старобільську (там Тарас Михайлович, травмований, перебував лихоліття війни), здається, іменем письменника назвали одну з вулиць. Дещо підготовлене до друку самим автором побачило світ у Києві та Донецьку. І все затихло – на роки й десятиліття. Жодної книжки, жодного перевидання. Тих же романів «Сын погибшего», «Красный снег»... Архів письменника, усі рукописи, на щастя, збережені вдовою Іриною Петрівною, донькою та сином. Але що вони можуть у наш час зробити для увічнення літературної пам’яті чоловіка й батька?! Спадщину таких літераторів, як Тарас Рибас, мусить, зобов’язана видавати й перевидавати держава – для всіх без винятку бібліотек, зрештою, для шкіл, зацікавлених читачів і краєзнавців. А якщо держава чомусь не може або не хоче, то цю місію мала б перебрати на себе місцева адміністрація, обласна рада, використовуючи бюджетні кошти та залучаючи до спонсорства приватних осіб. Адже скоробагатьків у Луганську розвелося чимало.
Отож, пишучи ці рядки, закликаю всіх можновладців і позикодавців: допоможіть родині Т.М. Рибаса видати найкраще зі спадщини достойного письменника, славетного луганця! І нехай примножиться цим ваша слава, і нехай приростуть ваші капітали!
А ще добре було б спорудити пам’ятник Тарасу Рибасу та й поставити його поблизу обласної бібліотеки – місця вільного й підходящого там багато, не все заставили кіосками.
Владислав Титов – людина-легенда. Ще за життя Владислав Андрійович мав і славу, і відзнаки, і почесті лауреатські. Та й посмертно дещо увічнився: у назві вулиці, у музеї свого імені... Іноді ще згадують про виставу за його твором «Всем смертям на зло», дають повтор. А книги... книги не перевидаються, про них забувають, забули, не знають зовсім. Вдова письменника, Рита Петрівна, колотилася, волала до сердець та совісті тих, із ким її покійний чоловік знався близько, а з багатьма й дружив, – ні, не почули, не відгукнулися. Слава Богу, творчий доробок письменника збережено, він жде свого дослідника й видавця. А читач чекає перевидань!
В архівних надрах обласної бібліотеки, педагогічного університету, в окремих родинах і в окремих небайдужих людей зберігаються плоди розумів і сердець Івана Савича, Йосипа Курлата, Веніаміна Мальцева, Анатолія Романенка, Миколи Погромського, Михайла Яременка, Микити Чернявького... Усе це слід переглянути, систематизувати, вивчити – і до друку, у світ. Завдяки В.В. Просіну видано книгу прози Миколи Щепенка. Той же Просін посприяв і виданню книги Миколи Погромського, двотомника «Жайвори над Луганщиною». Вийшли журнальні варіанти кількох повістей Микити Чернявського (цьому посприяли колеги – Микола Ночовний, Олексій Неживий, я, Іван Низовий, Борис Слободянюк). Оце, здається, і все – як мізерно мало! Як легковажно мало! Як злочинно мало робимо ми, живі, для наших славетних небіжчиків!
Бог, може, і простить, а от історія – ні! Вона, знайте, дама жорстока, хоч і справедлива.
Сьогодні ми не знаємо, де архіви Василя Горяїнова, Івана Трохимчука... Чи збереглися десь у когось останні прекрасні вірші Степана Бугоркова та Михайла Яременка? Їх треба шукати й знаходити, видавати й перечитувати!
