
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.30
20:43
Я у цім не зізнаюсь на сповіді –
Хай зі мною помре назавжди:
У кохання бувають різновиди,
А для мене кохання – це ти.
Панотець не почує розкаяння –
Я тебе не вважаю за гріх:
Хай Господь покарання ухвалює,
Хай зі мною помре назавжди:
У кохання бувають різновиди,
А для мене кохання – це ти.
Панотець не почує розкаяння –
Я тебе не вважаю за гріх:
Хай Господь покарання ухвалює,
2025.07.30
18:53
На перехресті моря й сосон
Є диво-вимір інший, ось він –
Гір велетенських світ магічний.
Світ, що закохує навічно!
Тут мешкають красиві люди,
Що варті кадрів Голівуду.
На зріст як гуллівери Свіфта,
Є диво-вимір інший, ось він –
Гір велетенських світ магічний.
Світ, що закохує навічно!
Тут мешкають красиві люди,
Що варті кадрів Голівуду.
На зріст як гуллівери Свіфта,
2025.07.30
17:43
Я стрів Зеленського в степу
(ми йшли тоді в Європу).
– А ти куди?
– Біжу в ОПУ *!
...А може, краще – в ОПУ?
(ми йшли тоді в Європу).
– А ти куди?
– Біжу в ОПУ *!
...А може, краще – в ОПУ?
2025.07.30
14:50
Піду гуляти під дощем.
Як хочеш, підемо з тобою.
У бризках хмарного прибою,
торкаючись небес плечем,
гулятимемо під дощем
з любов’ю.
Стікатиме по на нас вода
Як хочеш, підемо з тобою.
У бризках хмарного прибою,
торкаючись небес плечем,
гулятимемо під дощем
з любов’ю.
Стікатиме по на нас вода
2025.07.30
14:43
На курорт у далеку Анталію
Подалася дебела Наталія
І весь пляж офігів –
Вийшло із берегів
Море Чорне в турецькій Анталії.
Королі й королеви у Франції
До підданців тримають дистанцію.
Подалася дебела Наталія
І весь пляж офігів –
Вийшло із берегів
Море Чорне в турецькій Анталії.
Королі й королеви у Франції
До підданців тримають дистанцію.
2025.07.30
12:24
Стежка до ільмової левади
Вологої, наче першопочаток подиху,
Поросла зачарованими лунаріями
Не тільки у снах їжаків
Колючих, як наша буденність*
(Торкнись).
Мовчання гостя окрайчика «завтра»
Зазирає зіницями білими
Вологої, наче першопочаток подиху,
Поросла зачарованими лунаріями
Не тільки у снах їжаків
Колючих, як наша буденність*
(Торкнись).
Мовчання гостя окрайчика «завтра»
Зазирає зіницями білими
2025.07.30
06:11
Через жадібність сусідки,
Україні важко в світі
Стати схожою на квітку
І красі своїй радіти.
Бо не кориться вказівкам,
І не клониться покірно, –
Україна за готівку,
Чи можливість йти в комірне.
Україні важко в світі
Стати схожою на квітку
І красі своїй радіти.
Бо не кориться вказівкам,
І не клониться покірно, –
Україна за готівку,
Чи можливість йти в комірне.
2025.07.30
01:20
Замовкне без причини дивний сміх,
Як добіжить кінця стара платівка.
Майбутнє злобно вдарило під дих.
Виводжу до минулого листівку,
Туди, де залишки прозорих криг
Міняли від зими свої домівки.
Я радо, посеред калюж брудних
Як добіжить кінця стара платівка.
Майбутнє злобно вдарило під дих.
Виводжу до минулого листівку,
Туди, де залишки прозорих криг
Міняли від зими свої домівки.
Я радо, посеред калюж брудних
2025.07.30
01:17
Яка печаль пресвітла, Боже мій!
Мов музика зійшла із небо-сині,
Де Моцарту натхнення йшов розвій,
Він душу виливав на клавесині.
