Феєрія літа - в сонячних бризках,
В мандрівці легенького вітру.
Колише хмарки небесна колиска.
Терпке і духмяне повітря.

І я споглядаю серпневу красу,
Смарагдові хвилі із лісу.
Піймати б у руки грайливу ясу,

Краса на попелищі - Божий дар,
Серед руїни, чорноти, розпуки,
Де ходить смерть, неначе той косар,
Наповнює Сварожі райські луки...

Ярило тільки, ніби квітникар,
Занурює у попіл власні руки,
Кохання квіти

Я тобі іще наснюся в шум дощу,
Обійму і про любов нашепочу.
Я наснюся, хоча думав, що забув,
Загубив між ковилами у степу.

Попалив, що з нами сталось, поміж трав,
А що роси зберегли, то не зібрав.
Та усе, що відгоріло, заболить,

Кам’яний голос тиші
ліг на гладінь озера.
На озері розпускаються
не латаття, а надії,
розчарування і прикрощі.
Озеро таке глибоке,
як неозорість пізнання.
Дзеркало водойми відкриє

Я правду накришу вам дрібно-дрібно,
Солодку казку у дугу зігну...
Без ніжності і вірність непотрібна,
Дзявкоче муж щоденно на жону.

Дружину чоловіченько замучив
І їсть її, немов з грибами плов.
Любов, як відьма - злюща і кусюча

Озираючись на схід
Йду скоріш на захід,
Раз до підлості сусід
Має здавна нахил.
Споконвічно тягарем
Давить серце смута,
Бо не порівно берем,
Ділячи набуток.

Єдиний вихід - Перемога!
Це знає вільний наш народ.
Велика й праведна дорога -
Супроти всіх дрібних турбот.

Вже ясно: хто чужий, хто свій...
Єдиний вихід - Перемога!
Це світла й темряви двобій!

У мене набагато більше свят,
аніж у тих, хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голо

В кімнаті оцій чорно-білі примари. Знову
Ти сидиш у профіль, фрази пливуть шрифтом.
Спокій знайомого голосу і музики витікають із грамофону.
Край неба у твоїй кімнаті і яблуні за вікном

І тому я кажу не чудернацькі, ні не дивні, вслухайся,
В оці н

Я правду накришу вам дрібно-дрібно,
Солодку казку у дугу зігну...
Без ніжності і вірність непотрібна,
Дзявкоче муж щоденно на жону.

Дружину чоловіченько замучив
І їсть її, немов з грибами плов.
Любов, як відьма - злюща і кусюча,

Виріс я у селі на Сулі,
Де черемха і вишня цвіли.
Крім села і моєї Сули,
Більш нічого не знав на землі.
Знав іще: в ясеновім гаю
Є сунична галява одна –
Там поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах.

Червоніло у літній купелі,
Ніби сон не кінчався тривалий.
Дощ налив через вінця у келих
Дню крилатому трішки зухвало.

І згадались сережки на вухах,
Не з рубінів, а з вишень - червоні,
Навіть небо зняло капелюха,

Ти про що, лелеко, стукотиш

Ти про що, лелеко, стукотиш?
Пісня з теплим дощепадом схожа,
Скочуються звуки у шпориш,
Сіється зерном надії кожен.

Щедро обсипаєш зверху дім,

Навіщо посадили у саду
для зла пізнання дерево спокуси?
Лиш надкусила яблуко в меду,
а розіп'яли на хресті Ісуса.

Невже я помиляюся, невже
розбещеність за любощі сприймаю?
В ясних думках клубочиться вужем

Невдовзі кетяги калини
Підпалять ясно вогкий гай, –
І журавлиним довгим клином
Прониже осінь небокрай.
І крізь ледь видиму шпарину
Пропхаюсь я цибатим вслід
У край спокійний і гостинний,
Теплом прихований од бід.

Я написав до конкурсу квартон
І заварив собі ранкову каву.
Та змістом перейматись - не цікаво,
Бо я і так вже справжній еталон!

Я - майстер! Щоб мене не забували,
Я написав до конкурсу квартон.
Амбіцій в мене - майже на мільйон,