Накликали літній прозорий дощ:
В час посухи:
Стукали в шкіряний козячий бубон,
Співали заклично, по вовчому,
А Небо порожнє, чи то посліпло,
Поглухло, почерствіло.
Думали, що то наше селище,
А то Вавилон – цегляний, стобрамний
Пихатий, з потворами-баштами,
Що тикають в Небо шпилями
(Хоча й Небу не боляче,
Але воно образилось).
Накликали рясний життєдайний дощ:
Співали таємні слова,
Танцювали навколо вогнища,
А визирнув з Ріки сом
І сказав, що то все намарно:
Сердите Небо дивиться
На людей-мурах потомлених
І заплющує сині очі.
Накликали дощ-подарунок:
Хотіли врожаю і стиглих яблук,
Важкого колосу і ситих ягнят,
А виросли з сухої землі
Кімерійські бронзові стріли:
Гострі як палючі промені
Зчужілого невблаганного Сонця.
Назбирали перламутрових мушель
М’якунів затоки марення
І зробили блискуче намисто,
Вдягли його на молоду відьму,
Що скинула конопляне дрантя
І кричала в чорну безодню,
Де глипав оком лихим Сіріус
Але марно.
Ми пішли у хижки свої
І бачили сни круговерті,
Не хотіли з тих островів вертатись,
Плисти човнами-довбанками
У світ яви.

Я ніби зріднився
із цією жінкою,
яку зовсім не знаю.
Вона стала моєю
астральною дружиною
чи коханкою.
Вона турбується про мене,
хоча я для неї - ніхто.
Цей незримий роман
утворений на небесах.
Ми кохаємося
на небесному ложі любові.
Ми - коханці
невизнаних стосунків.
Ми - бранці
ненаписаних обов'язків.
Наш союз
підписаний кров'ю.
Її не зітреш нічим.
Ми напророчені
один одному
невідомими жерцями,
невизнаними магами.
І тепер ми не можемо
розбігтися, розлучитися.
Відлуння наших стосунків
буде наздоганяти скрізь.
Тавро від розпеченого заліза
не зітреш нічим.

9 квітня 2025

Він робив морозиво зі снігу
Солодке, наче січневий вечір.
Він робив вино
З крапель липневої зливи,
П’янке, наче квіти троянд.
Він лишав глибокі сліди
На їдкій пилюці доріг –
Може він був
Людиною роздоріжжя –
Я не знаю…*
Дерева запізнювались на тризну,
Чорнокрилі птахи думок
Докучали вбраним у білі шати,
Хтось запитував: «Хто там?»
І заплющував очі,
Хтось шукав Єдине
Зазираючи в очі сови,
Губив крейцери слів
У лісі, що виріс на пустищі –
На румовищі міста,
Де колись говорили
Старонорвезькою**.
Ввечері, на забутому городищі
Подорожні шепотіли імена Сонця***,
Ховали заборонені літери в торби,
Мріяли про спочинок
І дивились на кам’яні брили.
Всім, хто читає книги,
Всім, хто слухає шум очерету****
Замість музики зимової віхоли
Він дарував невпізнане.
Можливо, намарно…
Можливо.

Примітки:
* - я справді не знаю. Даруйте.
** - Інгольф Арнарсон (Ingólfur Arnarson) теж говорив старонорвезькою.
*** - гелони використовували під час релігійних містерій 125 імен Сонця, серед яких 77 імен були таємні і відомі тільки адептам.
**** - нині лишилось мало людей, хто в серпневі ночі ходить на озера слухати шум очерету і чути в тому шумі таємне.

Книга, що стала повітрям
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
Де кваки співали про синяву,
Коли падав с небес дощ.
Книга, що стала димом
Була важка наче твердь земна,
Наче вся важкість світу сього,
Що топчуть залізними черевиками
Вершники Судного Дня
Вдягнені в шовк на кольчуги.
Книгу, що стала подихом вітру
Розкривали щоп’ятниці
(Навіть скорботної),
Гортали пожовтілі сторінки,
Наче то не млинці пергаментні,
А залізні гострі ножі-плуги,
Якими крають незайману землю Слова.
А потім та книга
Стала прозорим повітрям
Стала гірким димом
Стала солодким спогадом
Стала крапкою часопростору
Стала луною Ніщо.

Ми таки дочекалися –
Сама Вічність прийшла до нас
Прийшла старою жебрачкою
У лахмітті дірявому
(Колись оздобленому)
З ясеневою патерицею.
А ми все виглядаємо
Цього дня похмурого,
Що визирне крізь оливні хмариська
Щось більше ніж Сонце.
Вдвох на вуличках Авіньйону,
Приїхавши туди на осликах,
Міняємо уривки снів на шеляги –
Мідні з профілем доктора Фауста:
Нам наснилися чорні пси
І білі дзьобаті ворони,
А ще хвостаті мавпочки,
Що шукали кульгаву Істину
І тікали від відьми-спокуси
На залізному паротязі звуків
Довгими коліями Евкліда.
Сподівання високі як політ альбатроса
Бережемо, хоч вони нам наснилися,
Пісні, які можна співати в темряві
Ранять нас терновими голками,
Знаємо, що ночами вилазить потолоч
З льохів, де ховали колись до весни
Шал.
А сніг як свідоцтво,
Як сторінка манускрипту незрячих,
Як срібло, що лишили на гонорар
Чумному лікарю.

