Валерію, підтримую! кожен робить свою справу.

Погоджуюся з Вами Юрію. В нашому деморалізованому суспільстві поезія - це та ніша, яка опосередковано впливає на становлення духовних засад людини, а відповідно формування особистісних якостей і визначення власної позиції, і до влади в тому числі.

Це точно! Бити себе, як то кажуть, п"ятками в груди і рвати на собі рубаху - чи то патріотизм? Виховувати власних дітей своїм прикладом (у тому числі і художній смак, ліричність), виконувати громадянський обов"язок (маю на увазі, вибори - бо ж кричать спершу "не піду", а потім нарікають "влада погана".Ти ж її і обирав, за мовчазною згодою...), виконувати роботу для інших, як для себе - без халтури, якісно - що ще треба? Власна відповідальність за все, що робиться навколо - от і весь мій патріотизм. А все інше - порожні теревені... Це саме стосується і спекуляцій по мовному питанню - бо ж більше всіх кричать по двомовність ті, хто й власної не знає, а думає, що на українському(...)говорить, чи на русской(...) Якщо я захочу читати і розмовляти російською, нені не знадобиться стимулів, окрім бажання. Думаю, абсолютно такої ж думки і ті, для кого російська є рідною, а життя і робота пов"язані із українською землею. Принаймні, діти прекрасно справляються із державною мовою у школі... Ви вже мене вибачте, Валерію, за багатослів"я, дуже вже мене автор оригінального тексту зачепив... А Ваша відповідь пародією - цілком слушна. З повагою, Лариса.

Розумію, Валерію, написати пародію тут було не дуже просто. Зміст оригіналу далеко не пародійний. Лише коментар Оксанки трохи прояснив ситуацію.
В тебе написано добре.

Ваш вірш, пане Валерію, цілком заслуговує на самостійне "плавання" в океані Поезії. Хоча Ваша миттєва реакція - варта подивування і похвали. Вітаю!

Оскільки більшість авторів коментарів зауважили, що це не пародія, перейменовую свій вірш на "літературну відповідь". До речі, колись читав відповідь невідомого автора на вірш Євгена Євтушенка "Дитя-злодей". З вірша-оригінала запам'ятались рядки:

"В Ильинке у него есть дача,
А в ней - вино...

И там в постели с милой шлюшкой
Дитя-злодей
Пока играет в погремушки
Ее грудей".

Що цікаво, але я теж деякий час жив в "поселке Ильинском" під Москвою, і мені там показували дачу Євгена Євтушенка. У мене з'явилась думка: "Можливо, цей вірш в деякій мірі автобіографічний?")))

Оце так... Євтушенко був людиною свого часу. Не нам, наступникам, судити. Нам своє плекати. Мало хто з нас відмовиться... Нам вчитися б... на помилках власних хоча б.

Так, звичайно, мистецька опозиція - вона, напевно, повинна виглядати як творчий процес, що, на противагу офіціозу, акцентує життєздатність і красу інших цінностей, так? - Традиційно притаманних народу України...

А щодо Є.Євтушенка, то він, безумовно, має своє визначне місце в російській літературі, має своїх симпатиків і недругів...

А щодо Й.Бродського, то він, здається, не цінував Є.Євтушенко як особистість...
Та ще й жаліється Євтушенко, що його діаспорні українці яйцями закидали...
http://maysterni.com/ukrart/dialbrodsk6.html


"Бродский: Когда я только освободился, интеллигентные люди меня
всячески, что называется, на щите носили. И Евтушенко выразил готовность
поспособствовать моей публикации в "Юности", что в тот момент давало поэту
как бы "зеленую улицу". Евтушенко попросил, чтобы я принес ему стихи. И я
принес стихотворений пятнадцать-двадцать, из которых он в итоге выбрал,
по-моему, шесть или семь. Но поскольку я находился в это время в Ленинграде,
то не знал, какие именно. Вдруг звонит мне из Москвы заведующий отделом
поэзии "Юности" - как же его звали? А, черт с ним! Это неважно, потому что
все равно пришлось бы сказать о нем, что подонок. Так зачем же человека по
фамилии называть... Ну, вот: звонит он и говорит, что, дескать, Женя
Евтушенко выбрал для них шесть стихотворений. И перечисляет их. А я ему в
ответ говорю: "Вы знаете, это все очень мило, но меня эта подборка не
устраивает, потому что уж больно "овца" получается". И попросил вставить его
хотя бы еще одно стихотворение - как сейчас помню, это было "Пророчество".
Он чего-то там заверещал - дескать, мы не можем, это выбор Евгения
Александровича. Я говорю: "Ну это же мои стихи, а не Евгения
Александровича!" Но он уперся. Тогда я говорю: "А идите вы с Евгением
Александровичем... по такому-то адресу". Тем дело и кончилось..." і так далі...

http://maysterni.com/ukrart/dialbrodsk6.html


Зрештою, в той час (70-80), та й раніше, чи не всі літератори стукотіли один на одного. Це називалося - служити Вітчизні. Хто від цього відмовлявся мав вельми специфічну подальшу біографію - Бродський, Солженіцин, Стус, Лукаш, Фішбейн...

Якщо казати коротко, то краще наведу цитату: "Евгений Евтушенко, выжав из популярности Ники немалые выгоды и барыши, - на Западе -и не без оснований!- он считался чем - то вроде ее продюсера - импрессарио, - подняв, на волне ее популярности и свое, слегка подзабытое имя, не вспомнил о Нике и не помог ей даже тогда, когда она была уже очень больна! - автор)"
http://www.peoples.ru/art/literature/poetry/newtime/turbina/

Він вичавив її, як лимон. Вона не мала змоги навіть вчитися - через постійні гастролі і тури.
А потім просто відвернувся, коли в 12-13 років почалася "творча криза". Ось тут ще можна подивитися (главка "Дядя Женя"):
http://staratel.com/poems/mod/turbina/zn.htm

і далі - там же:
"Но, пожалуй, больнее всего для Ники оказалось пережить разрыв с ее кумиром - Евгением Евтушенко. Вспоминает бабушка Ники: "А Евтушенко... Мы простили его. Или скорее - забыли. Он предал Нику. А ребенка предавать нельзя. Он взял ее и отшвырнул!" А сама Ника как-то сказала: "Я желаю ему спокойной старости"."