Дякую, Володимире, за таке докладне пояснення філософії та стилю цієї картини (пояснення у першу чергу для мене). Це була спроба розкласти реальність на найменші елементарні частинки, на молекули, що не помітні неозброєним поглядом, але залишають золотий відблиск на сітківці ока. Я й сама спочатку злякалася, але потім подумала - можливо час? Можливо такого більше не станеться? Можливо це єдина можливість головної ролі у цьому жанрі? - У житті нічого не буває даремно. :)

Вдячна запропонованим штрихам.

Може це був рафінований Жан-Люка Годар, а може чопорний Ингмар Бергман... І хто кого створив - геніальний режисер спокусливу Мерилін, чи нерозгадана Норма Джин видатного режисера...? Розгадка знову ж на молекулярному рівні.

Дякую!

нмд, це точно був не Годар)

Годар би забрав, а не подарував. Мабуть.

Сумніваюся, що важливіше для глядача - зображення, картина, твір, чи стан автора під час творчості? Он історією про нерозділене кохання Піросмані і площу, встелену квітами, знають всі, хоча портрет Маргарити могли і не бачити.
Дякую, особливо за "іронічно". :)

Так він (Ленін) був уже дуже хворий, коли про це мовив, і невдовзі став остаточно ідіотом...
Недобрі у вас паралелі, Патаро, це може теж закінчитися погано і для вас...
Чи мені не звертати більше уваги на таке? :(

А до чого тут слабий на голову ідіот, що стільки зла приніс у світ?
Про чорта, як кажуть мудрі, зайвий раз краще не згадувати, та ще і в позитивному контексті...
Тож намагаюся, Патаро, лише у міру сил впливати на непоширення деяких застарілих хворобливих стереотипів, ось і все... (

І вам, Патарочко, спасибі за увагу. Щиро.

Так, але це відбувається в уяві героїні, правда ж?

Дещо - так, а дещо - ні. Тут переплетіння уяви з дійсностю.

Не бійтесь, це відбувається на екрані. Потрогайте тканину крісла - оксамитова, зігріта, навіть зелений колір шкірою відчувається. І плівка у проекторі потріскує...

Чорі, дякую, що завжди відчуваєте мої задуми. Ціную. І назву зміню на запропоновану, гарно, "позажестово", і між нами теж лягають шовкові нитки, але такі, як на вітрі - легкі, сяючі, летять, летять... :)

Ох, вже ці поети, голову запаморочать. А потім шукай Вітру у нічному полі...

А які емоції будуть, коли на наступну стрічку режисер запросить нову актрису - Джолі! А що наша? Мабуть піде до нового режисера. Або закриє вікна густими шторами, увімкне домашній кінопроектор на крейдово-білі стіни і наллє собі у бокал червоного... :) А я, для її комфорту, зрежисую тишу.

Мммм… Тонкі між нами нитки, шовкові, натягнуті аж до дзвону, аж до бриніння, неначе живі, у тон чуттів. Такі не рвуться, не сотаються. Тільки порізатись можна.

Дякую, що без поблажливості. У рівні.

Поговоримо про монстрів джазу (у кінематографі) – Пабст, Хічкок, Жан Кокто, Мелвіль… А ви допускаєте жіночу режисуру, жіночу драматургію? Звичайно, ілюзія не виникає ні з чого, вона як міраж несе у собі картини минулої дійсності, спогадів, зринає, народжується із пам’яті (можливо навіть генетичної), зі снів, з бажань, з обману зору. І я швидко, щоб міраж не встиг розвіятися, замальовую головних героїнь кожної стрічки на папір, у слово (не можу оминути їх, таких незбагнених, таких яскравих, мабуть тому, що сама не така). Тільки ім’я їм даю завжди одне «Я». Мабуть тут ви і спіткнулися. Не вдаюся до Фройда і не шукаю пояснень – чому саме жінки завжди є головними героїнями, але з впевненістю можу сказати, що ні краплини егоцентризму у цьому немає.
Близьких друзів маю двох – мою найдорожчу дощову жовто-зеленооку Осінь (звуть її Маринка) і колегу у поетичній творчості, з яким маю надію вже скоро познайомитись особисто наживо. Листуюся з ними тоді, коли відчуваю, що мені, чи їм, це потрібно, а так – ми відчуваємо один одного на відстані і без слів.
Не знаю чому, але повинна була це сказати. Бо важливо розуміння, бо все – оті тугі шовкові нитки.

