Ти стоїш на колінах і цілуєш мої стегна і живіт. Ти просиш бути з тобою, розбудужуючи у мені спомини про пристрасні ночі і дні. Я ж на розпутті. Я живу за зачиненими дверима. Ми з тобою маємо прекрасний побут, але моя душа прагне філософських розмов про атмосфери та інші космічні явища, метафізику і виміри, які існують. І я зраджую тобі подумки зі знайомим вченим. Ні, не тілесно. А думками…
Рій думок крутиться у голові і я не можу спинитися. Я мчу на швидкості трасою, вночі, погане освітлення, але я мчу. Музика гупає в салоні, гупає, а я почуваюся щасливою і живою, як ніколи… певно, час від часу потрібні такі ситуації роздоріжь, аби почуватися живим. Не у фізичному, а емоційному плані.
Ми один одного знаємо на смак, на запах, ми зрослися, і я пахну тобою, а ти мною. А тепер я неправа. Бо хочу пізнати запах іншого. О, що я кажу!? Невже я це сказала вголос. Скидаю швидкість. Спиняюся на нічній заправці. Тут є кафе. Порожнє, заходжу, сідаю за столик. Незвично іти в кафе, сідати за столик, коли тобі ніхто не відчиняє двері, не підставляє стільця. Звичка.
Беру каву з молоком і корицею. Думаю… кручу каблучку на пальці, потім, як роблять чоловіки, знімаю. І кладу у задню кишеньку штанів, яка закривається на блискавку.
Він заходить у те ж кафе, у якому моя стражденна душа. Душа, яка постійно бореться за те, щоб бути під сонцем. Душа, якій хочеться бути найкращою, яка переконує себе, що вона не сто баксів, аби подобатися усім. Тіло, моє тіло витягується і я вигинаю спину, згадуючи танцювальну школу юності і мрію бути пілотом літака. У пілотів постави горді, вони себе несуть з достоїнством.
Він – далекий відголосок людини, яку я добре знала. У минулому мені було відведено пять років на це. І я так майстерно читала його руки, обличчя, думки і дотики. Поцілунки досі, мов метелики, на грудях. Я не забула його. Того прекрасного далекого коханого чоловіка. Я читаю випадкового знайомого, і розумію, що попалася. Це пастка. Господи, ти є на світі, я тобі складаю щоденні подяки і звертання, чому оце випадковий чоловік з обличчям минулого спогаду увійшов до нічного кафе саме тоді, коли я зняла каблучку? Це жарт? Знак? Що я кою?
Незнайомець роздивляється вітрину з дрібничками, бере сік і сідає за столиком неподалік. Він дивиться на мене? Ні, він точно дивиться на мене. Порпаюся у сумочці, шукаючи телефон. Мені хочеться кинутися до нього у обійми, але я думаю, що правильніше буде подзвонити, щоб чоловік приїхав за мною. Батарея сідає. Є вибір. Або все одразу закінчити – дзвінком. Або порушити усі правила. Відкладаю телефон. Вдих-видих. Іду до вбиральні. Він за мною. Мию руки, прикладаючи вогкі долоні до чола, щік. Незнайомець бачить це. Розглядає мої збільшені зіниці. Він мене вирахував, кажу собі і задкую.
Він хапає мене за талію, і притягує до себе, я дивлюся йому в очі. Роздивляюся візерунки з прохолодним вогником.
Ти мене памятаєш? – говорить його погляд.
О, Господи, звісно я тебе памятаю і люблю…
Я не стримуюся і цілую його сама. І що на мене найшло? Я цілую сама чоловіка, який так схожий на того, котрого любила так сильно, що не увляла, як вибудувати побут. Ми могли роздивлятися кратери Місяця у телескоп, роздивлятися зоряні схеми неба, він мені розповідав про сузіря і планети, і писав роман про інопланетян. Роман було написано у його голові, але життя загнало у рамки – криза на роботі, звільнення, алкоголізм… витверезник…облік… вийшло кілька розділів роману та й усе... Що там далі - навіки зникло у сирій могилі.
Ми дивилися у телескоп на кільця Сатурна, який втікав з поля зору, такий прудкий, говорили про місця сили і хотіли в гори. А ще ми кохалися, і це був не секс… секс – з оргазмами, відреченістю і крепатурою – то не те, що давав мені той чоловік. Ми кохалися, і кохатися теж буває приємно, любилися, мов небожителі, і це був не приземлений якісний секс. Це було вираження любові у прагненні поєднати наші атоми у дифузії, злитися і змішатися, розчинитися і віднайтися. Відродити себе спочатку.
Незнайомець цілує мене так же. Що це? Сон?
Ми виходимо мовчки з вбиральні. Він іде до свого мотоцикла. Я іду до автівки.
- Соломеє, - окликає він мене.
- Соломеє, подаруй мені цю ніч.
Я розвертаюся, так і не відкривши двері авто. Сідаю позаду, обіймаючи його за талію, ховаючись за спину у шкіряній косусі. Одягаємо шоломи і мчимо. Відчуття абсолютної свободи! Тепло його тіла. Ми так само мчали і в Криму, але я вищала зо страху, коли швидкість здавалася занадто високою. Сильні руки стискали кермо. Потім ці руки стискали мене. Ми винайняли будиночок біля моря і кохалися, вдихаючи аромат хвиль і кипарисів. А потім я падала чайкою на його тіло. Падала, знесилена і щаслива.
- Соломеє, шепотів він мені, звабнице із хитрими очима.
Він вдихав моє волосся, аби заповнитися запахом. Не міг відірватися від подушки, на якій спала я. Ліниво пили чай з цукром і здобою з маслом вранці. Сідали на мотоцикл і їхали далі. Іхали подалі від фальшивої реальності несвоєчасності. Їхали і були справжніми і кращими версіями себе.
- Поверни назад, - я не можу встояти і опиратися його обіймам і доторкам.
- Соломеє, не кажи дурниць, - каже він і продовжує здирати з мене светр.
-Я знаю, що тебе нема. Ти плід моєї уяви. Яскравий спомин. Я знаю, що справжнє – ось! – дістаю каблучку з карманчика джинсів.
Він усміхається. Я закриваю очі і опиняюся у автівці. Я заснула? Моя автівка так само стоїть на заправці і скоро світатиме. Що це було? Я ледь опиралася пристрасті.
- Сержант Петренко, покажіть документи на авто, - патрульний спиняє мене на трасі.
Витягую паспорт на машину і водійські права.
- Анно Юріївно, дякую, все в порядку, можете їхати. Щасливої дороги!
Соломеє – лунає у памяті. Анно – доводить реальність. Каблучку одягаю на палець і мчу до того, що стояв на колінах і цілував стегна. Спробую зламати двері, за якими живу… інакше – Соломеє…

Стан закоханості, нехай і легенький, провокує зміну реальності. Метафізично. Відчуваєш магію у подіях і настрої, людях і світові. І нехай це лише мить на фоні плину буднів, вона алогічна, але така до щему приємна. Цією нотою розпочато було день, а день, як відомо, розпочинається з вечора минулого дня і так по колу.
Віра випурхнула з офісу, ніби пташка. Попереду було кілька важливих справ. А обідня перерва не гумова, отже, треба встигнути, і насолодитися літечком, променями сонечка, буйною зеленню і квітами, самотністю і відособленістю, полюбуватися ягодами шипшини, що щодня наливаються і стають дедалі червонішими, співом пташок і синню неба. Насолодитися зміною обстановки, можливими знайомствами з випадковими людьми, враженнями і емоціями. А ще Віра страшенно любить дивитися в небо, це її найулюбленіше із занять, адже погляд у монітор і погляд, що впирається у навколишні будівлі – майже одне й те ж, а от у сині небес - візерунки хмар і мрійливі літаки.
Дівчина, всміхаючись світові, на підборах, оминаючи калюжі від вранішнього дощу, направилася до найближчої ятки з квітами. Авжеж, квіти необхідно купити, у приятельки презентація персональної збірки віршів, і Віра розуміє, наскільки це знаковий момент для коліжанки. Навідавши банкомат, дівчина вибрала букет, але ще згадала, що треба у магазин гайнути, тому домовилася з продавчинею, що повернеться за букетом.
Вони стрілися на порозі магазину. Дядечко не міг відірвати погляду від Віри, приязно усміхався і промовив:
- Дівчино, ви така гарна, можна я Вас поцілую?
- Отак? І одразу? - засміялася, мов джерельце, Віра, вирішивши підіграти чоловікові.- Авжеж, повітряний поцілунок можете надіслати, чом би й ні.
- Та Ви що, я насправді хочу! Я ж морський військовий, хоч куди козак, і мені 74! – гордо повідомив дядечко.
- Є ще порох у порохівницях, - підсумувала дівчина, чоловік засяяв, так йому стало приємно.
Віра гайнула у справах.
Попереду чекала ще робота, але магія радості від позитивного спілкування і сукупності інших факторів ще довго витали у повітрі, розповсюджуючи особливий настрій і створюючи атмосферу загадковості і таїни.

Варвара і Грицько живуть, як і більшість сімей. Він займається домашнім господарством, порається біля худоби. Варвара ходить на роботу, поєднуючи домашні клопоти з працею «на пана».
Вони разом понад тридцять років, точніше, тридцять п’ять. За цей час виростили дітей, дали їм освіту і випурхнули діти з гніздечка. На вихідні діти навідують батьків, сапають картоплі чи крутять заготівлю на зиму, батьки не чекають від них особливої помочі, Бог здоров’я дає, і слава Йому.
Якось Грицько ладнався на косовицю, як почув спілкування молоді, що проходила повз. На мову це було мало схоже. Матюки стояли такі, що хоч сокиру вішай. Обурило це літнього чоловіка, він і не втримався, зробив зауваження. Варвара саме вішала на мотузку білизну, і виділа оте все і чула.
Молодик з компанії огризнувся, звісно, це раніше «молодим усюди в нас дорога, старикам усюди в нас повага». Грицько запальний, щось йому відповів. Зайшлося про те, хто кому зробить і покаже. Звісно, чоловік не мав на увазі фізичної розправи чи чогось, він не міг пояснити задиракуватому синку, що він має говорити інакше, і вживання матюків не є ознакою дорослості, самостійності і виваженості.
Наступного дня молодик «відплатив» - кинув камінь у вікно хати. Шибка луснула і зітхнула від такого гостя. Гриць знав, що камінь кинула рука того хлопця, бо він мав «причини» відплатити. Відплатити за що? За зауваження, яке зробила доросла людина, яка за віком годиться у діди.
Чоловік забив вікно дошками. І це вікно почало мати історію. Історію про затаєне зло і жагу розправи. Історію про деградацію і неповагу. Історію про конфлікт поколінь.
Наступного дня опецькуватий синок йшов з матір’ю, Грицько сказав, що її син влучив у шибку. Огрядна жінка заперечила, на захист свого чада. Збрехала, бо не хотіла вірити, що її дитятко таке чудове в лапках. Сам хлопець не зізнався. тут бере початок історія про совість і брехню. Інша сумна історія.

Я часто роздумую над поняттям Любов.
І з роками все більше розумію, що воно включає не лишень романтичні мотиви, оспівані у піснях і жіночих романчиках. Це набагато обширніше поняття, наскільки набагато, що уявити це можна лише після того, як наб’єш не одну сотню гуль у прагненнях побудувати ідеальні стосунки.
Багато мудреців і письменників, філософів і науковців намагалися дати єдиноправильне визначення феномену любові. І кожен з них був правий.
Я ж самостійно намагаюся осягнути глибину любові, прислуховуючись до думок попередників, проте торуючи свою життєву дорогу.
Що для мене любов?
Це коли ти з партнером звучиш на одній частоті, і в цей момент почуваєшся щасливою. Як от ви сидите за сніданком, він трохи насуплений, бо зранку завжди трохи роздратований, що пора вставати, тому мовчки топче наспіх приготовану кашу з яєшнею, а ти – готуєш тим часом каву, щоб сісти за стіл і поснідати. І він каже:
- Сонечко, сідай поруч снідати. Каву приготуємо потім.
І ти, мов слухняне теля, сідаєш поруч. Ви снідаєте разом, але все одно ти встигла приготувати в термосі каву.
Ви ідете робити покупки. Все купувати заплановано йому, але проходячи повз вітрину з гарною сукнею він вмовляє приміряти вас цю сукню. І ви купуєте хоча й не цю сукню, бо пояснення, що вона тридцята у шафці переконують обранця, а штани, бо таких у вас ще немає. Але сам факт – ви купуєте щось кожному.
Ви посварилися. І тут в хід пішли звинувачення і крики. Жорстокі слова здригають світ. Але, проходить час, і ви миритеся. Він приходить, обіймає, і мов ласкавий котик треться своєю неголеною щокою об ваше плече. І все. Злість зникає. Ви виплеснули накопичені емоції і незадоволення. І все! Буря пройшла і грім відгримів! Хвала Господу за сонечко і гарну погоду.
І отак ви торуєте життєвий шлях. Рука об руку, пліч-о-пліч. Він дає вам змогу відіграти на сцені і трагікомедію, і комедію, і драму. Він дає змогу бути і сильною, і слабкою. Будь-якою, роль обираєте ви. Оце і є любов. Після кожної зливи засяє сонце. Після кожного мороку – настає світла днина. І це - прекрасно!

