Якийсь старий у подертій свиті
З бородою, що обшарпана колючками
На березі ріки каламутної мілкої,
Яку навіть чорні козенята
(Насіння рогатого)
Долають необачно вбрід,
Питав, чи споглядаємо ми очерет,
Що гойдає нестримний вітер.
А ми навіть не спитали, не довідались
Чи знає він, що
Споглядання тонкого зеленого очерету,
Що гнеться наче людина,
Відчуваючи невблаганність долі,
Відчиняє браму у світ спокою,
У світ рівноваги.
Нас вітер жене в невідомість,
А той очерет лише гойдається
І журиться, шо попереду вічність
Над поверхнею озера сподівань,
Над хвилями неспокою очікувань,
І мислить про людину в сандалях,
Що ніколи його не зламає
Ні для вогнища, ні для стріхи.
А вода тече і не вертається,
Марно питати про це в сріблястої риби,
Вона нічого не скаже, а якщо і промовить,
То не тобі.
Марно питати про це в качки:
Вона теж сумнівається вічно,
Тому і летить – куди – не знати,
Шукати – чого – невідомо,
А той старий замість хліба
Снідає сараною і корінням полину:
Йому аби запитувати,
Йому аби очікувати
Прийдешнього.

У краю сліпих кипарисів*,
Що здіймають свої гілки-руки
До порожньої байдужої синяви,
Розмовляю з плазунами-тінями:
У кожному оці змії лускатої
Бачу відображення Галактики –
Ніби то не сіль розсипана,
А ріка: досі майструю човен,
А вже присмерк, вже сутінки:
Куди плисти під чорним вітрилом,
Якщо померло саме очікування,
Якщо на березі Стіксу хатинка Пандори –
Синьоокої швачки пустель.
Всі ріки плинуть –
Навіть ця біла ріка – Галактика,
Тільки впадають в Стікс,
Що океан Забуття напоїти не може.
Місто, де невмирущий алхімік-ліхтарник
Споглядає щоночі череп фанатика,
А подерту свиту днів Поліфема
Латають крикливі вивільги** –
Птахи сваволі й воскових свічок:
Лаври цвітуть за вікнами***,
А днів напророчених чекати годі,
Чаша наповнена, а ми бачимо Небо,
Відображене ненароком чи то необачно,
Зазираємо в неминуче, а воно пелюстками
Глоду****.

Примітки:
* - вони (кипариси) ще вміють мовчати. Приємно говорити з деревами, що забули слова.
** - вивільги, плетучи свої гнізда, зашивають дірки в тканині буття, отвори в часопросторі, в які може провалитися світ. Доки є ці золотисті птахи, Сонце буде світити.
*** - Гійом Белібаст колись сказав: «Через сімсот років лавр знову зацвіте». Сімсот років минуло, а «Добрих людей» (Bons Hommes) не видно…
**** - Пандора не користувалась парфумами, але весною вплутала в своє чорне волосся квіти глоду.

Всерйоз сприймаю міфи:
Наче замріяний Телемах
На своєму острові козопасів:
Загубити, а потім шукати
І не знайти…
Пам’ятаю серпневу ніч,
Коли зажурений Місяць
Вавилонськими піснями
Оповідав мені, книжнику,
Що серце стає квітучим деревом
Через тисячу літ одкровень,
Через тисячу овечих снів,
Через тисячу сторінок апокрифів,
Через тисячу весел варварів.
Птаха синьокрилого нетутешнього
Називаю Гомером солоних квітів,
Наче не птах це, а фіалковий сон.
Флорентійські плямисті бажання
Єдинорогами невагомими
Прозорими наче око сови
Прямують левадою присмерків
У краї, де померла зима.
Гніздо змайстрував собі крук
На ймення Корнелій Сулла,
Бо гадав, що не вишня це,
А зруйнований човен весталок.
Минає ще одна весна масок,
Розчинився в минулому
Прозорий квітень одвічної подорожі,
Хотілось вічності квітучих вишень,
Але на конях прийдешніх снів
Чорніє тавро.

Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчанням.
Сад, де гніздо майстрував омелюх,
Той самий, що розчинився в блакиті
Серед квітучих вишень Табу*:
Втекти в хатинку, яку збудували лисиці
Під коромислом легким веселки,
Що висить над гніздом омелюха
Радіючи краплям дощу – весняного,
Інфанти мандрують в інферно,
Гомер мандрує в Едем (наосліп),
Портрети мандрують за мури,
Які поруйновані сурмами (чуєте?).
Місто – архіпелаг крихітних моту**,
Що поросли бегоніями і пеларгоніями,
Над якими літають кажанами щоночі
Писарчуки-чорнокнижники.
Дні вислизають наче вужі смарагдові,
Наче не весна це, а верболозів річка,
Де замість віршів ловлять кваків***
Чорногузи – голоногі судді-брегони****
Наших днів зла.

Примітки:
* - в одній із своїх реінкарнацій знав я одного дожа - П'єтро ІІ Орсеоло. У нього було багато табу (внутрішніх душевних заборон). І кожне табу було квітучею вишнею душі. Хоча це не завадило йому мати 11 неабияких дітей.
** - насправді такого міста немає. Сприймайте місто на архіпелазі моту тільки як метафору. Навіть Венеція стоїть не на моту, а на великих островах минулого.
*** - ніколи не ловіть кваків на весняних озерах. Інакше станете схожими на Базарова. А це не добре.
**** - і досі є люди, які хочуть жити по законам брегонів. Лелеки - то їх реінкарнації. Так я побачив їх у сні.

Десь далеко від наших снів,
Далеко-далеко від квітучої вишні,
Де джмелі не гудуть солодкаво,
А час міряють солідами та флоринами,
Все той же дож Теодато Іпато* –
Магістр чужої липкої пітьми
Пророчить про втоплений перстень.
Всерйоз відчувати весну –
Хоча б над морем ілюзій,
Хвилями якого тікати
Під вітрилами білими
(Від моторошної реальності)
І малювати на них квіти,
Наче не вітрила то, а хмаринки:
Даруйте мені необачно,
Що тіні далі грають свою виставу
Ненаписаної п’єси Франческо Бароцці**,
Даруйте мені, що весна така недоречна,
Блукав берегом моря зі свічадом
В яке зазирало Небо – намарно,
Бачило там тільки світло –
Біле як цвіт. Наче троянда Йорків***.
Твоя.
Десь далеко, де ніхто не крикне: «Земля!»,
Коли побачить камінну брилу минулого
На вулиці допотопних автомобілів
І лише прошепоче: «Прощавай, Гійоме,
Отруїли Сонце вином із маримухів,
З дерева таємної жалоби
Змайстрували ворота в інферно».


Примітки:
* - насправді Теодато Іпато недовго споглядав пітьму. Але мені його все одно шкода…
** - Франческо Бароцці писав не п’єси, а пророцтва, в тому числі циркулем і лінійкою. Але це не завадило йому побачити те, що переживаємо нині ми. Дарма його оголосили єретиком. Дарма. Краще б не оголосили, а голосили. Щосили.
*** - а в на в Чигирині теж люблять білі троянди. Хоч і ростять їх тільки біля водяних млинів.
**** - Пауль колись попрощався з Гійомом на мосту Мірабо. Вони обидва помилково вважали, що Сонцю перерізали горлянку одного лиховісного року. Але вони помилялися. Обидва.