Страшна доля чудового, вельми талановитого й воістину самобутнього поета Віталія Кодолова, який ще в зовсім молодому віці широко друкувався у всесоюзних часописах! За чутками, які дійшли до нас із далекого Мурманська (туди Віталька виїхав з Луганська вимушено), поет-моряк знайшов свою могилу в холодних водах чи то Північного, чи то Баренцевого моря. Траулер, на якому він рибалив, потонув, команду було врятовано, а тіло мого доброго друга Віталія не знайшли... Ніде не можу я знайти й слідів його безцінної творчої спадщини. Казали, ніби дещо зберігається в луганського літератора Василя Дуніна, але Василь заперечує це, і я йому вірю мимоволі. Жодної книжки поета Віталія Кодолова досі не побачили ні в Луганську, ні, скоріше за все, у Мурманську. Не кажу вже про рідний Віталію Новосибірськ чи не чужий йому Херсон, де він прожив не один рік. Це – трагедія. Не стільки для мертвого вже поета, скільки для нас, його друзів, ще живих. І для луганської, підкреслюю це, луганської, не дуже й багатої на істинні таланти, літератури!
Важко зараз і живим письменникам, важче, ніж мертвим... Мертвим не боляче... «Мертвые сраму не имут», – сказано десь у святому писанні. А нам, живим і заледве живим, – дуже й дуже боляче, і ой як соромно! За глухоту й сліпоту суспільну. За глупоту власницьку, за принизливу німоту письменників, самим своїм даром Господнім покликаних говорити, кричати, волати! І, як сказав колись славнозвісний Верещагін з «Білого сонця пустелі», «за Державу обидно!»
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЕПОХА БЕЗПАМ’ЯТСТВА
Відомим є афористичний вислів: рукописи не горять! Не згоріли «Слово о полку Ігоревім», «Історія русів», «Літопис Самійла Величка». Навіть бісівський «Комуністичний маніфест» не згорів!
І все ж рукописи (добре, що не всі) «горять» – десь безслідно щезають, здаються на макулатуру, ідуть на підстилку, на розтопку. Це коли їх не бережуть, не здають до архівів, не оприлюднюють і не тиражують. Автори, які спочили в Бозі, поступово забуваються, випадають із творчого процесу. Так утворюються білі плями й чорні діри в науці, літературі, мистецтві, зрештою, в історії та народній пам’яті.
Тут я поведу мову про творчу спадщину луганських письменників: колись широковідомих, але не дуже талановитих, і маловідомих, але вельми обдарованих, а тому вартих і доброго слова нащадків, і вічної пам’яті.
Жив-був гаряче люблений усіма й до всіх дуже привітний чоловік, цікавий прозаїк і чудовий організатор літературного життя Луганщини, знаний і визнаний у стольному Києві та столичній Москві, Тарас Михайлович Рибас – так звали його. Трагічна смерть відняла його в нас навесні сімдесят сьомого року. Поховали його з усіма можливими почестями – тисячі людей прийшли, щоби сказати останнє «Прощай...». Спорудили на могилі скромний пам’ятничок, невдовзі й меморіальну дошку відкрили на будинку, де він жив. У Старобільську (там Тарас Михайлович, травмований, перебував лихоліття війни), здається, іменем письменника назвали одну з вулиць. Дещо підготовлене до друку самим автором побачило світ у Києві та Донецьку. І все затихло – на роки й десятиліття. Жодної книжки, жодного перевидання. Тих же романів «Сын погибшего», «Красный снег»... Архів письменника, усі рукописи, на щастя, збережені вдовою Іриною Петрівною, донькою та сином. Але що вони можуть у наш час зробити для увічнення літературної пам’яті чоловіка й батька?! Спадщину таких літераторів, як Тарас Рибас, мусить, зобов’язана видавати й перевидавати держава – для всіх без винятку бібліотек, зрештою, для шкіл, зацікавлених читачів і краєзнавців. А якщо держава чомусь не може або не хоче, то цю місію мала б перебрати на себе місцева адміністрація, обласна рада, використовуючи бюджетні кошти та залучаючи до спонсорства приватних осіб. Адже скоробагатьків у Луганську розвелося чимало.
Отож, пишучи ці рядки, закликаю всіх можновладців і позикодавців: допоможіть родині Т.М. Рибаса видати найкраще зі спадщини достойного письменника, славетного луганця! І нехай примножиться цим ваша слава, і нехай приростуть ваші капітали!