Ми розійшлися... розійшлися через дрібницю, побутові питання і роздратованість. Ти і я втомилися, один від одного, від покладених на один одного надій, а ще – від роботи, напруженої, виснажливої... Того вечора ти чекав теплої вечері, турботи, любощів. Я чекала романтики, обіймів і поцілунків, уваги, душевної розмови, поради друга, без отого нервового стояння біля плити.
Я стою біля плити. Я люблю готувати тобі, але, коли тиждень тяжкий, нерви висотані, і ти грубо кидаєш, що я «повинна» і це «повинна» не сходить з твоїх вуст, то я починаю дратуватися. Пік роздратованості – розставання. Ми розходимося, кожен у свою сторону... Ми не говоримо тиждень. Непомітно минає ще один. Я починаю звикати до думки, що знайду кращого, уважнішого до моєї персони. Але ще не готова... Ти... хто знає, чим зайнятий ти. Подумки роблю ставки на те, коли першим порушиш тишу між нами.
Ти не витримуєш, звісно, мій День народження тому привід, і це було б справжнісіньким свинством після чотирьох років стосунків не привітати нехай свою й колишню. І ти пишеш холодне офіційне привітання, привітання, яке може сказати будь-яка стороння людина, будь-яка, але не та, що ділить зі мною ліжко. Мені не хочеться навіть відписувати на ці офіціози. "Не хочу! Іди геть!" - волає в мені.
І я вирішую подивитися навколо. Спробувати. Це свого роду сталкерство. Я звикла до того, що у мене постійний партнер, до твого погляду, жартів, запаху і смаку. Мене дратує багато чого у тобі, але у порівнянні з тим щастям, яке ти мені можеш дарувати, то вважаю дріб'язком, якого можна позбутися. Тепер починатиму спочатку.
Зараз іду ва-банк. Своєрідний паблік рілейшенз. Знайти мотив і причину і зачепити нову жертву. Піддослідним доступним кроликом є колега. Я фліртую і у процесі усвідомлюю. Ми можемо бути лише приятелями. Ловлю себе на думці, що якщо я не буду порушувати тишу, нав'язувати жартівливий діалог, то у вакуумі буде порожньо. Мені не подобається відчуття того, що я нав’язуюся. Іду далі в експерименті і розумію, йому ніколи не бути тим, кого прогнала і самовдоволено тішуся. Мовляв, побачиш, знайду кращого, кусатимеш лікті. Колишній дивиться на мене поглядом чоловіка, якому я цікава, як жінка. Його пристрасть пульсує венами. І я, хоч і стримана, проте помічаю це. Приховані датчики натякають на секс, секс витає у повітрі. Мені ці любощі знайомі. Це хімічна реакція, яка має на виході результат, який я можу оцінити.
Я не заспокоююся, і життя мені дає ще одне випробування, авжеж, ти не дзвониш, сам винний. Дорогою на роботу я у тамбурі електрички бачу симпатичного молодика. Він стоїть поруч і читає книгу, яку раніше читала я. Нетипову, специфічну, цікаву. Я розумію, що це знак завести знайомство з цікавою особистістю і не витримую. За вікном минають краєвиди, я у коливаннях «сказати-не сказати» вирішую все ж таки зачепити молодика.
- Прошу вибачення, що порушую ваш спокій, але Ви читаєте незвичайну книгу, і мені стало цікаво, чому саме Ви її обрали? – спокійно запитую я.
Молодик відриває очі від «Трансерфингу реальності» Зеланда й ніяково мимрить:
- Мені цю книгу порадили. Сподіваюся, вона мені допоможе змінити житя.
Легке розчарування закрадається всередину мене. Але я ще з ввічливості продовжую про щось там, типу здорово, що розвиваєш себе.
Сама аналізую свою роль у житті, мені хотілося бути тою, хто йде за лідером, а виявляється, роль поводиря відведено мені... Ми виходимо, ніби у сні на платформі, не там, де треба, він першим оговтується, вирвані із реальності, щебечемо, потяг має от-от рушити, я кричу машиністові, щоб зачекав, і ми біжимо в перші ліпші двері. Пасажири бачать двох молодих людей, які мило щебечуть, і малюють собі у голові сюжет парочки, якою ми не є. Я лишаю свої контакти, тисну руку, коли ми опиняємося на потрібній станції і розумію, що нічого не втрачу, якщо він не знайде мене. Перед очима мій колишній, кумедний і егоцентричний, ніжний і владний... Скучила за ним. Чотири роки не проминули без сліду. Я усміхаюся, думаю, ще зачекаю... а наступного дня не витримую і призначаю зустріч. Ми помирилися. Надовго чи ні, знає лише Бог.

Почуваюся скибкою хліба, що лежить на столі. Коли є що їсти краще, то можна і не помітити, що хліб тут, нарізаний, м’який з хрусткою скоринкою. Він просто є і все. І лежить отак цей окраєць на столі і помалу обвітрюється і засихає… Засихає, бо йому ніколи не стати пишним тортом чи легковажним тістечком з кремом. Він хліб, що зрів на полі, ввібрав у себе сили ниви, нещадного сонця і дощів, світанків і чорничних ночей. Він хліб. Не пухка булка, не слойка з джемом, не ватрушка. Хліб з чесним смаком ситності і повноцінності. І ти береш цей окраєць часто із задоволенням, і жуєш, смакуючи, хоча на перший погляд це лишень хліб. На додачу до нього не дають коробку, як торту, навіть не дають пакет, просто руками його беруть, і хто зна, скільки рук бачив буханець… В дитинстві ніколи хлібинку не брали у рукавичках, продавчиня клала на прилавок цілу хлібину, яка потім перекочовувала з торби на стіл. Я скибка хлібу, яка може втамувати голод, у мене є багато різноманітних історій про життя, про землю, на якій я зростала, про людей, яких мені доводилося стрічати у житті. Але ти відсуваєш мої історії, для тебе голод – то основна причина протягнути руку до мене. Я можу більше, ніж втамувати фізичний голод, кажу я, але ти глухий до моїх слів. Я хочу скотитися зі столу, хай мною поласує кицька, але не ти. Бо ти звик до того, що я буденний атрибут. І часто дивишся у магазині на батон. Тобі хліб за чотири роки приївся, звісно, у мені нема начинки, як у шаурмі, крему, як у торту. Я самодостатній продукт. І коли ми знайомилися, то пора було зрозуміти, що я ніколи не стану іншою. Булка з корицею подобається твоїй мамі, бо вона любить корицю, тому її хліб не влаштовує. Тітка хоче тебе познайомити зі смаком батонів, пропонуючи багети і студентські рогалики. Я не буду для них ні тим, ні тим, я – це я, самодостатня хлібина, яку хочеться розділити з любителем не кидати слова на вітер, любителем відчувати мене, а не брати зі столу тоді, коли мені не хочеться. Мені хочеться бути поруч з тим, хто справді оцінить і мою хрустку скоринку і відвертість м’якуша. Я дозволю себе посипати сіллю, коли стріну таку людину, і стану почуватися пишним короваєм, хоча… лишуся хлібиною.

Сьогодні дізналася, що не стало нашого домашнього улюбленця. Котику було 4 роки. Пупушка, Пупу, Пухнастик - так називали ми нашого котика, пухнастого, з великими зеленими очима і гострими кігтиками. Великими м'якими лапками, мов квіточки. З характером, проте він був ручний, як всі наші тваринки. Міг жити і жити. Але рука нелюда припинила його життя.
Його знайшли вранці, біля хвіртки двору. Просто злочинець приніс його і поклав. Хороніть, мовляв, самі. Його не збила машина. Ні! Уже не вперше рука якогось сусідського нелюда піднімається на наших тваринок. Одного убили. Другому зламали хребет і він помер, промучився з тиждень. Цього, скоріш за все, ударили і стався внутрішній крововилив чи задушили безжально. Я впевнена, що його не збила машина. Хтось одним своїм вчинком зробив боляче нам усім, моїй сім'ї.
А тепер про те, що злим бути легше, аніж добрим. Жорстоким по відношенню до слабшого бути легше, ніж героєм, який здатен захистити слабку людину, істоту, країну. Звісно, тваринка не може позвати на допомогу чи розповісти. Не може передбачати агресії, адже зростала у оточенні, де ніколи ніяку тваринку (свою а чи чужу, бо від сусідів теж бігають до нас і котики, і собачки) ніхто не ображав!!! У нас же - не підніметься рука на беззахисну тваринку, хай і чужу, і помсти через братів наших менших ніхто з сусідів не дочекається. Простіше бути злим на весь світ, тяжче бути милосердним і великодушним. Складніше бути хоробрим. Тваринка не розуміє вчинків і не чекає зла від людей. Зрештою, якщо мій котик комусь заважав, можна було домовитися якось. Але у приступі агресії зловмисника серце не тьохнуло. Тваринки народжені вільними. Чи вправі ми розпоряджатися, скільки їм жити? Ми - люди. У кожного своя місія. Свій шлях і свій світ. Я виросла у сім'ї з жорстким вихованням татка, проте він ніколи не кривдив тваринок. Ніколи! Навіть коли нападали собаки, просто старався налякати їх. ***Низькі вібрації - це не найкращий вибір. Опуститися можна завжди. А от піднятися, то питання. Можна наливати всім і вся, здобуваючи "друзів", можна бездумно витрачати час на жорстокі вчинки і злі думки, і ***низькі вібрації поглинуть душу. Простіше бути алкоголіком, налити, напитися, забутися, важче бути людиною, яка хай малесенькими кроками, але чесно топче життєву ниву. А от піднятися... Я категорично проти жорстокого поводження з тваринами. Я за свободу, якої вистачатиме на чесний спосіб життя, захист прав, кохання, натхнення, мир і час для рідних й близьких людей. Я за створення нових корисних і потрібних речей, ідей, проектів. А ти? Хтось вірить в Бога, хтось в карму, Вищий розум, і навіть якщо людина, яка вчинила злочин атеїст, не пройде безслідно вчинок, який умисно відняв життя, не важливо чиє.
*** Ті сутності, які мешкають в темних і низьких вібраціях, слабкі і безпечні для людей, що підтримують Вищі сили. Якщо ж людина пускає їх в особисту енергетику, то вони стають смертельно небезпечними.

Я прийшла у цей світ не випадково. Як і народилася не сином, а донею. Жіноча стать була мені надана для того, щоб осягнути, усвідомити – діти не з’являються просто так.
Душі, послані на землю, заради того, щоб у тілесному втіленні відчути на власній шкірі увесь той досвід, який не почерпнути інакше.
Більшості чоловіків не дано усвідомити, яке це диво, народження дитини, як не було дано і моєму татові.
Для нього поява на світ трьох донечок – то невдала спроба обзавестися нащадком. Татко мріяв про сина. Але народилися ми. І от я, перша, старша, що «й крихти позбирала», як сказали на мою адресу пізніше, маючи на увазі, що така схожа на таткову рідню.
Я народилася жінкою, щоб пізнати радощі материнства, стати учасником великого таїнства. Щоб пізнати любов, доброту, біль і розчарування. Пізнати втрату – спочатку близьких людей, потім – коханого чоловіка.
Якщо точніше, то чоловіком за законами суспільства, записами книг реєстрації в РАГСі він не був, але я надто сильно любила цю людину. Ми були подібні і щасливі, але не довго.
Згадую дитинство. Мама любила розповідати про своє дитинство і свого тата – мого дідуся. Ці розповіді, теплі і цікаві, я часто прошу її розповісти ще раз, щоб запам’ятати ці історії. А дідуся знала не лише з розповідей, адже їздила у гості на літні канікули двічі, та й коли бабуся і дідусь приїздили до нас у гості, раділа.
Якщо говорити про дідуся – маминого татка, то він у мене асоціюється з рисами вольового і доброго чоловіка. Чоловіка, який любить свою дружину, своїх дітей, дбає про те, щоб дружина не перенавантажувалася. Йому важливо, щоб його діти були одягнені і взуті, нагодовані, гарно освічені.
Тому він шиє штани і сукенки, бо вміє, бо піклується, бо такі часи. У далекому селі, де до школи пішки дітям понад три кілометри, в умовах браку коштів, він вміє викручуватися. Встає з сонечком, шапку на голову й на город, бульбу сапати. Або, у свій вихідний, на льон, допомагати дружині. Йому не важко допомогти коханій жінці, і я точно знаю, що вже тоді він заклав міцний фундамент – всі троє дітей – дочка і два сини, незважаючи на походження з простої сім’ї з села в майбутньому здобудуть вищу освіту.
Якщо ж говорити про мене, то я вчилася «на відмінно» у надії на те, що мій татко нарешті усвідомить, яка гарна у нього донька. Це як у тому радянському відомому мультфільмі, де Карлсон каже Малюку: «Я ж краще собаки!?»
Так і я. У моєму прагненні бути кращою серед однолітків один посил: «Я краще, ніж син! Поглянь на нас, ми, твої доньки, кращі, ніж сини».
Ми виросли. Усі гарні. Кожна талановита по-своєму . Усі різні. Але татко так і не навчився показувати свою любов.
Я внутрішньо страждаю від того, що людина, яку я люблю, дозволяє собі болючі вчинки і слова на адресу мами, сестер, та й мою. Але це не завжди так.
Є і гарні моменти. Як от, ми у дитинстві йдемо на ставок. Я беру свій круг з пінопласту, який мені зробив татко, щоб вчилася плавати, ми гуртом йдемо на річку і це свято, бо мама рідко нас виводить, у неї купа справ.
Або, коли він тверезий і добрий, бере мене з собою у мандри районом. Ми їдемо на велосипеді, робимо зупинку у полі, я нариваю букет польових квіточок для мами, чую спів пташок, спостерігаю за кузьками, пізнаючи світ.
Варю для тата й сестричок суп, бо мама у лікарні, він мені сам методично показує, як і скільки чого кидати, я, хекаючи, записую, як відмінниця. Рецепт гречаного супу, записаний мною у третьому класі довго тоді висів на кухонній шафці.
Коли суп готовий, татко дегустує і ставить оцінку, я ніколи майже не отримую «відмінно», бо то морква сира, то цибуля недосмажена. Мама ж завжди хвалить, а я впевнена, що у напівсирій моркві набагато більше корисних і поживних властивостей.
Татко любить тварин, більше, ніж людей. Я з роками теж почала якось схилятися до його погляду на життя. Люди зраджують. Я пізнала зраду. Правда, зраду в дружбі, проте це неприємно, факт. Від цього стають сильнішими, скоріш за все. Або ж страждають, а потім кажуть собі – досить!
Я люблю його. Свого татка. Я знаю, що літа минають, і йому важкувато вправлятися самому, було б гарно, аби син міг перейняти його вміння теслі, фізично допомогти вправлятися господарством. Я знаю, що він не допустить скривдити нас, і буде, наче лев, битися до останнього подиху. Він не такий, як мамин татко, звісно, але батьків не обирають. І, скоріш за все, він злиться, бо хотів би дати більше нам, а дав скільки зміг. І я люблю його, як вмію, як можу, прощаючи його неідеальність, мені хотілося б бачити дещо іншого, але моя душа послана саме сюди.
Це як у тому мультфільмі, де Карлсон каже Малюку: «Я ж краще собаки!?»

Він виринув справа, несподівано, і протягнув червону троянду. Катя не зрозуміла навіть, звідки точно цей чоловік взявся. У навколишній темряві було важко розгледіти його обличчя.

- Дівчино, візьміть троянду, - звернувся незнайомець, і Катя насторожилася, міцніше притиснувши сумочку до себе.
- Не треба, - відмовилася вона.
- Чому? – продовжив випадковий типчик.
- Я не хочу.

Насправді, в той момент фантазія Каті намалювала кільканадцять варіантів розвитку подій. Всі вони промайнули блискавично.
Ось вона бере запропоновану квітку, а типчик справно дьоргає лямку сумки і біжить з добром дівчини темними подвір’ями. Звісно, на підборах і поночі вона не ризикне наздоганяти злодія
Або – вона бере квітку і чоловік повідомляє, що сир даремний лише в мишоловці і вона має заплатити. Катя квапливо повертає квітку, мовляв, не буду платити, але він каже, що троянда куплена ним, і хай дівчина дасть, скільки не шкода, Катя ведеться на злодійський трюк і типчик вихоплює гаманець.
Або – вона бере квітку, усміхнено дякуючи, налаштовуючись на приємні романтичні хвилі, а типчик тим часом вмикає акторську майстерність і видає себе за її хлопця на людях, просить провести її додому, насправді, щоб мати в подальшому зиск.
Або – якщо дівчина заміжня, то відео із незнайомцем-донжуаном, яке зазнято на приховану камеру спільником, може слугувати в подальшому мотивом для шантажу, компроматом порядності, непереливки тим жіночкам, які мають домашніх ревнивців.
Або – цей чоловік справді купив квітку, а панянка, з якою він мав зустрітися, не прийшла, тому він вирішив її подарувати, аби не викинути у смітник.
Або – цей чоловік займається окультними практиками, і троянда насправді з свіжої могили на цвинтарі, і він робитиме, байдуже кому і «на що», аби лиш полегшити тягар знань, що передані у спадок чи набуті, завдяки тематичним книжечкам.
Або – цей Донжуан так виховує впевненість у собі, йому не важко купити кілька троянд і завести нові знайомства, адже у нас дівчат багато і небалуваних. А так – квітку подаровано – враження справлено. А там і до кави разом недалеко.
Або – цей чоловік вирішив зробити щось хороше, от просто записався на курси (не пікапу), а як розвинути впевненість в собі, знати своє призначення, і це свого роду практичне заняття. Даруй і спостерігай.
Каті лишалося лише здогадуватися про справжні мотиви несподіваного подарунку, але дівчина упіймала себе на думці, як давно їй не дарували квіти просто так, не тому, що є якийсь офіційний привід чи причина, а без будь-яких причин…
- Еххх… - видихнула вона у липовий вечір і почимчикувала далі. Переступивши поріг квартири, вона стягнула туфлі на підборах, переодяглася у шовковий халат і пішла на кухню заварювати мятний чай. Завтра чекав новий день із загадками, несподіванками і сюрпризами. Після ванни з піною, Катя швидко заснула.