Світанок – це сонна чапля,
Що прокидається на озері весни,
В тіні осокору не хочу бути рибалкою
І ловити пічкурів торішніх снів
(А пам’ятаєте той березень синичковий,
Трохи блаватний і геть оксамитовий?).
Ранок – то сонна левада перших кроків,
Коли гаснуть ліхтарі холодного світла
І спалахують квіти-апострофи
З яких роблять вино почуттів
Мрійники країни загірної.
Разом з очеретом з води зимної
Проростають слова одкровення:
Аби ловити журбу нездоланну
Березоль назвався Арахною,
А квіти білі слив тенетами днів
Без хмар, без дощу і без ностальгії:
Наче Сократ, що на кручах глиняних
Борисфену – бородатого схимника
Запитання збирає чи то карбує,
Наче не слова то, а драхми,
Наче не мрійник він, а скарбничий,
Наче то не ріка сколотів, а Ерідан мрій.
Деревій проростає на торішніх згарищах
(Для кого? Хіба ворожбити захочуть
Пророкувати його сухими стеблами
Майбутнє країни загірної
І лікувати болючі подряпини
На руках хворих на клаустрофобію?)
Душі нагадують коней стриножених –
Ще зарано.
Ще надто зарано.

В Едемі знов зацвіли проліски,
Наче безхмарне посліпле Небо
Знову тикало тремтячими пальцями
В землю м’яку і омріяну.
Час міряють вітряні годинники:
Вітряки стали хвилинниками,
Календариками і хронометрами:
Прийди, Капелло, квітневої ночі –
Серце Брахми – засяй на небосхилі
Жадань і мрій.
Коли Місяць був погризений мишею До
Я збирав сухий очерет торішній
Для хати одвічної самоти,
Яку мурував з людьми вересу,
(Наче не чернець я, а вільний муляр)
Для стріхи, де ховалися птахи,
Замовкаючи в передчутті сутінок –
В передчутті тьми вороних коней.
Я нетутешній –
Стою на всіх вітрах березня
Крижаніючи на землі зелених троянд,
Відчував біль, коли дерева плакали,
Згадуючи числа, якими міряли Всесвіт,
А потім малювали його на глині
Фарбами кольорів крові і ночі,
Слухали, як проростає зерно
І очікували повернення жайвора
На пустку заквітчану,
На гостинну камінну пустелю,
Так, мандрівниче, так…

Плямистий сон –
Фарбований вохрою:
Там хижка на березі Ерідану
З очеретяною стріхою:
Трохи сопілок і трохи човнів,
Трохи солі – в торбині, де схований світ
Моїх вигадок.
А вода все так само прозора –
Що вчора, що завтра,
І береги журавлині
Так само карбують тінь
Німого апостола березня.
Трохи крижинок – як все тимчасових,
Можна почати цю гру –
На три чверті драбини,
Що спрямована в Небо –
Теж тимчасове (направду),
Тільки Фатум
(Про нього мені прокричав журавель –
Отой, нетутешній, плямистий,
І нагадали шнурівки – на берцах)
Карбує щось вічне – нетлінне.
Одвічне. І псалмозоряне.
Під флорином Місяця
На лобі овечого пагорба
Гортаю свій сон – наче літопис,
Наче світ, що тікає від нас в невідоме,
Від нас – вершників синяви.
На гілці старої верби
Побачив якось соловейка,
Що віршує шотландською.
І щось знає про піктів.

У долину анемон білих
Повернусь я весняним вітром,
Холодним як вічна Істина.
У долину очитку квітучого
Повернусь диким каменем,
Важким, наче мої спогади.
У долину весняних вишень
Повернусь сірим птахом –
Легким, наче дотик квітня.
Муза в хітоні дірявому
Нашіптує щось потаємне –
Приховане від ока буденності
Під золою злою торішніх пожеж.
А жебрак ренесансу Спіноза
Грає на скрипці світла місячного
За склом прозорого міста,
Де одягають в гіматій Гекату
Сажотруси срібних годинників
Журби хвилин закіптюжених,
Які наче старі монети
Збирають коти-нумізмати
Чорні, як мертве Сонце
Старої бабці-галактики
Загубленої за видноколом.
Я повернусь.
Назбиравши для вас світла.
Пристібуючи його кванти фібулами
До вовняних пеплосів
Імен-блукальців.

Що ховається в глибині троянди
У сокровенній серцевині пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча, з якої виникло все.
І в якій все тоне і розчиняється,
Запитую в цієї пишної квітки:
Ти пам’ятаєш про що я снив?
Пам’ятаєш мої блукання
Країною папороті берегів Ерідану
Та водоспадів синіх Гондвани –
Велетенської країни дощів?
Мовчання наодинці з трояндою –
Квіткою, якої немає в дзеркалі,
За межею нетривкого срібла буття:
Спалюю всі імена непевні
Квітів і людей клану Можливо
На жаркому вогні автодафе,
Збагачую себе досвідом небуття,
Відчуваю
Яка нескінченність – там, за порогом,
Називаю предмети й рослини
Новими словами-смарагдами,
Тим часом, коли птах синьокрилий,
Що прилетів з Едему запашних спогадів,
Що співав про храм, що збудують завтра
Огортає літеру «алеф»
Крильми.

Берег позбавлений відчаю,
Сліди на піску буття
Моря – синього звіра,
Що мислить молитвами,
І горить, і горить, і горить
Заграва вохряним співом
Наче останній лист
Королеви шотландської Мері
Писаний журавлиним пером
заперечення
Небуття, що спадає попелом
Життя – кульгавої попелюшки,
Що збирає горіхи в жменю
На горищі дому алхіміка Ґодо*.
Берег, що чув тільки дельфінів крик:
Хтось написав на скелі,
Точніше нашкрябав, видряпав
Зламаним лезом ножа:
«Königsluft».
Мушля створила пейзаж**,
Човен створив надію,
Пандора її сховала***
Наче якусь коштовність –
У скрині. На дні.
Наче скриня то море –
Ніби теж там живуть почвари
І лупають зіницями темними
У душі китів-потопельників,
У душі шкіперів п’яних,
У душі зелених русалок
Тихо.

Примітки:
Текст написаний на острові капітана Тристана на 248 день моєї навколосвітньої подорожі. Не слід плутати капітана Тристана з лицарем Тристаном. Це зовсім різні люди з різним темпераментом.
* - Ґодо справді алхімік – він такого начудив….
** - насправді я знаю одного художника на ймення Христофор, що досі малює пейзажі мушлею. Але сама мушля по собі є пейзажем – шматочком спіралі вічності. Тому він малює пейзаж пейзажами.
*** - Пандора нечемна. У Греції нечемні жінки теж траплялися і трапляються.

