це літо жаске й пекуче,
бо я за тобою скучив,
від тисячі сонць розм'як.
із тіста і воску голем,
керований алкоголем,
пантрую твоє і'мя.

позваблений тиску зваби,
я звав би тебе і звав би,
струну пуповини плів.
і люди зійшлись зівсюду,
і стало б отого люду,
неначе у мові слів.

для них очевидні речі:
що ми голоси лелечі,
нечуті іще ніким.
і ця німота первинна,
як випиті разом вина,
як дотик до губ руки...

це літо сухе й гаряче,
пульсує між нами наче;
єднає тіла в знання,
що кров - це прили/відливи,
а стати - удвох! - щасливим:
я б шкіру над серцем зняв.

чекання таке бездонне,
що в ньому одразу тоне
незнаний до цього страх.
і люди, умовно добрі,
покажуть сліди за обрій
у дім на семи вітрах.

і ми у отому домі,
непізнані ще у втомі,
оселимось назавжди,
закохані дві сновиди,
навзаєм - на голос! - вити,
приречені - я_і_ти.