ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Мар'ян Кіхно
2025.12.05 11:02
Пушок
Почнімо так сей раз, хоча й не хочеться. «Пташиний базар» на Куренівці – ключове всьому. Завжди я просив батьків туди хоча би подивитися. На вході корм, нашийники, сачки, гачки, вудки, піддувалки та інші причандали: а за тим поступово – черва на ловлю, р

Микола Дудар
2025.12.05 09:16
***
Не джерело, джерельце ти…
Живого всесвіту, що поруч
Розквіт, цвіту, сто літ цвісти
До того як рвану угору…
Нірвана всіх нірван моїх,
Що поруч квітли розцвітали
Чужі сприймались за своїх
Ми їх не радужно сприймали…

Тетяна Левицька
2025.12.05 09:00
Вище неба
Не ламай мене під себе —
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не ласкай мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,

В Горова Леся
2025.12.04 21:40
Єгоза
Вишні кудлаті - клубки єгози,
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.

Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів

Євген Федчук
2025.12.04 19:59
Морські походи козаків під проводом Сагайдачного, як про те переповів старий козак Опанас Ковбаня
Обступили парубки дідуся старого
Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брех

Іван Потьомкін
2025.12.04 17:58
***
Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...

Сергій Губерначук
2025.12.04 13:42
Тільки через певний час…
Тільки через певний час
ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.

Борис Костиря
2025.12.04 13:12
Протилежності
В неволі я відшукую свободу,
А у свободі - пута кам'яні.
Отримуєш найвищу нагороду -
Із ноосфери квіти неземні.

У рабстві ти відшукуєш бунтарство,
А в бунті - підступ, зраду і удар,
У ницості - величність, в черні - панство,

Ольга Олеандра
2025.12.04 10:51
Привіт, зима!
Привіт, зима! Я знову входжу в тебе.
Ти зустрічаєш, відкриваючись мені
безкраїм полотном живого неба,
в якім горять немеркнучі вогні,
в якім ростуть дива і дивовижі,
з якого сипле ласка і дари.
в якім живе тепло глибоких зближень,
де тануть нашаров

С М
2025.12.04 06:06
Бажання ще (Procol Harum)
Щось ухопив на око, гадав, що збагнув
Але залишив усе це позаду
Якби я знав тоді, що знаю зараз
Гадаєш, я сліпим зостався би?
Перемовлюся із колодязем бажань
Про своє останнє бажання ще
Якщо ідеш за мною, ділися надбаннями
Бо настала ніч, я в ній г

Кока Черкаський
2025.12.04 05:01
Вкрути!
Вкрути ж мені, вкрути,
Бо все перегоріло,
Врятуй від темноти,
Щоб в грудях зажевріло,

Завібрували щоб
Енергії вібрацій,
Щоб як нова копійка

Мар'ян Кіхно
2025.12.04 03:24
Переднє слiвце
Як уже десь тут було сказано, на все свій час і своє врем'я. Час розставляти ноги і врем'я стискати коліна, час подавати заяву в ЗАГС і врем'я на позов до суду, час одягати джинси і врем'я знімати труси, час висякатися і врем'я витирати рукавом носа

Володимир Бойко
2025.12.04 00:46
Контроверсійне - 2
Найпевніший спосіб здолати українців – поділити їх і розсварити. Хто зазирнув у душу політика – тому дідько вже не страшний. На зміну турецьким башибузукам прийшли російські рашибузуки. Краще ламати стереотипи, аніж ламати себе. Дзеркало душі

Тетяна Левицька
2025.12.04 00:28
Світло
Я скоріш всього сова,
що боїться світла
і улесливі слова,
що яскраво світять.
Не розказую про те,
як яси жадаю —
вранці сонце золоте
запиваю чаєм.

Світлана Пирогова
2025.12.03 22:58
Малий Фонтан - моє село (акровірш)
М-алий Фонтан - для серця люба батьківщина.
А-вжеж, найкращеє в житті село.
Л-юблю красу його і неньку Україну.
И-верень - грудочку землі і тло.
Й-оржисті трави, щедрий ліс, гаї, дорогу.