Коли вже звик до зими,
весна сприймається як травма.
Зима - це певна усталеність,
це скрижанілість свідомості,
коли на бурульках повисає
мудрість віків,
коли на полотнах снігу
пишуться поеми.
Травма весни -
травма вростання
у новий світ.
Травма весни -
це коли пробиваються
бруньки дерев
і водночас бруньки любові,
бруньки свободи
і братерства.
Травма весни стане
найбільшим одужанням.
Вона переламає
звичні уявлення.
Травма весни буде
переломом свідомості,
переломом світогляду.
Проб'ються не лише трави
і бруньки,
проб'ються нові ідеї,
які змінять світ.
Це буде травма
народження нового голосу,
нових очей,
нового слуху.

20 березня 2025

Білий аркуш паперу -
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
на білому аркуші?
Наслідки прозріння
чи пустощів, наслідки
безсонних ночей пошуків
чи випаленої пустелі?
Білий аркуш паперу
може стати
несходимим мінним полем.
Білий аркуш сповнений
несподіванок і див,
білий аркуш стане
кросвордом невідомості,
ребусом тиші,
мелодією непізнаного,
голосом волаючого
у пустелі. Білий аркуш
стане білим криком
посеред мовчання космосу.
Білий аркуш чаїть у собі
стільки нереалізованих
можливостей,
стільки глибин,
стільки покладів!
Білий аркуш поросте
білими квітами,
які вдарять
прозрінням у мозок.

19 березня 2025

Зубаті красуні озера забуття
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Прилітає нечутно
Туди, де лишень.
Бо кожна троянда дика,
Бо кожен рибалка лірник,
А цей тим паче.
Бо птах-привид –
Мішкоротий крилатий небаба
Ловить пічкурів неспокою,
Замість коропів ковтає каміння,
Ніби він не озерний хапуга,
А пророк Алконост у зеленій короні.
У той день каченят прозорості
Сонце було голодним
І писало плями-ієрогліфи
На шкірі рогатих оленів,
Що шукали ренесансного водопою
Під хмарами-парасольками,
Що безпідставні,
Як ондатрові сни недоречні,
Як вистава світил абсурдні,
Як почвари ночі отруйні,
Бо паяци-бобри
Збирають хмиз апатій
На ріці Геракліта.

Страх нагадує кригу,
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
Страх ловить
у свої тенета
розгублену рибу,
непевний людський розум,
те, що втратило основу.
Страх одягає кайдани
на вагання і сумніви.
Холодний каземат страху
обмежує можливості людини,
але ніщо не здатне
спинити її дух.
Крижаний піт страху
вужем заповзає під комір,
але ніхто не може
скасувати вибір,
який стоїть перед людиною.

4 березня 2025

Ліс як віддзеркалення
твоєї особистості.
Ліс як відбиття
твоїх думок.
З ким ще говорити,
як не з лісом?
Ти стоїш із ним
віч-на-віч.
Ліс - твоє alter ego.
Ліс - твій двійник,
який заблукав
у хащах позапростору.
Він так само шукає
свою ідентичність
і не може знайти.
Ліс - відбиток твоїх мук
і творчих пошуків.
Ліс - нерозгаданий ребус
вічних запитань.
У ньому перетнулися
різні часи й цивілізації.
Ліс - точка зіткнення
різних енергій,
різних потоків.
Ти дивишся в нього,
як у своє обличчя.
Ти схопив свого двійника,
але він вислизнув із рук,
він побіг стрімголов
диким полем галактик,
неозорим лісом апорій,
розлогим степом антибуття.

19 лютого 2025

Ніхто не йде до цієї
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
до міста, лишаються
лише старі люди.
Вулиця поросла травою
і плющем,
як давніми спогадами,
як позаминулою епохою.
Вулиця стала сиротою
в оточенні таких само
самотніх вулиць.
Вона була спрагла тиші
і впилася нею досхочу.
Вулиця не народить
величний голос, бо вона
більше нічого не здатна
народити. Вулицею
проноситься
ненаписана пісня
надії та відчаю.

30 січня 2025

Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці неохайних бондарів
На бруківці, що знала чоботи
Мідних декораторів-преторіанців.
Кого взяти з собою у подорож
На кам’яному човні країни диму?
Кого, крім цвіркуна і крука-художника:
Маляра темних слів і понурих віршів?
З того берега, на який кам’яним човном
Плисти-гребти-сподіватися (навіщо?)
Чути шепіт бородатих астрологів:
Друзів крилатих пискунів-лиликів,
Що ловлять на вечерю сірих метеликів.
Чути пророцтва насуплених звіздарів-волохів
Про писаря, що написав літопис Судного Дня –
Книгу зроблену з торішнього листя,
Але марно, бо космеї цвітуть поночі –
Їх посіяли замість жита на полі спогадів:
З насінин яких спечуть колись гіркий хліб
Журавлі злого божиська сутінків:
Аквілея малює фарбами – пурпуровими
Та золотими, фарбами заграви античності,
Розмальовує Адріатику – море святого Белліно
У кольори забутого вечора.
Я вирощую квіти на березі озера смутку,
Квіти, що цвітуть лише поночі,
Чекаючи холодного вітру,
Що обриває пелюстки бліді
І несе їх у безвість.

Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?

Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Пурпуром запашних троянд острова
Чи може човна, на якому сумує лев,
А сова все літає і шукає мишву.

Едвард:
Я годував круків з руки – тих самих,
Що на вежі мостили гніздо, і дзьоби-ножі
Точать об камінь Долі, що його привезли
З Каледонії – краю відьомського
Колись, ненароком.

Філіппа:
Сховай краще спогади в глек,
Що зліпили дзьобаті чаплі,
У чорну чашу, в яку світанок
По краплям вичавлює тьму.

Едвард:
Лицарство сумне горобців сірих
Лаштує крилатий похід необачний
Під стріху буття
Наших грішних сеньйорів.

Філіппа:
Покидають нас круки –
Діти старого Сократа,
А над вежами-голками сніг.
Падає, падає, падає сніг.
Лапатий як lament.
Як сонети Петрарки – лапатий.

Едвард:
Рудочубі шотландці
Вертають в гори мечів,
І навколо скорбота,
І біле мовчання –
Така порожнеча снігів,
Що боляче погляду.

Філіппа:
Для зігрітої пустки
Вистачить жменьки ілюзій
Щоб лев золотий
Не блукав серед пагорбів білих,
Бо зима…

Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
у твоєму житті,
яка пролетіла метеором,
не похитнувши основ.
В очах кішки проглядався
первісний вибух,
початок творіння,
розширення Всесвіту,
коли стають зайвими слова,
коли енергетика пробиває
будь-які перепони.
Ця посланиця невідомих сил
залишила тебе напризволяще,
не подавши жодного знаку.
Раптово з'явилася
і раптово зникла,
як саме людське життя.
Тільки шерстю пробігає
незбагненний заряд,
як імпульс до вибуху.

5 січня 2025

Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
дерево пізнання добра і зла.
Скоро спиляють
не лише його,
а весь Едем. Зрубане дерево
скиглить
нереалізованими можливостями,
здіймає вгору
зрубані руки,
які відсікли варвари.
Зрубане дерево
ні до кого не промовить
красномовним виступом,
не стане
живою скрипкою,
із якої лунатиме музика
первісного світу,
не стане живою книгою
ненаписаних шедеврів.
Зрубане дерево буде
невизнаним поетом
чи невизнаним пророком
із недоспіваною піснею,
від якої залишився
лише пеньок.

8 грудня 2024

Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
а людина - деревом.
Дерево заговорить
людською мовою
і людським плачем.
Можливо, в образі дерева
постане людина,
яку ти назавжди втратив,
із якою розлучився
на перехрестях життя.
А туманність розвіє
будь-які сумніви
і окреслить
чіткі обриси.
У туманності можуть
розчинитися
наші уявлення про майбутнє,
тому вона найбільш реальна.
Туманність щось породжує
і щось назавжди забирає.

6 грудня 2024

Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
З шматочків обрію,
Щоб прикрити оголене тіло
Метафізичних красунь
З металевими поглядами.
Антени скляних будинків
(Все прозоро, навіть люди прозорі)
Міста, що розійшлось колами
По воді часу марних надій
Антени, що нагадують щогли
Кораблів мідноголових етрусків
Кораблів, на яких пливуть
Сірі щурі зляканих поглядів
До Америки дідуся Клена.
Черевики жителів міста
Білої кози Пенелопи –
Це вартові , що крокують опівночі
До вежі омелюхових снів
(Жовта шпиляста ратуша).
Місто закручених речень
(Ніби число «пі» не придумали),
Місто над Нілом минулого
(Ніл Армстронг) –
Воно пам’ятає Місяць оповні
І риб, що зачудовано
Дивились на зорі
Крізь воду, крізь химеру вигадки «Я».
Обгорілі колоди хати
Дерев’яної, наче ліс містики.

Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
Він - пілігрим
у просторі мовчання,
у країні невідомих звуків,
він - паломник у пущі тривог,
мандрівник
у просторі зникнення,
у тундрі німоти.
Він блазень
у балагані катів,
у борделі смутку,
у нічліжці каяття.
Він показує на вулиці
спектакль невідомої п'єси,
викрикує репліки
забутих персонажів.
Він грає неіснуючу музику.
Пілігрим мовчання
упаде у магму спокою.
І кінцевою точкою мовчання
буде вибух.

3 грудня 2024

Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
який співає останню пісню
і хоче повернути
давнє ммнуле.
На останньому осінньому
листку можна нвписати
вірш і послати
у невідомість.
Цей вірш, написаний
розмитими, кострубатими
літерами, по крихтах
відтворить нашу добу.
Останній листок -
це останнє зітхання осені,
останній плач дощу,
острів любові
у пустелі ненависті.

1 грудня 2024

Ти - ніжна квітка орхідеї.
Ти - місток
між земним і небесним.
Коли закипить любовний шал
у розпеченій пустелі,
будуть написані
найпалкіші вірші.
Ти для мене -
найскладніша загадка,
непізнаний Сфінкс,
письмена небес.
У твоєму лоні
відкривається простір
для космічної катастрофи,
у якій гинуть галактики.
Ти - безумство пустелі
і невтоленість оази.

22 листопада 2024

Вавилон пітьми горобиної ночі зруйновано,
Сонце пшеничне одягає штани нового дня,
А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні,
І гілки горобинові ховають тепло для чужих снів:
Якщо не заброд-почвар, то для чорних круків,
Що надсилає Морріган сіроока, вбрана в льон.
Глину збираємо жменями – будемо глеки ліпити
Для меду і трохи для води забуття прозорої,
Яку зачерпнемо з криниць, які всі минають –
Навіть подорожні з руками до ножів звиклих,
Навіть ті, хто майструє двері до каплиць кам’яних,
Навіть ті, хто розмальовує листя кленів вохрою –
Кольором крові вільних, кольором злої заграви.
Садили мальви коло млина, а зійшли вуха заячі
І зацвіли залізними трояндами, які будуть сонні
Вдягнені в чорне дочки будинів і малахленів
Дарувати мовчазним вершникам (бо жовтень),
Робити з них голки, шпильки та фібули (бо ткалі),
Бо вода часу точить вапняк кам’яниць торжища,
Бо на вістрях мечів стоїть хатка вужа хвостатого.
А в цей час хтось – можливо кульгавий мельник Або,
Можливо хвалькуватий бородатий корчмар Завжди
Навчився майструвати залізний обух з епіграфів,
А гострі шаблі з апострофів, що засівали жменями
В землю зорану (трохи тракійську, трохи тірренську),
А ми назбирали – в мальовані глечики.

Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
упало на неї,
небесна і земна твердь
зійшлися, розчавивши її.
Хлопець тікав від її двору,
а фактично тікав
від свого безумства,
від шаленства свого вчинку,
алогічного й абсурдного
на перший погляд,
але в ньому прихований
глибокий сенс.
Він тікав від залізної логіки
та алогічності,
від любові та жорстокості,
сміливості та боягузства,
зухвалості і загнаності,
великодушності й ницості.
І цей термоядерий клубок
переслідував його.
Чи можливо покласти
жалобний вінок на кохання?
Воно однаково проросте
весняними травами
між пальців дітей,
співом жайворонка
і розрядом грому.
Неможливо покласти вінок
на пам'ять і забуття,
із яких ростуть
пальці для нової музики.

14 листопада 2024

Перший сніг
розділяє життя
на "до" і "після".
Перший сніг бомбрдує
думки і слова.
Перший сніг розтанув,
як невидимий рукопис,
як зникомі письмена.
Він не встиг залишити сліди
у Книзі Буття.
Не можна написати
на розсталому снігу
видатну поему
зі щасливим кінцем.
Сніг перейде в ручаї,
ніби гучні промови.
Перший сніг обпік
ніжне тіло землі.

3 листопада 2024

Осінь - час збирати каміння,
важке, мов голова Чингісхана.
Осінь - час підбивати підсумки,
але рахівницю
засипало листям.
Терези зламалися і заіржавіли.
Осінь - час збирати ідоли
на дикому зарослому полі.
Ідоли потріскалися від часу,
а деякі зовсім розсипалися.
Час творити нових кумирів.
Осінь - розлучниця з мріями
і безкорислива повія
на затінених вулицях життя.
Осінь - геніальна акторка,
яка грає бездарну роль.
Осінь співає контральто
хорали прозріння.
Зима несеться
зі снігами і льодами,
як чужоземна армада.
А осінь ховає довгі ноги
від холоду під міні-спідницею.

4 листопада 2024

Закинуте подвір'я,
як думки, які давно згасли,
як мрії, перетворені на попіл,
зарослі травою.
Закинуте подвір'я
обростає самотністю,
тривогою і відчаєм.
Закинуте подвір'я,
мов артефакт часу,
який не можна визначити.
Штехети перекосилися,
шифер провалився,
тиньк осипається,
ніби відшумілі спогади.
Лише вільний вітер
вільготно гуляє
у просторах відчаю,
колише засохлі рослини,
мов багнети
переможеної армії.
У таких подвір'ях
живуть не люди,
а лише привиди,
лише потріскані статуї,
які розпадаються,
лише порепана пам'ять,
яка впала в амнезію.
Закинуте подвір'я поринуло
у роки самотності,
які ніколи не закінчаться.

1 листопада 2024

Луг укрився туманом,
як вічним сном.
Туман прийшов несподівано,
невчасно, зненацька,
мов апоплексичний удар.
Туман укрив нас
вічними міфами і легендами.
Туман проникає
у нашу свідомість,
у кожну пору
нашого тіла.
Туман простягає свої лапи
у найдальші закутки,
до найпотаємнішого,
до того, що ми сховали
від стороннього ока.
У його неозорій ваті
заплутаються думки і слова,
у його магмі
потонуть почуття.
Туман стане чудовиськом
і водночас аморфною сутністю,
яка розпадається.
Він візьме у свої обійми
і вже не відпустить.

13 жовтня 2024

Поодинокі дерева
із перемішаним жовтим
і зеленим листям,
ніби перемішаними
смугами долі.
Вони стоять
і чогось чекають.
Можливо, пришестя Месії.
Поодинокі дерева
відчувають наближення
нових часів.
Вітер нової доби
зносить їхнє листя.
Він по-новому
просякнутий димом.
Поодинокі дерева -
як нечисленні солдати
на полі бою,
утомлені, виснажені,
які ледве ворушать
руками і ногами.
Поодинокі дерева
розкидують свої знамена,
як епос життя і смерті.

9 жовтня 2024

Я простягаю до тебе руки
крізь велике озеро,
схоже на серце космосу.
Над озером стоїть туман,
наче химерні думки.
Вечірній холод протвережує
після філософського сп'яніння.
Я стою над великим озером,
ніби магмою жахливої енергетики.
І так озеро стане
нездоланними океаном,
у якому заблукає
не один Магеллан.
Озеро стане
важкою перепоною,
несходимим лісом
із тисячами багнетів
страху і сумніву.
Озеро складається
із крапельок
невиражених слів,
які разом становлять
нерозривну поему.

7 жовтня 2024

Скажи осіннім квітам*:
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
А воно капище).
Промовчи про сутінки днів падолисту:
Остання людина кленового пагорба
Шкутильгає до замшілого кромлеха,
Виглядає сивочолого філософа Сонце
Між поранених каменів
Народу залізних перстенів****,
Сірих глеків і соснових човнів.
Прошепочи чорному круку,
Що глипає на лісового патриція,
Що примандрує з безодні
Чорної як смородина і солодкої
Наче осінні яблука*****:
Скуштуй і забудь,
Про все,
Що ти лотофаг – забудь
Навіть це.
Ще одна непрочитана
Сторінка павучої меланхолії –
Там написано найголовніше,
Про скляну ластівку
І гранітну сову******.

Примітки:
* - білим хризантемам.
** - холодним вітром одкровення. Вітрильник осені – бригантина.
*** - в Італії я знав трьох старчиків на ймення Фідій. Останній жив у Неаполі (Партенобі) в часи імператора Візантії Іраклія (575 – 641). Про те, що серед будівничих Колізею був грек на ім’я Фідій згадує Антоній Салюцій Крісп в листі до Гая Секунда Германіка.
**** - є легенда в графстві Корк про те, що Діти Богині Дану (Tuatha Dé Danann) носили залізні перстені.
***** - в Ірландії є легенда про яблуню, що росте на горі Дермад (Sliabh an Dhearmad). Хто скуштує солодке яблуко з того дерева в ніч на Самайн (Савунь), той про все забуде.
****** - я колись таки поїхав в Китай зі своєю ластівкою (скляною), а в Атени (Αθήνα) зі своєю совою (гранітною). Просто так захотів.

Вірш, написаний уві сні,
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
Лише віддалене відголосся
лунає невідомо звідки
і водночас звідусіль.
І тепер я не знаю,
що означають ці звуки,
ніби шифрограма потойбіччя.
Вірш, написаний уві сні,
загубився серед паперів диявола,
серед газетної метушні,
політичної колотнечі,
одвічного базарного шарварку,
збляклих гасел,
збанкрутілих понять
і вицвілих ідеологій.
Вірш, написаний уві сні,
звучить бульбашками потопельника
із недосяжної глибини.
Я запам'ятав
лише уривки фраз і слів,
щось про добру Шехерезаду.
Так і залишилися
уривки казки, уривки вірша,
ніби уривки свідомості,
пошматовані уривки душі.

25 вересня 2024

Ми дивимось на світло,
якого немає, -
світло погаслих зірок.
Але так само згасає світло
від людей, воно поглинається
киплячою магмою небуття.
Ми дивимося на світло
домівок, але потрібних людей
там немає, залишилися
лише їхні тіні,
відлуння голосів,
тріщини розпаду,
шепіт відсутності.
Ми даремно намагаємося
уловити втрачене світло,
воно вислизає крізь пальці,
як білий пісок.
Можливо, десь відбулася
космічна катастрофа,
і згасле світло -
це лише відчайдушні крики.
Світло погаслих зірок
нас зігріває
у вічній мерзлоті,
коли вже ніщо не гріє.
Світло погаслих зірок -
це крики загиблих про допомогу
у вселенській битві.
Світло погаслих зірок
стає крижинами на льоту
і падає на дно океану.

3 вересня 2024

Стоїш на крутому березі,
дивишся у воду
і опускаєш у неї
пожовкле листя і квіти,
як листи в невідомість.
Чи дістануться вони адресата?
Хто буде цим адресатом?
Бог чи зруйноване обличчя часу?
Вітер зриває листя з дерев
і жбурляє у твоє обличчя,
ніби ляпаси майбутньої осені,
мов удари нездійсненності.
Прощаєшся з літом,
як із утраченими можливостями.
Це літо ніколи не повернеться,
як спущений у воду листок.
Береш до рук жовтий листок,
як перепустку до паралельного світу,
ніби гортаєш жовту книгу
буття й небуття,
жовту книгу розлук і прощань.

30 серпня 2024

Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
яка сама стала питанням,
як хворий на паперті.
Старий парк зруйнований,
як старі спогади,
які переплелися
із модеоними віяннями.
Старий парк нагадує місто,
яке потонуло
під пісками часу,
яке втратило голос
і перейшло на шепіт.
Його зашкарублими пальцями
творилася історія,
як дума без кінця.

20 серпня 2024

Старому немає з ким говорити,
його ровесники померли.
Тільки з тишею,
тільки з вічністю,
тільки з німотою.
Його кімнатою
ходить навшпиньках
вічний голос,
шелестить крилами.
Спогади покриваються пилом,
ніби гранітними брилами.
Старий говорить
зі своєю тінню,
зі своїм двійником,
другим "я", alter ego.
Старий говорить
зі своїм антисвітом,
із космосом протилежностей.
Старий розмовляє
зі своїм дзеркалом,
зі своїм відбитком,
і слова його
тануть у задзеркаллі,
як далекі кораблі.

1 серпня 2024

Парк перебудовують,
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
через десятки віків
в інших обрисах і формах.
Чиїсь поцілунки, як пелюстки,
поховані під битою цеглою.
Чиїсь зітхання назавжди
знайшли спочинок
під незворушним бетоном.
Ми також уламки
чиїхось світів,
які живуть у різних головах.
Зі старим парком
руйнується старий світ,
стара цивілізація,
старий життєвий уклад.
Споруди стають
більш сучасними
і водночас позбавленими душі.
Старий парк - як давній Вавилон,
похований під пісками часу.
Старий парк пускає паростки
у минуле, пронизуючи пам'ять.
Хтось може згадати
першу близькість у парку,
коли крізь нудоту зборів
проступає сперма радості.
Старий парк пронизують
щупальця ненависті
і паростки любові.
На старих руїнах може
народитися нове письмо,
нові літери віри та надії.
Бита цегла стане
джерелом натхнення
для нових соборів.

23 липня 2024

Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відірваними один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
людина, як цілісний замок.
Так розпадається буття,
і небуття напливає
могутнім припливом,
омиваючи моли пізнання.
Свідомість прохромлюється
космічною волею,
космічним законом,
як абсолютом сущого.
Свідомість нагадує
вулик із бджолами,
де кожна бджола -
ідея, яка суперечить іншій.
Свідомість схожа
на атомний реактор,
який ось-ось вибухне.
Свідомість - найгрізніша зброя,
яка стріляє в самого себе.

20 липня 2024

Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Вона тепла як вересень).
Так я мислив:
Шугають над тополею сну
Сойки гіпсових піснеспівів –
Хоралів жасминових квітів:
Я теж монах – кармеліт босоногий,
Що малює димом портрети
Знахабнілих теософів,
Сині ягоди італійських двориків
Дивака Малатести*.
Так я відчував:
Цитую вульгату**
Необачно
Птахам-піжонам***,
Гракам-чорнокнижникам,
Що відобразились в дзеркалі
Торішнього злого дощу.
Трохи для Неба – жменю посмішок,
Нехай і не Будди, а так –
Якогось школярика,
З каламарем замість метелика,
Що чорнилом вимастив пальці,
Бо малював людину
На папері рожевих мрій****.

Примітки:
* - звісно, Пандольфо ІІІ, кого ж іще…
** - Я тоді з вульгати процитував таке: «Arcam tibi ex lignis cucurbitae fac, arcam tabulis facies, et bitumine linies intus et foris…» Звісно, намарно цитував, не інакше…
*** - не знаю як у вашому місті, але в моєму місті розвелось чимало птахів-піжонів – строкатих стопудозиків, бо сентиментальні бабусі годують їх білим м’якушем насущника.
**** - кольору аргентинської заграви – там, над пампасами. Тієї, яку споглядають гаучо.

Пара ніби єдина,
але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий
у пустелі. Тріщина
у стиску рук.
Падають камінці,
уламки цегли
із колись цілісного моноліту.
Сиплеться штукатурка,
як знецвнені слова.
Колишні клятви
девальвували
і втратили вартість.
Тріщина у стиску рук -
це тріщина свідомості,
це тектонічний злам,
який проходить душами.
Тріщина, яку не усунути,
не замазати, на світі
ще не придуманий
такий розчин.
Коли від тріщини
посипляться уламки серця,
розпадеться
людська особистість.
І в цьому розпаді
народиться нова самість.

26 червня 2024

Із тиші комори,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
ніби класична мелодія
у какофонії попси.
Голос віків легко налякати,
і він зникне
у кучугурах сміття.
Так важливо його
не загубити і зберегти,
як давню коштовність.
Те, що ми так давно чекали,
може бути легко втрачене.
Чи не загубиться голос віків
у мільонах другорядних голосів?
Чи не втратить він
свою первозданність,
чистоту джерел?
Голос віків не повинен бути
заглушений голосом
тимчасової метушні.
Це витвір мистецтва,
на який наповзає розруха.
Це простягнута рука
із глибин Всесвіту.

20 червня 2024

Зникнути в невідомості,
розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
Коли ти стаєш нічим,
ти стаєш усім.
Ти зникнув
із телефонних довідників,
розстрільних списків,
членів профспілки...
Ти перетворився
на березову кору,
шелест трави
і голос ріки.
Ти став придорожньою
приблудною собакою,
який біжить невідомо куди.
Ти став утраченим сенсом,
який розчинився в лісі.

12 червня 2024

Шпак з довгим хвостом,
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
На це місто з потойбічного
Квіткового раю
І бавиться яблуком –
Зеленим, як все, що зростає
І має надію бути.
Отой шпак
Хвостом (довгим як Вічність) вказував
На початок
(Не всього звісно, тільки дечого),
А дзьобом лічив трамваї
(Бо трамвай не подія,
Навіть якщо він гуркоче колесами,
А лише причина
Думок чотирьох жінок,
Що вдягнені в сіре).
І тільки смугастий кіт
Подумав, що то не шпак, а годинник,
Який вказує кількість хвилин
До Великого Одкровення.
Шкода, що той кіт не знає абетки,
Жодного знаку клинопису,
Жодного ієрогліфа,
Кострубатого, наче сліди фламінго,
Інакше він прочитав би
На сторінках-цеглинках глиняних книг,
На бамбукових дощечках
Казку про патріарха Ноя*,
Що майстрував корабель без вітрил,
Без керма і компаса:
Бо всі пливуть навмання,
Байдуже, то Судний День
Чи Скорботна П’ятниця,
Чи просто четвер,
Коли падав дощ**.

Примітки:
Тут мова йде про мед, зібраний з гіркокаштану кінського (Aesculus hippocastanum L.). Хто не коштував такого меду думає, що життя це стежина з одної квіткової галявини до іншої. Є ще мед зі каштану їстівного (Castanea sativa Mill., 1768) – то зовсім інша річ, що навіває духмяні сни.
* - плавання Ноя, то була насправді містерія, а зовсім не порятунок потопаючих зайців. Зайців-потопельників рятував дід Мазай, хоча він теж був Ноєм.
** - дощ може падати будь-якого дні – не тільки в четвер. Добре, що в країні Шумер дощі падали вряди-годи, інакше б їхні глиняні таблички розмокли і ми би нічого не довідались. Між іншим, серед шотландських масонів та богемських містиків ходять вперті чутки, що всесвітній потоп почався саме в четвер.

Почесний директор прийшов
до свого колишнього кабінету,
але його ніхто не помічає.
Паркет скрипить,
мов клавіатура рояля.
У кабінетах віє
вітер минулого,
ледь колишучи штори
і папери. Дух минулого,
як лихий привид,
проникає скрізь,
руйнуючи гармонію свідомості.
Дух минулого - як чвари,
як невідомий небезпнчний вірус.
Почесний директор стоїть,
мов тінь, голос чоловіка
надірвався і охрип,
він став сиплим
і ледве чутним.
На нього не звертають
увагу, він перегорнута
сторінка історії,
пожовклий торішній листок.
Почесний директор,
як раритет із музею,
стоїть, укрившись пилом.
Так минуле заговорить
голосом скрипки,
нечутним у навколишній
метушні. Почесний директор
дає непотрібні поради,
як оракул античного світу.
Це голос совісті,
який усі забули.
Почесний директор
укривається могильною травою
і йде зі своєю епохою.

7 червня 2024

Мертва сторінка
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
Про неї забули.
Мертва сторінка
схована під заростями
давнього дрімучого лісу.
Сюди давно ніхто не заходив,
як у покинуту хатину
у гущавині дерев,
де колись зупинялися
мисливці. Мертва сторінка
видає сигнали "SOS!"
із океану забуття.
Вона затягує,
як Бермудський трикутник,
людей і речі.
Вона поглинає,
мов чорна діра,
цілі планети.
Мертва сторінка
промовляє мертвим голосом,
простягає кістяну руку
і розвалюється,
як струхлявілий скелет.
Вона може породити
лише мертву зону мовчання,
де тонуть усі паростки
людського духу, де назавжди
замовкають голоси,
де натхнення покривається
павутиною страху, де пориви
обтягнуті колючим дротом.

6 червня 2024

Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
над прірвою пізнання,
любові, відчаю...
Ти хапаєшся
за останні шматки часу,
який залишився,
ти хапаєш
уривки слів Бога,
уривки натхнення,
залишки осяяння.
Лише над прірвою
усвідомлюєш важливість
кожної хвилини,
важливість того,
що раніше не цінував.
Над прірвою ти стаєш
жебраком, який просить
милість неба,
який хоче другого життя,
другого шансу,
на дні торби в якого
лише мідяки,
голос тиші
і голос хаосу.

4 червня 2024

Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
у ліпшому разі
якісь фрагменти чи уривки,
а епоха вислизнула з рук,
найдорожчі спогади
протекли між пальців
і від них нічого не лишилося.
Тепер ми полюємо
за старими фотографіями,
як за коштовними скарбами,
які зариті на мінному полі
любові та ненависті,
сумнівів і погорди.
Як зробити
знімок для вічності?
Нещадний час
стирає найдорожчі контури,
риси облич, усмішки,
а згодом і саму енергетику,
яка розлітається
аморфною хмарою.
Я хочу зробити
фотографію для вічності,
стоячи над прірвою,
у якій вирує хаос,
який руйнує все.
Хаос простягує руки,
але він нічого не може
зробити для вічності,
це протилежні основи,
від зіткнення яких
іскрить. Фотографія
для вічності,
як і вірш для вічності
лежить на дні прірви,
у безмежності трав.

