Безцінні дні у серпні не надовго
По-розкладу неділю, може й дві
Хіба якщо домовитися з Богом
Хіба якщо вклонитися вдові
Яка учора схоронила мужа
А сина обміняли… Господи
Навіщо, де цвіла учора Ружа,
Сьогодні переважно холоди?

Зачаровані споруди мовчання,
Загадкові руїни сподівань.
Місто, ніби після війни,
голосить сумним камінням.
Як пробитися голосу
там, де панує занепад?
Танки проїхали містом,
сіючи зневіру і розпач.

Я б пішла- з автоматом, з гранатою, з тим,що було б.
Учепилася в горло, й давила б, давила, давила!
Ти пробач мені, Боже, з молитвою сплетене зло,
Що породжене злом , від якого сховатись несила!

З амазонкою зовсім не схожа- легка і м'яка ,
З мене

І знову у прицілі лікарі,
палати лікарняні, хворі діти!.
Гіркі спадають сльози матерів
за тих, що не устигли порадіти
ні сонця золотого промінцям,
ні співу пташки десь верховітті…
Народ чекає скорого кінця
війни цієї в очманілім у світі!.

Барвами літечковими
Липень малює літо.
Ранками світанковими
Небо пірнає в жито.

Чом задивилась усміхнено?
Темно-червона вишня?
То пригощає літеплом

В школі учень є Сашко Дришляк.
Всім хваливсь, що блогер він мастак.
Популярним в інтернеті став –
Постить фото й відео він там.
Але, певно, щось пішло не так,
Бо з’явивсь під оком враз синяк.
Кажуть, що чомусь якийсь дивак
Не туди йому поставив ла

Занапастили... Гріх навколо.
Згоріло поле, зчорніло поле.
Війни несамовите соло.
Горланить гучно вороже воло.

Хати-примари, вишень зойки.
Димиться темінь, суцільна темінь.
Хрипить самотня в смугах сойка.

У вірші "Не оцінили" я лише висміяв одну з людських вад, але на превеликий жаль моя робота співпала з вашим скиглення до редакції майстерень щодо неоцінення нещодавно написаного якогось там «геніального» твору. Щодо закликів зробити вам мін…т, то здаєть

На городі алича,
собака у буді,
ми з тобою при свічах
вечеряти будем.
Присвячу тобі вірша,
публіка зацінить,
словоблудством всі грішать,
Я ж пишу безцінне.

Чекає мовчки камера-обскура
в міцних руках художника сміття.
У об’єктиві світова культура –
останні миті юного життя…

Від голоду дитина помирає,
а поряд гриф – чекає на обід…
Спіймати мить у смерті колограї,

Світлої пам’яті
Леоніда Нечипорука

Уже немає вкупі з нами
Тебе отими вечорами,
Коли від віршів і пісень
У душах більшає натхнень.
Без тебе холодно й імлисто

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
«З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів

Коли ти в сни мої приходиш поспіх,
Торкаєшся лиця мого й мовчиш,
Це наче, вибач, вимушений постріл
Твоїх думок без дозволу божищ…

Коли твій злет запрошує у небо,
Лелечим співом манить у політ
Я відчуваю, що я, насправді, демон

Висока нота звилася до хмар
і аж на верхній лінії повисла.
Летіти вище їй – немає смислу,
вона собою всіх сестер «затисла»,
для неї конкурент – лише Ікар!

А унизу і подруги, й колеги,
вершки музичні, море інших нот

Сидять Максим та Одарка над річкою в гаї.
Нічка трохи прохолодна, тулиться дівчина
До парубка. А у гаї соловей співає.
Хлопець її пригортає, бо ж кохає сильно.
З неба зорі підморгують, місяць човникує.
Під ту пісню солов’їну так гарно сидіти.
Перші

Ніщо так не нагадує війну,
як тихий мир твого страшного сну.

10 листопада 1995 р., Київ