Ф-онтанські зваби - поле і ставок.
О-бійстя і садки. Летить

Артур Курдіновський
2025.12.03 21:51
Не треба "потім" (діалог у співавторстві з Лілією Ніколаєнко)
НЕ ТРЕБА "ПОТІМ" (діалог у співавторстві з Лілія Ніколаєнко)

***

Прощай сьогодні. “Потім” вже не треба.
Я скнію в римах, ніби в ланцюгах.
Від тебе в них тікаю, та нудьга
Згорілими рядками вкрила небо.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів


Поетичні Майстерні



 Нові автори на сторінці:

Павло Інкаєв
2025.11.29

Артем Ігнатійчук
2025.11.26

Галина Максимів
2025.11.23

Марко Нестерчук Нестор
2025.11.07

Олександра Ступак
2025.10.30

Гриць Янківська
2025.10.29

Роман Чорношлях
2025.10.27






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія





  Вірші, проза, аналітика, огляди
Автори / Кремінь Дмитро / Рецензія критики
Валерій БОЙЧЕНКО - БЕНЕФІС НА ГОЛГОТІ
Написати про поета-земля Дмитра Кременя хотілося давно, та плин загадкової ріки часу настільки тобі непідвладний, що поки не викинешся з того потоку на якийсь заповідний острів, годі й думати про потаємні, позачасові, врешті, бажання чи наміри. Й ось така нагода трапилася: з палючих липневих миколаївських вулиць викинула доля просто в заповідну таки Ольвію – в мертві руїни ще живого людства. Й водночас притисла мене до ольвійської стіни (хвалити Бога, не до стіни Пер-Лашез чи Соловків) благословенна дата – вже аж 50 літ, як поет Дмитро Кремінь топче ряст. Вік свій вікує, не розсідлуючи крилатого коня Пегаса та дивовижно вдало попасаючи його на витоптаному ордами скіфсько-козацькому полі під Миколаєвом...
В енциклопедичному довіднику „Шевченківські лауреати. 1962 – 2001”, як того вимагають правила жанру, життєві дати поетові подані дуже лаконічно – аж занадто. Тож нагадаємо, як саме закарпатець Дмитро Кремінь, який побачив світло Боже в селі Суха Іршавського району, став степовиком на грані моря в Південній Україні, а ще точніше – на Миколаївщині. Це особливо важливо тому, що подія ця поклала живлющий відбиток на саму творчість українського поета й есеїста, викладача й журналіста Дмитра Кременя, та ще й стосується самої суті тодішньої держави – „я народився ще в імперії”, зауважив поет у вірші „Повість наших літ”. Ще п’ятикласником він побачив свої вірші надрукованими в обласній газеті „Закарпатська правда”. Навчання в школі-інтернаті, відвідування студії образотворчого мистецтва (й участь у міжнародних виставках дитячого малюнку), потрясіння від відкриття поезії Євгена Плужника, зачитування поезією молодих тоді Ліни Костенко та Дмитра Павличка, Івана Драча та Миколи Вінграновського, Бориса Нечерди та земляка – вже „класика” за віком – Петра Скунця, російських „шестидесятників”, поезії угорської, чеської, словацької (то все було доступне в оригіналі в багатонаціональному Закарпатті), - усе це пізніше поет назве „моєю учнівською лектурою”. Йому випало бачити радянські танки, які йшли і йшли повз його школу-інтернат душити повсталу Прагу... Його підтримав Іван Чендей, „уславлений і ще не шельмований”, а пізніше у тій самій „Закарпатській правді” від прозаїка вимагали відречення від власної творчості... Вже тоді юний поет розумів і відчував сутність тих подій, а середовище ужгородських поетів та художників уже в роки навчання в університеті підтримувало поетичну волю молодої богеми. Особливо зачаровувала західна поезія модерну. „Юнаком я божеволів”, - пригадає потім поет, - од поезії Гійома Аполлінера та Поля Елюара, Федеріко Гарсіа Лорки, Езри Паунда і Томаса Стернза Еліота, любив і люблю Велимира Хлебникова і раннього Маяковського, Трістана Тцару й Андре Бретона, Джеймса Джойса і Скотта Фіцджеральда, український Аспанфут („Асоціація панфутуристів”. – В.Б.) і раннього Миколу Бажана, Михайля Семенка”. Саме такі молоді люди визнавалися особливо небезпечними для державної безпеки імперського Радянського Союзу зі столицею в Москві. Стеження, обшук, залякування виключити з комсомолу та університету... І, врешті, молодого випускника Ужгородського університету в 1975 р. „розподілено” до майже азійського в уяві закарпатців Дикого Поля (історично), до чи не найглухішого навіть у масштабах Миколаївщини райцентру – селища Казанки, ще й у... російськомовну школу (старшокласники дивувалися: „Говорит, как Украинское радио...”). Вчив дітей української мови й літератури, став працівником районної газети, а 1978 р. у видавництві „Молодь” у Києві побачила світ перша книжечка поезій молодого поета „Травнева арка”. На таке, звісно, мало бути негласне „дозволяємо” зверху, а письменницька організація подбала про переїзд молодого, щойно прийнятого до Спілки письменників України (тепер – Національної) поета Дмитра Кременя до Миколаєва.
Мені здається, що новобранець поетичного полку вже там, у Казанці, був певен, що в його ранці (себто, учительському портфелі) лежить маршальський (шевченківсько-лауреатський жезл! Навіть певен, бо Дмитро Кремінь – поет з народження, врешті, поет від Бога. Працюючи викладачем у Миколаївському педінституті, кореспондентом та заввідділом молодіжної газети, керівником обласної літстудії „Джерела”, він робить головне у своєму житті – творить свої поезії, викарбовує свій власний стиль, виростаючи саме у Миколаєві до рівня кращих поетів та есеїстів України. Саме тут він стає лауреатом літературної премії ім. Василя Чумака, культурологічної – імені Миколи Аркаса, а з 1999 р. – лауреатом найвищої нашої премії – Державної (нині – Національної) премії України імені Тараса Шевченка. Того самого року він стає у Миколаєві „Городянином року” в номінації „Культура”. Нині Дмитро Кремінь працює заступником головного редактора обласної газети „Рідне Прибужжя”, професором філології Миколаївської філії Київського національного університету культури та мистецтв і Південнослов’янського інституту Київського славістичного університету, керує літстудією молодих авторів „Борвій”.
Тією верховиною української поезії, яка відзначена Шевченківською премією, стала шоста збірка Дмитра Кременя „Пектораль”, видана у Миколаєві, в 1997 р. В ній автор – гостро-сучасний поет з оригінальним, критично-філософським баченням світу, який уявляється йому як в часових візіях від Адама та від Христа – через ольвійські й скіфські та козацько-бароккові епохи – до соловецьких черепів та новітніх комсомольців-нуворишів.
Творчий світ Дмитра Кременя може сприйматися по-різному, особливо з новим прочитанням. „Сприймаю світ без пудри і без гриму”, зауважив він у вірші про долю Миколи Аркаса. А я цього разу пробую озирнутися на довкіл у поезії письменника гостро сучасної „Повісті наших літ” на стор. 17 його „нової лауреатської книги” під знаковою назвою „Пектораль”. „Я народився ще в імперії, хоч і не знав, що це – вона”. Останнє – дуже важливо! Бо ж саме тому досі „я все життя живу ( й сьогодні, зараз, цієї миті. – В.Б.) в імперії, де малоруські хутори”, бо, врешті, „всі ми – люди з таврами позавчорашньої доби”, „де кагановичі, як мамути (тому й бережуть владоімущі пам’ятники Леніну. – В.Б.), де поганяє раб раба, де в нас пропали не лиш грамоти, а й наша воля і судьба”.
Не знаю, хто з поетів отак документально-точно явив образ нашої скурвленої дійсності (не хочеться її називати епохою), нашого „ пропащого життя”, „пропащої землі”, „пропащої любові”. У цьому ж вірші постають і наші „народні слуги, що не злічені”, які вважають, що схопили з віконець іномарок самого Бога за бороду... „Вони спогорда поглядають ще на бидло мічене згори, та в їхніх чолах – потрясаючи ті ж інвентарні номери”. Страшні, убивчі біблійні видіння: розпинання вже не Христа, а самого народу – синедріон і Пилат готові, повелівають і діють, а „синки-центуріони” (колишні комсомольці!) – „такі вже точно розіпнуть”. Воістину: „У когось, кажеш, персональні авта? У тебе буде персональний хрест”. Кажуть, поет спалює себе, сильніше за інших відчуваючи й попереджаючи. Ось воно: „А я – поет. Живу скорботою. Я ні на кого не плюю.... Серпом? Зорею? Під Голготою уже розіп’ятий стою...”
Неймовірно, але в цьому вірші вмістилася й відверте, болюче-справедливе звинувачення не лише „синедріону й Пилата”, а й самих нас: „Чому ж ми плачемо на попелі своєї рідної землі? Так раб жалкує за хазяїном, а за поміщиком кріпак? І побивається за Каїном убитий Авель...” не вкладається перемученій душі поета в елементарну логіку:” Невже й тепер, попід Стожарами, і ми заплачемо самі за скотодвором і кошарами, немов раби оті німі?”
У цьому контексті згадується випадок (тепер вже майже легенда), який стався тоді, коли з уламків армії імперської болісно творилася армія, яка мала стати Українською. Тоді в десантній дивізії офіцер-хохол відмовився присягати Українській державі, й офіцер-росіянин, явно розуміючи вирішальність моменту для молодої держави, своєрідно порятував його від того безчестя: він підійшов до хохла і вдарив його по обличчю – явно не рукавичкою, як то було прийнято колись в офіцерському середовищі. Щось подібне, вже поетичним текстом, чинить поет у вірші „Купальська ніч”: „Пропаща ця пора! Та й інших не було... Я розгорну тебе, мов спалений сувій, і в серце ти проб’єшся попелом Клауса... Міняй же український прапор свій на безпрапор’я папуаса”! Відчуваєте, читачу, як сучасний український поет, уже майже фізично розіп’ятий синками-центуріонами, в останній надії на пробудження нашої національної й людської гідності, б’є нас по обличчю білою рукавичкою українського офіцера?!
Так, кожен читач справжню поезію бачить і читає по-своєму. І я, читач ім’ярек – також. До речі, на місці тієї дивізії зараз – камінь на камені й між ними – трава. Чи не забуття?.. Й перший бойовий корабель військово-морського флоту Української держави „СКР-112” (він тоді підняв український прапор і з-під обстрілу пішов на Одесу – ним командував герой українського військово-морського флоту, миколаївець Олександр Настенко) уже давно порізаний на металобрухт... Отакі ремінісценції викликають поетичні візії вже згаданих кількох поезій Дмитра Кременя. Будьте певні: така поезія дається авторові непросто – ціною власної долі. Що ж, комусь треба рвати серце та бити на сполох у ці „часи продажності й обману”, бо „нам свободу в пелюшках дано, та їдять стобіди стонеситії. На столі не те вже полотно, Та сидять все ті ж у тій президії”, а в месії виповз „гицель із райкому”. То ж „раби рабів наплодили рабів”, „і вовче сонце знов над Україною, лайливий лемент лине із трибун. А рабська плоть і до кінця вже звикла... Гряде, гряде невольничий табун, і вовчі зграї точать хижі ікла” (поезія „Тавро”).
Книга Дмитра Кременя „Пектораль” сповнена жахів та болю минулого й сучасності. Навіть „елегійні послання” чи „пасторалі” повертають нас знову й знову у причини й наслідки нашого сучасного рабського стану. І одним із фантомів нашої історії й сьогодення залишиться надовго ота чорнобильська оргія, справлена компартійним керівництвом за нашої рабської покори:” Коли рвонув чорнобильський реактор.., одна Партійна Шляпа (йдеться, звісно, про московського намісника в Києві Щербицького, ювілей якого справляє й нинішнє керівництво. – В.Б.) приймала в місті Києві парад. Ішов народ – на повний зріст і виріст, аплодував дурилу досхочу...”. „І я там був. І в тій колоні брів я, як покоління все брело моє, задушене добою малокрів’я...”
Є в українській історії імена та образи, які наче втілюють її трагічні акценти, - й вони час від часу, іноді наче мимохідь, несподівано – озвучуються, являються в поезії Дмитра Кременя; як криваві плями на чистому снігу – і половці-печеніги, і спалені собори, і гайдамацькі ножі, а особливо криваві кати російської імперської ідеї – царі Петро та Катерина, Меншиков та Потьомкін, катастрофа при Полтаві та окупантська осатанілість спалення жінок і дітей у Батурині.... „Голови на храмі.... Кричати їм німо в космос понад чужими полками...” Або „Меншиков. Батурин. Чорні жерла тих гармат, що п’яні без вина... І співати мало „Ще не вмерла...” (тут уже відверте звернення в сучасність!). Сучасна ж тут і „кварцяна сволота”, омонище „п’яне” („Б’ють мою Україну...”) викликає з вікової пам’яті нищення Москвою української державності й культури та абсолютно конкретні часові й оціночні вироки:
Постало для нас над усі рококо –
Українське бароко!
...Брама сяяла золота.
Дзвони бамкали мідні.
Українське бароко. Літа
Магдебурзького права у Відні
І хренбурзького права в Москві.
І такого – в степах України...
Досі, досі в іржавій траві
Лебедіють соборні ці стіни.
Поетичні видіння Дмитра Кременя вриваються у звичні, глянцеві образи „міста корабелів” (згадаймо „над лиманом парус белый…”, „белой акации гроздья душистые”) аж зухвалими, видається часом, рядками його поезії „Холера в Миколаєві”. Вірш постає із всеукраїнської нашої долі, фокусуючись раптом на центральній площі міста:
То половці, то печеніги,
Нардеп із лицем холуя...
Кому я писав свої книги?
Прощайте! Будь проклят і я.
Прощайте! – хай інтер-гетерам
Прибуде самців у момент.
А мерам, а віце-прем’єрам
Спасибі за їхній презент.
Що нас обминули – спасибі.
А ми проживем і самі
На гуманітарному хлібі,
На гуманітарній чумі.
Ранковим лікуймося бігом.
Он мерія. Площа. Ілліч.
Навік нас засипало снігом
І зорями в чорну цю ніч!
Я вже не кажу про образ нашого Степу в поезії Дмитра Кременя – він багатогранний і пронизаний історичними ремінісценціями Скіфії та Ольвії, і козацькою героїкою, і запорозькою смертю та жорстокістю прибульців від печенігів до Петра й Катерини... „Серед степу – убитий козак”, а орда тим часом „так і скаче донині, і скаче...”, а зі снігу прозирає „євразійський суворий божок...” Світліші картини – хіба що з часів Ольвії та Скіфії, проте й там постає образ спаленої Трої, троянського підступного коня та троянського вина...
І тут варто хоч пунктирно означити й долю – і життєву, й поетичну – українського поета Дмитра Кременя. Ми звикли, що він – поет Південного Побужжя, Південної України, земляк миколаївських корабелів та хліборобів, і це так. Та все настійливіше у творчості Дмитра Кременя літературознавці знаходять ознаки його закарпатського коріння – і це також істина. Тепер поет ставиться до цього по-філософськи:” Не могли – імперія царська та влада радянська – без ритуальних переслідувань та убивств поетів”, тож і його, як уже згадувалося, по суті вислали в Казанку (засохне там...). Але вийшло інакше: Дмитро Кремінь із вдячністю згадує і людей Казанки, і тих, хто підтримував його у Миколаєві та Києві... Хоча траплялося всяк. Їхав якось ще зовсім молодий поет з Києва до Миколаєва в одному купе з дамою – як потому виявилося, з миколаївських компартійних верхів. То вона запам’яталася ось такою наукою: „ И вот вы едете в Николаев, а разговариваете по-украински?!” Тепер і ми лише поблажливо на те посміхаємось, але ж було й не лише таке, а й ламання людських доль аж до таборів, тюрем і смертей во ім’я тієї імперії, для якої кожен свідомий українець – „украинский буржуазный националист”. І сьогодні – теж.
У закарпатського миколаївця, поета Дмитра Кременя – соборний дух єднання народу нашого, нашої України. Лише свідомі українці знають, як непросто це дається сьогодні. Згадаймо тут і наших миколаївців, які навіки стали своїми в Закарпатті – нашій, українській землі. Син Миколи Аркаса – офіцер української армії, командир полку в армії Української Народної Республіки, теж Микола Аркас – після поразки нашої держави й окупації її Червоною армією Росії осів на Закарпатті, створив там чотири театри, був діячем „Просвіти”, актором, композитором, драматургом, його театр став державним уже в дні Закарпатської України – держави, на яку працював і наш миколаївець, він і похований на полі, де лежать останні захисники її. „Микола Аркас – наш”, - так пишуть про нього закарпатці. І наш – також... Або ж уродженець Братського району, наш геніальний земляк – актор, режисер, один з творців мистецтва режисури та українського національного театру Микола Садовський. Він теж емігрував було, теж створив в Ужгороді театр, сприяючи своїм багатющим досвідом розвиткові культури Закарпаття (коли повернувся, його, як заблукалу вівцю, радянська влада не удостоїла навіть пенсії...). А згадаймо ж видатного письменника, уродженця Нового Бугу Спиридона Черкасенка – і він працював в Ужгороді в українському театрі з М.