3 червня 2024

Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
до глибини душі.
Сонце не залишає
нічого живого,
перетворюючи землю
на пустелю.
Так не хочеться,
аби починався
робочий тиждень
із його метушнею.
Нехай люди поринуть
у нічну гармонію,
у казку ночі.
Нехай не буде
денної тривоги,
а лише нічне царство мрій.
Замість денної втоми -
нічна ерекція,
нічні любощі.
Замість денної пустелі -
нічне озеро спокою,
у яке зануриться
риба пізнання,
на дні якого
будуть повзати
раки сумніву.
Нічне колихання очерету -
ніби гра невидимих гітар.
Нічна музика -
замість денного виснаження.
Краще нічне народження,
ніж денне згасання
під нещадними променями
сонця.

3 червня 2024

Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
у миготливості атомів,
на базарі, де розпадаються
сенси, де все знецінюється,
девальвуються почуття,
скомпрометований розум.
Ти шукаєш дівчину
у фальшивому безглуздому
театрі, де згнили декорації
і диявол править бал,
де змішалися актори
і глядачі. Театр вийшов
на вулиці і став
їхньою частиною. Чи можна
знайти красу серед безчестя,
на торгах, на біржі?
Вона втонула, як діамант
у багні. А тепер шукай її
серед шинки й винограду,
у розливному морі
вульгарності, у всесвітньому
борделі. Головне
на цьому торжищі -
не втратити самого себе,
бо й ти можеш стати
торгашем, і тобою
можуть почати торгувати.
На ринку ти можеш знайти
лише бліді манекени
справжньої краси,
лише рабинь і наложниць.
Кафа нікуди не дівалася,
вона перемістилася в часі.
На ринку продаються всі:
письменники, журналісти,
автори, політики...
І ось ти розгубився
перед цим безглуздям
і велелюддям, де все
розпадається на атоми,
де розпадаються
краса і правда
і вже не лишилося
нічого святого.

27 травня 2024

Давно я не був
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
де я хотів би
знайти прихисток.
Вокзал став
Вавилонською вежею,
яка веде невідомо куди,
яка веде до вершин абсурду.
Він знав часи
біблійного стовпотворіння,
але тепер його відвідують
поодинокі гості.
І здебільшого він зачинений,
як річ у собі.
Вокзал став
самотнім бичем,
відкинутим
на узбіччя історії.
Він упився отрутою віків.
Над ним пролітає
неприкаяний листок,
як послання вічності.
Ларки не працюють.
Люди зникли.
Лише віхола часу
замітає зникомі сліди.

24 травня 2024

Скільки часу ми втрачаємо
на сон! Як шкода,
що безліч годин
іде в нікуди.
Сон - це ніби інша реальність,
але часом така моторошна.
Важко зрозуміти,
яка реальність є справжньою:
денна чи нічна.
Можливо, денна реальність
є ілюзорною, а насправді
ми спимо. І все-таки
скільки років сну
змивається у Стікс,
зливаючись із мазутом.
Ми пливемо рікою сну,
напорюючись на рифи,
на мілину, наш човен
грузне в муляці.
Човен губиться в очереті
миттєвих, уривчастих
сновидінь, які мерехтять
кінострічкою. Ріка сну
може бути повноводною,
а може перетворитися
на струмок, штовхаючи
у пустелю безсоння,
у випалені піски
кошмарів, якими
повзають змії та скорпіони.
Кошмари нагадують
вогненні стовпи
посеред пустелі,
вони невідома кара Бога.
Сон може бути прокляттям,
а може бути благословінням.
Важкий сон, як похмілля,
як злочини віків,
тягне каменем
на дно колодязя.
І легкий сон, мов пилок,
який лягає
на крило ангела.
Ріка сну зовсім зміліла,
вона мучить
безводністю безсоння,
його порожнечею.
В очеретах сну
заблукав човен губ,
а вічність випарувалася
з останньою водою.
Ріка сну шумить
єрихонською трубою.
Ріка сну
пестливо біжить,
як доторки губ
до жіночих грудей.

21 травня 2024

Похмурий горіх
із зів'ялим після морозу листям.
Він нагадує старого,
який просить милостиню.
Голосіння дідугана
ударяються об небо
і осипаються
не золотими монетами,
а черепками.
Вони падають із дзенькотом
на бруківку,
ніби знецінена валюта.
Голосіння старого
схожі на прокламації
збанкрутілих політиків,
виснучи пожовклими
листівками на стінах,
як розп'яття надії.
Горіх просить милостиню
у неба, а воно вдаряє
жорстоким холодом,
льодяними дощами,
пекельним градом.
Горіх - як самотній солдат
на полі абсурду,
як Дон Кіхот,
який розбився
об вітряк ілюзій.

19 травня 2024