ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.01.22 06:31
До сходу сонця ще година.
Сіріє ночі чорне тло.
А за моїм вікном калина
Тихенько стукає у скло.
Немов зове мене до себе:
«Козаче, чуєш ти, чи ні?
Уже світліше стало небо
І сумно у саду мені…»

Домінік Арфіст
2020.01.21 23:13
і рука моя Вам – востаннє –
берете? – о даремний дар!
не беруть дання на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)

Ярослав Чорногуз
2020.01.21 21:33
Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживе у грудях рана,
Як вишня воля піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,

Вікторія Лимарівна
2020.01.21 19:58
Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,

Мессір Лукас
2020.01.21 19:30
Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/

Надія Тарасюк
2020.01.21 19:28
Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.

Галина Сливка
2020.01.21 19:26
Ідеш собі... Одна з-поміж усіх...
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить біло сніг,
Бо без межі оте, що нам належить.

Воно в тобі не раз ще проросте
Любов'ю з болю, світлом із нестями.
Несеш в собі життя, складне й просте,

Олександр Сушко
2020.01.21 18:35
Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу. Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А во

Матвій Смірнов
2020.01.21 14:37
Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Сергій Губерначук
2020.01.21 13:57
Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,

Ігор Деркач
2020.01.21 12:45
Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,

Олександр Сушко
2020.01.21 11:59
У всього своя межа,
Ціна за красу і вади.
І вирвати зуба жаль,
І совість за так віддати.

За усмішку - гострий ніж,
За слово огуди - дяка.
Ночами не плачу більш -

Ірина Білінська
2020.01.21 11:49
Одягнула б твої обійми,
загорнулася міцно-міцно,
щоб ніхто не знайшов,
не вийняв...
І пішла би гуляти містом...

Ідучи, я б лічила зорі,
забуваючи все на світі...

Іван Потьомкін
2020.01.21 07:52
Дощеві стачило терплячки
(принаймні так мені здалося),
щоб на роботу я прийшов сухим,
включив як завше музику класичну
і «Капуччіно» з приємністю попив.
Тільки тоді продовжив дощ свою пісню,
нудну для птаства і людей,
та життєдайну для землі

Олександр Сушко
2020.01.21 06:06
Зайшов на сайт, а там людей орава
Мене уздріла і одразу: - Ки-и-и-иш!
Зеленобобіки волають: - Буде вава!
Порохоботи: - Ти на гузні нашім прищ.

Відбитись зась! Стару розбито ліру,
Сатира відсьогодні - вже не щит.
- Не поважаєш нашого кумира!

Тетяна Левицька
2020.01.21 05:56
Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крилами ніжуть небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Богдан Манюк (1965) / Проза

 Мамин ліс
    Мене, семилітнього, вабила західна частина лісу за селом. Чомусь саме та місцина хутко забирала в обійми дубів і кленів, заставляючи покинути корів на ближньому пасовищі. Ніби магнітом притягувала вона, ніби чарами якимись у зелену казку спроваджувала малого. Облюбував між деревами горбок, порослий мохом, задивлявся на лісову дорогу, що збігала у видолинок, інколи ходив тією дорогою туди-сюди, поки не назбирав праворуч або ліворуч білих грибів чи маслюків. Натішившись лісом, повертався на луку, хвалився знахідками друзям-пастушкам. Разом розводили вогнище й готували грибну запіканку. Найстарший пастух дід Онисько на прізвисько Перст одразу брався научати, як зробити лісові дарунки їстівними й не отруїтися. Слухали діда уважно, виконували вказівки, щоб тільки поласувати шматочком гриба – малюсіньким, бо від більшого застерігав, мовляв, дітям шкідливо.Згодом, поївши, заводили зі стареньким розмову. Була й така, що запам’яталась мені найбільше.
- Діду, ви все знаєте?
- Ні, звичайно… А взагалі довго живу…
- А скажіть, - вся малеча киває на мене, - чому він до лісу он там на горі часто бігає?
- Родинне відчуття… Належала та частина лісу прабабці нашого мандрівця, - гладить мене по голові, - поки до колгоспу не забрали…
- А чому забрали, діду? – цікавлюся.
- Малий ти, щоб зрозуміти… - знизує плечима, - виростеш - оповім.
- Комуняки багатьох пограбували, - докидає найстарший з малечі фразу, почуту, ймовірно, в родинному колі.
- Ти ба, який мудрагелик, - дивується дід і переводить спілкування в інше, безпечніше русло: хтозна, де спливуть його фрази, адже малеча не тямить, що гостріші з них жбурнуть у пащу в’язниці дорослого мовця…
    Слухаємо дідову розповідь про Золоту Липу, власне біля цієї річки й пасемо. Відблиски хвиль, шум води допомагають нам уявити змальованих дідом давніх селян у човнах, русалок під мостом і білих лебедів у розкриллі над водою.
    Ніби й самі розкрилившись, зганяємо під вечір худобу докупи й мерщій у село.
- Баб, діда, зустрічайте! - лепечу до своїх рідних, котрим відданий на виховання батьками: вчителюють далеченько, приїжджаючи додому щосуботи.
- Хлів відчинено, - бабусині очі оцінюють повноту коров’ячих животів, - міг би й краще попасти, внучку!
    За вечерею виявляю ранні проблиски дипломатичних здібностей.
- А чому діда Ониська Перстом прозвали, - здалеку підбираюся до того, що муляє цікавість, - лісу.
- Любить пальцем вказувати, тому й перст, - кидає моя бабуся Анна, впіймавши посмішку дідуся Євгена.
- Я так і думав, - примружуюсь, - а дід Онисько розумний?
- Від тебе таки розумніший! – голосно сміється дідусь Євген. – Чому запитуєш?
    Не відповідаю. Міркую, підперши долонею підборіддя. Зважуюся на наступне запитання.
- А не обманщик Онисько?
- Не знаємо такого за ним, - пильніше придивляється до мене бабуся.
- Отож сказав правду – у вас був свій ліс! – видихаю, - розкажіть про це.
- Почекай трішки, - на обличчі бабусі занепокоєння, - і все стане тобі відомим.
    Те трішки тривало чотирнадцять років – до горбачовської відлиги. Тільки тоді, повернувшись з армійської служби, я почув історію, яка дихнула на мене пронизливим холодком і досі незвіданим теплом…

    Липневої ночі 1939 року настирливий стукіт у шибку й гучний голос злякали господарів хати, де щойно погас каганець.
- Тимку, Маріє, у вашому лісі гуляють пили й сокири!
    Господиня вправно відчинила вікно.
- Давно гуляють?
- Добру годину, - тим же голосом повідомило темне завіконня.
- Климе, - вереск господині підняв на ноги господаря і трійко дітей, - чуєш, Климе, нас грабують! Хутко вдягайся!
- Чую, Маріє! – Тимко вовтузився з каганцем, а запаливши, скомандував, - всім залишатися вдома!
- Ачей всиджу на бамбетлі, - Маріїні коси накрила хустка, - біжимо разом!
    І вже на порозі Марія зронила старшій дочці.
- Доглянь сестер, Анно!
    Покликали на поміч найближчих сусідів. Бігцем у напрямку лісового масиву. Радились, як захопити непроханих зненацька, щоб жоден не розчинився в темені.
- Поведу яром, так доберемось непоміченими, - аргумент Тимка переконав усіх.
    Щільно оточили й освітили крадіїв, коли ті утрьох котили колоду, покинувши інструмент. Спротиву не було: надто дужі чолов’яги нависли над зігнутими в три погибелі крадіями, пригощаючи кожного кулаками.
- Годі, бо повбиваєте! – Марія відсторонила сусідів.
- І ти тут, Фуцику? – Тимко впізнав місцевого п’яницю, - ну, відрекомендуй дружків: хто такі, взялись звідкіля?
    Наперебій заскрекотали зайшлі: виявилося, що проживають у ближніх селах, господарюють на своїй землі, а ліс цей крадуть за намовою Фуцика в окупантів… поляків.
- Тільки не віддайте в руки польської влади! – благали.
- Не віддамо, - Тимкова рука торкнулася колоди, - завезете своїми кіньми все заготовлене на подвір’я хати-читальні для потреб нашої громади, тоді й забудемо гріх, а Фуцикові… - махнув рукою, - хай Бог простить.
    Невідомо, чи мав Фуцик ревні спілкування з Богом, чи каявся хоч хвилинку, але перестали рости за ним золоті верби, ніби скотився п’янюга з пагорба гріха, на який так бездумно піднімався, і тепер роздумує в затишному видолинку на самоті про життєві спотикання – серйозно, як личить чоловіку розважливому. Насправді ж, занюхавши запах перемін зі Сходу, не обділений кмітливістю й не обтяжений родинними коренями, котрі могли б назвати куркульськими, випещував мрію про кар’єру й помсту невгодним йому… З найтонших думок-ниточок сплітав мотуз для ласо, яке наважився закинути на нову, радянську владу: нехай тягне його за собою. Постарається прижитись, як риба в каламутній воді, як птах, що не літає, зате на ти з лабіринтами трав. На подив односельцям привітав розкішною хлібиною на рушникові роту червоноармійців в центрі села, поклонився командирові, зачастословивши про відданість ленінізму й відомих йому звитяжців із зірками на чолах. Військові розглядали Фуцика, начебто якусь екзотику, поплескували по плечах, мотали на вус кожне слово ретивого. Згодом їхньому задоволенню не було меж: Фуцик заповзявся на прохання командира розквартирувати військо в селі. Так крутій розпочав маневри, що мали, щонайменше, зміцнити грунт під його ногами… При нагоді вказав командировіна високу могилу з жовто-синім знаменом за церквою.
- Захоронення січовиків, - просичав, - тих, що воювали в австрійській армії в першу світову. Хоча б знамено прибрати…
    Прибрали не тільки символ українства – розтерзали, розчавили землицю, під якою знайшли прилисток мертві тіла хлопців з відчайдушного українського полку, провісника незалежності України.Спохмурніле небо скликало звідусіль хмари. Хто б не поглянув угору, моторошно опускав очі: згустки гніву в небесній темені, змальовані Божим пензлем у вигляді велетенських створінь, нахилялися ближче і ближче до землі, ніби прагли схопити безбожників з петлицями на комірцях… Несамовитий, схожий на вибух грім пришвидшив дріботіння ніг по кістках покійних стрільців і по душах живих селян, котрих, не підпускаючи до вандалів, тримали на мушці шість автоматників.
    Закінчивши акцію, військо сховалося під дахівками, а селяни довго молилися під дощем. І дощ, і сльози, й молитви рясніли так, що, здавалося, більше й нічого на світі немає зі сторони світлого й щиросердого.
    Увечері Тимко привів до хати кількох друзів. Анну з сестрами відправили до родичів, Марія мовчки готувала вечерю, та не могла не підтримати чоловіка, коли йому заперечили.
- Майте гордість, чоловіки, - розпочала стиха, - в Тимка вона є, тому й кличе вас відновити вночі стрілецьку могилу.
- Божевілля! – спалахнув найстарший із гурту, - знову червонопетличні знищать її, а упійманих – до цюпи!
- Звісно, повторять глум… Звісно, ризикуємо неабияк, - голос Марії набрав висоту, - а все ж заради січовиків, що померли за права українців, за наближення волі святої мусимо кинути в обличчя зайшлим: не цураємось слави предків, не безбатченки й не манкурти!
    Дочекалися виїзду військових за межі села на навчання, припильнували й зачинили в льосі Фуцика, подякували місяцю, що не шкодує проміння, й до роботи: півсотні селян носили землю, десяток впорядковував, четверо вартували, пропікаючи поглядами дороги й луки. Під ранок встановили на вершині могили дубовий хрест і жовто-синє полотнище.
- Помийте відра, інструмент і взуття, - радив усім Тимко, прощаючись, - непрохані гості не забаряться…
    До Тимка не забарилася й смерть. Приведений Фуциком на подвір’я особіст кинувся з погрозами й кулаками на Марію, а коли сокира господаря розрубала плече, натиснув на курок пістолета.
    Пішов світ обертом для згорьованої родини: рвала коси свої й голосила на все село Марія, дві дочки, здригаючись, тулилися до прострелених грудей батька, а найменшенька, трирічна, притискала до личка батькову руку, можливо тому, що пестила її голівку ніжно-ніжно ще годину тому.
    В’язничні мури рік і вісім місяців висмоктували з Марії останнє сонячне й душевне тепло, коротко обстрижений посивілий у тридцять вісім волос гармоніював хіба що зі стелею такого ж кольору, а не з барвами прекрасного жіночого віку. Чорне, лишень чорне домінувало в житті ув’язненої: чорними видавалися підлога в камері, залізні двері, загратоване вікно й усе, що виднілося за вікном. Єдині проблиски світлого – діти, забрані й доглянуті ріднею. Врешті переконала себе: заради дочок не кинеться на конвоїра, не отримає, як відчайдуха Тимко, свинець у серце. Сподівалася на звільнення. Надію зігріли в’язні розповіддю про наближення війни до кордонів сталінської імперії. Комусь спало на гадку, що поляки в 1939-му перед наступом сталінських полків відчинили навстіж двері Берези Картузької…Так повинна чинити кожна влада.
    Звістка про бомбові удари німецької авіації по містах Галичини поширилась між в’язнями миттєво. Тим паче сприяв цьому певний спокій: перестали доноситися з-за стін крики катованих, рідше скрипіли в замках ключі наглядачів, майже не бряжчала в коридорах зброя конвою.
- Відпустять, - шептали ті чи інші вуста в переповнених камерах.
    Недільним ранком Марію з подругами перевели несподівано в камеру до чоловіків.
- Ненадовго, - пояснив кривоносий конвоїр і цинічно додав, - обійміться, брати і сестри, - міцно, щоб дух націоналістичний із тіла геть! Позбавте клопоту…
    Не зауважили в словах конвоїра небезпеки, бо звиклося до погроз, неповаги й цинізму, як до важкого повітря у в’язничному середовищі. Навіть жартував дехто, віддаючи данину молодості, тим граням українського характеру, які межують із відчаєм, але ніколи йому не підкоряться, стверднувши, а не розсипавшись у лещатах насильства. Замучена неволею, голодом, Марія відчувала світлу ауру співкамерників і сама світила словом усім, кому надтовже налягала на серце туга. У світінні так і завмерла перед кулеметниками. Забігши в камеру, стріляли й стріляли, допоки передсмертні і смертні зойки в’язнів не злилися в одне ціле й не сповзли беззвучно з окроплених крівцею стін.
    Марію не приголубили небеса. Такі близькі, не підхопили вихором, не понесли на суд Божий. Чомусь завжди вважала, що після смерті настає легкість і людина летить незвіданим за життя простором без усякого тягаря, оминає птахів і хмари – все те, чиїй легкості заздрила, знемагаючи інколи від непосильної праці, від чиїхось камінних докорів чи від розбухлої самоти. Невже й Бог залишив її на самоті з прижиттєвим тягарем? Боженьку, ти не забрав душі в приреченої жінки, - усвідомила,- прикрив від куль тіломподруги. Ой, мучитиме чужий тягар… Насилу розплющила очі: над нею височіє німецький солдат. Здивовано подався назад, когось покликав. Двоє німців винесли в коридор і звели на ноги. Хитаючись, пішла коридором. Назустріч – жінки й чоловіки в цивільному. Лементують. Кинулися в камери з убитими. Зойки - спочатку над тілами, відтак на стіни і крізь стелю у височінь, якої може сягнути безмежне людське горе. Зупинилася на в’язничному подвір’ї, куди зносили убитих родичі. Поряд священик із животом без нутрощів, начиненим мертвим немовлям, далі – голі тіла з обрізаними статевими органами, вухами й носами, багатьом обличчям бракує очей, десятки поламаних рук і ніг. Здогадалася: закатовані! Суцільне людське виття дев’ятим валом котиться зусібіч, де горюють над тілами синів і дочок, батьків і матерів. А скільки родин іще не знає про трагедію!
- Мамо! – перед Марією впала навколішкиАнна, - матусю, вижили! Повертаймося хутко додому.
    Страшний дев’ятий вал переслідував Марію до околиці Бережан, міста, де всотала серцем в’язничне місиво. Обійми дочки начебто віддалили стихію велелюдного розпачу, притупився у виснажених мізкахбіль – аж раптом звуки скорострілів ліворуч біля єврейської садиби. Зупинили підводу, боячись поворухнутися. Рушили, коли зникла з очей німецька машина. Під тином знівечений кулями знайомий крамар-удівець Мойша, четверо діточок розпластані у кривавих калюжах за хвірткою. Марія пригорнула Анну.
- Не дивися, доню!
- Звірі! – Анна прибрала з обличчя мамину руку, - як і ті зі Сходу…
    Надалі дорогою не розмовляли. Кожну думку обдавало холодом, кожне слово розмивав плач. Перед селом Марія потягнула на себе віжки.
- Зайду в наш ліс, дочко. Кажуть, німці повертають забране радянською владою.
- Ідіть, - Анні було в ці хвилини байдуже до того, чим клопоталася мати, - притримаю коней.
    Марії перехотілося в лісі розглядатись. Викричала душу, притулившись до улюбленої одинокої тополі: лебедино з огляду на смерть Тимка, чаїноз думкою про хижаків, що можуть її та дочок спровадити в потойбіччя з молоху війни. Зійшла до яру й сахнулася: троє червоноармійців прямували яром на північ.
- Ненавиджу! – скипіла.
    Придивилася пильніше.
- Не ті з в’язничного конвою… Натраплять на німецький блокпост одразу за лісом.
    Окликнула. Попередила. Якось легше стало на душі, що знову поривалася кричати.

    До четвертої осені війни в селі не затримувався жоден німецький гарнізон. Бабці годинами шептали молитви Богові й цілували ікони за таку гармонію в дисгармонії смутного часу. Їм, стареньким, з висоти тернистого віку краще виднілися вигоди такого становища: всякий окупант ладен здерти сім шкур з поневоленого й носить чорта за пазухою. Сільському старості за відсутності в селі молодих мужчин вдалося переконати німецьку владу у благонадійності односельців. Терези в сторону небезпеки схилилися із стрімким пересуванням лінії фронту. Німці розташували під селом артилерійський дивізіон. Староста привів у дім Марії білявого, з утомленим поглядом обер-лейтенанта.
- Приймайте квартиранта, - вичавив із себе, відкашлявшись.
- Воля ваша, - відповіла Марія, - пройдіть у велику кімнату.
    Обер-лейтенант, залишившись наодинці, до сутінків не тривожив господарів. Мати тихцем научала трьох дочок премудростям поведінки: радилане мелькати перед непроханим, забути про цікавість, зважувати кожне слово в розмовах. Усі стрепенулися, почувши стукіт у двері.
- Заходьте, пане, - перехопила ініціативу Анна.
- Мені б молока купити, - попрохав українською з помітним німецьким акцентом і простягнув банкноту.
    Марія й Анна переглянулися і, разом піднявши банку з молокоміз лави, подали. Німець у відповідь клацнув каблуками. Вийшло кумедно. Анні не вдалося приховати посмішки. Обличчя дівчини стало об’єктом пильного розгляду німцем. Спочатку вдивлявся в нього, ніби у вогневу точку ворога, потім – як у загадковий обрій, і наостанок замилувався непересічною вродою: за останні роки Анна увібрала в себе найкраще від цвітіння дівочого, стала окрасою родинного дерева, яке ніколи не скупилося на вельми привабливі плоди…
- Вальтер, - козирнув квартирант і запитально окуполив брови.
    Маріїна найменша, Лідія, повільно загинаючи пальці, назвала імена сімейства.
- Гут! Добре!
    Старша господиня до опівночі розмірковувала про квартиранта: чого очікувати від такого?Чи не приміряє вовк овечу шкуру? На всяк випадок вирішила приховати за халявою ножа.
    На здивування Марії й німець ретельно щось приховував. Розповіла про це Анні. Тій шалено кортіло розкрити таємницю. Занісши німцеві вечерю, помітила під подушкою краєчок книги. Крамольна книга, - здогадалася й поспішила вийти. Зупинив. Довго підбирав слова й розпочав фразою про Генріка Гейне.
- Геніальний поет, - вигукнув, насмілившись показати книгу, і, на чорт візьми, юда!
    Перед очима Анни промайнули трупи крихіток крамаря Мойші.
- Чим завинили євреї?
- Сміття націй!
- Хіба вони сміття?
- Маєш іншу думку?
- Маю, - Анна відкинула обачність, - такими вважаю фашистів і сталіністів!
- Зухвало, - обер-лейтенант поклав руку на кобуру, - не боїшся вмерти?
- Гадаю, Гейне заступиться за мене, - інтуїція підказала Анні, що томик віршів великого німецького єврея не випадково на столі перед нею.
- Він оспівав виняткову вроду, таку, як твоя, українко.
    Трохи помовчавши, видихнув.
- Підеш заміж за арійця?
- Ні!
- Подумай.
- Гаразд, - кивнула Анна, щоб хутчіше попрощатися.
    Наступного дня з Лідією трапилася оказія. Гралася з сільськими малюками в піжмурки. Заховалася за гармату, яку ремонтували німці неподалік церкви. Прищавий єфрейтор люто жбурнув дитину на купу каміння. Скалічила ручки, порізала личко. В Анни, що першою побачила сестричку, повінь з очей. Нагодився обер-лейтенант, розпитав, що трапилося. За чверть години єфрейтора вивели перед строєм гарматників. Розпростерся в пилюці від удару обер-лейтенанта, по якому повзали мурахами десятки здивованих, а то й невдоволених поглядів.
    Прибігши під вечір, квартирант шепнув Анні, щоб негайно спровадила з села діда Корняка: таємно зарізав власну свиню, чим порушив наказ німецької влади.
- Розстріляють? – злякалася Анна.
- Так, розстріляють.
    Прудкість дівчини й дідова проворність не дозволили відчеканитися на чолі війни ще одній жертві.
    Німці не задовольнилися забраним м’ясом - метнули вогонь на солом’яний дах покинутої хати.
    Марії не давала спокою знищена стрілецька могила. Колишня пластунка, спілкувалася з хлопцями з навколишніх сіл, що, ставши стрільцями, сприяли заснуванню українських шкіл, товариств і гуртків. Безконечно благородні, могли й супротивника перев’язати на полі бою й полоненого нагодувати, віддавши своє.
- Невже заслужили пустки? – мовила старшій дочці. - Совість моя протестує!
- Мамо, - сплеснула Анна, - ви постраждали, тато загинули. Годі! І якби ж то все не намарно.
- Не тямиш, дочко. Навіть короткий вік могили – велика шана стрільцям і світла справа.
    Від неспокою до рішучості – з Анною так бувало часто: перейняла пластунську мамину вдачу. Дочекалася квартиранта, розповіла про мамине наболіле. Обіцяв звернутися до вищого начальства за дозволом.
    Начальство не відмовило. Ймовірно, з певних ідеологічних міркувань, які цікавили селян не більш, ніж прогноз погоди. Руками дідів, жінок і дітей втретє на одному й тому ж місці вивершено могилу, що взяла початок від людських сердець і закінчувалася не на висоті п’яти метрів, а значно вище: творці її бачили верхівку прозорою – в небесах, такою ж прозорою, як і життя загиблої української молоді. Оглянувшись на озброєних німців поблизу, священик, від якого чекали промови односельці, безупинно молився, але інтонацією молитов сказав усе, що до снаги патріотові.
    Сімейство Марії повернулося додому одразу після панахиди в піднесеному настрої. Дівчата обмінювалися враженнями, мати куховарила. Дивувалася своєму ж задуму покликати на вечерю обер-лейтенанта, якого напередодні в розмові з Анною назвала білою вороною. Не хочета біла ворона відставати від чорних, не усвідомлює, куди несеться крізь полум’я, а настане час – клюватимуть чорні білу за відмінність, що просочується на згарищах... Анна ж вбачала у вчинках обер-лейтенанта бажання заволодіти нею, проте й вона віддавала належне його благородству і стриманості.
    За вечерею Марія поспішно розплела косу бесіді, тому перші слова жінки, як скуйовджені пасма, затінили обер-лейтенантові обличчя. Перепитав.
- Що думаю про цю війну?
- Саме про цю війну.
- Зіткнення двох малюків Цахесів… - зробив паузу й розтлумачив сказане, - є в німецького письменника Гофмана образ карлика-виродка. Три волосини на маківці створюють ауру привабливості, замасковують гріхи виродка: безкарний, дозволяє собі геть усе.
- Котрий Цахеснебезпечніший для нас, українців?–долучилася до бесіди Анна.
- Обидва – і Гітлер, і Сталін – кривавий фатум вашої нації, кожен із них божевільний по-своєму, але тільки Сталіну вдається заразити своїм божевіллям ваших земляків. Безстрашні, рано чи пізно принесуть червоному Цахесу перемогу і схилять покірно голови – ув’язнюй, катуй, знущайся, бо ти, Цахесе, ідол, твої три волосини ростуть із глибини століть і промовляють: не можна жити без ідола, не можна ослухатися ідола. Суцільна сліпота від лжеаури паралізує мислення й волю багатьох. Руки осліплених постійно тягнуться до горла ближнього, що невгоден з якихось причин Цахесу-ідолу.
- Не всі українці такі! – заперечила Марія.
- Не всі, - погодився обер-лейтенант, - ви, західники, в переважній більшості не потерпите жодного Цахеса, у вас міцний імунітет – не піддаєтеся осліпленню.
- Чому ж ти піддався, Вальтере? – Анна вперше назвала німця по імені, - навіщо служиш німецькому Цахесу?
- Я… прозрів на війні… недавно… занадто пізно… - схилив голову.
- Чи прозрів остаточно? – роздумувала Марія, докидаючи всім борщу.
    Вночі німці вдарили на сполох. Освітлене ракетницями небо сповзло додолу й здригнулося від автоматних черг. Усім стало тісно: воякам, що не завжди розминалися з кулями, й селянам, між якими також сновигала розмашиста смерть.
    Анна припала до шибки, почувши голос Вальтера. Попрохав відчинити вікно. Стояв задумливо, ніби не чув басу війни, ніби відсторонювався і від сполоху, і від життєвої метушні… Нахилився й поцілував Анну. Небесний просвіт, якому чомусь посміхнувся після поцілунку, підштовхнув його в гущу зблисків і пострілів за селом.
    Ранком сільськими завулками вперто й моторошно гарцювали чутки про нападбоївки УПА на німців. Ніхто нічого не знав достовірно, односельці переказували один одному, як німецький капітан чортихався, дізнавшись про викрадену з-під носа зброю і втрати особового складу – мертвими й пораненими. Якщо це так – чекай бідосі. Марія заховала дітей у верболозі над річкою, а сама до сховку зі зброєю за стодолою: завбачливий Тимко прикупив колись у польського жовніра гвинтівку з набоями на випадок оборони помешкання. Озброїлась і на зворотний шлях – до верболозу. У хвіртці двоє німців із запаленою онучею на палці. Зметикувала: почали розправу над селом. Помітили. Поманили пальцем. Задкуючи, похитала заперечливо головою. Гвинтівка перечепилася за пліт й перекрутилася на плечі - дулом на худющого німця. Гримнув постріл. Марії не вірилося, що натиснула на курок – усе відбулося, як уві сні, - без відчуттів. Нападники повалилися. Чомусь обидва.
- Молодчина, жінко! – з-за спини вигулькнув дід Корняк, - влучно б’ємо: одного запишу на свій рахунок.
    Марія не відповіла дідові: зчинилася шалена стрілянина. З півночі наближалися вибухи й скавуління собак, з півдня ревнули гармати. Частішало й частішало дихання пекла, з якого, рятуючись втечею, кинувся врозтіч німецький гарнізон.
- Слава! Слава! – вирвалося з горлянок переслідувачів і злилося в суцільний гул.
- Курінь Крука, - вигукнув дід Корняк, - ох, залив німцям сала за шкуру!
    Коли розсипався подібно до розбитого ліхтаря бій, перетворившись на скалки із зойків і схлипів, селяни, не змовляючись, потяглися до центру села. У вічі кидалися трупи німецьких вояків під крамницею.
- Цих ліквідувала вночі повстанська розвідка, - торохтів староста кожному, хто проходив мимо, - куди їх тепер?
    Анна йшла на голос старости, щоб дізнатися більше про останні події. Хвилювалася, чи всі односельці живі, чи матиме село захист після повстанського виклику німецьким окупантам. Сповільнювала кроки, затамовувала подих, передчуваючи новину, яка осяде на душі золою. Призналася собі, що й чужинець Вальтер прописаний на серці почерком болю. А якщо занадто довірлива? А якщо шкодує вбивцю, який уміє пустити пилюгу в очі? О Господи! Тіло Вальтера в неї під ногами! Спустошена шквалом емоцій, прикрила обличчя долонями.
- Обер-лейтенант не вбив мене, - загомонів поруч молодий повстанець, - вистрілявши набої, наштовхнувся на нього вночі. Гадав: гаплик! А ні! Махнув німець рукою й подався вулицею вгору. Чиясь куля наздогнала…
    З натовпу проштовхнулися до Анни Марія й дід Корняк.
- І ваш квартирант відвоювався, - смикнулись дідові вуса, - не найгірший був німак.
- Мамо, - Анна поправила хустину на плечах, - похороню Вальтера окремо.
- Що подумають люди, дитино? Реп’яхів-пересудів не обберешся, - перечила Марія, оглядаючись.
- Похороню! Ніхто не завадить.
    Коні, зачувши небіжчика на возі, повільно переступали з ноги на ногу. Дівчина не знала, куди править вороними. Відмовила бажаючим допомогти: хай буде втаємниченою могила, хай не глумляться над прахом німця ті, перед ким завинив. За селом осяйнула думка – до маминого лісу! В лісі вибрала місце між двома кремезними дубами. Від лісової дороги, де зупинила фіру, туди – рукою подати. Намучилася, волочачи мертве тіло й копаючи могилу. Відпочила й помолилася, але засипати покійного не поспішала.
- Ось тобі, Вальтере, рослий чоловіче й маленька людино, дарунок від твого Цахеса - могила без хреста й неслава. Ми, маленькі люди, тому й маленькі, що ліпимо собі Цахесів, випікаємо у вогні, виплеканому своїми ж руками, захищаємо від усякої негоди, щоб бува не осипалися, а в результаті – осипаємося самі, як непотріб, у прірви, яких не помічаємо, задкуючи від усього людського, гідного в цьому світі. Я не хочу маліти в поклоні будь-якому із Цахесів. Дай, Боже, матінці Землі більше людей мислячих, навчи розуму зарозумілих і жадібних, щоб не жадали чужого, не піддавалися заздрощам. Зарозумілі й жадібні не оминуть лихого гончарства і навіть через сто років знову ліпитимуть Цахеса з коричневої, червоної чи іншої глини, а вдихнувши в нього життя, тільки згодом, каючись, розпізнають бездушну істоту, карлика, що видавався добрим велетом… Прощавай, Вальтере, - Анна змахнула сльозу, - минулої ночі ти виніс собі смертний вирок за помилки. Гейне і Гофман, до яких дослухався, порадили тобі вчинити саме так… Не мені судити тебе, чоловіче, за розуміння життя і смерті. Не буду. Насиплю надгробок і піду. Не вважай дивацтвоммій вчинок – можливо, наші душі споріднені…

    Курінь Крука продовжив рейд у напрямку Карпат. Селяни поповнили продуктову валку куреня, не шкодували повстанцям і теплого одягу, і ліків, придбаних, як мовиться, на чорний день. Повстанська пісня, стихнувши за видолинком, до надвечір’я бадьорила старого й малого, а з першим поступом темені село знову обійняла тривога: солдат якої армії заспіває йому своєї завтра? Щонайменше сподівалися безвладдя, а воно тривало майже місяць. Сільська громада відчула себе окремою країнкою, острівцем раю серед пекельних кіл, які то віддалялися, то наближалися, наганяючи страху, але не покривали райських угідь. Одного благодатного ранку до Анни посватався односелець Євген. Упійманий в райцентрі й вивезений німцями на каторжні роботи напочатку окупації, втік з Кенісберга в 1943-му. Звивистими стежками через усю Польщу додому – до рідних, до коханої, якій не встиг нашептати парубоцького до своїх сізіфівських випробувань у Німеччині. Анна не побігла за гарбузом, не тупала ніжкою, поважно відвертаючись, не вдавала засоромленої, як це робили за сільським звичаєм дівчата, - просто притулилася до Євгенових грудей, вислухала калатання серця і збагнула, що її серце калататиме співзвучно, допоки житимуть. Побралися. Задумали хату звести, щоб окремо жити.
- Мамо, дайте лісу, - просили Марію.
- На будівництво?
- Та так, мамо.
- Йой, стільки дерев загубити!
- Та ж їх у вас чималенько.
- Ач, які крутії. Продовжимо бесіду в лісі.
    Пішли до лісу.
- Ну, то що вділите, мамо? - в Анни уривався терпець.
- Бач, розійшлася, - нервувала й Марія.
- Не чужих обдаровуєте, - атакували молодята.
- Добре! Добре! Те кривеньке дерево візьмете, те, те, - поціляв Маріїн палець.
- Ці годяться хіба що на дрова, - знизив плечима Євген.
- Інших не дам! – відрубала господиня. - І не просіть!
- Матусю, - схлипнула Анна, - не за горами радянська влада – відберуть у вас ліс без церемоній. Хоч ми з Євгеном з вашого лісу трохи скористаємо.
- А може обійдеться на цей раз, – задихалася Марія, – як же його , ще прапрадідівського, спустошувати!
    До путнього так і не договорилися.
    Євген за тиждень навозив на будівництво каміння і глини, а зводити хату-ліпленку без ділового дерева – марна справа. Радився з Анною, куди податися за діловим деревом. Їхню емоційну суперечку перервав гуркіт танків. Кинулися до воріт – на броні червоні зорі. Здалися такими великими, що світу за ними не видно. Того ж дня огрядний комісар оголосив усьому селу, що куркульська власність відміняється… Хто проти – під арешт і в Сибір! Зорі на броні й насправді заступили світ…
    Вночі молодята крали в нової влади дуби з відібраного в Марії лісу, який їм не судилося успадкувати. З прапрадідівських сажанців започаткований, леліяний, оповитий родинним трепотом, тепер він бачив останнє коліно працелюбного роду злодіями.
    Євгенові поталанило у віддаленому селищі знайти трачів. Два руді дядьки розпилювали вертикально розміщені колоди на дошки. Ремесло трача ставало у пригоді забудовникам до винайдення пилорам. На подвір’ї дядькам працювалося з натхненням: три десятки колод для розпилювання забезпечували їм добрий заробіток і харч. В розмові, що палахкотіла між ними та Євгеном, надавали важності своєму існуванню, ухали, охали й поглядали на сонце, яке могло б підказати господарям про обідню трапезу. Нараз стривожилися: з гірки, заступивши півсонця, наближалась до обісця юрба.
- Не з милого дива! – завмерли.
    Знерухоміли на порозі й Марія та Анна. Розгледіли у зміїному русі юрби її жало –Фуцика. Дременув із села перед приходом німців. Ні слуху, ні духу про капосного кілька років і на тобі –масниця чортячій пиці! На людському горі масниця!
    За юрбою, що вкрила собою подвір’я, сонця не було вже видно зовсім. Полисілий Фуцик розмахував руками над колодами.
- Експропріюю. А ти… контра, - жбурнув Марії, - молися…
    Юрба з незнайомими лицями зміїно рушила на вулицю, прихопивши з собою господарський інвентар, одяг, що висів на плоті, і спокій Маріїного сімейства. З цінного пограбованим залишила лишень сонце над головами. А цього інколи більш, ніж достатньо, щоб пробитися наверх з-під затоптаного грунту.

    Розповідь моїх бабусі й дідуся обірвалася на Фуцикових погрозах й нахабстві його свити. Власне, Фуцик і зайди, з котрими зав’язував колгосп, допекли всьому селу до живих печінок. Про це переповідали від покоління до покоління. Щоправда, Фуцику передчасно вкоротив віку неякісний самогон. Наш родинний ліс, забраний експропріаторами, спочатку безглуздо винищували, згодом схаменулися й оголосили заповідником. На дев’ятому році двадцять першого століття (на той час Господь забрав за своє захрестя й дідуся Євгена, й бабусю Анну) я познайомився випадково з підтоптаним німцем Оттом, який приїхав з Берліна на Україну розшукати сліди рідного брата Вальтера. Моє припущення, що Вальтер, похоронений в лісі, саме той – підтвердилося! Отто ще довго дякував у листах мені й буйному, височезному, з вантажем історії та людських страждань на плечах лісові.

2014р.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2014-03-17 17:21:41
Переглядів сторінки твору 2027
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.994 / 5.64)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.039 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.759
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми Людина і тоталітаризм, проза
Автор востаннє на сайті 2020.01.19 21:50
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олена Балера (М.К./М.К.) [ 2014-03-17 21:58:11 ]
Богдане, Ваші серйозні прозові твори навіть кращі за гумористичні. Мабуть, нелегко було писати про особисте... Дякую!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2014-03-17 22:36:13 ]
Олено, дякую! Й насправді оповідання побудовано на фактах з життя моєї родини. Писалося з емоціями, бо дуже потерпіли рідні від загарбників.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ксенія Озерна (Л.П./М.К.) [ 2014-03-17 23:01:20 ]
У моєї бабусі те ж був колись і лісок, і поле...
Дякую, Богдане, за цікаву розповідь. Нам так довго насаджували неправдиву історію.. що й до сих пір правда не усім доступна.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2014-03-17 23:54:34 ]
Ксеніє, страшні речі тоталітаризм, диктатура. Вони тримаються тільки на жорстокості і брехні. Порятунок світу в демократії і правді. Наш народ перережив червоний терор і голодомори, наш народ колись прозріє в усіх частинах України, скинувши з очей ленінську, сталінську й путінську полуду!Жили б наші бабусі у правовій державі - не заплатили б так дорого за свої переконання й відчуття справедливості! Дякую!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Мирослав Артимович (Л.П./М.К.) [ 2014-03-18 09:01:13 ]
Добре, друже... дуже добре... Пройняло...
Мені колись батьки розповідали про жахливі картини катувань місцевими емгебешниками повстанців, тіла яких були виставлені на привселюдний огляд...
А новітній "сусідський" Цахес сподівається на щасливе закінчення для нього його ж кривавої казки?.. Нехай читає Гофмана...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2014-03-18 09:58:56 ]
Мирославе, дякую! Так воно є - дехто просто користується нічним горщиком, а декому таки судилося в ньому втопитися. :)).


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Олехо (Л.П./М.К.) [ 2014-03-18 12:53:19 ]
Життєва історія крізь призму авторського бачення. Скільки таких подібних історій знищили родинний уклад, цілі покоління кидали у вир страждань і руйнацій. І досі нема покою від реальних Фуциків, із лона яких час від часу з'являються коричневі Цахеси, щоб знову нав'язувати людській спільноті свої химерні цінності, своє розуміння сили і права.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2014-03-18 13:49:17 ]
Олександре, дякую! Почув недавно, що сучасні Фуцики попереджують, що їхній Цахес може спопелити Америку. Гадаю: хутчіше розв'яжеться пуп Цахесу... Але божевільні плани світового панування, без сумніву, в голові того Цахеса існують. Будемо сподіватися, що цілі покоління, говорячи Вашими словами, не кинуть у вир страждань і руйнації.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Віктор Насипаний (Л.П./Л.П.) [ 2014-03-18 19:14:23 ]
Добре написав. Хоча нечасто тепер маю терпіння до прози, тому важко сприймати і аналізувати. Щось на зразок життєвого шкіца, новелки. Мову я би трохи підшліфував. Можливо, діалектом оживити. Може, занеси Мельничуку. Він майстер. Скаже детальніше, що й до чого. Щиро тисну руку. Може, десь здибаємся вдома через пару місяців. Бо та чужина мене вже замучила. Щасти!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2014-03-19 11:14:19 ]
Вікторе, радий, що знайшов час зайти на сторінку. Дякую за поради, поміркую. Тебе не вистачає на зустрічах в Тернопільській СПУ. Чекаємо всім нашим гуртом!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Сірий (М.К./М.К.) [ 2014-03-18 21:14:40 ]
9 Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!...
10 Буває таке, що про нього говорять: Дивись, це нове! Та воно вже було від віків, що були перед нами! (Екклезiяст 1 )
Дивним чином перегукуються часи!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Богдан Манюк (М.К./М.К.) [ 2014-03-19 11:18:15 ]
Влолодю, сказане тобою - істинне! Дивним чином душа Адольфа вселилася у Вову Пітерського.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Сірий (М.К./М.К.) [ 2014-03-19 14:08:16 ]
Дух злий блукає безводними місцями і, змучившись, вертається у вищі ешелони влад і начальств, аби знайти для себе оселю...