Поема про людей без обличчь –
Її пишуть на сторінках кам’яних книг
Знаками, що нагадують сліди черепах
На піску річки, назва якої табу
Для людей-пічкурів, для народу човнів* –
Тесаних з кривого замшілого дерева**,
Що не цвіло ніколи білими квітами,
Навіть весною світу сього зеленого,
Світу здивованого і очманілого,
Що дивився очима синіми в дивне майбутнє,
Світу такого босоногого і необачного часу,
Коли гори були молодими й веселими,
Коли плямисті рисі непролазних хащів
Тільки ростили собі вуса-антени,
Якими слухали голоси галактик***,
Що шепотіли про Вічність моторошну,
Яку малював на глеках народ човнів:
Креслив на глині вохрою, золою чорною,
Білою крейдою – знаки кручені оленячі:
Опалені обіцяним вогнем світанку –
Вогнем, що відкриває очі і ворохобить душі,
А на глині лишає воронячий знак,
Люди народу човнів майстрували весла
І місили липку незайману глину
Над тою ж важкою водою, над площиною
На якій жили і ловили в глибинах здобич,
Над якою лунав кожного недоброго вечора
Сірої чаплі крик.

Примітки:
* - в Ірландії в старі часи народ човнів називали Fear a Bhàta, але в різних країнах теж жили люди, яких називали Народ човнів.
** - колись учні теслі показали Чжуан-цзи старе криве замшіле дерево і сказали, що воно вже нікуди не годиться, нічого з нього не змайструєш, на що Чжуан-цзи відповів, що під цим деревом можна сидіти і мандрувати нескінченністю.
*** - у старі часи не тільки коти і рисі вміли слухати голоси галактик, але і люди народу човнів. Потім, коли прийшов час довгих залізних мечів цей дар людьми було втрачено. У час Великого Неспокою орачі навмисно заводили в хижах котів, щоб слухати в самотині голоси галактик, які переказували їм коти довгими безнадійними вечорами.

Станіславе, ти човен, що пливе рікою буття,
Ти келих, що тримає в долонях Сонце,
Ти подих ночі, що дарує натхнення мойрам,
Ти крапля дощу життєдайного,
Що тамує спрагу тополь,
Що стримлять шпичаками в Небо**,
Ти юнак, шо носить на пальцях перстені
Моїх недолугих спогадів,
Ти брат кленової осені,
Що здобуває місячне сяйво
Як нагороду сну надвечір’я,
Ти прядиво брам ренесансу,
Ти вишня достиглих бажань,
Що під склепінням блискавок
Червоніють як вогнище масок,
Що крокують від свята до свята
Наче художники,
Що розфарбовують червень – час квітів,
Ти камінь, що принесли вільні муляри
У підмурок башти алхіміків***,
Ти доктор Браун,
Що відшукав філософський камінь
Серед снігу, на якому лишили сліди
Коні журби****.
Ти синява хусток синиць,
Що дзьобають дні як зерна,
Ти кам’яна книга прозорих вікон.

Примітки:
* - «Станіслав – це місто готичних ілюзій…» (Альбрехт Дунклерманн)
** - пірамідальні тополі – це гострі голки, що роблять Небу боляче. Їх можна було б не садити серед міста і в передмісті, але цей біль нагадує Небу про наше існування. Так що без них насправді не можна…
*** - у Станіславі жив колись один алхімік – Фредерік Зухер (Friedrich Sucher) (1655 – 1734) родом із Трансильванії, про нього колись розкажу окремо, тут недоречно.
**** - у XVIII столітті у Станіславі «конями журби» (konie rozpaczają або הסוסים מתאבלים) називали срібні годинники.

А ви любите літати
Там, де кружляє вихор?
Той самий – вихор радості,
Трохи лускатий – як риба,
Яку зловив Одіссей
Для німфи Каліпсо,
Трохи злодійський – як сонети Нептуна
Проспівані в день солоний –
День віскі.
Збудував собі крипту –
Для квітневої повені –
Весняної як відпочинок.
Світ шкутильгає,
А я за ним дибаю,
Наспівую, щось мугикаю
Про овечок глиняних
Та про журавлів троянських
Про яких можна лише пошепки –
Навіть мені – сивому,
Навіть мені – флорентійцю північному,
Що на дворику італійському
Споглядає забаву паяців фарбованих
І шукає очима зимове небо –
Там, вгорі. Там, між баштами –
Між Torri Petrarca.
У соляній шахті
Слухаю серце світу – стукає,
Пишу про імена забуті,
Про тіні вершників
Над Понтом Евксинським.

У старій лютеранській книзі
Надибав слова про хвилі
І черевики весняного подорожнього,
Що ненароком прийшов у Гамбург,
Коли крізь загублений капелюх
Проросли прочани-підсніжники
(Далебі).
Якщо залишається дещо,
Якщо повз нас
Стрибають фіолетові зайці –
Посіпаки весни,
То співати любовних пісень
Доречно
Не тільки їжаку-баламуту
І не тільки пугачу – монаху сонному,
Але й вам шестигранним
(Сонечко).
Бавився в кубики,
Грався з квадратиками
І голочками ялиновими
(Доречно).
Окрайцем хліба
Нагодую невдаху березня,
Присвічу йому шлях
Недопалком каганця лойового:
Схоже
Я теж пильную в закутку
Хижаків моєї свідомості
І задуманих мамонтів.
Бронзові почуття
Подаровані на іменини Сонця.

У моїх снах закохані змії
Танцюють повітряні танці,
На березі, що не знав тягаря
Жодної дерев’яної хатки:
Тільки кораблетрощі – у спогадах.
Споглядаю гілку модрини
Коли літо ще не довершилось,
Не сконало в вересневих агоніях,
Не стало готичним минулим:
Космос насичений ароматом хвої,
Речі, які зависають у просторі,
Дерево, що розділило століття
На дрібні кавалки подій,
На шматочки пародій творіння:
Метелик літає в безоднях Галактики,
Коли я слухаю вітер –
Хаотичну пісню «реальності»:
Зелені ножі трави боліт –
Гострих країв можна торкнутися –
Завтра. Коли Сонце стане блідою дівою.
Я зрозумів нарешті,
Чому я прийшов на берег
Озера-моря диких як вишні сарматів,
Свавільних, як Місяць оповні –
Савонароли отари зірок:
Слухати пісню очеретяного цвіркуна –
П’єро прибережних дюн,
Сеньйора республіки літа:
Його Флоренції мальв і шипшини.
Що лишається нам від снів?
Що лишається світу від спогадів?
Що, крім паперових клаптиків –
Папірусів літописів сьогодення?
Наших снів – таких знедолених,
Таких безхатьок і волоцюг,
Синіх як Небо….

P. S. На картині – П’єро ді Лоренцо – він теж бур сеньйором республіки квітів і літа, як той цвіркун – музика невдаха… Він теж став безхатьком – як наші сни.

У морі легенд вогняних
Пливуть човни кам’яні –
Човни, які тесані завтра –
З базальту сірих ілюзій,
Що придумані птахом
На ймення дивне неясить:
Після вівторка стоптаних черевиків
Після дощу музики, що схожа на осінь
Після коріння, що вростає в пейзаж,
В якому жодного жайвора
Схожого на Сократа – хоч трохи,
Хоча б натяком, хоча б мрією.
Жодного. Навіть уявного.
Пливу на човні кам’яному
До берега чебрецевого,
Де храми, палаци й халупи будують із диму
Густого, як провесінь, як темінь чорнозему.
Гондольєром вусатим кота
Посадив на корму
Кам’яного човна,
Що змайстрований завтра.
Нехай заспіває
Пісню сумну про Венецію слів і мишей.
Хвостатих як ніч назавжди.
Тягар лускокрилих апокрифів
Тягне в Небо – чашу Гекати
Кольору попелу
Майстровану з глини – як все.
Як першолюди, що знали як ми –
Необачно – тільки легенди.