Я беру її біляве волоссячко до рук і чешу гребінцем, боячись зробити боляче, смикнути ненароком. Я люблю її, а вона любить мене. І я не знаю, як давно у мене ця любов виникла. Здається, я її любила завжди, ще до своєї появи у цьому світі.
Сьогодні я вчуся плести косичку. Бабуся терпляче сидить на дивані. Я стою позаду і наполегливо намагаюся заплести косу. У бабусі багато терпіння. Вона виростила двох синів. Тепер няньчить мене. Мені з нею добре, затишно, цікаво і смачно. Я люблю перебувати у її товаристві навіть більше, аніж йти до дитсадка. Хіба що там є музичне. Адже музику я люблю не менше.
Люблю музичне і дні, коли воно є, стараюся не пропускати. Але коли мама мацає лоба, з докором хитає головою і каже, що я захворіла і в дитсадочок не піду, бо треба лікуватися, беру маленьке дитяче піаніно. Воно схоже на те, що у дитячому садочку. Україна. Така назва у піаніно. Це мені сказала мама і я їй вірю. Таким чином музичне проходить у мене вдома.
Мама заклопотана домашніми справами і роботою. Бабуся ж на роботу не ходить, тому це моя перша подруга. Ми разом ходимо до магазину. І бабуся купила мені першу мою власну помаду яскравого червоного кольору. Помада гарно пахне. Бабуся сказала, що якщо я рано почну фарбувати губи, то вони рано стануть сині, як у неї. Насправді у бабусі губи не сині. Трішки фіолетові. Але помаду я на смак спробувала. Схожа на пластилін, тільки тане швидше у роті. Не солодка. Безперечно, запах у помади і колір кращий, аніж смак. Того дня мене перевдягнули двічі, адже самотужки спробувала зробити помадою макіяж, розмалювати дзеркало і сукню.
Сьогодні ми гарнесенько чепуримося і йдемо на цвинтар прибирати могилки, саджати квіти. Бабуся розповідає мені про квіти і трави, мені цікаво абсолютно все нове. Вчора я прогуляла дитсадок умисно, адже бабуся напередодні ще звечора сказала, що полотиме квітничок. Квітничок гарний, мені хочеться разом з нею робити роботу. Тому зранку я кажу, що мене нудить. Музичного нема. Можна і попрацювати. Мама переживає, що мені недобре. А я маю з годину поприкидатися. Бабуся робить трав’яний чай і готує мені ліжечко з периною. Мама йде на роботу. Я, випивши чай, через деякий час стрибаю уже біля бабусі і кажу, що мені краще. Ще б пак! Я буду полоти квітничок! Бабусенька показує, як сходять тюльпани, лілії, півонії і любисток, як пробивається воронець і нарциси. Я обожнюю слухати про кожну травиночку. І мені кожної травинки відверто шкода. Але їм не місце у квітнику!
Ще ми разом ліпимо з тіста. Бабуся смачні вареники, а я – коники. Я дуже люблю тісто. Потім на обід у мене суп. Це перша страва. У бабусі завжди свіжий суп з добре засмаженою цибулею. Вона навіть трішки підгоріла. Але смак супу від того лише кращий. Друга страва – мої улюблені вареники з капустою. Я люблю і з картоплею. І з сиром. Але з капустою найбільше! Вони навіть смачніші, ніж з м’ясом. Потім бабусенька мене приколисує. А я скачу зайцем, поки не засну. Скакати – то своєрідний протест. Чому я маю вдень спати, коли скільки всього цікавого навкруги? Скільки всього корисного можна дізнатися, скільки роботи переробити!
Але бабуся майстерно приколисує. У неї залізне терпіння. Не зчуюся, а вже засну. Прокидаюся і розумію, що спала. Трішки похнюплена чвалаю на кухню. Бабуся або лаштує вечерю, або пере. І тоді я беруся прати ляльковий одяг. Не важливо, що він чистий. Важливий процес. Прання! Я намилюю велетенським шматком мила сукню ляльки. Мило не вміщається у руку, тому я тру об мило сукенку. Потім полощу, повторюючи за бабусею. Коли все чисте, бабуся бере і моє випране, прищіплює на мотузці. Мотузка зависоко, я не дістаю. Згодом мені зробив татко таку саму мотузку з міцної нитки, а бабуся купила дитячі прищепки.
Я ще з дитинства знаю, що стану багатою і знаменитою артисткою. Я люблю виступати і дарувати радість. Але не менше я люблю трави, шити одяг з рукавами лялькам, який жодна з дівчаток у групі дитсадка шити не вміє, носити у пору першої редиски і зеленої цибулі у дитсадок торбинку, яку пошила для мене мама, а там – хліб з салом , чи котлети, і ми з групою мандрівників летимо на дитячому літачку на майданчику і топчемо смачні бутерброди з редискою. Аж за вухами лящить! Ми часто подорожуємо в Африку, Австралію і Америку. Поки я знаю лише ці назви в свої чотири рочки. А ще я знаю літери. Не всі.
Мені легко і просто бути собою – зіркою. Інколи, щоправда, хочеться стати відьмою, адже відьма від слова відати – знати, щоб вилікувати бабусю. Бо бабуся сама збирає трави і лікує себе. Вона знає багато про трави. Я намагаюся запам'ятовувати. А ще ми разом збираємо полуниці. Їх велетенська грядка. Я не надто люблю їх на смак, лише коли з цукром. А бабуся продає зранку на базарі, щоб купити щось інше, як лимонад чи шоколад. Я страшенно люблю лимонад. І люблю грати в бармена, звісно, я не знаю, що то бармен, винаходжу нові коктейлі, додаючи у різних пропорціях до лимонаду цукру, солі, харчової соди, інколи – пива. Все пробую на смак і морщу носика, коли занадто солоне чи пивне. Але переконана, що знайду ідеальний напій. Пиво беру таємно у батька. Він навіть не помічає, як я у маленьку чарочку відливаю. Або прошу. Трішки. Для коктейлю.
Мені страшенно хочеться вдома мати собачку чи котика. Я весь час, по дорозі з садочка додому дивлюся кого б поцупити, а раптом трапиться цуценя чи кошеня. Але кошенят просто так нічиїх не трапляється. І цуценят теж. Бабуся каже, що я ще маленька, трішки підрости треба. Але я самостійна. Вмію шити, читати по складам, співати, ліпити, вирізати з паперу аплікації, пекти у пісочниці торти і будувати замки, полоти квіти і малювати. Я часто малюю будинок і сад, і сонечко. Так я бачу дім, затишок. Так я уявляю світ – безкінечний простір доброти і любові. Так вчить мене бабуся – моя перша подруга.

Хто я для тебе? Розмірковую про це ще з моменту нашої зустрічі… А зустріч сталася понад три роки… Тоді, коли ми стрілися вперше, я була для тебе – здобиччю.
Так, нема чого приховувати, адже виховані домашні дівчатка з доброго дива не забредуть у сумнівному товаристві посеред ночі до придорожнього кафе, яке радше називати забігайлівка.
Двоє дорослих дядь, які привели посередночі трьох кобіт, аби порозважатися. Зі сторони це, скоріш за все, виглядало саме так.
Дівчата були на підпитку, тому лишалося зовсім трохи, аби напоїти до правильної кондиції і отримати заплановане. Я тоді сотні разів пожалкувала, що опинилася за компанію у цій пригоді. Ми були у невідомому мені місці, прийшли утрьох, отже й піти мали утрьох. Але бажання дівчат хильнути халявного пива вирішило усе. Мужики вуха розвісили і чекали стану, коли можна буде знайти сексу на халяву, а я стала бранкою ситуації…
І тут ти вирішив проявити людяність (?), бо коли ми всі шестеро сиділи за столом, побачив, що я нічого не їм і не п’ю. Я сиділа, ніби тут і не тут, і дивилася на тебе. Просто дивилася у очі. І все. Ти щось там плів, вибачався за те, що квасу не завезли, а є лише пиво, але я не вживаю пива, тому просто сиділа за столом і дивилася, як мої приятельки заграють і регочуть з п’яними мужиками. Мені було гидко. Але відразу не можна було виказувати. Жарти про секс. Жартома мацання за стегна, добре, що мацали не мене.
Адже коли ми познайомилися з оцими молодиками, то вони клюнули на моє відверте декольте. Хоч зазвичай я так не ходжу, проте ми поверталися того дня з пляжу, і на мені була сукенка, у якій було не жарко. Сукенка з великим вирізом. І купальник.
Мужики пили пиво обабіч магазину, де ми купили собі хто що. Я була голодна, весь день трималася на яблуках білий налив, воді і насінні соняшника. Ми наплавалися. Я багато пірнала, тому підкріпитися дуже хотілося. Я побігла вибирати їжу, дівчата купили собі улюблених ласощів – пива і риби.
Пиво якось швидко скінчилося і треба було їхати додому… Або не їхати… я і не підозрювала, що події можуть скластися таким чином, і мої приятельки, бажаючи наживи, вирішать «замолодити» двох підстаркуватих льоліків. Вони для мене буди таки підстаркуваті… Але льоліки повелися, купили пива, підійшли пригостити. Один із них лупав очита, але тонув у мому декольте… мені було незручно, але прикритися не було чим, бо пляжний варіант був розрахований на пляж, а не на доленосні знайомства зі сватаннями…
Вікентій почав загравати. Все випускав свої далеко не однозначні жартики, але насувалася ніч, я подумала, що пиво доп’ється і розбіжимося. Та не так то воно склалося, як гадалося. Вікентій не давав проходу, аж поки одна з моїх приятельок Ксюша не видала ненароком, що вона йде від чоловіка, і у неї є всі шанси стати власницею не лише авто, яких у сім’ї аж два, але й квартири.
І тут Вікентій різко змінив свій вектор залицянь. Мені стало бридко і легко водночас. Бридко, бо оті всі слова, випущені цим півнем, ніц не вартували. Вікеша розраховував розжитися в перспективі, а от те, що вектор змінився різко і причини були – суто розрахунок мене зачепило. Паті продовжувалася. Незабаром ми вже набилися у викликане таксі і поїхали в якийсь нічний бар, де супутники обіцяли пригостити найсмачнішим у світі шашликом і пивом. Вікеша все плів про неодруженого господаря закладу, потираючи руки у очікуванні іншої розваги.
І от ми сидимо за столом. Я напроти нього – господаря нічного кафе. Ніч. Тиша. Цвіркуни. Гелготіння компанії, проте коли не заглиблюватися у дане дійство – то таки тиша. Він дивиться на мене, не у декольте, а ніби вглиб душі, дивиться і посміхається. Ніяково. Потім тихо його вуста промовляють: «Ви будете каву?»
«ТАК! Я БУДУ КАВУ!» – волають мої думки. «Я буду каву, аби не заснути і не впасти отут випадково! Аби не втратити свідомість від втоми і недосипу і не скористалися оці мужлани моєю не захищеністю!»
Натомість скромно відповідаю: «Буду». І ми йдемо на бар, де кавова машина меле ароматне зерно і варить запашний напій. Я спокійна, ми беремо горнятка і виходимо у плетену виноградом арку, під імпровізований дашок, сідаємо за столик. Нависає тиша. Ти хочеш поговорити. Не знаєш, з чого почати, тому починаю я: «Важко вести бізнес самому?»
Ти відповідаєш щось, не згадаю. Там було щось про перевірки і інспекції, прагнення розвинути інфраструктуру і покращити дизайн. Але потім ти просиш номер телефону. І я думаю, чи дати справжній, чи збрехати пару цифр. Але якесь внутрішнє почуття не дає мені брехати. І я називаю свій номер. Ти просиш його, говорячи про спрагу спілкування, оскільки бар – то основне місце роботи, відвідувачі приходять і відпочивають, поки ти працюєш, а спілкуватися для душі нема з ким. І ти дурієш від отієї самоти.
Ми говоримо про те, хто звідки родом, інтереси, ще про щось. Помалу стає видніше надворі. Сутінки поступаються перед світанком. І тут чути крик. Ми біжимо вдвох на галас і бачимо, як п’яна компанія збуджено валує. Здається, назріває бійка. Мужики хотіли легкодоступних дівчат, але не на тих напали. Дівчата хоч і пили, але не погодилися, не упали і не заснули. Я нічого не розумію, дівчата починають бігти, льоліки наздоганяти. В невідомому місці я поруч тебе. Вирішую йти, якось дістатися додому, наздогнати дівчат. Дорогою вони лаються і одна лишається голосувати на трасі, аби доїхати до метро. Інша йде поруч мене. І я замислююся, навіщо оце все мені? Чому я не поїхала одразу, коли стало зрозуміло, що подружки не збираються додому. Любов до пригод? Гострих відчуттів? Нам всім було цікаво, певно, де буде ота грань…
Наступного дня ти запросив мене на побачення. І я пішла. З того дня я дізналася про себе багато речей і багато відкриттів себе було зроблено. Як от – для тебе я цінність. Сама по собі, така як є. Незалежно від того, що маю чи не маю. Ми можемо сидіти на даху високоповерхівки звісивши ноги донизу і весело щебетати а чи мовчати. Ми можемо зібрати рюкзак і піти у похід пішки так далеко, наскільки здатні нести ноги. Ти мене жартома називаєш «Сусанін» і говориш про те, що ніколи б не пішов з таким екскурсоводом, який здатен вести найдовшими дорогами. Але попри все ти поруч, йдеш, несеш рюкзак, інколи – мене. Ми з тобою відкриваємо нові цікаві місця, як стають за замовчуванням нашими. Любимо провести весь день у ліжку, коли того хочеться, домовляючись заздалегідь про те, хто кому робить чай чи каву. Ми можемо знаходитися поруч, в одній кімнаті, кожен на своїй хвилі, або обійнявшись дивитися пригодницький фільм чи передачу про цікаві місця чи історичні постаті і події. Я можу бути маленькою дівчинкою, яка може покапризувати, похникати, чуттєвою і смішною. Цю роль я приміряла завдяки твоїм сильним плечам, за які, коли бракує сил, я можу сховатися. Я можу бути сталевою стервочкою, турботливою матусею чи старшою сестрою. Завдяки тобі я пізнала ці нові для мене ролі. Що це? Дружба? Партнерство? Любов?
Але ти мені сам зізнався, що краще пізнавши мене, я стала не здобиччю, не цукеркою у привабливій обгортці, яку хочеться скоріш здерти, а особистістю, живою і справжньою з усіма плюсами і мінусами.

Я сотні разів уявляла, як відбуватиметься наша зустріч.
І коли вона стала неминучою, у що я щиро вірила і надіялася, ретельна підготовка знадобилася неабияк. З дня, як ми познайомилися у інтернеті, минуло понад місяць. А вже перебуваючи у відпустці на морі планувала, як ми з тобою питимемо на брудершафт за знайомство справжній брют з Нового Світу, пляшку якого спеціально придбала. У мене було шалене бажання тебе побачити, обійняти, почути твій запах, поцілувати. Пригорнутися до твого серця, доброго і вогняного. Я мріяла і марила тобою, відсилаючи тьохкання свого серденька через тисячі кілометрів. Навіть почала відчувати твій ритм, прокидатися тоді, коли прокидаєшся ти, хоча на годиннику у нас була глибока ніч. Звісно, потім знову засинала. І коли ти не міг опиратися мому натиску, все сталося як мало бути.
Ось я стою в терміналі аеропорту вперше в житті, біля довідкового бюро, адже ми домовилися про місце зустрічі заздалегідь, і з хвилюванням вдивляюся у кожну чоловічу спину, що проходить повз мене, ніби прикидаючи, якого зросту ти, мій довгоочікуваний гість.
Напарфумлена, зібрана, але однак нервую. Стою, поглядаючи на табло прибуття, і вже сумнів закрадається, а що як не прилетів, просто в останній момент передумав. Але сподіваюся, що навпаки, бажання зустрітися виявиться сильнішим за острах, і ти все ж прилетиш.
Я стою, поглядаючи на перехожих, які вже тісняться біля турнікетів виходу з терміналу, різні обличчя, осяяні надією на зустріч, в очікуванні хто кого. Тут є і чоловіки, що чекають дружин і дітей, і рідні, очікуючі родичів, і просто приятелі чи друзі. Тут є перекладачі, зустрічаючі представники фірм, таксисти, що настирно пропонують скористатися таксі. Шарлатани, що прагнуть перевірити вміст сумочок і кишень. У руках таблички з написами, з повітряними кульками, квітами, посмішками на обличчі. І я, що поза натовпом, у білому жакеті, чорній прозорій блузі, спідниці-олівець і білих балетках. Блондинка з новою зачіскою, прагну тебе здивувати.
Час від часу дивлюся на свої ноги. Чому я не взула туфлі на високих підборах справити перше враження? Певно, тому, що хотіла, щоб ти був вищим, таким, щоб ставати навшпиньки. Обвивати твою шию руками у обіймах.
Я підходжу до віконця довідки, щоб уточнити інформацію про прибуття рейсу.
Вже питаю втретє, звісно, хвилююся.
Раптом, високий і симпатичний молодик оминає мене. Я квапливо прямую за ним і негучно гукаю на ім'я. Він обертається і всміхається. Каже, що я помилилася, але хотів би бути тим, кого я чекаю. Зашарілася, опустила очі, зніяковіла, посміхаюся. І знову повертаюся на позицію очікування. У грудях холоне. Це очікування перетворюється помалу на тортури. Випробування. Нервове навантаження, де туго натягнуті струни вже дзвенять.
І тут – я бачу лише посмішку, іншого не помічаю, і розумію, ця посмішка, що рухається до мене – я її знаю тисячі років!
– Привіт, Вітуля! – тільки і встигаю почути. Далі все, ніби у круговерті – я простягаю руки, щоб обійняти, але наші вуста поєднуються у поцілунку. Блискавично! Це вище моїх сил. Магніт спрацював і я піддалася. Відчуття – я вдома, нарешті вдома! Світ пливе з-під ніг, земля крутиться, зірки сяють, я в космосі, і мій космос – ти. Ми цілуємося і одні у цілому Всесвіті. Я стою навшпиньках, ти мене схопив за талію і крутиш-крутиш-крутиш навколо осі, моя вісь – ти. Світ зачаївся. Час спинився. Тільки Кохання вічне.
У автобусі з аеропорту ми не спиняємося,поцілунки-поцілунки-багато поцілунків. Надолужити простір і час. Наздогнати життя. За спиною французи, випадкові спостерігачі нашої пристасті, шепочуть про нас, про Париж і любов.

Я зазираю у словник зумисне, щоб розібратися, хто я. Чого тобі не вистачає, дівчинко? Питаю себе і не знаходжу відповіді.
Отже, «шльондра», шукаю слово, бо таки думками не можу зосередитися на тому, хто ніби поруч стабільно...
Чому мій світ не обмежується ним, тим, хто променями свого тепла інколи відігріває мою змерзлу у самотності душу.
Прагну ідеалу, шукаю ідеалу, і знову повертаюся до нього. А на душі паскудно, типу зраджуєш, дівчинко? Духовно, душевно, тягнешся думками до іншого. А от фізично – ні, ще не дійшла до межі, не дійшла, совість ще на стражі твоїх вчинків.
Словник перенаправляє мене на «повія». Знову не те, бо повія, те саме, що проститутка. Йду далі, і розумію, що аж ніяк не проститутка, бо визначення дає тлумачення таке – продажна й безпринципна людина або жінка, яка займається проституцією... А це не так. Бо це вид заробітку, древній, як світ, а я цим не заробляю.
Я шукаю. Постійно шукаю те, чого мені бракує, і те, чого не маю у дійсних стосунках.
Себе ж запитую, а пам'ятаєш отой травень, що зводив з розуму своїм теплом, східними мотивами і пахощами чоловічих парфумів, гарних ароматів, що розбурхують уяву, вдихаючи ці пахощі щось приємно лоскоче внизу живота, спускаючись до стегон... і хочеться глибоко видихнути й так же вдихнути?
Як прокинулася зранку, хоча хотілося спати, повіки ніби хто намастив медом, спалося солодко біля моря у розкішному ліжку, проте день обіцяв пригоди. Як зібралася, душ остаточно не розбудив, часу було обмаль, остання надія була на чашку міцної кави.
І от, нашвидку зібравшись, ти пішла сходами на рецепцію –найближче місце, де можна було розжитися кавою.
Сонце вставало неквапом з-за горизонту, прокидалися пташки, квіти, весь світ. Ти стояла і дивилася згори на той прекрасний краєвид, що відкривався поглядові. Біла бавовняна тонка блуза, через яку проникав легенький вітерець, що приємно прохолоджував тіло. Спрагле тіло. Яке хотіло давно, щоб його торкалися, цілували, пестили. Тіло, яке скучило за ніжністю, воно аж тремтіло, коли думки про близькість закрадалися в голову.
Я щосили намагалася не думати про те, що не могла мати тут, бо то суперечило принципам. Принципам моралі. Суспільним чи особистим, хто знає, бо у статусі незаміжня дівчина сама вирішує, вибудовуючи межу, яку вона може перейти чи не може... і ось я стою, охоплена вранішнім промінням сонці біля прочиненого вікна, яке закінчується на підлозі і скоріш нагадує скляні двері, а не вікно. Я стою, пронизана світлом, у довгій східній спідниці, яку зумисне одягнула, щоб покрасуватися тут, адже у нас в Україні нема приводу так одягатися, хіба що на тематичну вечірку у східному стилі...
І от, я стою, вмиротворена й щаслива, почувши кроки, озираюся, бачу високого гарного чоловіка, який зайшов зробити собі каву в автоматі рецепції готелю. Гарна статура – подумки відмічаю собі я. Він з цікавістю дивиться на мене, європейку у східній спідниці в підлогу, скромно одягнену, як на європейок.

Ви теж прийшли випити каву задарма? – питаю я. мені байдуже, що мовити, лиш би привернути увагу.
Так – посміхаючись стверджує він, і киває, роблячи собі склянку кави.
Зробіть і мені, я люблю з молоком і без цукру, якщо вам не складно, - налягаю я.

Він робить і передає мені стаканчик. Я дивлюся у його розумні очі, і щось мене зачіпляє і вабить у тому погляді незнайомця.
Облиш – кажу подумки собі. Дякую за каву і роблю вид, що більше не зацікавлена в продовженні розмови.
За іронією долі з'ясовується, що цей чоловік наш гід на сьогодні. Цілий день я слухаю його і спостерігаю за ним. Він розумний. Гарний. І високих моральних устроїв. І духовний. Мені бракує отієї глибини й духовності у стосунках з тим хлопцем, який торкається мого тіла уже ось як три роки. Більш ні з ким я не згрішила, хоча інколи у думках так і хочеться... але рідко. Але цей східний чоловік мене прикував своєю інтелігентністю, гумором, добротою.
І от я їду поруч нього, він розповідає історію тих місць, які ми проїжджаємо, а мені кортить спитати його щось надто особисте. Мені хочеться пізнати його краще, тому непомітно для інших, у паузах між перевалами, я заводжу з ним розмову, і запитую про те, як ставиться він до віри, мусульманство й християнство, питаю про те, ким він був до того, як став гідом, дізнаюся, що у його країні вчителем бути прибутково й почесно, проте в туризмі заробити можна більше. мені подобається його погляд і посмішка, відповіді на провокативні питання на кшталт того, чи одружений він і скільки має дружин і дітей. Я уважно вивчаю його і симпатія лише стає сильнішою. Що зі мною? Приват, я щаслива від приватної розмови, йдемо їсти в кафе, проте насправді хочеться говорити з ним, говорити-слухати-говорити. Давно такого не було. Приязнь поглинає мене. Приязнь і інтерес. Ми сідаємо в автобус. Я поруч нього. Стан щастя такий сильний, що мені хочеться закричати від захвату. І от рушаємо. Мені хочеться взяти його за руку, і тут... він питає. І це питання найкраще з того, що я коли-небудь чула від чоловіків
-Ти вийшла б за мене?
ЩО? Мені не почулося? Я прекрасно знаю, що він це промовив вголос для мене, тихо, відключивши мікрофон. Я?
я ще раз дивлюся на нього, який він приємний, гарний, не надто молодий, але сексуально привабливий чоловік.
і я кажу «Так!»
автобус перетинає умовну смугу, що ділить дорогу на зустрічні. Ми мчимося на таран в скелю, водій розвертає конвульсивно кермо і наш автобус заносить, розвертає в зворотному напрямку, у мене перед очима у долі секунд промайнуло все моє життя, і те, що я поруч такого прекрасного чоловіка мені говорить – ти помреш щасливою. Ми перевертаємося в кювет і пробуємо на міцність гірську породу. Суцільний хаос і крики, я хоч і отямилася на камінні, проте не втратила свідомості.паніка охоплює мене, а що, як автобус, як у тих американських фільмах загориться, а я жива, я ще дихаю, не знаю, чи надовго. Господи, помилуй! Мамо, не плач, я помираю щасливою.
я машинально зводжуся, дихати важко, проте проходжу, ніби у сні до лобового скла, сил немає розбити його, нема зовсім. Водій і гід допомагають мені. У голові дзвенить. Дихати важко. Крики. Шок. Кров. Автівки, що їхали тією дорогою почали спинятися, місцеві жителі викликають швидку. Поліція зявилася швидко. мене тримає якась жіночка, щоб я не впала, попід руки. Я бачу, як виносять з перевернутого автобусу людей. Ось карета одна. Інша. Він підходить до мене, я кричу від моменту,я к сталася аварія, питає, чи все гаразд. Я кажу, що задихаюся. Пропонує сісти в салон швидкої і як скорше відправити мене до лікарні. Я опановуючи себе, крізь біль і сльози кажу, що не можу сісти, не можу, бо забій сильний, і дихати не можу, задихаюся. Я боюся втратити свідомість. мені жінка простягає води, попити, інша ж каже, що мені пити не можна, можливо. Я кричу весь час. дивлюся на те, як рятують потерпілих. у автобусі лишилося все – сумка, гаманець, документи, телефон, усе. Я боюся бути ніким у чужій країні. Медики фіксують моє тіло і несуть на ношах в карету швидкої. Сумку хтось знайшов і поклав мені до ніг. Мене питають прізвище, ім'я. Я називаю, дозволяючи поритися у мене у сумці і знайти документи. Я нерухома, дивлюся у стелю й думаю про те, чи виживу, мені найбільш шкода не себе, а маму. Але навіть у цьому моменті невідомості я згадую обличчя того, хто мені хай і чисто гіпотетично задав питання, на яке я не сподівалася вже, мабуть... ти за мене вийдеш? - лунає у моїй голові... і це найприємніше, що я чула останнім часом.
Я не про те, що мріяла заміж вийти, ні, я про те, що оцей чоловік не думаючи довгий термін запитав у мене те, що хочуть почути усі жінки придатного для шлюбу віку. йому не треба було час, перевірки постіллю, чи побутом, він уже зацікавився мною, на якомусь невідомому мені рівні.
коли мене оглядав лікар, він був поруч, умудрявся цікавитися, як я. і після того, як мене оселили у палаті, наступного дня, чи через день, він зайшов. Я була вже не тою щебетухою, накачана знеболювальними і снодійним, я більше спала,так було легше забутися, сховатися від болю.
він прийшов, побачив мене, взяв за руку, я її стиснула, ніби востаннє, ніби відчувала, що це фінал, і що ми ніколи вже не перетнемося... і на відповідь, як ти? промовила – я не шкодую ні про що, я щаслива, що ми познайомилися, і якщо ціна миті щастя - життя, я заплатила б цю ціну. Він на мене дивився так, ніби бачить уперше.І більше не прийшов...не прийшов.
коли мене виписали з госпіталю, я звісно запитала, як той гід, поцікавилася і долею водія. мене запевнили, що вже майже наступного дня гід продовжив свою роботу, все обійшлося.
Але навіть через рік я не забула ту щасливо-нещасну мить, коротку і доленосну. Я пам'ятатиму ту розмову, поки дихатиму, і згадуватиму його, того, хто був наділений тими якостями, які я шукаю у чоловіках, проте іще не знайшла...