А ще добре було б спорудити пам’ятник Тарасу Рибасу та й поставити його поблизу обласної бібліотеки – місця вільного й підходящого там багато, не все заставили кіосками.
Владислав Титов – людина-легенда. Ще за життя Владислав Андрійович мав і славу, і відзнаки, і почесті лауреатські. Та й посмертно дещо увічнився: у назві вулиці, у музеї свого імені... Іноді ще згадують про виставу за його твором «Всем смертям на зло», дають повтор. А книги... книги не перевидаються, про них забувають, забули, не знають зовсім. Вдова письменника, Рита Петрівна, колотилася, волала до сердець та совісті тих, із ким її покійний чоловік знався близько, а з багатьма й дружив, – ні, не почули, не відгукнулися. Слава Богу, творчий доробок письменника збережено, він жде свого дослідника й видавця. А читач чекає перевидань!
В архівних надрах обласної бібліотеки, педагогічного університету, в окремих родинах і в окремих небайдужих людей зберігаються плоди розумів і сердець Івана Савича, Йосипа Курлата, Веніаміна Мальцева, Анатолія Романенка, Миколи Погромського, Михайла Яременка, Микити Чернявького... Усе це слід переглянути, систематизувати, вивчити – і до друку, у світ. Завдяки В.В. Просіну видано книгу прози Миколи Щепенка. Той же Просін посприяв і виданню книги Миколи Погромського, двотомника «Жайвори над Луганщиною». Вийшли журнальні варіанти кількох повістей Микити Чернявського (цьому посприяли колеги – Микола Ночовний, Олексій Неживий, я, Іван Низовий, Борис Слободянюк). Оце, здається, і все – як мізерно мало! Як легковажно мало! Як злочинно мало робимо ми, живі, для наших славетних небіжчиків!
Бог, може, і простить, а от історія – ні! Вона, знайте, дама жорстока, хоч і справедлива.
Сьогодні ми не знаємо, де архіви Василя Горяїнова, Івана Трохимчука... Чи збереглися десь у когось останні прекрасні вірші Степана Бугоркова та Михайла Яременка? Їх треба шукати й знаходити, видавати й перечитувати!
Страшна доля чудового, вельми талановитого й воістину самобутнього поета Віталія Кодолова, який ще в зовсім молодому віці широко друкувався у всесоюзних часописах! За чутками, які дійшли до нас із далекого Мурманська (туди Віталька виїхав з Луганська вимушено), поет-моряк знайшов свою могилу в холодних водах чи то Північного, чи то Баренцевого моря. Траулер, на якому він рибалив, потонув, команду було врятовано, а тіло мого доброго друга Віталія не знайшли... Ніде не можу я знайти й слідів його безцінної творчої спадщини. Казали, ніби дещо зберігається в луганського літератора Василя Дуніна, але Василь заперечує це, і я йому вірю мимоволі. Жодної книжки поета Віталія Кодолова досі не побачили ні в Луганську, ні, скоріше за все, у Мурманську. Не кажу вже про рідний Віталію Новосибірськ чи не чужий йому Херсон, де він прожив не один рік. Це – трагедія. Не стільки для мертвого вже поета, скільки для нас, його друзів, ще живих. І для луганської, підкреслюю це, луганської, не дуже й багатої на істинні таланти, літератури!
Важко зараз і живим письменникам, важче, ніж мертвим... Мертвим не боляче... «Мертвые сраму не имут», – сказано десь у святому писанні. А нам, живим і заледве живим, – дуже й дуже боляче, і ой як соромно! За глухоту й сліпоту суспільну. За глупоту власницьку, за принизливу німоту письменників, самим своїм даром Господнім покликаних говорити, кричати, волати! І, як сказав колись славнозвісний Верещагін з «Білого сонця пустелі», «за Державу обидно!»
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію