Поетичні рядки Тараса Федюка завжди проникливі й чуттєві. Вони видаються настільки рідними, себто духовно близькими читачеві, що мимоволі складається враження непідкупної органічної цілісності федюкових світів – художньо-вербального та емоційно-рефлективного, закодованих в одному образі. Ця поезія як повітря, як стиль і спосіб буття, вона оточує нас усюди. Ми проникаємось, ми проникнені нею наскрізно. Так, часто блукаючи осінніми київськими парками, приходять на думку, як асоціація і аналогія, вже культові: „Ми жили в Києві тоді. / Дощі стояли у воді. / І голос був з касети. / Кавник, пропалений до дір. / Порушений в Нью-Йорку мир. / Газети” чи „Це і є моє щасливе завтра. / Дим з долоні стелиться на стіл. / Жовтень. Перельоти динозаврів. / Або прельоти менших тіл. / І горбаті вікна гнуть рамена / При хатинці сірій і курній. / Світ ловив мене у власній жмені / І не упіймав мене у ній”...
Тут багато життєвої філософії, простіше сказати, мудрості земного існування, почуттів, що давно виросли із випадкових емоцій, художніх символів, що виступають нащадками оригінальних кодів-образів...
Висловлене неодмінно стосується й нової лірики Федюка. Цей поет, природно залишаючись самим собою, щокнижки духовно вивищується над своє постійно еволюціонуюче поетичне „ego” шляхом, так би мовити, „екстравертного” самозаглиблення, що допомагає нам, читачам і шанувальникам, не лише глибоко й гостро усвідомлювати повідане Федюком, але й уживатися, втілюватись у презентовані поетом ролі його ліричних героїв, що робить поезію Тараса Федюка і актуальною, і такою, що завжди магнетизує своєю таємницею (згадаймо хоча б назви книжок) як світовідтворення, так і світовизнання.