Грайливий завше, нині був сумний...
І темпи уповільнював до largo.
І тугу розливали скрізь вони,
Мов музика зійшла із небо-сині,
Де Моцарту натхнення йшов розвій,
Він душу виливав на клавесині.
Грайливий завше, нині був сумний...
І темпи уповільнював до largo.
І тугу розливали скрізь вони,
2025.07.29
22:10
Окуляри стали жити
окремим життям від мене,
вони вступають до мафії,
плетуть інтриги,
зраджують і знаджують,
укладають угоди,
вступають до профспілок.
Окуляри взяли моду
окремим життям від мене,
вони вступають до мафії,
плетуть інтриги,
зраджують і знаджують,
укладають угоди,
вступають до профспілок.
Окуляри взяли моду
2025.07.29
21:10
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
2025.07.29
18:33
бажав ділитись генним кодом
данило майстер з усіма
та де набрати стільки люду
нема
II.
нема й здоровя щоб ділитись
а малахітниця стара
данило майстер з усіма
та де набрати стільки люду
нема
II.
нема й здоровя щоб ділитись
а малахітниця стара
2025.07.29
12:23
Любов – надзвичайно дивовижне почуття. Найперше, це найвища християнська чеснота. Як пише Сергій Ґуберначук, «любов – почуття Христове». Для Сергія найгармонійнішими та реальними були і залишаються (принаймні у віршах) «тихий Рай Людей і Любовей Великих»
2025.07.29
09:33
Майбутній автор легендарного роману «На Західному фронті без змін» уже у 18 років пізнав, що таке війна,
отримавши численні поранення…
На західному фронті без змін:
людство не вчить уроків…
Знову земля у шрамах мін -
не зробиш зайвого кроку.
отримавши численні поранення…
На західному фронті без змін:
людство не вчить уроків…
Знову земля у шрамах мін -
не зробиш зайвого кроку.
2025.07.29
05:40
Яка мені справа
До вашої слави,
Або привілеїв, чи всіх нагород,
Якщо без упину
Донині гне спину
За борг неоплатний народ.
Не хоче багатий
Підвищить оплату,
До вашої слави,
Або привілеїв, чи всіх нагород,
Якщо без упину
Донині гне спину
За борг неоплатний народ.
Не хоче багатий
Підвищить оплату,
2025.07.29
01:48
Веселонько! Тебе не повернути!
Напам’ять вивчив дивні кольори.
Кричуща справедливість самосуду!
Безкарність врешті-решт перебори!
Хіба що знову мовчки проковтнути
Образу. Гучно плакати навзрид.
Шукати кульки вилитої ртуті,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Напам’ять вивчив дивні кольори.
Кричуща справедливість самосуду!
Безкарність врешті-решт перебори!
Хіба що знову мовчки проковтнути
Образу. Гучно плакати навзрид.
Шукати кульки вилитої ртуті,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Буколик /
Проза
Іван Вазов. Апостол у небезпеці
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іван Вазов. Апостол у небезпеці
На тому місці, де нині викрашається князівський палац, 1871 року стояв старий валійський конак – кілька вбогих скупчених будівель із похилими стінами й вітхими галереями, що виходили на тісний мощений двір, з великими дерев’яними брамами, які вели на захід й охоронялися двома вартовими; ліворуч од брам височіла мечеть, а праворуч зеленіла велика верба зі звислими до землі гілками – єдина тамтешня розрада очам.
Одного пригожого липневого дня з воріт конака вийшло кілька заптій; спинившись на маленькому майдані й деякий час пошушукавшись там, вони розійшлися в різних напрямках.
Один із них, знаний Алі-Чауш, темношкірий бородатий турок із грубим опухлим обличчям, пішов торговими рядами (де нині Торгова вулиця), пробиваючи собі шлях крізь галасливий натовп, яким кишіла вузька вулиця, заставлена щільними низькими рядами бакалійних яток і крамниць, й уважно розглядаючи деякі обличчя. Дійшовши до Трайковичевого заїзду, він допитливо роздивився його, як і корчму, машинально намацав револьвер, аби переконатися, що той на місці в кобурі, й хотів було ввійти.
Саме в цю мить на віддалі з’явився один заптія. Алі-Чауш зупинився коло дверей і зачекав його.
– Що дізнався? – спитав він низьким голосом.
– Передивився – але такого не знайшов, – відповів заптія, обтираючи хусткою спітнілу голену потилицю.
– Ти добре дививсь? Гарно запам’ятав? Років двадцяти п’яти, русий, сіроокий, миршавий, середнього зросту і в чорній куртці. Іди на другий заїзд! Головне – дивися в очі: сірі, зовсім сірі, – повчально прикрикнув Алі-Чауш, а очі його бігали на всі боки й помічали кожного, хто проходив повз заїзд і хто туди заходив.
– Слухаюся, Алі-Чауш!
І заптія пішов.
***
Ця розмова між двома заптіями стосувалася Василя Левського, якого розшукували, аби піймати.
На той час безстрашний Апостол, під виглядом торговця шерстю, приїхав із Пловдива до Софії, де організував комітет, який згодом заживе історичної слави захопленням турецької скарбниці на Арабо-Конакському перевалі. Софійська поліція, попереджена телеграфом із Пловдива, вся була на ногах. Цілі загони жандармів пустили на пошуки Левського. Алі-Чауш, найжвавіший і найкмітливіший з них, керував розшуком уже кілька днів, даючи необхідні настанови поліціантам і точно описуючи обличчя й одяг революціонера.
Отже, Дияконові загрожувала велика небезпека. Він був зухвалий і безстрашний до безглуздя, переконаний у тупості турецької поліції, самовпевнений, можливо, вірив у свою зорю, бо досі він силу-силенну раз вислизав із ворожих пазурів; утім, ані він не підозрював, що за ним гналися, ані його софійські друзі не знали нічого такого, аби дати йому найнадійніший сховок.
***
Гострий погляд Алі-Чауша допитливо спинився на кав’ярні Ілчо, яка приліпилася до Трайковичевої корчми, й він увійшов туди, перш ніж увійти до заїзду.
У кав’ярні було четверо людей: один гість – рослий огрядний болгарин у французькому вбранні, який курив наргіле на лаві; господар Ілчо, який точив бритву на кресалі, а перед люстром підмайстер голив якогось білявого гостя в чорній маячній [1] куртці, що сидів спиною до дверей.
Це був Василь Левський.
Алі-Чауш привітався з болгарином, який курив наргіле і якого він знав, і з удавано байдужим виглядом, але тихо спитав:
– Ілчо, тут у заїзді чи немає одного… торговця?
Він описав зовнішність і вбрання Диякона.
– Не знаю, Алі-Чауше, я до заїзду не маю діла, – відповів господар, спокійно продовжуючи своє заняття, бо він був незнайомий з Левським і зовсім не цікавився, чому Алі-Чауш розшукує цю людину.
– Сіроокий, худорлявий, – повторив Алі-Чауш, машинально кинувши погляд на Левського, чию спину він тільки й бачив.
Співрозмовники говорили тихо, одначе й інші присутні в кав’ярні чули їх.
У підмайстра затремтіли руки, бритва в них затряслася і ледве не впала. Його обличчя пожовкло від страху! – бідний хлопчина знав, що голить Левського.
Та ще більше змінилося обличчя рослого болгарина, який курив наргіле на лаві. Він пополотнів; це був пан Христо Ковачев, друг Левського, і тепер йому здалося, що Дияконові кінець.
Утім, обличчя Левського, відображене у дзеркалі, залишалося тихим і спокійним. Жодна його жилка не затремтіла, ані тіні хвилювання не промайнуло на його крижаному обличчі. Треба сказати, що надлюдське самовладання не покидало його і в найстрашніших небезпеках, якими було всіяне його неймовірне, бурхливе життя.
***
Алі-Чауш сів на лаву і запалив сигару.
– Що тобі, Христо-ефенді? Ти не хворий? – спитав він софійця, дивлячись на його зблідле й засмучене обличчя.
– Га… Алі-Чауше… Так… Ні! То спека… – розгублено пробелькотів Ковачев.
– Хлопче! Гарно тримай бритву, а то ще поріжеш мене! – суворо прикрикнув Левський на хлопчину.
Турок мимоволі озирнувся на чорну куртку Апостола й продовжив почату дріб’язкову розмову з Ковачевим.
«Цей клятий чекає, поки Диякона доголять, аби побачити його обличчя… йому кінець!» - подумав собі Ковачев. Але в цю критичну хвилину спокій і холоднокрів’я Диякона підбадьорили його. Ковачева надихнула одна думка: він згадав, що Алі-Чауш має невеличку слабкість – полюбляє випити. Тож запросив його:
– Вип’єш ракії, Алі-Чауше?
Той погодився. Перехиливши двадцять п’ять грамів ракії, він заплямкав мокрими губами й з просвітлілими очима відповів кивком на віншування Ковачева.
– У спеку ракія освіжає, – знову зауважив Ковачев. – чи зволите ще одну?
І, не чекаючи відповіді, він наново замовив двадцять п’ять драмів. Турок випив і їх, шумно прополоскавши рота водою.
Аби остаточно відволікти увагу заптії, Ковачев тихо почав йому розказувати соромітну історію про одну софійську туркеню, відому своєю легкою поведінкою, від чого очі ласолюбного турка наповнилися вологою, і він, не блимнувши, випив ще п’ятдесятку.
«Тепер якраз хвилина, аби йому не помітно щезнути» – подумав Ковачев, кидаючи швидкий знаменний погляд Левському, який встав з-за стола і поправляв краватку перед люстром.
Але Ковачев побачив, що Левський, замість тихо зникнути, повернувся обличчям прямо до турка, обтрусив себе і взявся платити хлопцеві. Алі-Чауш мимоволі озирнувся і позирнув на нього. Ясні й спокійні сірі очі Апостола зустрілися з очима Алі-Чауша.
На Ковачеві волосся встало дибки.
Але він подужав стриматися.
– Бувайте здорові! – шанобливо попрощався він із Левським, за звичаєм.
– Щасти, пане! – попрощався з ним і Алі-Чауш, недоладно розлого вклонившись, та знову повернувся до співбесідника і продовжив ласу розмову.
Левський вийшов за двері.
***
За півгодини Алі-Чауш згадав про свою місію, залишив Ковачева і пішов на заїзд, аби продовжити розшуки й побачити приїжджих.
У цю саму хвилину три заптії з переможним видом. наставивши їм у спини багнети, вели п’ятьох переляканих болгар, яких упіймали на різних заїздах.
Усі вони були русі та в чорних куртках!
Ковачев, стоячи у дверях кав’ярні Ілчо, сумно дивився на ці жертви турецької сваволі.
У цей же час якийсь обірваний шоп [2] вів коня, нав’юченого лантухами вугілля. Він крикнув Ковачеву:
– Хочеш мого вугілля? Воно й дешево дам!
Той поглянув і остовпів.
– Левський! – скрикнув він, озираючись довкола.
– Недорого… Не хочеш?... Твоя воля, пане!
І шоп неквапно повів коня далі…
Одного пригожого липневого дня з воріт конака вийшло кілька заптій; спинившись на маленькому майдані й деякий час пошушукавшись там, вони розійшлися в різних напрямках.
Один із них, знаний Алі-Чауш, темношкірий бородатий турок із грубим опухлим обличчям, пішов торговими рядами (де нині Торгова вулиця), пробиваючи собі шлях крізь галасливий натовп, яким кишіла вузька вулиця, заставлена щільними низькими рядами бакалійних яток і крамниць, й уважно розглядаючи деякі обличчя. Дійшовши до Трайковичевого заїзду, він допитливо роздивився його, як і корчму, машинально намацав револьвер, аби переконатися, що той на місці в кобурі, й хотів було ввійти.
Саме в цю мить на віддалі з’явився один заптія. Алі-Чауш зупинився коло дверей і зачекав його.
– Що дізнався? – спитав він низьким голосом.
– Передивився – але такого не знайшов, – відповів заптія, обтираючи хусткою спітнілу голену потилицю.
– Ти добре дививсь? Гарно запам’ятав? Років двадцяти п’яти, русий, сіроокий, миршавий, середнього зросту і в чорній куртці. Іди на другий заїзд! Головне – дивися в очі: сірі, зовсім сірі, – повчально прикрикнув Алі-Чауш, а очі його бігали на всі боки й помічали кожного, хто проходив повз заїзд і хто туди заходив.
– Слухаюся, Алі-Чауш!
І заптія пішов.
***
Ця розмова між двома заптіями стосувалася Василя Левського, якого розшукували, аби піймати.
На той час безстрашний Апостол, під виглядом торговця шерстю, приїхав із Пловдива до Софії, де організував комітет, який згодом заживе історичної слави захопленням турецької скарбниці на Арабо-Конакському перевалі. Софійська поліція, попереджена телеграфом із Пловдива, вся була на ногах. Цілі загони жандармів пустили на пошуки Левського. Алі-Чауш, найжвавіший і найкмітливіший з них, керував розшуком уже кілька днів, даючи необхідні настанови поліціантам і точно описуючи обличчя й одяг революціонера.
Отже, Дияконові загрожувала велика небезпека. Він був зухвалий і безстрашний до безглуздя, переконаний у тупості турецької поліції, самовпевнений, можливо, вірив у свою зорю, бо досі він силу-силенну раз вислизав із ворожих пазурів; утім, ані він не підозрював, що за ним гналися, ані його софійські друзі не знали нічого такого, аби дати йому найнадійніший сховок.
***
Гострий погляд Алі-Чауша допитливо спинився на кав’ярні Ілчо, яка приліпилася до Трайковичевої корчми, й він увійшов туди, перш ніж увійти до заїзду.
У кав’ярні було четверо людей: один гість – рослий огрядний болгарин у французькому вбранні, який курив наргіле на лаві; господар Ілчо, який точив бритву на кресалі, а перед люстром підмайстер голив якогось білявого гостя в чорній маячній [1] куртці, що сидів спиною до дверей.
Це був Василь Левський.
Алі-Чауш привітався з болгарином, який курив наргіле і якого він знав, і з удавано байдужим виглядом, але тихо спитав:
– Ілчо, тут у заїзді чи немає одного… торговця?
Він описав зовнішність і вбрання Диякона.
– Не знаю, Алі-Чауше, я до заїзду не маю діла, – відповів господар, спокійно продовжуючи своє заняття, бо він був незнайомий з Левським і зовсім не цікавився, чому Алі-Чауш розшукує цю людину.
– Сіроокий, худорлявий, – повторив Алі-Чауш, машинально кинувши погляд на Левського, чию спину він тільки й бачив.
Співрозмовники говорили тихо, одначе й інші присутні в кав’ярні чули їх.
У підмайстра затремтіли руки, бритва в них затряслася і ледве не впала. Його обличчя пожовкло від страху! – бідний хлопчина знав, що голить Левського.
Та ще більше змінилося обличчя рослого болгарина, який курив наргіле на лаві. Він пополотнів; це був пан Христо Ковачев, друг Левського, і тепер йому здалося, що Дияконові кінець.
Утім, обличчя Левського, відображене у дзеркалі, залишалося тихим і спокійним. Жодна його жилка не затремтіла, ані тіні хвилювання не промайнуло на його крижаному обличчі. Треба сказати, що надлюдське самовладання не покидало його і в найстрашніших небезпеках, якими було всіяне його неймовірне, бурхливе життя.
***
Алі-Чауш сів на лаву і запалив сигару.
– Що тобі, Христо-ефенді? Ти не хворий? – спитав він софійця, дивлячись на його зблідле й засмучене обличчя.
– Га… Алі-Чауше… Так… Ні! То спека… – розгублено пробелькотів Ковачев.
– Хлопче! Гарно тримай бритву, а то ще поріжеш мене! – суворо прикрикнув Левський на хлопчину.
Турок мимоволі озирнувся на чорну куртку Апостола й продовжив почату дріб’язкову розмову з Ковачевим.
«Цей клятий чекає, поки Диякона доголять, аби побачити його обличчя… йому кінець!» - подумав собі Ковачев. Але в цю критичну хвилину спокій і холоднокрів’я Диякона підбадьорили його. Ковачева надихнула одна думка: він згадав, що Алі-Чауш має невеличку слабкість – полюбляє випити. Тож запросив його:
– Вип’єш ракії, Алі-Чауше?
Той погодився. Перехиливши двадцять п’ять грамів ракії, він заплямкав мокрими губами й з просвітлілими очима відповів кивком на віншування Ковачева.
– У спеку ракія освіжає, – знову зауважив Ковачев. – чи зволите ще одну?
І, не чекаючи відповіді, він наново замовив двадцять п’ять драмів. Турок випив і їх, шумно прополоскавши рота водою.
Аби остаточно відволікти увагу заптії, Ковачев тихо почав йому розказувати соромітну історію про одну софійську туркеню, відому своєю легкою поведінкою, від чого очі ласолюбного турка наповнилися вологою, і він, не блимнувши, випив ще п’ятдесятку.
«Тепер якраз хвилина, аби йому не помітно щезнути» – подумав Ковачев, кидаючи швидкий знаменний погляд Левському, який встав з-за стола і поправляв краватку перед люстром.
Але Ковачев побачив, що Левський, замість тихо зникнути, повернувся обличчям прямо до турка, обтрусив себе і взявся платити хлопцеві. Алі-Чауш мимоволі озирнувся і позирнув на нього. Ясні й спокійні сірі очі Апостола зустрілися з очима Алі-Чауша.
На Ковачеві волосся встало дибки.
Але він подужав стриматися.
– Бувайте здорові! – шанобливо попрощався він із Левським, за звичаєм.
– Щасти, пане! – попрощався з ним і Алі-Чауш, недоладно розлого вклонившись, та знову повернувся до співбесідника і продовжив ласу розмову.
Левський вийшов за двері.
***
За півгодини Алі-Чауш згадав про свою місію, залишив Ковачева і пішов на заїзд, аби продовжити розшуки й побачити приїжджих.
У цю саму хвилину три заптії з переможним видом. наставивши їм у спини багнети, вели п’ятьох переляканих болгар, яких упіймали на різних заїздах.
Усі вони були русі та в чорних куртках!
Ковачев, стоячи у дверях кав’ярні Ілчо, сумно дивився на ці жертви турецької сваволі.
У цей же час якийсь обірваний шоп [2] вів коня, нав’юченого лантухами вугілля. Він крикнув Ковачеву:
– Хочеш мого вугілля? Воно й дешево дам!
Той поглянув і остовпів.
– Левський! – скрикнув він, озираючись довкола.
– Недорого… Не хочеш?... Твоя воля, пане!
І шоп неквапно повів коня далі…
1. Від «шаяк» – грубе домоткане сукно.
2. Шоп – прізвисько селянина Західної Болгарії, переважно з околиць Софії.
Переклав і приміткував Василь Білоцерківський
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію