Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
хоча їх теж будуть вивчати
в підручниках історії.
Ці руїни не будуть
витвором мистецтва,
а скоріше, витвором божевілля.
Луна безперешкодно
котиться містом,
їй нічого не заважає.
Замість міста став пустир.
Руїни підіймають угору
безсилі руки, голос руїни,
ледве охриплий, низький,
хоче щось сказати.
Безсила мука відобразилась
на втомленому обличчі руїни.
Горло руїни хоче пити.
Така сила безсилля.
Таке торжество поразки розуму.
Руїна розкидала свої кістки,
шматки рук і ніг,
вона розкинулася скрізь
суцільним виттям біди,
суцвіттям ненависті,
сузір'ям болю.
Нехай ліпше руїни мовчать.
Бо коли вони заговорять,
тоді настане всім кінець.

26 грудня 2023

Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
зі своїм двійником.
Лайдак збирає пляшки,
як окрайці думок.
Шляхами їздять "Жигулі",
як недобиті мамонти.
Навколо бруд, який уїдається
у душу, бруд, у якому
тонуть аркуші з віршами,
тоне поезія і виповзає
задушлива проза.
Пожовклий листок у калюжі -
як останній вірш-утопленик.
Провінція має пропите обличчя,
посічене шрамами.
Від нього на кілометри
доноситься запах тютюну.
Він тікав від провінції,
а насправді тікав від себе,
тікав від кривавої рани
своєї душі, від звіра,
який кричав у ньому,
від сутінок у самому собі.
І осіннє листя кажанами
наздоганяло його
з болісними спогадами,
які він хотів забути,
зі стогонами і криками,
із пекельним помахом крил.
Спогади налітають
нездоланними примарами.
Вони показують свої кігті,
які нещадно шматують плоть.
Спогади мають руки і ноги,
вони мають ікла,
які вгризаються в горло.
Провінція стає
застійним болотом для спогадів.
Болото вирощує монстрів,
вирощує привидів.
Старі, вицвілі фотографії
провінції стають реальністю,
бо вона застигла на місці.
Старі привиди встають із могил,
бо їхній час ніколи
не закінчувався. Минуле
стало вічною сучасністю.
Так вгрузаєш у багно,
як у мертвотні теорії,
у віджилі уявлення,
кліше, стереотипи.
Багно розповзається, мов ризома,
як вічна пастка буття.
Ти йдеш непрохідною дорогою,
як постмодерною реальністю,
як вічними викликами
і нерозв'язними питаннями.
Звернути нікуди не можна.
Ризома розпадається.
Кросворд потрапив у колапсоїд.
У провінції можна відпочити
від цивілізації, від безумної
гонитви мегаполісу,
але ж цивілізація вдарить тебе
тупим вістрям клинка,
коли ти цього зовсім не очікував.
Провінція розлита по лицях,
вони різні, але зливаються в одне.
І часто це обличчя - безликість
або застигла стандартна маска.
Так важко знайти омріяні
чисті душі, тому що вони
укриті мулом. І все-таки
особистість може зрости
у провінції з її захланністю,
пригніченням індивідуальності
і культом сірої маси.
Вона зростає всупереч
жорстким звірячим законам.
І де їй зростати,
як не в середовищі,
яке чинить опір?
І особистість, укрита сміттям
і зарита в землю,
все-таки не здається.
Її вже стратили
і майже поховали, але вона
вистромлює із землі кулак.
І творчі пориви
не зітліють під стогами
соломи. Фашизм сірої маси
не всевладний. Диктатура
посередності повинна бути
подолана. Кримінальні люмпени
не будуть правити бал.
А я, укритий листям,
все-таки не здаюсь ночі,
не здаюсь болоту.

21 грудня 2023