Бачити – це значить хотіти,
Жадати: споглядати шматочок вічності
На межі руїн замку часу
І вихору на схилах пагорбу поглядів.
Бачити – значить відчувати плин
Журавля мрій над морем буття,
Ластівки споглядань над містом плачу:
Апокриф – ні, не читати, лише відчувати,
Наче ящірка, що біжить в затінку лавру,
Який тільки мріє цвісти надіями (слів).
Хотіти – це хвалити гонорового Одіссея,
Що відшукав Ітаку подихів та олив:
Ось, тільки куди віднести мені дар
Навісного Сонця плачу порад,
Гонорового, наче золота монета,
Яку відшукав сліпець прощань
Між сторінками манускрипту чаклуна-папи:
Обраний дивак Герберт і прозаїк зітхань.
Назавжди. Просторіка подяк
Зорезнавець фортуни, що цвяхував маренням
Два Сонця ілюзій якось у понеділок:
Краватка дивака Караваджо:
Яскравими фарбами
Малювати на полотні сірості –
Такої ж як сьогодення буденності.
З томиком Петрарки під подушкою
Мріяти про Флоренцію – ненароком.

Місто рудою хвостатою кішкою
Відловлює галасливі трамваї –
Втікачів зі світу духмяних яблук
Дощавої мачухи осені (жовтень Петрарки).
Місто, де щастя міняють на жмутки трави,
На жменю жолудів – стиглих, як небо,
Місто простягнутих рук,
Де сойки кричать про смородину радості плоті,
День, коли осінь назавжди
У гості в чайний будиночок,
У хатку під вишнями, нехай і торішніми,
Нехай замороженими, але на гостину –
Відчути на смак гіркоту ренесансу – над річкою,
Що мені дарувала камінь – округлий, холодний,
Що потім втопили в бездоннім колодязі
Сліпі музиканти – гравці на кото.
Перехожі під чорними парасольками
Дивляться вниз, під ноги – в асфальт,
Мислять лускатими рибами,
Що пливуть проти течії часу,
Кожен годинник – плямиста форель,
(Все так однозначно, що хочеться бути),
Щось перекинулось, круки вдягли окуляри:
Жадають побачити ратушу декларацій,
Де цвіркуни – стрибуни і вусаті пророки,
Сірі як комин, як попіл каштанів,
Як очі осіннього ангела алегорій,
Проспівають хвалу чи то гімн
(А може пеан чи елегію)
Невідомому.

У порожнечі липкій міжзоряній
Марево синіх ялинових мрій
Схоже на заморожені айстри.
Зелений олень і прозора троянда
І серце схоже на жмуток трави.
Плутана стежка в інферно задимлене,
Бита дорога в холодне чистилище:
Кіпріда стала пастушкою босоногою –
Йдемо так довго дорогою битою,
Вівці танцюють танго – під хмарами,
А Сонце – мій брат чи то побратим,
Говорить про вічність:
Цитатами. З мітів недобрих.
Квітку незнану назву Левкотоя,
Припильную світанок кентавра
Над джерелом, що назву Бористен.
Хоч насправді то Лета. Біля витоків.
Країна Загірна видається Гранадою,
Хоч зовсім не схоже:
Навіть мигдаль не цвіте. Ніколи.
Не дозріває інжир, божевільний гідальго
Навіть не мріє про подорож.
З мороку плащ мені шиє печаль,
Радить сховатись від крапель
Дощу, що накликав олень,
Дощу, що зволожив троянду,
Яку досі ніхто не бачив.
Ніхто. Навіть вісник мовчання
У своєму прихистку-пустищі,
Де повітря важкою ковдрою
Огортає самотність.
Помираючий вечір!

Стукає в дерев’яні двері
Епоха полум’яних птахів
(Відчиніть!)
Епоха, що замість мантії
Огорне тебе мереживом снігу,
Перетворить притулок на капище
Твоїх уривчастих журавлиних снів,
Твої сірі очі – на свічада просвітлень,
А твої пасма думок незачесаних
На завірюху спіральних галактик.
Срібна мотузка-змія –
Це дорога, якою твої коні нестямні
Женуть навіжено
У царство чистих озер,
Де вітер пише крилами чайок
Сонети журби очерету.
А ті, що лишились на березі
(Рибалки поранених слів)
Біліють самотніми постатями
Серед сухих чорнокорих дерев,
Які втомилась рубати
Щербата сокира варварів.
Ми рушаєм на Південь:
У країну квітучого лавру,
Що цвіте, коли сходить Сонце,
Де на скелях малюють човни,
Темну арфу ховають в печері,
Вірші декламують пошепки,
А море вважають могилою
Мрій.

Медон-оповісник
Такий же пастух як і всі
Жителі приблуди-острова
(Приблуди в легенду)
Збудував мені сховок,
Мені – рибалці мрій-втікачів,
Що схожі на пстругів прудких –
Схожі. Направду.
Називають мене Триптолемом
Всі хто йдуть по дорозі в гори
Снів нездари сови.
А я лишень під час тесмофорій
Дарував усім колосків жменю
Пшениці перестиглої солодкавої
І славив байдуже Сонце –
Прабатька кружляння одвічного.
Лишень.
Слухав пісні Демодока –
Такі ж темні і запізнілі
Як світанок на цьому острові,
Як дика троянда –
Квітка собак і людей весла
(Повертайтесь. Хоч інколи.)
Падає сніг
На море кольору мандрів.
На журбу кольору попелу.
На птаха кольору ночі.
Падає.

ранок
ще не день
що ранимий ритмами
потоками свідомості

не опалений
болем відстані
сталеним поглядом
не омитий
несталий
непристальний

не свідок Єгови
а його освітлення

не пищить
піщиною бурі у склянці
у плині подій розпливається

до весни
ще сім дюймів снігу
а дюймовочка
залишається доживати дні
з кротом

ще восени
її рятівницю підстеріг волохатий кіт
коли намотував собі на вус
мишині страхи
і пташині висоти

його шлунок
нашестя барабанного дробу
йому байдуже
що засихатиме на мордочці
молоко
чи кров
кожна подушечка на лапах
пестить крадькувату обережність
і приховує пронизливу кіхтлявість

він жадібно
роздирав
і поглинав
крилату мрію
похрускуючи ніжністю кісток
обезголовлюючи казку

небо не дивилося
псом
не дивувалося
а набивало щоки
хмарами
і видувало їх
мов мильні бульбашки
які лускали дощовими краплями

кап-кап
ще б пак

принцу буде байдуже
що не зустріне
саме таку половинку
а може четвертинку
чи якось так

кап-кап
ще б пак

хай
залишиться
сотворінням
видуманим
виплеканим
виплаканим
у крихтах світла
у маячні життя

кап-кап
ще б пак

котик ситий
дихайте миші
для вас
казочка триває

кап-кап
ще б пак

землянка крота
не палац на Криті

кап-кап
ще б пак

ранок
ще не день

4 Лютого, 2020

Ніч бавиться моїм серцем
Як чужинка дорійського племені
Склерос
Бавиться глобусом Птолемея.
Дивиться! Дивіться!
Це видовище буде тривати!
Адже ми в Римі
Напередодні років Аттіли
Шепочемо на готському діалекті
Цитати з вульгати:
«Коли думки мої болючі…»
Вдягаюсь у чорне –
Відчуваю себе відступником:
Прокидаюсь босоніж:
Хоча б тому, що так ходить Істина
По саду яблуневої паморозі
Να χαίρεστε κύριοι!
У вкритому пилом дзеркалі
Бачу когось схожого на себе
Чи то на якогось єретика,
Що радіє життєдайності холоду:
Якщо вода стає попелястою
Наче гризун міста плащів і площ
На яких виглядають вдову.
Майстер-штукар
Носить у скриньці кельми і циркулі,
А на вулицю втрачених мрій
Визирають пусткою двері:
Хто зірвав вас з петель?
Чи може це зовсім не Рим?
Теж вічне, але не місто?
Сюди ніхто не прийде.
На прогулянку.

Безбарвні сліпі телефони
Наче кавалки віконного скла
Хати, де жив синій кудлатий пес –
Замість людей-димарів,
Замість круків-нездар,
Що плутають гілку ясена
(На якій так зручно старіти,
На якій так зручно бути самотнім)
З хатою-пусткою, п о р о ж н е ч е ю,
Де вікна вибили ще вовкулаки
За часів сумного Трояна –
Князя ілюзій та мрій сорочиних,
Батька синів зими Бористена.
Де вікна зірвали з петель
Ще печеніги-зайди: заброди трави.
Телефони як зайці – скачуть у сни,
Вистрибують з темних шаф –
Лабіринтів залізних комах:
Все безбарвно – навіть зимовий сад,
Де Афродита з Конфуцієм
Садила колись черлені бегонії
В торф. Добутий з болота венедів:
Було де ховати мечі і перстені:
Треба. Ті – непомітні треби жадали,
Офіри – меду й вина. І вохри.
Якої в нас вдосталь.
Над димарем безбарвним
Апостоли снігу.

Пісня вдівця

Сонце як та черепаха
Мандрує до світу тіней,
На цю падолистову ніч-домовину
Дихають холодом брили гранітні,
Які важко кладуть у підмурок дому
Невгамовних годинників-цокалів,
Що крадуть мою тишу
В недовершених днів:
Днів-єретиків. Одкровення.
Ненароком пригадую час
Коли сороки були синіми павуками
І плели мереживо крадених намистин
На покрівлі готичної башти,
Яку збудував понтифік
(Білий дим і димар як голка).
Зазираю в очі місяця без богів:
Я – нетутешній книжник,
Що читає нудні епітафії
Пошепки.

Пісня вдови

Зоряний лікар
Лікує мою меланхолію
Плямами сяйва місяця,
А на площі – моя посестра:
Вдова з металевою посмішкою
Очікує знак і юрбу – її жадібні очі.
А хтось повторює казку:
«Всі ми діти вдови…»
Котрої? З нас?
Осіннє бароко
На довжелезній стіні палацу
Пише свої ієрогліфи –
Ніби Вольтер, що на ринку рабів
Славословив якусь китайщину –
Нікому незнану, навіть Атені-сові.
Тіні мають серця – такі легкі і сірі
Наче пір’я далеких чапель,
Що колись прилетять – у сни.
Білі як мушлі студеного моря
Сліз.
Кожен келих, який розіб’ється,
Кожна ніч, яка сліпне пугачем,
Кожне Ніколи, що стане вічністю
Цілує мене в уста.

Пісня дощу

Я друг тиші і темряви,
Володар наяд і тритонів
І повелитель риб.
Торкаюсь до скроні людини,
Що мислила квітами
І співала журливу пісню шамана
Якому Бог наказав стукати в бубон,
Бо зорі стають оселями
Душ безіменних дерев Гондвани:
Дюни жадають зростити траву,
Люди жадають бути,
Час жадає співати
Шелестом оповідок піщинок
Чи ляпами крапель в клепсидрі –
Дочці моїй незаконній.
Браму розчахніть для осені,
Не лишайте її в яругах
Наче жебрачку прозорості.
Браму холодного міста
Журби. Відчиніть.

Королю Наварри Генріху IV.
Щиро.

Ти повинен сказати пошерхлій долоні
Яка затискує буковий костур:
Обернися на корінь дощу.
Ти повинен шукати прочан,
Що блукали стежками гірськими
В часи алхіміка Квазімодо –
Він теж був вісником часу.
Ти повинен взути кам’яні черевики
На ноги марнославних хмар,
Які побачив в свічаді дому
В якому жила сива вдова.
Ти повинен кричати крукам:
Око моє бачить все,
Навіть плями чорнильні
На сторінках манускрипту
Папи Сільвестра ІІ – чаклуна та містика.
Ти повинен оздобити тріснутий глек
В якому носили вино сподівань
Намистом весталки,
На могилі якої досі росте кипарис смутку,
Хоч пройшло вже дві тисячі літ звіробою.
Ти повинен.
Бо твоє королівство джерел
Перетворилося в шал
Оленя.

На галявині падолистового вогню,
Де трава кольору смутку – жовтого
(І все таки… Все таки…)
Всі шляхи сходяться до пагорба сумнівів
А двері таки відчинені – в імлу іржаву.
Ми стоїмо на межі світла і темряви,
Язики вогню
Лижуть наші недовершені сни,
Що ховаються в порожнечі дольмена –
Та зникайте собі де завгодно,
Хоч серед шелесту очерету,
Тільки не в зеленкавих хвилях неминучості:
Бо не море то, а рівнина
Слів.
Невже торкаючись крила Ночі
(А ніч оця – теж птах)
Патерицю поставлю як заборону,
Як знак окличний із пісні майбутнього –
Колисайте: серед тьми заборон
Смоляне серце колючих сосон
Едем країни Зелених Паогбів.
Доля.
Пасіть краще на вересових горбах оленів –
Худобу вождя потойбічного клану:
Не плач, торкаючись ялівцю. Мовчи.
Лишаюсь легендою на межі світів –
У ніч Самайну, коли бубон
Стукає в скронях офірою.
Між віршем і світом вогню
Бути. На стежі кентаврів.


Написано в ніч Самайну біля кромлеху в світлі вогню загубленим пером старого крука і соком горобини. Називаю Савань Самайном по традиції красного письма.... :)

Трохи опалого листя
Жовтого, наче дукат останнього дожа
Солоного міста води і неба
Венетів, що втратили землю
Під шкіряними підошвами днів Атілли
Трохи холодного вітру – в обличчя,
І дощу – краплі ляпасами (либонь заслужив),
Трохи просвітлення – того, падолистового,
Просвітлення меланхленів.
І трохи зерна – не в жменю, а в землю
Мокру, як свіжонаписана фраза
Літопису віків попелу народу тополь –
Vox populi – vox sanguinis.
(Parum veritas – sic!)
Трохи посмішок – сумних як бусол,
Що гніздиться на солом’яній хаті,
Яку шматувала тать – без’язика й таврована.
Трохи осені – трохи синіх пісень,
Які співають перед чужинцями
Під звуки кляшторних скрипок
Тесаних з ясена – дерева плямистих птахів,
Що мостять гніздо з мотузок
Високих скрипучих шибениць –
Вітряний день.
Квіти ще пахнуть казкою – забутого літа,
Але повні по вінця чаші годинників,
А серце прагне летіти
В безодню холодного неба.
Де срібне руно. Оріона.

я свідчу сьогодні вам про те, що бачив
я свідчу вам сьогодні про те, що чув
я свідчу вам сьогодні про те, що відчував


дмеш мені у вухо
тепло
судини розширюються
бевхає в голові
і стає гаряче від твого подуву
боже що носиш равлика на грудях
здох він давно
всохся
впав під ноги зашкарублим смаркотинням
ракушку носиш
в яку дмеш мені у вухо
скликаючи мавп на бойовище
що гупають лапищами по землі
гудять зубоскалять
дмеш мені у вухо
хочеш щоби оглух чи почув
по/не_чув вереску гавкоту плачу

дихаєш в рота
кажеш живи
повітря рухоме як твій хвіст
вповзає мені в груди змією
в'є гніздо
пробурює ходи до судин
для потоків свіжости
для вітрів
дихаєш мені в рота
маски червоні танцюють поперед очі
скрикую
і народжуюсь вдруге

котиш планету під моїми ногами
вчусь ходити заново
дзьобом підпираєш спину
впираєшся в плечі
як мати качка підштовхує каченят до води
так ти мене
обачливого лякливого
рвучкого поспішливого
падаю обличчям у воду і
виринаю на іншому березі

час Сьомого Сонця настав


я свідчу вам сьогодні про те, що жив
я свідчу вам сьогодні про те, що не жив
я свідчу вам сьогодні про те, що живу

Епоха дивиться в душу
Скляними очима буття,
Епоха записує мемуари
Уривками епітафій (наших).
Епоха одноокого Мінотавра:
Камінь колючий, а ми босі,
Вода з небес, а очі розплющені
Назустріч краплям холодним.
Вода з присмаком віскі,
Віскі з присмаком Антарктиди:
Якщо море, то океан альбатросів –
Птахів журби чорно-білої,
Епохи без снів і слів:
Тільки чорними знаками
Як не писати, то мріяти:
Загортаємось в тоги:
Наче античні аристократи:
Хтось думає, що це саван,
Хтось думає, що ткані вони
Зі стебел мислячого очерету:
Очерет, що квітне раз
На тисячу хворих років:
Час, коли бути вічним сновидою
І міряти шлях лезом меча,
А тепло сагайдачне
Берегти як дарунок
Теплого млосного літа. Блакить.

Тепла осінь сонячних яблук,
А сниться відьма війна.
Сниться, як мариться,
Сниться, як помирається:
Як колобродиться
Старому берладнику Краку:
Ніби стрибок в безодню ущелини
Сон про зубатого змія –
Холодний, як Місяць жовтневої ночі.
Сон.
Олень Петрарки блукав на межі
Часу води і листя: заєць посріблений
Слухає вічність – бо осінь
Краще б прийшов в мої сни,
А не міряв клепсидрою дні. Жовтня.
Там (у снах) цвіли колись проліски,
А нині війна навісна.
Ще осінь і хмиз. І трохи тепла
Очеретяного. Ніби несправжнього.
Такого, як вогнище сутінок,
Що запалене в башті
Старого невтішного замку троянд,
Де шукав я минуле. А знайшов тільки сни.
Сумні як сама Скорбота.
Як пісня панфлейти
В зеніті пожовклого листя.

Що ми шукаємо
У нетрях диких своєї свідомості?
Свічадо втомилось розказувати
І відчиняти двері потойбіч,
Темрява втомилась бути,
Небуття втомилось не бути.
Знайти хотілось п’ятьох великих магістрів
Таємного вчення порцелянових горняток,
А знайшли поле кульбаб,
Що відцвіли, і лишився пух,
З якого майструємо собі одяг
Для зими почуттів, для грудня сум’яття:
Вічне чекання холодного вітру,
Вічне блукання-шукання себе чужого
Всім.
Мій шлях до грози синьої –
Давно я не бачив блискавок,
Давно танці крапель
Не турбували гострі пальчасті площини
Листя зеленого кленів
(А час червоніти – їм, не заграві,
Час).
Ступив на шлях, яким мрійники
Блукають одвічно –
В черевиках чужих секретів
І міняють сміх на подарунки тіням
Тих, хто блукав намарно –
Не відшукавши жодної маргаритки
Недбалої осені хмар.

У лабіринтах моїх бажань
Танцюючі дивоптахи метафор
І сумні черепахи вечора:
Назавжди.
(Не мрій, не тужи як Овідій:
Ти тут, а не там).
У лабіринтах моїх хвилин неохайних
Сірі миші плетуть гніздо
Зі старих цитат поетів острова вересу
(Трохи вина після треби –
Після офіри бджіл чи джмелів –
Так квітковіше).
Там осінь нетлінна,
І двері в химерне інферно –
У глину трипільську,
У горно ковальське
Епохи заліза і вохри.
Медеє! Поетко зубатих рептилій,
Коханко прозорих безодень
І берега стиглих ілюзій.
Налий мені трунку в кратер.
Сльоза. Doloroso. І все.
Холодний трунок Колхіди:
У світлі холодному білої зірки
Лоза передбачень – п’янка.
Читаю зоряне небо як книгу
Шепочу ті фрази – повторюю,
Ті – писані квантами світла.

Ти – виноград стиглий,
Якому ще судилося стати
Вином солодким хмільним.
А я лише глек порожній
З чорної глини світанку –
Кераміки темних пелазгів.
Ти – спів золотої вивільги,
А я лише клекіт
Чорного бусола відлюдника
Над дрімучим болотяним пралісом.
Ти море, в якому втопилося Сонце,
А я лише мить альбатроса
Між блискавкою і поривом вітру.
Над згаслим вулканом книг єретиків
Незавершена осінь саду Дамокла
(Не Епікура).
Трохи терпкої самотності
Лігва вовка-пустельника,
Що сторожив ватру – на вершині мрій.
Якось у чужу п’ятницю,
Коли вогнепоклонники
Виглядають блискавку
Смакую гіркоту перевтілення,
Гортаючи манускрипти Сивіли
(О, для чого?)
Нескінченний мій день-таласса:
По ньому пливуть човни думок
До острова Патос.

Під небом крихким наче скло
Ми ловимо місячних зайчиків,
Наче вони не гризуни вухаті,
А птахи кольору Сіріуса.
Отож одягаймо тоги сенаторів –
Патріархів зерна і цвітіння каштанів,
Відчиняємо брами – як очі,
Відчиняємо вікна – подиху ночі.
Стіл бенкетовий сколочено з дощок
Сакрального дубу мовчуна Сідхартхи
Чи біловбраного пастуха Заратустри.
Що пити нам, як не трунок,
Чим дихати нам, як не вітром –
Буревієм, що обриває квіти,
Пелюстки, якими встеляють світ.
День – це океан ніжного світла
До хвиль якого дослухаємось
Прикладаючи мушлі вічності
Тримаючи їх пошерхлими долонями
Ми – нащадки орачів-сколотів.
Під небом-тканиною озеро:
Там ловити нам рибу пророцтв –
Форель мудрості.
Доки вода в прозора.
Сім ночей як сім одкровень.
І сім вершників.

Сріблясте мовчання дзвону
Зловісне, як вечір на острові Родос:
Острові вітрильників і хрестоносців.
Персики слів: стиглі і соковиті –
Вони падають на каміння,
На колючі вапняки злої епохи
На яких ми стоїмо ногами босими
І виглядаємо вороного коня часу,
Чорного як сама пітьма,
Як порожнеча між островами зірок,
Баского коня гривастого,
Що так і не був приручений,
Що так і не був під сідлом
Ні бородатих воїнів, ні вусатих селян,
Ні королів пихатих, ні орачів межиріччя
(Бо він таки вороний – як напророчено).
Нехай коваль загартує для нього сталеві підкови
І срібні цвяхи недоречних хвилин –
Вже навчились робити важке залізо,
Вже мідні ножі стали реліктами
І раритетами мітів про Мінотавра.
Ми у цілому недолугому Всесвіті
Бачимо тільки пісок білий зірок,
Який засипаємо у скляні клепсидри –
Замість води холодної,
Замість вина черленого,
Замість часу невблаганного,
Якого нам обмаль.
Завжди.

Запросив тебе – астролога та алхіміка
Втомленого манускриптами та мінералами
На полювання на синіх мамонтів,
Що затоптали всі квіти вересу,
Взяв крем’яну рушницю дідівську,
Якій ще не придумав ім’я,
Хоч воно і було записане
Пером сріблястим зоряним
У безодні порожнього Неба
Ще до створення світу вусатих метеликів.
(А Небо – воно теж пергамент –
Шкіра навіженого козлотура)
Але замість довгозубів-великоногів
Почали полювати на троглодитів –
Дикунів з цегляних печер.
Знову вигадую гончарне колесо,
Бо без нього в долині квітів порожньо,
Знову глину замішую наче тісто
І бачу в ньому людину ще ненароджену.
Одягав ніч як чужу сорочку
Заплямовану ягодами аґрусу,
Що бояться достигнути:
Бо надто голосно стукає бубон –
Серце старого лісу:
Сьогодні вівторок зітхань,
День шаманів та лебедів,
День несподіваного одкровення
Посеред червоної спеки,
Яку годі сховати в торбу.

Розкажу про людину,
Що була бозна-де
І бачила равликів
У прозорих мушлях,
Що мислили
Про остаточне завершення
Гіпербореї порожніх слів.
Розкажу про ковалика,
Що підковував зелених коників
І слухав, як плаче поїзд,
Що привіз сторожа квітів липи,
Які сняться тільки на каторзі
Читачам книги без літер.
Розкажу про людину,
Що міряла Місяць апострофами
І пророкує нині облуду блискавки,
І розмовляє по дерев’яному телефону
З орачами-сколотами
Ненароком. А може навмисно.
Розкажу про приблуду,
Що черевики геть стоптав
Шукаючи старість
(А знайшов айстри)
І стояв на березі Вічності,
Кидаючи в цю річку каміння
Округлі, наче годинники
Архімеда.

Нікому сказати, зовсім нікому,
Що Небо поранено в скроню,
Що Всеслав досі сидить в порубі:
Колоди пахнуть живицею,
Наче їх щойно витесали,
А не тисячу літ по тому,
Як цвяхи клепали на горі Черепище,
По тому.
Чимало людей сідає до потяга,
Але всі синьоокі і зачаровані
Королем збіговиська – Сонцем.
Нікому сказати, нікому,
Що птах біловолий пронурок
Видзьобав усі зорі-зерна
(Бо Галактика – то ріка),
І тепер чорнота нагадує крик,
Що лунав на хиткому мосту
Понад річкою Стікс. Вчора.
Крик, що замерз торішнім снігом
І розтанув сливовим цвітом,
А тепер падає на голови німих днів
Липневим дощем тамплієрів:
Таке ремесло – малювати
На криці хрест білий – там де серце,
Вирушати до берега солі
Під вітрилом тороченим домотканим,
А потім копати криниці глибокі
Після війни, після румовища.

Жовтокрилі піфії
Співають мені пісню-пророцтво:
Антиутопію про кульгавого Торквемаду
Поміж стиглих яблук,
Що гирями пружними
Падають в глибину хащів:
У листя трави
Слимаків опівнічного марення.
Синьокрилі зайці
Шепочуть мені про Еолію –
Далеку як спогади, як торішній сон
Їжака буколистого пагорба:
Трохи вітру і джазу – натомість.
І трохи роси надвечір’я (даруйте).
Еолія – острів, де не було інквізиції,
Де вітер арфіст (а так хочеться музики),
Нотами чебрецевими античними –
Слухати й мріяти
Про. І крапка.
Квіти сірого попелу
Ховаю за склом –
Наче не квіти вони, а слова
Наче не пелюстки в них, а крижини
Прозорі як ті,
Що лишились у спогадах.
Тільки у спогадах і трохи у снах,
Де сходить над маревом лісу папороті
Блакитне сонце,
Що бавиться моїм серцем
Наче кудлатим звірятком.

Ми тужимо,
Бо майбутнє здається вигадкою:
А там тиша – довершена й повна
Як чаша після дощу
В хащах папороті:
Не журись, синьоока Кассандро!
Стокриле мовчання
Ще запанує у місті трави і весни,
Де тільки шелест і тріпотіння крил
Метеликів:
Дім забуття полишать тіні вітряних брам:
Не схожі на себе, в капелюхах крислатих.
Флоренцію згадую як жовту троянду
Над якою гусне оксамитове небо:
Дихати липневими сутінками.
Коли припиняється дощ
Припиняють ловити краплі в пригоршні
Діти жовтих кульбаб –
Тоді тиша стає музикою –
Піснеспівом глибокого сну.
Передчуваю тишу в місті камінному,
Пророкую шелест трави
І шепотіння квітів вероніки.
Бог наказав нам випити чашу –
Літній дощ і вино – для будівничих Трої.

На острові іржавого літа
І теплих, як ренесанс вишень
Зозулі малюють портрети:
Вони найкращі художники-маляри:
Найкращі знавці барв –
Бо все зозулясте, все, навіть Всесвіт,
Який колись вигадав вершник –
Гідальго в залізних чоботях.
Зозулі поєднують фарби.
Зозулі – знавці палітр
Екзотичних. На пальмовім листі,
Яким вітали колись молодого равві,
Мальовані синім портрети:
Такі ж , як у Небі:
Синім по синьому,
Синім по білому – на хмаринках
Портрет необачний – Того, хто приходить,
Того, хто відходить,
Того, хто очікує
Нас.
Малює зозуля, літає зозуля
Губить-знаходить свій олівець,
Яким написана доля
Легка – співакам, що весну пророкують,
А потім до краплі її випивають
З келиха-глека глиняного – глека лелек,
На денці якого ніжно-зелене листя
Явора.
А над гірською ущелиною
Над гірською стежкою
Услід неприкаяним душам
Летить зозулі крик.

