Віра моя
Схована в чорній кам’яній скрині,
Що лежить серед кинутого ірландського дому,
Що стоїть на пустищі,
Де колись цвіли квіти – рожеві і запашні.
Дому, в якому ховались повстанці
І грілись біля печі мурованої.

Жила у Римі дівчина Тарпея,
Що мріяла прославитися чимсь.
І злота блиск – це щось було для неї –
Дурне дівчисько – краще не дивись.

Даремно пестиш ним уяву хвору,
І мрієш ти про нього кожну мить.
Воно блищить лише тобі на горе…

Хрести… Беруть хрести на свої плечі люди.
Бажають, аби ноша легшою була,
Аби її не змінювала доля дуже,
А ще дорогою по рівному вела.

Вони воліють, оминаючи підйоми,
Омріяну займати нішу у житті.
Кому потрібні болі і судоми,

Чим пахнуть ранки? Росами зірниць
і молоком туманів на світанні,
і глибиною погляду зіниць
твоїх очей, наповнених коханням.

Чим пахне день, що з ночі постає
на обрії ранковою зорею?
Пташиним співом, що єство своє

Чи ризи одягаємо, чи рясу,
однакова картина житія,
в якому пізнаю себе і я...
..............................................
Долаючи нові космічні траси,.
у безмірі енергії і маси
пливе terra incognita моя.

Там болить а там пече -
подруга жаліється:
то викручує плече,
то щемить голівонька.
Ноги ватні, хоч не встань,
і не йди нікуди.

- То чому ж про тебе, Мань,

Коли ти вказуєш іти на північ –
я вже на півдні попри все!
Коли вже й захід мружиш сонним оком –
я свій світанок маю тут, на сході!
Коли твій силует аж десь на пляжі
з піску стримить обвугленим плечем –
я ще не твій, але вже мчу крізь щем…

Сумує земля за колгоспами,
Читацька громада - за чтивом.
Болюче, з жалями незносними
Сумує земля за колгоспами.

Величчям і справами хосними
Прослався, могутня країно.
Сумує земля за колгоспами,

Доспілі яблука в саду,
Зриває з віт моя онука.
У вересневому меду
Слова загусли без принуки.

Мовчать, затаєні в душі,
Від цих небес, від щастя світу.
Ступаю прямо в спориші,

А ми ще вірим дотепер
В неукраїнського Ісуса.
І забуваєм, хто помер
За Україну саме. Стуса.

Простого хлопця, Василя,
Що виріс поряд, в Україні,
Якому рідна ця земля

Ну як перекричать тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам’ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні, –
Де слово – подув, а не смисл,
Теж тільки пам’ять.

Чоловіку мало мати все,
що не заборонено мораллю,
і якщо наліво понесе,
то не оминає файну кралю.

Час не розчиняє почуття
у пучині моря-океану,
і якщо ми любимо життя,

Знов з-під подушки білої в чорну шухляду
замикаю листа, мов приховую зраду.
Сонні руки, прохоплені сонячним ранком,
тремчучи, замітають сліди поза ґанком.

Очі, жмурячись, плачуть від згадки самої,
хто підійде надвечір погратися мною,
хто в листах

О, ноче, не спіши будити ранок.
Яка чудова світанкова мить.
У губи поцілую наостанок…
Пора іти. Нехай кохана спить.

Що є любов? – велика таємниця.
Ніхто не зміг довідатись глибин,
чому нас манить чарівна жар-птиця?,

Цілує вітер посмішку твою
і промінцями сонце пестить губи.
Я осторонь закохано стою,
любуючись тобою, моя люба.

Ти – ніби келих гарного вина,
в очах іскряться бісики у тебе.
Моя кохана, квітко чарівна,

Впали крижинками
вранішні роси,
Річка не річка, а вже -
льодовик,
Жалить суворо
жало морозне,
Мерзне потроху
пан Сніговик.