Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Маркіяна Рай (1993)
Постій отут
Помовчи
Хтось носить твої крила
В своєму наплічнику
Час - вуйко рішучий -
На раз, два, три
Запалить свічки
В твого храму підсвічниках


Інфо
* Народний рейтинг 4.693 / 5.34
* Рейтинг "Майстерень": 4.723 / 5.4
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Коефіцієнт прозорості: 0.746
Переглядів сторінки автора: 6615
Дата реєстрації: 2016-12-15 14:56:17
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2018.05.25 16:42
Автор у цю хвилину відсутній

Найновіший твір
Істерія. Сад душі.
Якби то з вашої вершини
Скотилась непідсильна брила
Так, наче розтрощило п'яти,
Так, наче вилетіло з шиби,
Так, наче визвірилось блиском
Під п'ятами несамовито
Холодне скло?

Розгнівана хмурю чоло,
Та стихаю.
Нічого як воно є
Не знаю.

Серед ночі, буває, сплю, забуваюсь. Тлінно.
Та частіше буває - не сплю. Тоді сумую помірно,
Споглядаю, як тіні на стінах танцють мені уклінно,
І зітхаю, і поросят рахую, і вам сповідаюсь вірно.

Він мовчить. Він помер ще до того, як я народилась, тож йому не до того.
Він мовчанням мені натякає: викладай у тирадах усю повноту пустого!
Ну а я
Не знаю нічого як воно є,
Тож продовжую про своє.

А краями моєї стежки сонтрава цвіте.
А снігами цвітіння моє замете, замете.
А подолки мого убрання набіло стерлися.
А з вершини котились брили, та у мене вперлися.

А все ж деруся, все ж деруся
Крізь ліс душі.
Бува, - до джерела схилюся -
Та в комиші.
Бува, - потягнусь по ягідку,
Зірву лиш прут.
Буває, - акурат ступаю,
А втраплю в бруд.

І чула ж, дехто називає те місце - сад.
Яка оказія! Мадонно! - Сади тирад!
Там, певне, гнилість під ногами - плоди і біс.
А в мене голками вродило. А в мене ліс.

Та коли вдихаю на повні груди -
Все живіше,
І пташині співи, і вогники раптової ночі у закритих повіках,
І ріки плюскочуть так, начебто ось вони тут, під ногами,
Гамірливі джерела,
Мироносні живиці моїх лісів,
Чепурні квіточки -
Дзвіночки,
Чую, як позіхають, втираючи у кольорові лиця
Краплі роси,
Перетікають миті,
Сонцем осушені розпорошують у полудневий простір
(Умм... ааа... чмихаю, як від перцю) солодкавий пилок.
Фіолетово. О!
Свіжості такої вдихаю!
Розкриваю зіниці, охолола до всіх тривог.
Я засліплена. Бачу, - на моїй руці
Чи то метелик, чи то павутинка.
Не сполохайте нас обох,
Доки прийде усвідомлення:
Так, прекрасно! Ось на моїй руці
Бог.

Серед ночі, буває, сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Зранку - тішуся, наче іспит здала навідмінно.
А на днях - будувала плани, доволі картинно.
Ні, то добре, що все марніє, минає плинно.

Він чорнильно мовчить.
Зверху лягають аркуші, наче плити.
Він мене тут дечого вчить, -
Не істерити.

20/05/18