Садовським, писав там нові драми, поезії, став активним громадським діячем... Тож сприймаю нашого Дмитра Кременя як віддяку Закарпаття нашій Миколаївщині. А сам поет сказав так: „ Якщо для мене Закарпаття – колиска, то Миколаївщина – зріла доля, Україна ж – усе: і колиска, і труна, мій рай і моя Голгота. І я з когорти переможців, і я не піддаюсь ані лінчуванню, як білий негр-малорос, ані зневірі”.
У цих замітках на берегах двох останніх поетичних книг Дмитра Кременя обов’язково маємо наголосити на одній унікальній рисі поетових візій. Врешті, українська поезія часто брала на себе пророчу місію – вона ніколи (або рідко) не була просто поезією – любов і громадянськість висували її наперед суспільства, а звідти видно краще й далі вперед – особливо ж коли поет бачить і далеко в історичне минуле власного народу з його уроками. Йдеться про те, що час від часу холоне душа від природно вплетених у панораму минулого й сучасності тривожних, болючих питань перо наше майбутнє. Куди йдемо? Навіщо йдемо саме за цими „гицелями із райкому”, як влучно називає поет нав’язаних нам „месій”? „Український рідний скіфський краю, як мені болить буття твоє!” „У юний світ ішли ми рано-вранці, а стали – як невільники в орді”. „пропадає Україна. Та гуляє Січ одна... А вже турки в Богомолі, а в Мигії – русаки...”
„А ми п’ємо в чужім шатрі вино. На тризні України?” „Коли рідного слова у світі нема, хай навік нас поглине безмежна зима... І вже вийшли на лови стрільці і собаки”. „На цій землі, де ми були чужими, де є чужими на своїй землі...”(згадаймо Шевченкове „на рідній, не своїй землі”!). особливо ж вражає історичними узагальненнями та прозріннями (на жаль, болючими) „Елегія троянського вина” з однойменної книги:
Уже нас вічність просить на нічліг,
А не вино троянського розливу.
І замітає тисячлітній сніг
Руїни наші в день скорботи й гніву.
Троянське, поминальне знов п’ємо.
Руїни. Сніг. Рапсодії. Хорали...
Невже ми знову, Господи, вмремо?
Невже ми, Боже, мало помирали?
За убієнних вип’ємо дітей,
Припнутих до чужої колісниці...
О, ще не скоро допливе Еней,
Де плачуть діти римської вовчиці.
І тут згадаймо не лише Тараса Шевченка з його гнівними антиімперськими інвективами. А й Івана Котляревського з його навчальною „Енеїдою”. Розгром Запорозької Січі, спланований і здійснений з ініціативи нових окупантів в особі російського князя Потьомкіна, став останньою стадією загибелі української державності. Є думка Валерія Шевчука, що приводом до написання „Енеїди” Іванові Котляревському „був факт знищення Запорозької Січі 1775 року та ліквідація козацької автономії у 80-х роках ХVІІІ ст.”. І Котляревський виношував ідею відродження козацького війська як основи майбутньої української держави. Його герой – козак Еней – мандрує з побратимами в пошуках місця заснування нового Риму (себто, Української держави), і це йому тоді не вдається. І сьогодні, після проголошення держави Україна, поет мусить визнати: „ще не скоро допливе Еней” до нашого, українського Риму, себто, Української держави – з українською культурою, економікою, політикою, елітою...
Апокаліптичні жахи України ХХ століття не вкладаються в нормальне людське мислення (до них звикли, до речі, лише ми, українці!), і доведений до відчаю поет вже „прокляв би цю землю на схилах Дніпра”. Але шкода й себе, й матір, і дружину, й синочка... Себто, усіх нас з вами, які не втямили, що „досі з княжого черепа ворог мій п’є, і вожді гречкосіїв з тавром на чолі славлять зайд і запроданців...” І ось, воно, почуття самоочищення й усвідомлення своєї долі:
Мені легше навіки у землю лягти,
І упасти у сніг, і сконати в снігу,
Ніж клясти мою землю, таку дорогу.
Я клянуся своїм многогрішним ім’ям:
Я топтати цю землю нікому не дам!
Увостаннє цілую її не клену.
Відчуваю свою і біду, і вину,
Що криваве сузір’я в очах моїх є,
Що із княжого черепа ворог мій п’є.
Крізь усі безнадії – рятує душу поета й людини одне:” до мене горнеться Мигія – моя земля, моя земля...” І та любов (варто тут пояснити: вона у всіх народів зветься патріотизмом і всі керівники держав – крім нашої сучасної – знають і розуміють її державотворчу й могутню силу), ота любов у чистому її прояві водить пером поета Дмитра Кременя, коли він пише своє провідницьке „Повернення буй-тура”.
Розсунувши ряди розлючених собак,
Здомашнених вовків, що з крові подуріли,
Це він іде, буй-тур! Не геральдичний знак,
Знак волі дикої іде на самостріли!..
Є у свободи вибір – і на смерть іти,
Коли така ця доля занапащена,
Коли встають з могил і кам’яні хрести,
Супроти смороду хліва – й хлібів зодомашнення...
...........................................................................
Ви чуєте? – і нас позвав на небесі
Буй-тур ієрихонською трубою!
І вже спокійно і впевнено, природно і лаконічно формулює поет нашу сьогоднішню долю і прийдешнє – аби лиш узяти їх до серця й до дії:
Потоп і смерч убили нас. А треба
Й по смерті встати на однім крилі,
Бо іншого у нас немає неба,
Бо іншої нема для нас землі.
Насамкінець зауважимо, що доводиться чути про незрозумілість чи ускладненість поезії Дмитра Кременя. „Украинский язык знаю, а вот стихи эти трудно понимать”. Ми забуваємо, що культурній людині мало „знать язык” на рівні розмовному, бо мова – духовна спадщина століть, а сама література, особливо поезія, вимагає духовної співпраці разом з автором. Часто (це не стосується, звісно, глянцевого читва комерційних авторів на сучасних розкладках) духовний досвід автора включає безмежжя власної та зарубіжної культури – до таких поетів можна віднести й Дмитра Кременя. Літературознавці ще скажуть про витоки його поезії, але читач і сам може впізнати у його поетичних видіннях (саме так, я не просто віршами назвав би частину його поезій) ці витоки: це й українська поезія бароко та модерна європейська поезія, це й геній Тараса Шевченка та мистецтво Еллади й нашої Ольвії, це й живопис та класична музика Європи та творчі пошуки сучасних молодих пост модерністі з їхніми епатуючими образами й незалежністю... Я вже не кажу про постійну присутність у тканині його поетичного рядка вічних біблійних ремінісценцій... І весь цей досвід духовного осягнення людської культури (переконую невіруючих!) відклався навіть у ось такому невеличкому шедеврі інтимної лірики:
Я хочу, аби ти мене любила,
А ти мене не любиш, і за те
Між нами то колиска, то могила,
Але й твоє волосся. Золоте!
Я жив як жив. Нічого не далося.
Ні величі, ні слави... А проте
Було в моїм житті твоє волосся...
Кохане. Рідне. Миле. Золоте!
У кожного поета – своя доля. Є вона і у поета Дмитра Кременя – він її творить сам, всупереч недолугим пророкам та витіям чи трибунним оптимістам-месіям. „Йшли в донощики друзі, я йшов у корчму. Натомивсь од утрат, натомився від зрад”. Часом у поезіях автора виринає навіть візія власної смерті, „але тополі, клени й верби стоять незрушно при мені”, і стоїть кохана, і син, „і правда вічна, без прикрас”, і врешті – „Мати – Господи! – жива!” Мати рідна й Мати-Україна... На цих опорах трималися й тримаються долі українських поетів. Це вони дають силу й Дмитрові Кременю сказати спокійно і всупереч власним похмурим пророкуванням: ”Але я допишу свою книгу і в оптичнім прицілі сльози”. Спасибі, Дмитре, за цей вистражданий оптимізм. Читаймо, земляки, книги Дмитра Кременя!