З дзеркалами і «фатальною» погоджуюся зразу ж. (Тут навіть немає чим виправдатися, я вже в гул-перекладачі і португальською, і французькою, і італійською…). Щодо фіналу… феєричним він не буде, бо… він вже був, все інше поза кадром. Дякую (є над чим думати). І за небайдужість теж дякую. :)

А що сьогодні? - Чорно-білі екранізації. :) Багато після вас. Бачу, що відчуваєте. (Добре, що хоч Уірмен був до :) А ще березові сережки і фото ящірок.

Приємно.

"маю надію вже скоро познайомитись особисто наживо" - я так зрозумів, що ви пробуєте пізнавати дійсність, Оленко, без отих усіх запахів, проникливих зорів, улещених милозвучністю голоса, вушок, випадкових доторків, рівноваги манер, смаку шоколадок (цілунків) із добрих рук, тощо?.. Раніше красуні без цього аж ніяк не могли обійтися, а що зараз? Магічний вплив ілюзії? Вашої ілюзії, ваших мрій, зрештою, вашого режисерського таланту?
А раптом, незнайомець зовсім не ваш герой? Чи... саме він режисер?

О, Даймоне! :) Раз вже озвався такий мастодонт ефірних світів, як ви, на подальший розвиток цієї нескінченної дискусії про ілюзорність і дійсність, і межу, якщо вона існує, між ними, то істина… а, десь вона ж повинна бути, ця істина. Я у вічному пошуку.

Так, познайомитися у реалі. А хто сказав, що дійсність позбавлена запахів, проникливих зорів, голосу…? (Тільки чутливість, уміння сягнути, доторкнутися повинні бути на вищому рівні). Саме дійсність первинна, саме з дійсності ми беремо барви для створення, відтворення якихось бажаних картин. Дійсність тільки тим і відрізняється, що вона незалежна, непідвладна (у певній мірі) нам, а ілюзія – несе більшість характеристик дійсності, але є фантазією, що підкоряється мозку. Як справжнє, так і уявне може викликати залежність, продуктивно і, навпаки, спопеляючи, впливати на суб’єкта. Межа між ними така ж, як повітря у літню спеку – неначе і є, коливається, але невловима. І ще, ілюзія може ставати реальністю (бо справді межі не було, або ж з нашою допомогою, або ж Господь вирішує, що ми того достойні, і дарує їй життя), а ось реальність собою і залишиться. Наша з ним дружба є насправді, вона не ілюзія. А образ просто набуде чітких рис. І якщо не буде багато сказано, обговорено, то мені достатньо і доторкнутися до живої енергетики, щоб реальність стала довершено сформованою. Смак шоколаду? - Я привезу з собою. :)

Тепер щодо режисури. Режисура допустима тільки тоді, коли процес творчості спрямований на оприлюднення твору, екранізації на загал, коли метою є рейтинг, чи касовий збір, чи самореалізація і втілення мрії через схвалення оточуючих, чи впевненості за рахунок…, багато таких «чи», але ідея одна – увага. Режисура – це робота. Глядач спостерігає за дійством, а драматург в цей час вже займається іншою справою, іншим твором, або ж просто смакує мохіто у шезлонзі під ласкавим тропічним сонцем. Глядач створює режисера.
Режисури для життя, для дійсності не буває. Це самообман. Вона вже геніально створена, і не нами. Допускаю режисуру стосунків у світі ілюзій, але знову ж – для екранізації, нехай навіть глядач тільки один-однісінький. Якщо ж твір з самого початку не планувався на широкий екран, то запевняю вас, Даймоне, то був вихор, якому підкорився навіть визнаний геній театру.

В деяких екранізаціях «незнайомець» був прототипом, деякі риси писані з нього. Можливо, навіть прийдеться йому за це грошима… :) Але в житті він рідний знайомець, не актор, а друг (безкоштовно :) і це не «віртуальні ігри».