Закохуюся в образ, ідеалізую, наділяю рисами, які не властиві об’єктові обожнювання, домріюю, і зрештою – розчаровуюся. І щось таки в тому розчаруванні є.
Згадую приємний лоскіт в грудях, коли цей чужий чоловік заходить до кімнати, його ввічливість і привітність, і вже додумую сама, який він ніжний, чуйний, з багатим внутрішнім світом. І мені хочеться ділитися своїм світом і пізнавати його горизонти, горизонти його всесвіту.
Летіти на крилах фантазій та мрій. Він мені подобається.
Якось нам випало разом їхати додому. Не те, щоб до нього, чи мене, ні, просто по дорозі, подорожні.
Ми тіснилися у автівці, колега підвіз до метро, я без остраху, з інтересом, дивилася прямо у очі. Ми говорили на задньому сидінні набитої вщент автівки про театр, бо попереду мене чекала зустріч з подругами, саме цього вечора ми спільно йшли на виставу з одним знаменитим артистом. В передчутті прекрасно проведеного часу я ділилася настроєм. Позитивом. Я чекала, що зустріч скоро відбудеться, і мене наповнювала радість.
Коли ми втрьох увійшли до вагону метро, я, він і ще одна дівчина з нашого колективу, я замовкла. Дівчина вийшла на наступній станції. А ми лишилися. Кожен по собі.
Чоловік витягнув свій новомодний телефон і ввіткнув до вух навушники. Тиша, шелест коліс по рейкам. Я хотіла розпочати розмову, це був той нечастий випадок, коли ми були наодинці, і не зовсім. Проте він мовчав. У моїй душі за долі секунд промайнуло оте все пережите-прожите відчуте, ніколи не знаєш, коли воно нахлине, ніби цунамі і поглине тебе.
Я згадала, як той, хто поруч мене уже кілька років і силу-силенну днів з цікавістю слухає мої розповіді про кіно, театр, історичні місця Києва. Як ми робимо перший спільний похід до театру, я ретельно готуюся, щоб моєму супутникові сподобалося, і йому справді подобається. Як ми, повертаючись з театру, обговорюємо побачене, як він робить логічні висновки, як на мене неочікувані, але очевидні, і мені так приємно, що час не витрачено намарно. Як він мене обіймає, притискаючись ніжно до голови своїм підборіддям і непомітно для всіх цілує мою голову. І це інтимно і прекрасно.
Як ми їдемо у метро, і він настільки сильно хоче бути поруч, що обіймає мене, руки сплітаючи на животі, я спиною стою, притиснута до нього, а він до дверей, які не відчиняються, і людно, дуже людно, а потім виявляється, що краєчок його нового телефона трохи тріснув, бо не витримав навантаження двох тіл. Пригадую і посміхаюся. Тепло і затишно.
Як приємно, коли люблять, можливо, навіть більше, ніж ти сам можеш полюбити. Просто за те, що ти є, живеш-дихаєш, просто за погляд, що теплом зігріває і наповнює, журить чи змушує себе відчувати винним. Але навіть провина зникає, коли тебе крадькома цілують у голову. Як дитину цілує любляча мати.
Я стискаю пальці. Я думаю, чому інколи відволікаюся і забуваю про оті світлі моменти, даруючи увагу іншим, не вартим її.
Я – елемент соціуму, що намагається усвідомити і зрозуміти природу непідробної симпатії і інтересу, зацікавлення до особистості, а не до того, що та чи інша людина може дати. Ми всі – окремі світи, що поєднуються у броунівському русі, доволі хаотичному. Повязані у взаємодії незалежно від того, чи хочемо зіштовхуватися, чи ні.
І тут досвід підкидає ще одну картинку, як той, хто з минулого, бридкий і недостойний, тягне свої липкі пальці до мого тіла, а поглядом впявся, мов кобра, у груди... Помилки минулого, на яких вчаться. Після них цінуєш зовсім інше – внутрішнє світло, а не тьму, що приманює примарними статками і зручностями. Ти спробувала – говорю собі – відпусти. І відпускаю. І думаю про інше – світле і приємне. Про теплі ведмежачі обійми, погляд очі в чі, про щиру посмішку. Про сопіння і тепло під ковдрою. Він ділиться зі мною своєю щирістю і теплом. І від того стає затишно і добре.
І мені стає соромно. Бо! Я щоразу зраджую того, хто мене цінує, думаючи про інших. Зраджую, але усвідомлюю, що світ повниться багатьма випробуваннями і сюрпризами, і починаю цінувати більше, бо терплячий, той, хто поруч, тепле сонце, і моя радість. Я любитиму тебе, бо я для тебе уже королева на троні, хоча і без розкішного приданого. Ти – мій пятий елемент, бо! Я й досі не зрозуміла, яким таємничим чином нас познайомили, зіткнули наші світи і мене осяяло твоїм теплом.
Скоро моя зупинка. Колега дістає навушника з вуха, щоб спитати, чи я виходитиму, нам ніби й по дорозі, і ніби й ні... Я кидаю наспіх, що моя наступна. Щось додаю про знаменитого актора і прекрасність театру. І кажу, що раніше залюбки пішла б з ним, аби показати, відкрити цьому чоловікові, яким прекрасним може бути перебування у моменті тут і тепер. Бо театр – це тут і тепер – гра наживо без шансу переграти, залежно від настрою актора, від його відчуття реальності на зараз. Ми обмінюємося короткими репліками про уподобання і інтереси. Але коли я виходжу з вагону, то думаю над тим, невже цікаво обмежувати свій кругозір лише спортом. Обмеженість, відгороджуватися від купи різноманітних зацікавлень і занять. Спілкуватися, розширювати коло знайомств. Пізнавати реальність своїми емпіричними спробами, а не через вікно віртуальності – телевізор чи телефон... щось таки в тому розчаруванні є.

Я – Є!

Зародження ідеї

Історія, яку я розповім, розпочалася у червні 2013 року, коли ми разом з коханим відпочивали на південному березі Криму.
Наша подорож тривала три тижні, і ми неспішно просувалися, починаючи з Севастополя до Ялти. І саме він, нині покійний, висловив думку, що наступного разу ми обов’язково полетимо відпочивати за кордон.
Тоді я запитала, а куди саме? І він відповів – до Туреччини.
У мене закордонний паспорт був зроблений ще в 2011-му, тому я не вбачала ніяких перепон в здійсненні задуманого плану, крім того, щоб зібратися з думками, фінансами і строками.
Невдовзі стався несподіваний розрив наших стосунків, але через рік спілкування відновилося, адже не могли дві яскраві творчі особистості, поєднані на духовному рівні, ось так просто розірвати зв'язок. Ми кохали один одного, у мене до сих пір нема відповіді, хто кого любив більше, інколи закрадається сумнів, чи любив він мене, чи я його надто сильно, одержима надзвичайною щирістю, талантом і добротою.
У 2015 році його не стало. Але я знала, що рано чи пізно полечу до Туреччини, здійснити те, що ми планували разом.
Мені хотілося побачити на власні очі життя місцевих жителів, її красу і побут, і розповісти тому, хто вже на небі, як там. Зробити те, чого я раніше ніколи не робила, тим паче, люду нашого перебувало там багато.
Анталія, Аланія, Кемер, Белєк, Фєтхіє – ці екзотичні назви розбурхували мою уяву.
Отже, я вирішила летіти.
Обрала Бодрум – не таке розкручене туристичне місто для росіян і українців, облюбоване європейцями, ближче до Греції, от де мала нагоду повправлятися у розмовній англійській. Мене неабияк приваблювала шаленість задуму. І я вже подумки смакувала фантастичні відчуття від недалекого майбутнього.
Чекаючи 13 травня …
Щоденник 28 травня 2017 року

Вчора я лягла спати зморена. Останнім часом я втомлююсь швидко і переважно лежу, бо коли сиджу, то гострий біль під лівою грудниною ближче до сонячного сплетіння заявляє про себе. Це те, що я не знаю, невстановлене ушкодження. Болить також зі спини в області лопатки лівої ближче до хребта, підозрюю, що то є ті самі 9 і 10 ребра, переломи без зміщення. Ще дає про себе знати поясниця, зліва. І от я стараюся акуратно примоститися на ліжку, якось зручніше по діагоналі, обов'язково вкритися, бо руки і ноги мерзнуть страшенно, і забутися у сні. Інколи я жертвую щоденними гігієнічними процедурами, які робила раніше без особливих зусиль, просто менше приймаю душ, менше чищу зуби... Все менше.
Спогади про 13 травня 2017 року
«Коли я у дюті-фрі зачепила пару, що летіла на відпочинок, і потім веселощами розбавляла своє і їхнє перебування в терміналі, хіба я могла подумати, що один випадок переверне все моє життя.
Все почалося з дюті-фрі. Вони вибирали парфуми, я ж хотіла колекціонувати враження. В дюті можна напарфумитись безкоштовно найкращими і найдорожчими тестерами, і я одразу вподобала нішеву парфумерію Герлен. Фрезія, гарденія, щось дуже вишукане і ледь уловиме... Флакончик всього навсього 300 євро... не такі шалені гроші для європейця, як для українця… мені хотілося цей аромат, я марила цими білими квіточками, але здоровий глузд казав ні. Та і мій відпочинок в цілому коштував майже так...
Піднесений настрій, споглядання диковинок зони безмитної торгівлі, дивування цінам, передчуття польоту, селфі, споглядання інсталяцій біля гейту.
Очікування. Той же приємний усміхнений хлопець зі стійки реєстрації, що дав мені заповітне місце біля ілюмінатора, його гарна посмішка і ще раз побажання приємного перельоту.
Салон літака, моє місцечко біля ілюмінатора, я обожнюю літати, я обожнювала це завжди, навіть коли не літала і не знала, як воно. Літати... Приємна пара з Конотопа, виявилось, ми будемо в одному готелі, передчуття польоту, інструктаж стюардес, вивчені і чіткі рухи, добрий гумор, привітання капітана екіпажу Олексія Серебрянського, і «Поїхали!»
Злітна смуга, що аж горить під колесами, коли літак набирає швидкості, і відрив! Ми набираємо висоту, вогні нічного Борисполя віддаляються, у мене захопило дух. Я не відриваюся від ілюмінатора, я губка, яка всотує враження, я троль, який жартує над собою і тим самим робить настрій іншим...я небо...небо вривається в мене і мене нема. Ми минаємо хмари і зверху лише чесне світло місяця і Понтій Пілат з Ієшуа. Вони дивляться мені в душу. А я, пронизана світлом, дивлюся на них і не ховаюся. Я забуваю про те, що я лечу на відпочинок, криштальне небо і сяйво місяця і я, мов на долоні. Зустрічний літак розминається з нашим, його вогники мене відволікають від медитативного стану, в якому я перебувала. «Наташо, глянь» - дьоргаю я сусідку поруч, що трохи задрімала, показуючи на літак, що стрівся нам у небі. Наташа хоче подрімати, а я хочу розбудити її і поділитися враженнями від того, що зараз зникне.
Потім почали виднітися вогні Туреччини. Це неймовірно. Така височінь, а так добре світиться континент. Ми почали збавляти висоту і заходити на посадку. Серебрянський. Як ти гарно посадив літак! Наче пір’їнкою торкнув обличчя сплячої мадонни. Я вражена до глибини душі! Довго потім перебувала під цим приємним враженням, воно мені дало сили і надихнуло не спати, оскільки по прибутті на рецепцію готелю о 3.00 ночі виявилось, що поселити нас зможуть лише о 14.00. Мені потрібні були сили і емоція, яку подарував переліт і посадка, мене тримала на ногах ще одну безсонну добу.
Був ранній ранок, темно, навіть не світало, оскільки нас ще не селили, я вирішила поставити свої речі під відповідальність пари з дюті-фрі і оглянути самостійно територію. Помалу просиналися пташки і своїм співом розпочинали день. Я неквапом пройшлася поміж пальм, квітів, стежкою до моря!
Море! На пляжі лунала тиха музика, турецька молодь сиділа за столиками, в альтанках, на пірсі, спілкувалися, мовчали, палили, пили, любителі нічного життя. Я присіла на турецькому матрасику аби подихати морем. Послухати хвилі. Закріпити себе у цьому місці і просторі.»

Про готель і Бодрум

«Коли я згадую той ранок, як ми прибули в готель, то необхідно сказати і про людей, з якими я мала честь познайомитися, саме так, простих і відкритих, хороших і з гумором людей.
Не ідеальних, але ж і я не ідеальна.
Отже, ми, найнаполегливіші борці за поселення в номері, лишились на рецепції. Нас було кілька. Пара Геннадій і Оля з Києва, двоє друзів Аня і Андрій із дюті-фрі, Лариса із Прилук.
Я і Лариса приїхали поодинці, ми всі сиділи на рецепції і чекали, що ситуація з поселенням от-от вирішиться. Кава з автомату була не надто смачною, але згодом ми звикли до нового смаку, поки ж сиділи на диванчиках і у кріслах і я жартувала. Всіх треба було тримати в тонусі, тому я знайшла тему - а як наш пілот посадив літак. І всі підтримали. Кажу – я закохалася, так гарно посадив, справді. Давай думати, як можна прилюдно від усіх подякувати десь на просторах інтернету тому Олексію Серебрянському. Думали гуртом, зметикували, що в спільноті «Вінд роуз» на фейсбук буде в тему. І гуртом почали складати варіанти подяки.
Сміялися, жартували, зрештою справу було зроблено. Наближався ранок і сніданок.
Парам запропонували 2 номери, але ми так здружилися, що мені і Ларисі ці люди запропонували розділитися і поставити тимчасово речі у них у номерах. Заодно і перевдягнутися до сніданку, а потім, щоб не марнувати час до 14.00 піти на пляж.
Так і зробила. Оля і Геннадій мене прихистили, я змогла вільно переодягнутися у ванній кімнаті, повісити плащ до шафи, намастити себе кремами від засмаги і одягнутися відповідно погоді і відпочинку. І ми вирушили на сніданок. Прийшли першими, на тацях в асортименті красувалися шматочки сиру, як я скучила за таким асортиментом в одному місці!!! Сир, багато сиру, оливки, свіжа зелень, кава!!! Ідеальний сніданок!!! Згодом підійшли мої нові знайомі Андрій, Аня і Лариса. Ми гуртом снідали, сміялися, ділилися враженнями від готелю, їжі, території, моря, нас чекало багато справ!»
Відгук, залишений на сайті для мандрівників: «Готель сподобався. Просторий і чистий номер. Багато повітря, чудовий вид із вікна на море, балкончик, справна техніка, все дихало новизною і охайністю. Хоча не всі номери були такими. Мене селили останньою, тому гарний номер розцінювався як винагорода за янгольське терпіння.»
Був іще не сезон, затишно, а в ніч на 22 травня я не могла стулити повік, це вже було після госпіталю, дискотека гула до 4 ранку і заснути було неможливо. Для любителів цілодобових тусовок – саме те.
Прибирали посередньо, адже якщо не кладеш заслужений «one dollar», то і сміття не винесуть.
Величезна територія, якою приємно прогулятися між білими будиночками-бунгало посеред екзотичних квітів і рослин. Два басейни. Море.
Все було загалом нормально. Можна було нікуди не виходити, адже чужа країна, де панують східні правила і традиції, інша віра, і дівчині самій страшно ось так вільно пізнавати її простори. Але цікавість пізнати місцевість краще перемогла, і я придбала екскурсію у готельного гіда туроператора аби продовжити безпечно знайомство з цією дивовижною країною.
18 травня всю ніч був дощ. Дорога слизька. І наш автобус перевернувся в кювет на шляху до Памуккале, це і зіпсувало весь відпочинок.

Аварія. Пост на Фейсбук

Пост розмістила на Фейсбук 27 травня, уже по прибутті в Україну, в ніч, від безвиході і розпачу, так як ніхто по прибутті на Батьківщину – ні турагент, ні туроператор не поцікавилися моїм станом здоров’я і самопочуттям.
Я виявилася зайвим елементом у всій цій моторошній історії. Текст написано в ту саму безсонну ніч дискотечного гупання за вікнами готелю.
22 травня 2017 року, ніч
«У мене халепа... прошу максимальний репост!
Справа делікатна. Я поїхала відпочивати до Туреччини і мій відпочинок мав тривати з 13 по 20 травня 2017 року.
18 травня я і ще 15 людей поїхали в тур екскурсійний в Памуккале, придбаний у туроператора, що нас привіз, «Join up!», ціна була вища, але нам пояснювали це кількома факторами, такими як комфортабельний автобус, безпека, російськомовний гід, відпочивший водій, страховка, у наших полісах страхових медична опіка становить 15 тисяч доларів максимум і 1000 доларів нещасний випадок. А також казали, що якщо ми придбаємо у вуличних агенцій, де майже в 2 рази нижча ціна, то ніяким чином не будемо захищені.
Я з тими людьми направлялися в Памуккале, дощ йшов зрання, але екскурсія не відмінялась, і ми вирушили, незважаючи на нельотну погоду.
ДТП сталося зранку 18 травня, слизька дорога, водій не справився з керуванням і наш автобус повернуло на швидкості і перевернуло в кювет. Я сиділа спереду, якщо дивитися по ходу автобуса, то справа біля вікна, поруч з екскурсоводом.
Шок, крики, стогін. Жах охопив усіх нас. Я встала і почала намагатися вибити лобове скло, водій та гід допомогли. Вибралась, загнавши дрібне скло в ногу і руку, з руки скалки витягла сама…Зі стопи вже в госпіталі витягли через кілька днів…
Я кричала, просто від того, що удар прийшовся на ліву сторону тулуба і я знала, що у мене можуть бути переломи, забій, боялась крововиливу і задихалась…
Кричала, від болю, шоку, розпачу!!!
Помалу почали виходити люди і декого виносили, кров, гамір, проїжджа частина наповнилась тими, хто їхав дорогою тією ж, і вони стали допомагати, визивати швидку, жандармерію, мені було боляче, крик мій лунав безперервно, я задихалась… Боялась відключитися…
У мене не було при собі тих документів по страховці, коли нас почали везти по лікарнях, то я думала лиш про те, щоб лишитись живою. Не втратити свідомість… Адже ударилась і головою.
Нас госпіталізували, я була лежача, як привезли на ношах так і несли, просвітили, вкололи щось, я навіть ридати не могла, кричала, боячись задихнутись, потім німі сльози змінили крик…
Коли мене визначили в палату, до нас був приставлений наглядачем і перекладачем працівник туроператора, він перекладав, піднімав і допомагав лягти мені згодом, адже в палаті я була одна, кнопка виклику медперсоналу не діяла, і догукатися нікого я не могла, а якщо і догукалась – то турецької я не знаю…
І ще інші працівники компанії туроператора були там, я боролась з болем, приймаючи дзвінки з телефона представника компанії туроператора, типу адвокат подзвонив, потім сказали, що в посольстві вже знають, з аеропорту прийшов мужик дав візитку, з жандармерії слідчий…
Наче всі в курсі справи і піклуються, отже не пропадемо…
Але за умовами страховки визначені випадки страхові, медична страховка 15000 доларів, від нещасного випадку 1000 доларів , багаж 400 доларів.
Я не мала полісу на руках, докладно його не вивчала, адже навіть в думках припустити не могла такого розвитку подій, тому довірилась представникам компанії, адже мені було не до того, мене запевнили, що головне одужувати, що все зроблять.
Мене підтримували обезболювальними, я лежала весь час, так як переломи, як сказали потім, тріснуті ребра і велетенські синяки, не дають можливості бути повністю рухомою... я мала проблеми, щоб встати в туалет, лягати в ліжко, про те, щоб обслуговувати себе самостійно – вже казати не буду, а зараз після виписки в обід 22 травня теж борюся з болем.
Мене виписали, сказавши, що тріщини – то нічого взагалі, що були й тяжчі, я ж маю проблеми в тому, як обслуговувати себе, важко ходити, постійно шукаю баланс, сидіти проблема невимовна!!! Нахилятися і піднімати щось – теж. Важке носити не можу, навіть якщо воно не важке.
Відпочинок було зіпсовано, за який заплатила немалі гроші, до того ж маю великі проблеми наразі зі здоров'ям, не можу вийти на роботу і працювати. Морально страждаю, бо можу втратити роботу, і фізично, бо біль нікуди не подівся.
Нас же спочатку мали залишити в готелі до суботи, але потім, не питаючи, вирішили терміново здихатися, оскільки літаків з Бодрума не було, а може, не було місць, то нам роздобули швидко білети до Даламану, це 4 години десь їзди з Бодрума…
Сказали все влаштують.
Мені ж стало увечері недобре, я вирішила вимагати заміну квитків і відстрочку вильоту. На що мені відповіли ні, ви полетите тим літаком, чомусь спішили надто нас відправити…
Виявилось – страховка діє лише на території Туреччини, я вирішила подзвонити за номерами в полісі, хоча мені це спілкування влітало в копієчку. І мене культурно послали, сказали, що виплати медичної страховки полягають у лікуванні і рішенні лікаря, і якщо лікар вирішив відправити, то все... на цьому вона вичерпується…
Але нічого не сказали щодо пункту про нещасний випадок.
Мені стало цікаво, чому страхова компанія Укрфінстрах морозиться, адже ситуація підлягає цьому пункту як ніколи.
І тут мені в вайбер написала розлючена шеф-гід, яка до речі не давала вичерпної відповіді щодо моїх прав по страховці, пожартувала типу, медлікування оплачуватимеш в розстрочку.
Вона написала, мовляв, я все для вас зробила, а ти на мене жалієшся, от така дяка. Щодо її доброго ставлення у мене претензій нема, я не жалілась на неї прямо, я вирішила вимагати те, що мені гарантували при настанні нещасного випадку. Я знала, що прибувши до столиці всі проблеми набуті будуть лише моїми!
І я замислилась, коли я купувала тур, мене запевняли в страховці, страхові випадки виникли, але туроператор намагається зісковзнути, швидше нас випровадити з країни і таким чином закрити проблему.
Я маю зіпсований недогуляний відпочинок, понівечене здоров’я, фінансові труднощі, оскільки на роботу я не зможу вийти 30 днів, стан, в якому мені буде нелегко пережити дорогу до аеропорту 4 години і переліт…
Добре, друзі стрінуть, а так – не можна нагинатись, треба нести себе, мов вазу, процедури гігієни і елементарне одягнутись мені даються, перемегаючи нестерпний біль.
І в чому я неправа? Представник фірми, що був мені за няньку, бо я ще досі сповзаю з ліжка, коли я запитала його про компенсації вишкірився і звинуватив у бажанні наживи.
Пробачте, я витратилася на відпочинок, знімаю житло, а це витрати, і у мене нема змоги тримати няньку і не працювати.
На даний момент я у готелі. Я обурена.
Люди постраждали, то що, винуватити їх в біді? І чи всі такі розумні в даній ситуації?
Дяка Богу, зберіг життя, але відпочинок зіпсовано і проблеми лишились…
Я буду дзвонити завтра по прильоту в страхову, прошу надати інформацію розголосу, якщо мене пошлють нахер.
У них там строки звернень лімітовані.
І якщо туроператор сказав «а», щоб медичне лікування забезпечити за рахунок страховика, то треба людям знати і «б» - вони мають право звернутися за відшкодуванням наслідків нещасного випадку. Моральну шкоду вони не страхують.»

Обстеження. Мас-медіа. Висновки

«Сьогодні я була у лікарні, зранку, але! витратила майже день. День поза стінами офісу (бо переважна кількість буднів у мене як і у багатьох - робоча, так було до аварії), який мені багато відкрив, як багато нужденних, страждаючих, втомлених людей, інтелігентних, і тих, хто спльовує крізь зуби зі злістю... Власне, офісне життя відгороджує від отієї реальності, нещадної і жорсткої...
Згадала, написала ось ці рядки після 18 травня 2017 року...
«Все, що штучне, змиється.
Зникне, неначе піна.
Чиста краса залишиться
у лікарняних стінах.
Все набува відносності,
коли нема здоров'я.
І порятунок криється
лиш у любові!»
Потім були коментарі дописувачів, на які у мене не вистачало сил відповідати. Лише одна людина, яка по-справжньому мені спробувала допомогти, відреагувала на мій допис. Вона має юридичну освіту і з подібними ситуаціями зіштовхувалася. Вирішувала через суд.
Неправильно встановлений «спеціально» діагноз, бо переломів виявилося вдвічі більше, ніж написав турецький лікар. Депресія. Втома. Пересилення себе.
Я ж зі свого боку намагалася достукатися до «сильних світу цього», оскільки строки не чекали, направляла письмові претензії туроператорові, турагенту, писала в страхову, департамент міністерства закордонних справ, послові України в Туреччині.
Все, що мені вдалося отримати, як компенсацію мого невтішного становища, то 50 доларів США від страхової, і то, довелося по-новому робити обстеження у наших лікарів, стояти в чергах і переміщуватися поверхами лікарні, медики чули ситуацію про аварію в далекій країні і спочатку не хотіли братися за обстеження. Переводячи стрілки на інших спеціалістів.
Мою історію висвітило кілька інтернет-видань.
Представники мас-медіа прагнули зв’язатися зі мною, бо то була гаряча новина.
У мене не було бажання витрачати останні сили на спілкування з ними.
Туроператор подякував за співпрацю, відписав формального листа, що прикро, що так вийшло. Турагент теж принишк. Ніяких виплат від жодної зі сторін я не отримувала, і відповідальності ніхто не поніс.
Навіщо я це все пишу?
Тому що кожна подорож – то є ризик. Відповідальність часто ніхто не несе. І умови договорів не передбачають захист споживачів. Ніякі пакетні страховки не захистять…
Я до цього ніколи не замислювалась, навіть не знала, що в Туреччині на її бездоганно покладених дорогах, що звиваються дивакуватими серпантинами, справді відбувається сила-силенна аварій. Екскурсії – це завжди ризик.
Відстояти свої права, не знаючи прав – практично неможливо. Все треба вирішувати на місці і винна сторона всіляким чином буде прикривати свій зад. Пардон, але так і є, бригада, яка спеціально навчена такій роботі, завжди знає, як діяти, що казати, щоб до останнього у постраждалої сторони збереглася думка, що в тому, що сталося винен і ти… Все вирішується швидко, по прибутті на Батьківщину нічого не можна добитися! Тільки через суд, і то за немалі гроші, нерви і не факт!
Тепер я почуваюся значно краще. І фізично і психологічно. Досі боюся пересування наземним автотранспортом, але все одно дістаюся таким чином на роботу. Колеги запропонували допомогу, як тільки дізналися про катастрофу, і хоча я відмовилася, сам факт, що не лишили поза увагою мою ситуацію я пам’ятатиму довго.
Я по-іншому подивилася на життя. Для людини, яка постійно перебуває у ритмі «скоро фінальна стрічка», я зменшила свій темп і перестала боятися, що чогось не встигну. Всьому свій час. чи варто говорити про те, що я стала цінувати більше життя. Я вдячна щодень Богові, що ходжу, дихаю, творю, надихаюся, обіймаю рідних, маю хліб і до хліба. Все інше прийде неодмінно. Я є!
І мені дуже хочеться побувати у інших країнах, побачити велетенський світ! Іншу природу, культуру, життя, усвідомити, який він тісний і великий водночас!

Ніколи не знаєш, чим обернеться тобі випадкова зустріч.
Другу добу я згадую його очі, посмішку, руки, потилицю, щирий і ніжний, відкритий погляд.
Останнім потягом мало хто їде. Зараз темніє рано, тим паче в дощ не надто сподіваєшся на нові знайомства.
Одягаєшся тепло, аби затишно, не думаючи, що то вплине на зовнішній вигляд. Можна з дому поїсти борщу з часником, а що? Хто там знатиме? Маскування й усе. А профілактика вірусу – факт.
Я ввійшла в 2 вагон потягу Гребінка-Київ, і одразу побачила великі усміхнені очі.
Вони настільки мене магнітили, що я вмостилася навпроти. Мені було ніяково, одягнена, мов капустина, а тут такий привабливий молодик.
Він спочатку сидів, дивлячись в мобільний, і я дивилася на його красиві руки. Руки музиканта. Потім йому захотілося покимарити, і він намагався вмостити свій пристойний зріст на лавку, щоб хоч якось прилягти.
Я дивилася на його стомлений вигляд, і мені подобалося усе. Заснути надовго не вийшло, пасажири, що заходили на інших зупинках, змусили своєю появою встати. Можна було спробувати заснути сидячи. Я запропонувала розбудити його на Дарниці.
Зав’язалася розмова. Він російською. Я українською. Здивувалася, що зі Сміли, що на Черкащині, але розмовляє російською. Потім говорили про те, ким працює. В смілянській фірмі, що має у столиці офіс й займається gps-навігацією. Я коротко розповіла про те, де працюю. Потім було про футбол, погоду, валютні коливання , книгу, яку я читаю, комп’ютерні ігри і стаж водіння авто.
Мені було байдуже, яку тему порушувати чи підтримувати, я зачаровано дивилася у ці усміхнені очі, ловила посмішку, автоматично посміхалася у відповідь.
Потім він вибачився, вийшов, коли повернувся, вирішила не наполягати на продовженні діалогу. Хотілося ініціативи чоловічої. І нав’язливою бути не хотілося.
Я робила вигляд, що читаю, насправді ж мені хотілося розмовляти з ним. Він витяг телефон і почав там щось натискати. Далі їхали у тиші. Ніхто нікому не пішов на зустріч.
Я побажала щасливої дороги, коли настала моя черга виходити. Він побажав прекрасного робочого тижня.
Я не втрималася, сказала, що у нього приємна посмішка. Не впевнена, що він почув, бо вилетіла звідти, наче вітром здуло. Але досі переді мною його широко розчахнені усміхнені очі, приємна посмішка, красиві руки і загадковий шарм.
Незавершеність і недосказаність, таємниця, інтрига – усе змішалося, і закрутило мене, ніби осінній лист у вирі урагану.

«Сегодня день жалоб на Катю!» - торжественно произнесла Илона Владимировна, она же и непосредственный начальник Екатерины – младшего научного сотрудника. И все бы ничего, если бы по справедливости. А так Катьке «повезло», работает в одном из подразделений НИИ, где трудится супруг одной из замужних постоянных «жалобщиц». Поначалу Катерина даже обрадовалась, что здесь работают такие люди, как Станислав – умные, творческие, харизматичные.
Катька с удовольствием пекла печеньки и угощала Стасика, когда она пил чай, во время чаепития чирикали о природе, новинках кино и Китае. Станислав очень любил рассказывать о Китае, а Катька очень хотела путешествовать в будущем, потому собирала информацию о разных странах для развития и расширения кругозора.
И вот о этих разговорчиках бабоньки, на роток которых не накинешь платок, донесли жене Стасика.
И тогда Катя поняла, что такое мирно жить и воевать.
Ревнивая анаконда плела свои сети тщательно, и готова была в любой момент укусить, хотя при служебных обращениях всегда мягко стелила. Ласково обращаясь «Катюша», небось, материла мысленно, на чем свет стоит.
Но Катька все испытания судьбы выдерживала мужественно, пока это не стало порядочно надоедать.
Да и с директором НИИ ранее были отношения дружеские, так как пришли они работать в одно время, и общались между собой побольше.
Постепенно Анна Игоревна начала приглашать Катьку на чашку кофе с коньяком, это было необычно, пока кофе не закончился и не остался один коньяк. В принципе, тогда все стало ясно. И Катька поняла, что эта дружба ничем хорошим не закончится.
Она начала постепенно уходить от чаепитий с Анной, но потом взяли на работу Илону Владимировну, которая с удовольствием заменила предыдущую начальницу Кати и отведенную ранее роль ей начала выполнять она.
Кофе-брейки и перекуры, это была сильная коалиция, а если еще добавить анаконду, то на работе стало ой как невесело.
И все дело в том, что Катька уже выросла из этого всего. В одно прекрасное утро она пришла, написала заявление, забрала свой любимый спатифиллум и ушла, мысленно поблагодарв анаконду, и всех доброжелателей за то, что они помогли принять решение уйти с этого террариума на достойное новое место работы.

Це навіть іще не дно.
Субота. Сонячно.
Я зібралася провідати рідних, що проживають в іншому місті.
Дорогою на вокзал стрічаю дівчину років 25, дешева куртка з демантину, мятного кольору штани, коричневе каре, волосся не надто густе і видно, фарбоване, не раз, негарний недоречний макіяж, де поєналися рожевий, жовтий і зелений, наче клоунеса із цирку, що втекла, стрьомна.
Вона кидається мені назустріч, затискаючи пару дрібних гривень у руці і мало не плачучи благає позичити 20 грн. на дорогу, бо у неї, мовляв, витягли.
Я спиняюся, роздумую, інтуїтивно зважуючи, скільки у мене на дорогу є. Мене загальний вигляд незнайомки насторожує.
І кажу, що зараз не маю змоги дати.
Вона іде далі, я ще хвилин 15 думаю про це.
Підходжу подивитися розклад, очікуючі стрьомні чоловік і жінка питають про найближчий потяг на Ніжин. Розклад на вокзалі є. Годинник є. Я напружуюся внутрішньо. Беру квиток у касі і біжу на платформу.
На платформі бачу ту саму «бідолашку», яка не побачивши мене, перераховує свої 200 «наколядованих», там по 20, 10, 5, з миру по нитці.
Побачила мене, відійшла.
Сідаю в потяг. Напроти молодь. Він і вона. Спершу подумала, що пара. Ні, виявилось, в електричці познайомилися. Багато часу проводять в дорозі на роботу.
Він з тих чоловіків, що люблять комунікуювати, спостерігаю, час від часу обмінюючись репліками.
Поруч мене присіла дівчина, яка відрізняється від публіки, везе порожню валізу, валіза чорна, на 2 особи вистачить, якщо не на довго їхати в подорож.
Цей мужчина, що сидить навпроти мене, хоче коментарями про валізу ввімкнути в розмову цю кралю з накладними віями.
Не пара, хоча в розмові проскакує - у нього хтось є. Я слухаю його жарти, її суржик, обмеженість і недостатня розвиненість.
Краля ввімкнула навушники і абстрагувалася. Я спостерігаю за тим, про що йде мова. Якщо буде коротко, то як круто побухати, заблудитися в чужому місті, питаю ким працює - 6 днів грузить на базі овочі. Виходить в Борисполі.
Дівчина їде далі. По вагону розповсюджується запах дешевеньких парфумів. Він мені нагадує аромат шампуню кря-кря чи карамельок барбарис. Я не проти цього аромату, він значно кращий від аромату вагону чи вихлопу курців.
У дівчини не дуже чиста шкіра, але вона купує солодощі у тітки, що носить по вагону. Ще вона вдягнена в джинси, светр кольору персика і блакитну куртку в білі і чорні плями. Картата куртка. На ній не так видно бруд, як на кралиному пальто кольору мяти.
Далі їдемо у відносній тиші. У тамбурі курці. У вагоні торгаші і сморід - від брудного одягу, тіла, підлоги і лав, на яких ночують інколи безхатченки.
Проходить повз аферистка в мятних штанях. У неї ще на пероні я бачила телефон, не з дешевеньких, іде в тамбур, «втикає» в телефон. Мені огидно. Від бруду, бідності більшості пасажирів, смороду, обману, тупості.
Як змінити це все – я не знаю, на жаль… адже я також дівчина з периферії, але інакша, певно, від народження.

Мне нравится моя свобода. Об этом я могу заявить, так как более трех лет в отношениях стали опытом, обретая который я пришла к данным выводам.
Мне нравится быть необремененной бесконечными «должна», в области приготовления пищи, супружеского долга, созвонов-ответов на контролирующие звонки, которые в основном бытовые, решения не моих – но задач.
Признаюсь, я порядочно соскучилась по беседам о возвышенном и прекрасном, открывая рот слушать собеседника и искренне удивляться, сюрпризам и спонтанным приглашениям в места, которые мне нравятся, как то театр, концертный зал или красивое место на природе. Я соскучилась по моим любимым занятиям, хобби и интересам.
Мне хочется побыть одной в этой осени. И я беру тайм-аут. Потому, что отношения зашли в тупик. Я не получаю удовольствия и перестала быть в них счастливой.
Мне хочется иногда скучать. Часто улыбаться. Творить. Ходить на свидание. Флиртовать. Умничать. Размышлять. Путешествовать. Грустить и погружаться в себя.
Мне так хочется.
Я никому ничего не должна объяснять, так как эти отношения не сделали меня более счастливой и медленно превращались в фарс.
Хорошего было много. Ощущение, что о тебе кто-то думает, интересуется о здоровье, настроении. Делает иногда ужин. Вместе вы встречаете Новый год, предварительно планируя меню и делая покупки. Готовите подарки, планируете поездки.
Но это, пожалуй, все. Хотя, нет… постоянство в отношениях, самых близких, которые могут быть, изучение странностей и пристрастий, достижение компромисса.
Это поистине бесценный опыт. Его не проживешь благодаря книгам, этот путь нужно пройти самому.
Но сейчас мне хочется свободы. Я – это то, что у меня есть. Я это я. И себе врать не хочу.
Я не хочу вторжения на мою территорию без моего согласия, быть вечно «обязанной» и «должной».
Я хочу быть собой – счастливой самой по себе, любимой и любящей. Тогда мне с удовольствием захочется готовить, творить, вытворять и быть изобретательной. Тогда появятся крылья за спиной.
Вдохновение сделает меня счастливой и я смогу подарить любовь Ему и миру.

Чи є сенс триматися за минуле, коли в теперішньому нема майбутнього?
Коли погляд на твоє оголене тіло такий, ніби чужа людина споглядає тебе. Коли нема у ньому захвату і обожнювання, того, до якого ти добре звикла. Коли мають вагу слова мами, яка не в змозі відпустити єдиного сина в доросле життя і дозволити йому любити іншу жінку.
Де та сама точка відліку, коли все летить шкереберть?
І слова «люблю» стають фальшивими і непотрібними. Подумки прокручуєш три роки стосунків, які закінчуються. Мама, твоя мама, так і не звикла за ці три роки до мене, надто міщанки і інтелігентної.
Їй нема зі мною про що говорити. Власне, як і тобі. В сільській місцевості уміють «виживати», а я хочу жити.
Я хочу радіти життю! Не для мене оте безкінечне виживання, на яке прирікатиме спільне життя з тобою і мамою – чужою тіткою для мене. Її антипатія зіграла свою роль. Вирішувальну.
Вона оголила твоє ставлення до мене, як і моє… небажання такого терпіти. І нехай я звикла до тебе, довіри до тебе, і плачу сьогодні, але я не можу собі дозволити похоронити себе заживо!
Я маю зібратися з силами, окріпнути духом, і відпустити тебе. І звільнити себе.
Так буде краще для нас обох.
Але я збережу, чуєш, все те добре, що було між нами, в пам’яті. Йди з миром!

Я впускаю тебе, нову людину у свій Всесвіт, дозволяю порозглядати мене ближче, мої дивакуваті і смішні приколи, слабкості і жарти над собою.
Я впускаю тебе, бо мені здається, ми схожі, а в ізоляції людині жити важко.
Людина шукає дотичні у перехожих, тепло, промінці якого збирає, щоб грітися холодними зимовими вечорами.
Власне, ці промінці потрібні набагато раніше, коли починає зменшуватися тривалість світлового дня і перші осінні холоди стукають у шибку.
Я впускаю тебе до потаємного, а ти просто розвертаєшся і йдеш у іншому напрямку. Не тому, що тобі нецікаво, а тому, що моя внутрішня радість життю змушує тебе порівнювати свій стан і тобі хочеться вкинути ложку дьогтю в мою діжку меду.
Ми могли поговорити на чистоту, можливо, моє внутрішнє сонце тебе зігріло б, але… але ти обираєш зраду – ти готова винести на люди на посміх усе, сказане мною раніше жартома , а чи всерйоз. Та я не боюся стояти оголеною перед натовпом.
Я просто радію, що ти показала своє обличчя раніше, і мої очікування справдилися. Я не розчарована. Я сильна духом і витримаю будь-які випробування.

Мені цікаво розглядати його обличчя, я охоче пещу його поглядом, по пам'яті пригадую впадини і нерівності.
Це обличчя видає суворість і духовність господаря.
Я дивлюся на нього з широко розплющеними очима. Очі, ці очі мені нагадують про того, кого любила, та пішов у вічність.
І я таємно злизую поглядом залишки схожості.
Я шукаю далеке відлуння, і мені стає не по собі.
Забуте відчуття пристрасті охоплює мене. Я не можу зосередитися на роботі, задумливо втупилась у монітор.
Схожі риси, отже, схожі характери, схожі недоліки.
Чула, він п'є, хоча професіонал своєї справи.
В інтернеті розшукую будь-які відомості. От, на фото, от, резюме. Освічений, 3 освіти. Резюме містить нестандартні, але такі важливі деталі, що без роботи точно не сидить. Все, що цікавить замовника послуг у перших рядах. Потім вже інформація про досвід, освіту. Навіть скромно, не вказано ще один інститут.
Закриваю сторінку. Думаю. Про того, що у минулому, і цього, схожого на нього. Реального. Він щоразу, коли навідується дивиться на мене з подивом, і мені цікаво, може, і я йому когось нагадую.
Немає зачіпок, немає спільних тем, всі документи в порядку, підпис, печатка і гайнув. Ці візити мені радісні, але я замислююся над тим, чому він мене виводить з рівноваги. Маю інтерес, але хочеться, щоб перший хід був за ним. Ось така морока.
Мені хочеться дивитися на його обличчя, пестити пальцями, дивитися в очі і мовчати. Просто мовчати й усе.
І хочеться, щоб мій стан передався, ніби вірус. На сьогодні все.

Я сотні разів уявляла, як відбуватиметься наша зустріч.
Ось я стою в терміналі аеропорту, біля довідкового бюро, адже ми домовилися заздалегідь, і з хвилюванням вдивляюся в кожну чоловічу спину, що проходить повз мене, ніби прикидаючи, якого зросту ти, мій довгоочікуваний гість.
Напарфумлена, зібрана, але однак нервую. Стою, поглядаю на табло прибуття, і вже сумнів закрадається, може, ти не прилетів, просто в останній момент передумав. Але надіюся, що навпаки, бажання нашої зустрічі виявиться сильнішим за острах, і ти все ж прибудеш.
Я стою, поглядаючи на перехожих, які вже тісняться біля турнікетів виходу з терміналу, різні обличчя, осяяні надією на зустріч, в очікуванні хто кого. Тут є і чоловіки, що чекають дружин і дітей, і брати, що чекають на брата чи сестру, і рідні, очікуючі родичів, і просто приятелі чи друзі. Тут є перекладачі, таксисти, що настирно пропонують скористатися таксі. Шарлатани, що прагнуть перевірити вміст ваших сумочок і кишень. З табличками з написами, повітряними кульками, квітами, з посмішками на обличчі. І я, що поза натовпом, у білому жакеті, чорній прозорій блузі, спідниці-олівець і білих балетках.
Чому я не взула туфлі на високих підборах? Певно, тому, що хотіла, щоб ти був вищим, таким, щоб ставати навшпиньки.
Я підходжу до віконця довідки, щоб уточнити інформацію про прибуття рейсу.
Я питаю втретє, звісно... хвилююся.
Раптом, високий і симпатичний оминає мене. Я квапливо прямую за ним і негучно гукаю на ім*я.
Він обертається і всміхається. Каже, що я обізналась, але хотів би бути тим, кого я чекаю. Зашарілася, опустила очі, ніяково посміхаюся. І знову повертаюся на позицію очікування.
І тут – я бачу лише посмішку, іншого не помічаю, і розумію, ця посмішка, що рухається до мене – я її знаю тисячі років.
- Привіт, Вітуля! – тільки і встигаю почути. Далі все, ніби у круговерті – я простягаю руки, щоб обійняти, але наші вуста поєднуються у поцілунку. Відчуття – я вдома, нарешті вдома. Світ пливе з-під ніг, земля крутиться, зірки сяють, я в космосі, і мій космос – ти. Ми цілуємося і одні у цілому Всесвіті. Я стою навшпиньках, але земля тікає з-під-ніг, ти мене схопив за талію і крутиш-крутиш-крутиш навколо осі, моя вісь ти. Світ зачаївся. Час спинився. Тільки Кохання вічне.

Після вечора поетичних читань, де я мала нагоду виступати, я почувалася, чесно кажучи, так собі. Бездоганному виступу заважали хвилювання від емоцій, що переповнювали мене, коли я декламувала виношені, місцями наболілі тексти. І хоча це була любовна лірика, але чи кожен зможе ось так оголити душу перед аудиторією незнайомих слухачів? Але я сама обрала свій шлях, і дар, без якого я не зможу жити – писати, змушує, покладає відповідальність ділитися написаними рядками. І я ділилася.
Заважали лише емоції, ніби хвилі, що накочувалися неочікувано, і від них захлинатися.
Повернулася додому я висотана, хоча щаслива. Кілька десятків пар очей, незнайомих очей, і така ж кількість вух, вивчали мене, ніби під мікроскопом.
Мені потрібна була лише їх увага. Схвалення? Я не чекала на нього. Чому? Тому що людині дуже важлива похвала, добре слово, воно надихає і окрилює, мотивує і стмулює, безперечно, але чи в праві я сподіватися на похвалу чи осуд?
Я всього лиш автор, у якого є літгероїня, а літгероїні можна все!
І тим паче – я ціную щирість, а хто зна, чи щиро тобі кажуть слова захвату, чи «одчіпного», так само як і ганять чи критикують, від заздрощів, чи просто щоб зіпсувати настрій. Отже, треба бути у моменті і насолоджуватися дійством. І це буде єдине правильним.
Тим паче, що лунали прекрасні поетичні рядки, я уважно слухала, вихоплювала нові образи, насолоджувалась прозою, яка торкала струн душі...

А наступного ранку, оновлена і щаслива я прямувала на роботу. Водій трапився ввічливий, привітався, і посмішка не сходила з мого обличчя до кінця поїздки. В салоні маршрутки була надута рожева повітряна кулька, як відголосся Дня Святого Валентина, що минув. І це все було надто гармонійно. Дорогою побачила трамвайчик, на вікнах наклейки-сердечка розчулили мене.
Світ дихає Любов’ю.

І тут, в цьому моменті ти помічаєш, як гарно цвірінчать пташки, повернуло на весну, і сонця промені лоскочуть обличчя.
І всередині тебе народжується музика, поезія, проза. Неперервний процес, який нуртує, клекотить, проганяє сірість буднів! Життя прекрасне! Життя переможе! Жити прекрасно! Всім побільше білих смуг.

Мене хвилює дещо...
Інколи, коли до мене звертаються за порадою, я ніяковію. Бо коли тобі задають зі сторони питання, яке можна екстраполювати на твоє життя, то починаєш думати, що взагалі не можеш відповісти, але ж відповідь чекають...
І я починаю вмикати розум. Розум, а не серце.
Як ось...
Моя подруга, оминемо імена, кілька років зустрічається з хлопцем. Вік у нього уже дозволяє приймати доленосні рішення, і, власне, вона цих рішень чекає.
Чекає кілька років, але... пригнічення не полишає її. Тим часом, поки коханий «спить», у полі зору виникає інша постать – вільний, успішний, з чудовим почуттям гумору.
І от вона починає симпатизувати, спочатку, потім, як виявляється, симпатія виростає в дещо більше.
І от вона мене питає – що робити? Як виявити, хто насправді призначений їй?
А я сама розумію, що бажання відчувати метеликів у животі надто сильне.
Сама розумію. Бо після втрати стосунків, які змінили моє життя, у кращу сторону, безповоротно, але трагічно обірвалися, я сама шукаю отой невловимий шлейф, сповнений внутрішнього тремтіння.
Якісний секс, полишений отого тремтіння, перетворюється на тренажерну залу. І відсутність духовного єднання тільки розширює відчуття спустошеності. Воно мене наповнює інколи настільки, що бере помалу розпач.
Я мужньо несу свій тягар, вмикаю розум, але душа просить того, чого їй бракує.
І от я вже сама у такій ситуації – вдивляюся в нові очі, прагнучи віднайти дещо інше, ніж просто тренажерку.
І поки оточення пліткує про те, який він, об*єкт мого чергового натхнення, як він цілується, чи ніжний, яке у нього авто, у мене не виникають ці питання... мене хвилює інше – хто переді мною?
Мені важливо розібратися у собі... конче необхідно.
Я даю пораду подрузі.
А сама подумки благословляю її спробу стати щасливою.