Буття – це прядиво сну,
Який бачив колись Оріон
На березі захланного Стіксу
Зазираючи в його темні води
Смаку гіркого мигдалю.
Сон – це прядиво синього льону,
Що ростили колись лотофаги
В часи гончарів пеласгів:
Прядиво снів:
Тільки там і лишається мріяти,
Тільки там і лишається
Торкатися ногами босими
Мокрого піску сподівань,
Тільки там і лишається згадувати
Про серпанок епохи зерна,
Про вовну овець золотого руна,
Про дерева тюльпанові оксамитові,
Що зросли з насіння колючого –
Насіння сутінкової віри друїдів
У затінку. Поклик чи може крик
Під небом оливних книг –
Недобрих, як клекіт алхіміка:
Ходімо зі мною в зелений морок
Лісу духмяних папоротей:
Чи можна ще спати-снити-блукати,
Коли омелюх провістив пришестя
Того, хто малює скалічені тіні
Довші за посох прочанина-чорнокнижника
Серед червня духмяних суниць:
Не плач, моя сестро Кліо!

На кам’яних островах самотності
Троянди спраглі жадають води
Напередодні грози.
Море вечорів молодого листя
І сердець – мідних шматочків Неба:
Прислухаюсь до цокотіння годинника,
Коли троянди спраглі жадають води.
У Всесвіті яблуневому, серед порожнечі слів
Де псалом лунає несподіваним громом
У храмі дітей вдови,
Що збудований з дикого каменю
Напередодні грози,
Коли троянди спраглі жадають води
На межі між минулим і прийдешнім,
На межі між Землею і Небом,
На межі, що колись була прірвою,
Безоднею триликої Гекати
Очікую на блискавку-спалах. Очікую.
Провісницю буття світла.
Двері зроблені зі старої скрині
Відчиняю, наче розплющую очі
Серед тьми вічного «незабаром»,
Хочу впустити грозу майбутню
В келію смутку,
За вікном якої зелені троянди
Жадають води.

З прозорих цеглин повітря
Збудував собі дім вічний:
Між пухнастими хмарами лісу,
Між громадами хмар гір,
Між химерами хмар замків:
Збудував, ніби я муляр у фартусі:
Вільний як вітер-зброяр
Між сонячних променів:
Між.
Важкий ключ носив одвіку
У торбі залатаних мрій –
Синіх як небо у травні –
Якраз на Белтайн – день вогню.
Важкий ключ мідний хрещатий
Змайстрував зі старих ножів,
Якими володіли люди дольменів:
Ключ від дому ще неіснуючого,
Незнаного і незвіданого,
Хоч і мого сокровенного.
Відчиняю ним прозорі двері,
Як відчиняють келію
В якій живе Час – монах бородатий,
Що гортає палімсести літописів
І пише сонети містралів,
Елегії ірландських туманів,
Наче не Час він, а сторож Міста –
Отого, що ніколи не буде збудоване:
Хіба що у п’ятницю – скорботну.
Такими як я муралями-мурахами…

Чорним бусолом
Над лісом мрій здичавілих
Літати, як снити, літати, як марити
Щоночі – у тьмі земляній.
З імен збудувати хижку:
Ренесансну, як мрії художника.
Хижка-годинник
Вказує час незнищенності,
Коли після сну квіткового
Метелика поцяткованого
Називаю братом (ні, не Каїном,
І навіть не Авелем, і не чорноризцем,
І не братом по зброї,
Просто братом – по перевтіленнях).
Літати як бусол –
Чорним вісником вікінгів
Чи може вітрилом
Отого корабля Піфея,
Що почорнів від мандрів
Між скель холодних Ультіма Туле.
Літати як бусол
Над водоспадом –
Над прозорими краплями
Лишаючи мури позаду –
Замки і села, вітряки та похмурі вежі,
Що росли як гриби над дорогами готів.
Літати як бусол
Над димом, над полем кольору попелу,
Над попелом кольору поля,
Над згарищем,
Над Еріданом-рікою,
Де рибалки-гностики тенетами ночі
Ловлять форель зозулясту пам’яті.

Місто камінних спогадів
Мурували над річкою води прозорої,
Яку єретики ієрогліфів називали Арно,
А ми – Еріданом (тихо, пошепки).
Навколо сутінки – а ми мурували,
Навколо темінь – а ми тесали каміння,
Відчуваючи сіру важкість
І пошерхлість злу його граней
Пальцями, що звикли до скрипок
(Хоч і залізних, але джерел музики –
Хоч і жорстокої, але мелодії часу).

Місто камінних спогадів,
Де камінні гості і камінні господарі
Камінних будинків і камінних вулиць,
Камінних дерев під камінним небом,
Місто, яке росло все вище – до хмар
Готичними вежами вільних мулярів
Самотності нашої –
Самотності, яка завжди чужа,
Яка нагадує старе вино Провансу,
Яке цінував граф Раймунд Сьомий –
Останній вершник Тулузи.

Місто камінних спогадів
Ховається в торбу ночі,
На якій останній віщун катарів
Малював знак риби –
На полотні сірому:
Полотні, що ткали жебрачки Еринії
У дні заліза епохи мідних світанків.

Місто камінних спогадів:
Там живуть сови і чаплі –
В чагарях на березі Ерідану
І ловлять срібну рибу
У його каламутній воді
Завжди.
Навіть тоді, коли вартові поснули –
Вартові свідомості.
Я п’ю це густе вино самотності
Черлене, як вечір у червні,
Як вишні, що достигли в минулому,
Коли тінь моя горнулась у плащ.
Їй не затишно.
У місті камінних спогадів.

Порожнеча трамвайних колій:
Оберемок кульбаб – для вінку,
Що обернувся в годинника:
Показує час для крислатого дерева
Пізнання добра і зла актуального –
Коли цвісти, коли зеленіти,
Коли плоди губити в траву-безодню
Безіменну, густу – наче чорне дзеркало:
В яке дивишся, а бачиш мурах і коників:
І не знайти жодного соковитого яблука:
Лише мушлі-каурі: теж достиглі.
А святий Станіслав на дорозі-пустищі
Голосить про місто вічної молодості:
Нам про нього мріяти, а йому плакати,
Комусь мурувати, комусь нидіти.
Комусь – не нам, тамплієрам таємним.
Як ніч – то Кабірів згадую –
Друзів вогню, світил і землі чорної,
Масної як Всесвіт. І такої ж темної.
Місто, де жодної трамвайної колії,
Жодної рейки пожежної, алярмової
(Кому бити, кому слухати, кому чавуніти)
Місто, де кульбаби щовечора пахнуть
Медом сонячним та чорними бджолами,
Де святий Станіслав написав на цеглинах
Пророцтво.

Винахідникам колеса. Щиро.

Метелик-гетера на ймення Медея
Летить до своєї Колхіди драконячої,
Де зуби стають гоплітами мідновбраними:
Проростають списами гострими
Із землі цегляної втомленої –
Землі пізньоцвіта,
Що зорана круторогими мінотаврами
(На порозі смуток,
За порогом три
Апостоли болю).
Метелик-гетера фарбує
Мої дні сірі оливні
Кольорами радості
(Невже я теж аргонавт?)
(Невже мені теж судилося
Згинути під уламками струхнявілими
Свого корабля світанку?
Невже?)
А я ще тут поблукаю –
Тут, під кипарисами мовчазними,
Де хліборобські елевсинії
Колискову співають зерну
(Спи до весни).
Я кожному апостолу болю
Дарую ім’я квітневе, квіткове
Вишневе й бджолине:
Бо треба – не медова офіра –
Треба.