Ситуацію номер два мені підкидає життя в той же день.
Одна гарненька нова знайома, яка працює у установі, де дрес код має значення, розповіла.
«Мій столик стоїть у приміщенні, і щодня він – колега, мило усміхаючись, проходить повз. Ми перекидаємося парою слів, і посміхаємося.
І от так минуло 2 роки.
В одну із обідніх перерв ми опинилися на кухні удвох. І тут він, колега, сміливо заявив: «Навіть і не надійся!»
Я ошелешена... адже просто всміхалась у відповідь. А він тим часом подумки будував ілюзії, що я за ним впадаю. Тащився від того стану гіперсексуальності. А потім, можливо, вирішив розставити крапки над «і».

Схожу ситуацію пережила і я... коли зустріла випадково схожу людину, перед якою мені було неважко розкритися і бути собою. І я відкрито дивувалась нашим спільним інтересам і захопленням. Але і він малодушно заявив: «Ти на мене вішалась».
Я була не менш ошелешена. Адже симпатія – то лише початок. І вона може перерости у будь-що. У дружбу, партнерство, секс, у кохання. Ми не спілкуємось. Для мене то було принизливо.
І я рада, що все припинилося, швидко і жорстко.

Мене хвилює дещо...
Інколи, коли до мене звертаються за порадою, я ніяковію. Адже сама бачу себе у схожій ситуації. І якщо сама не знаю, як вчинити, то що я можу підказати? Але намагаюся вмикати розум... хоча душа і розум говорять різними мовами.

Жизнь старалась загнать в угол.
Причем, углы были самые разные.
Она испытывала одиночеством, пытаясь выудить состояние депрессии, пробовала на прочность веры, в том числе веры в людей, меняя маски одних и тех же лиц.
Пыталась прижать отношениями зависимости. Внушить важность подорожаний и тревог.
Растоптать жизнерадостность, стремление двигаться вперед и познавать себя.
Старалась, но как-то не совсем получалось.
Когда утром прохладного осеннего дня я открывала глаза, все равно осознание того, что мне дарован еще один день жизни давало мне надежду и желание благодарить Всевышнего за то, что происходит в моей жизни.
И пусть я не вхожа ни в одну из общин и церквей, хотя у меня есть знакомые, которые с удовольствием посещают собрания, радость бытия и вера в лучшее меня приободряют.
И молитва, пусть зачастую проговариваемая на автоматизме, без подобающего благоговения.
Я верю, отчаянно верю, что все у нас в жизни наладится, что закончится эта бессмысленная война. Почему бесмыссленная? Ведь в любом действии можно найти смысл, как, например, укрепление духа нации, идентификации. Да, так и есть. Мы встряхнулись. Очень печально, что такими жертвами, но все же сказали, что мы – есть!
И мне искренне жаль, что женщины, которые носили под сердцем своих сыновей, плачут и не спят ночами, волнуясь за своих Мужчин. Наших защитников.
Пора плести носки и передавать на фронт. И вот, когда думаешь не только о себе, а шире – тогда уже не до депрессий. Кто-то солит соления, печет пирожки, плетет сетки, уверенна, этим людям депрессия не страшна.
Когда бежишь, опаздывая на работу, потому что приходится добираться на перекладных, договориваться, подстраиваться, опаздываешь через пробки и тянучки на дорогах, и утром в суете видишь слепого, который палочкой в метро ищет выход, а ты бежишь, и тебе в другую сторону, и спешно хватая за руку нуждающего в твоей помощи человека, но в силу ограниченности во времени – так же быстро ищешь отзывчивого попутчика, прося о помощи для этого калеки... а потом думаешь – хоть бы все обошлось, и этого человека не бросили...
Когда тебе все время указывают на твое место – а на самом деле ты знаешь, кто ты и где твое место...и не соглашаешься с мнением указывающих.
И просто начинаешь иметь свое мнение, не подлизываясь и не поддаваясь искусственности. Не строя дружбу ради выгоды, и смотришь, как твои вчерашние друзья дружат с теми, кто им более удобен и угоден. И ты просто идешь своей дорогой.
И ценишь то, что у тебя есть на данный момент – родных, близких, и друзей, что еще остались в этой категории.
Искренность не купишь за деньги. Возраст не купишь за деньги. Любовь не купишь. И вот все это, не только это, конечно, но то, что не купить и не взять по блату – оно приносит ощущение независимости суждений и внутренней свободы, и счастья.
И тогда понимаешь, что жизни тебя не сломать, раз ты так богат – у тебя есть родные, близкие, молодость и здоровье, красота и стремление, и ты богаче богачей, в некотором роде, потому что есть свобода. Внутренняя. И спасибо Всевышнему за то, что он несет тебя на руках.
И обязательно появятся те, кому ты будешь небезразличен, искренне интересен и важен. Всему свое время. Просто нужно не спешить, и следовать мечте, не теряя веру.

06 березня 2014 року.

Ви коли-небудь пробували донести свічку з церкви так, щоб полум’я не загасив вітер? Зазвичай це буває на ніч величної Пасхи. Проте сьогодні я саме так несла свої враження від чудового вечора, який організувала моя подруга Оксанка, за що я їй вдячна.
Домовились вдень, коротко, прислала коротке повідомлення змісту «хочу духовної їжі» й посилання як варіант. Вона шукала компанію, а я недовго думаючи зголосилась.
Вечір видався навдивовижу цікавий, ми трохи спізнились, проте виконання на тексти видатного Кобзаря не пропустили. На сцені якраз зачаровував слухачів славний муж з Черкащини А.Коваль (прошу пробачення, якщо неправильно вказала ініціали), до речі, він був так схожий на Тараса Шевченка, що на залу дивились аж два кобзаря. Виконавець перебирав струни кобзи, лунала пісня, справжня, українська, щира, виплекана багатостраждальним народом, а черкащанин ніс звістку кожному, стукав у серця поглядом, інтонацією, словами.
Програма продовжувалась. Під звуки ліри звучали канти в честь Богородиці. Середньовічний інструмент, що породжує незабутні звуки. Виконував пісні гість вечора з Волині чи Рівненщини (даруйте, захоплено слухала, не спитала прізвище виконавця…).
А далі…титанічний Тарас Компаніченко, саме такий, глиба, моноліт. З творчістю Тараса мені пощастило познайомитись ще у 2010, якщо не раніше. Тоді Оксана Яблонська (СЕВАМА) організовувала фестиваль сучасної української поезії, а я була люб’язно запрошена господинею вечора. Козацькі пісні, незвичне виконання, енергетика – це все вже тоді сколихнуло душу.
Сьогодні переді мною стояв той самий неповторний Тарас, виконував, говорив, а я слухала з широко розплющеними очима й намагалась не пропустити ні слова, ні відтінку. Потім співали дітки, припросили залу допомогти юним виконавцям. Долучився співу хор, який репетиції проводить в музеї. А я… я настільки проникнулась атмосферою вечора, що із задоволенням допомагала хорові, вела свою партію перших голосів. Лунали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт» та інші невмирущі тексти Тараса Шевченка.Чудовий вечір з нагоди 200 річниці з Дня народження, що був вдало проведений у будинку-музеї Івана Гончара, а картини й рушники на стінах зали, де відбувалось дійство, доповнювали національний колорит. Потім у тендітної Оксанки – співробітниці музею, а на даний час заступника директора, яка люб’язно відповідала на всі поставлені мною питання, я мала змогу дізнатися про ще багато цікавинок, які пропонує будинок Івана Макаровича – етнографа, колекціонера, про якого я випадково почула на українському радіо.

Потім, розглядаючи картини, мені пощастило познайомитися з пані Валентиною, яка досліджує давню віру українського народу; художницею з Львівщини, яка мешкає тепер у Києві, але поїздила по світові й жила за кордоном; кравчинею, яка планує для підтримки національних традицій вести гурток крою українського національного одягу. Всі вони непересічні особистості. Ми з Оксанкою вийшли із зали останніми, у пречудовому настрої, натхненні, молоді. Нас ніби хтось взяв й стряхнув, вдихнув ковток свіжого повітря.

Потім був чай з мелісою й пиріжок з малиною. Привітна продавчиня. Розмова українською. Ще один вечірній гість крамнички, де ми вирішили трішки зігрітися й підкріпитися, бо були зголоднілі. Я дивилась на цього нового співрозмовника, який, до речі, виявився цікавим молодим чоловіком. Ми говорили про дисидентів, сучасні події, Жванецького. А я у душі просто раділа, що не перевелись інтелектуально розвинуті люди. Ми мали їхати додому. Мистецький арсенал до 200 річниці приготував також цікавинки, про що говорили величезні рекламні банери.

І коли вже в метро ми їхали додому, я, задоволена й щаслива, дивилась на людей, які були таки ми ж, як і ми, пасажирами потягу на ймення життя. Хтось від втоми куняв, дві парочки неподалік давали зрозуміти, що уже весна, напроти чоловік у помаранчевій куртці вивчав ландшафтний дизайн…а я…згадувала й смакувала враження вечора.

Мені цікаво розглядати його обличчя.
Я охоче пещу його поглядом, по пам’яті пригадую впадини і нерівності.
Це обличчя видає суворість і духовність господаря.
Я дивлюся на нього з широко розплющеними очима.
Очі, ці очі мені нагадують про того, кого любила, та пішов... у вічність.
І я таємно злизую поглядом залишки схожості.
Я шукаю далеке відлуння, і мені стає не по собі.
Забуте відчуття пристрасті охоплює мене. Я не можу зосередитися на роботі, задумливо втупилась у монітор. Схожі риси, отже, схожі характери, схожі недоліки.
Чула, він п'є, хоча професіонал своєї справи. В інтернеті розшукую будь-які відомості. От, на фото, от, резюме.
Освічений, 3 освіти. Резюме містить нестандартні, але такі важливі деталі, що без роботи точно не сидить.
Все, що цікавить замовника послуг – у перших рядах.
Потім вже інформація про досвід, освіту. Навіть скромно, не вказано ще один інститут. Закриваю сторінку. Думаю. Про того, що у минулому, і цього, схожого на нього. Реального. Він щоразу, коли навідується, дивиться на мене з подивом, і мені цікаво, може, і я йому когось нагадую.
Немає зачіпок, немає спільних тем, всі документи в порядку, підпис, печатка і гайнув.
Ці візити мені радісні, але я замислююся над тим, чому він мене виводить з рівноваги.
Маю інтерес, але хочеться, щоб перший хід був за ним. Ось така морока. Мені хочеться дивитися на його обличчя, пестити пальцями, дивитися в очі і мовчати. Просто мовчати й усе. І хочеться, щоб мій стан передався, ніби вірус. На сьогодні все.

17.10.13
Потяг неквапом наближався до платформи.
Вокзальні голуби наче не бачили загрози, куйовдилися поблизу рейок. Люд схвильовано почав займати місця, аби вгадати, де будуть двері. Регіональна електричка уже була майже заповнена, майже – це коли ще у тамбурі лишається вільне місце, а у проміжках між рядами сидінь ще можна стати і взятися за поручень.
Двері розчахнулися, й людська маса попливла…спочатку – з вагону, чулися лайки подекуди й матюки, а потім – у вагон. Розпашілі, розхристані тітоньки з кравчучками «від хорошого життя», студенти з торбами із закатками на зиму, картоплею, салом і домашніми котлетами; батальйон пенсійного віку – дачників з усім тим добром, що вродило, або не дуже, суточники – ті, що в столицю їдуть працювати щодобово, і ще кілька видів осіб, які не підпадали під жодну з вище наведених характеристик… Ось така чесна компанія зібралась.
Залізли у вагон, звісно, правильно було б написати – зайшли, але куди правди діти? Рушили. Поки всі сумки, торби й чемодани було розфасовано на полиці й під сидіння зависла невелика пауза. А потім розпочинається таке собі тягове життя.
- О, прівєт, давно не бачились! Ти де зараз?
- Я – в медичному інституті. Ати?
- А я пішов в училище, буду сварщиком.
- Понятно.
- Чув, ти свого кинула?
- Вкотре я його кидаю? Ти не знаєш?
- Ну, він якось мені дзвонив, просив 50 гривень, сказав, миритись з тобою хоче.
- Ага, хай пробує.
У вагон втиснулась продавчиня біляшів, запахло не лишень куривом, задухою, перегаром молодиків, які, певно, з першої станції квасили пивасік…розмова студентів перервалась ненадовго.
Проїхали пару зупинок, затрамбувались уже й в тамбурі пасажири.
- Ти не куриш?
- Я? – дівчина здивовано кліпає пере нафарбованими віями й додає гордо – я що, маленька? Звісно курю!
Ось те прагнення вирватися з-під батьківського крила й швидше подорослішати.
- А чого в тебе така торба мала?
- А на фіга? У нас в кімнаті один лох живе, так йому мама борщ трилітровими банками варить й передає. От лошара, ми якось прийшли після пар, а у нас там є один крутий, побачив, пита «шо за фігня?», а ми кажемо, то борщ. Так він каже – викиньте. З банкою викинули.
А я слухаю і думаю, якби сам постояв і поварив, доклав рук і душі, а не був лиш мастак смоктати цигарку, хіба б викинув?
Розмова тривала й далі, ми мовчки переглядались з молодиком мого віку, який теж був здивований діалогом тих двох. Парубок голосно розповідав про житіє моє, наче сам вдома був, тому чули не тільки ми. Інші, хто мав співбесідника ділились секретами кулінарії, останніми новинами політики й світськими плітками, наболілими авралами на роботі, негараздами вдома і таким іншим. Я задумалась. А чи хтось із сильних світу цього їхав хоч раз ось з таким комфортом? Бачив? Слухав? Ось він – народ, якого більшість, який слухняно прийде на дільницю й поставить відмітку у бюлетні. І про який благополучно забудуть потім.
Прикро, що змістилися цінності. Купа похилого віку людей стоять понад дві, а то й три години, й жодний «крутий» не подумає, що з віком стояти тяжче. Вмазали добре пива, «картішки», матюки, повний релакс. Пенсіонери, практично бабусі й дідусі підростаючому поколінню, не можуть зробити зауваження, такі молодики не погребують й в пику дать… Ніхто не соромиться. Круто переспати якомога швидше, палити, квасити, вести «серйозні» розмови по понятіям. Хто ми, люди, чи барани в кошарі?
Буде добре, коли всі мирно доїдуть і кожний розійдеться по свому пунктові призначення.
І ось в такій ситуації ти ближче до народу, ось тобі і мораль, і освіта, і виховання. А пожина плоди будемо й ми, молоді, сильні, проте нікуди не дінемось від… що тоді чекати нам від наших дітей? Замислено дивлюсь у вікно, туман, сутінки. Ось таке й наше невиразне майбутнє. А потяг неквапом наближався до столиці.

Славетні наші парубки,

Красунчики, мужчини дужі,

Колеги і славетні мужі,

Зі святом Вас, чоловіки!



Чеснотам Вашим нема ліку,

Звання достойне – Чоловіка

Несете ви, захисники,



Опора наша і надія,

О, про таких жінки у мріях,

Вшануєм вас сьогодні ми.



нехай звитяги і чесноти

з партнерами і на роботі,

все прибувають кожен день.



кохання й грошей, насолоди,

поваги, розуміння, згоди,

а дружба хай стає в нагоді,

тримає, як потужний клей.





Лишайтесь мудрі і достойні,

Міцніє сила і здоров’я,

Поваги зичимо й любові...



І вам без нас, як не крути,

Ані туди, ані сюди...



Пишаємось, що ви толкові,

Тостуємо за вас, з Любов’ю,

З повагою на кожнім слові,

Вітаєм вас, чоловіки!