Дякую Вам, Посмішко. Отака вона направду, ота глупа любов. :-)

Патарочко, йому-то повезло, а от мені як не повезло. Чи повезло. Час покаже.

Іване, так він не скаже. Було би дивно, якби він так сказав, по-жіночому. А вірш справжній, тому що тут нема ніяких ЛГ, тут сама проза життя.

прецікавий варіант прочитання...

мені аж самій сподобалось)

Юлечко, я просто вражена!!! Оте Ваше прочитання - це якраз і є та препарація душі. А точніше, ота причина, через яку давно мені треба зробити лоботомію. Бо дурне є дурне.

яка різниця. жінки схильні до жертовності в коханні.

Пане Олександре, він не академік, і не таксист. ВІн є він, і це більше, ніж академік.

а в моєму рецепті куті? )

чого ти так, Мрійко. кохання - це прекрасно!

у твоєму менше куті, хоча "глибина твоєї руки" наводить мене на певні неоднозначні думки )

так, кохання - це прекрасно. але кохання не боїться нічого, бо воно безрозсудне. і коханню не властива самопожертва (на відміну від любові).

так, так. вічна тема різниці між цими словами, які все одно вживаються вперемішку)

Знаєте, Мріє, меду забагато не буває. Головне, щоб він був з чистої пасіки, а не з тої бочки, в якій ложка дьогтю. І я люблю солодке. Принаймні, поки доводиться їсти кутю самій, можна собі меду не шкодувати. :-)

Не знаю-не знаю, все ж таки мед - сильний алерген, навіть із найчистішої пасіки ) Втім, якщо ваш організм його приймає - смачного. Тим більше, що при цьому ніхто більше не постраждає )

А якщо проза життя - то я меду багато не з"їм, а він з чаєм банку впоптати може, напевне, як Вінні. :-)

Мріє, хзнаєте, я теж вважала, що кохання - це оте безрозсудство без самопожертви, а любов - то таке вже мудре, коли тобі вказали на двері. :-) А в російській мові взагалі нема поділу на любов і кохання, там мусять одним словом обходитися. (Одного разу "додумалася" до того, що саме тому в них так часто використвується мат). Та саме зараз розумію, яка велика прірва між безрозсудним коханням без самопожертви і безрозсудним коханням з самопожертвою, і наскільки для жінки важливіше оте друге кохання. Щоб статися жінкою.

ну, чому ж, у російській є "влюбленность" и "любовь", але "кохання", звісно, краще )

не думаю, що існує безрозсудне кохання з самопожертвою, бо останнє вимагає тверезого прийняття рішення, а коханню не до тверезості зазвичай ))

Від влюбленности до любви - як до Києва рачки. І воно відповідає відстані від закоханості до кохання.
Любити можна маму, тата, дитину, квітку, песика, а кохати...

Тверезе прийняття рішення не приходить само по собі, мусить пройти отой певний етап між все мені, все йому і все як краще.

Дякую, пані Маріє. Для просто вірша можливо, дві останні строфи й зайві, і антитеза цікава. Але це не просто вірш, це декларація. Отак видряпатися на вершину Парнаса і крикнути, щось типу ого-го, світе, ти прекрасний. Завжди хотілося щось таке встругнути. :-)

Ще мені до повного щастя не вистачало, чужих чоловіків любити. :-) А кураре - це ідея, отого калабаш-кураре, а потім штучне дихання, можна рот в рот, без хустинки. :-)

Та чого аж так часто йти. Один раз піти, а потім хай йде хтось інший. :-) Жартую, хто його знає, як воно краще.

Ну потерявши плачем - то традиційно, не тільки любов. ТО ще наша Таня горько плачет. Хоча деколи маєш таке, що вратиш і перехрестишся. А коли доходить - то залежить від жінки. І я вам скажу, від кохання. Напевне, поки не зустрінеш того, кого треба, будеш або плакати , втерявши, або перехрещуватися. Дехто розуміє то відразу, є й такі щасливиці. Важливим є час розуміння, та, мені здається, важливішим є сам факт того, що ти можеш це зрозуміти. Декому й цього не дано, вони все життя розриваються між амбіціями і емоціями.

Але поки не оновила, плакала. Тут я просто навела Таню в приклад того, що ми всі шкодуємо, втрачаючи, бо сам смисл втрати - це жаль за тим, чого вже нема.

А наскільки щасливою була леді Чатерлей? Що я можу сказати про ту леді, я сама не знаю, наскільки я щаслива. Іноді волаєш "Господи, за що мені то все", іноді не знаєш як подякувати, що це все є, і воно є в мене.

А іноді думаєш, що варто би якогось індійця знайти, щоб навчив оте кураре добувати. :-)))

Знаєте, Олександре, коли я вперше полізла в гугл шукати інфу про кураре, я була здивована, що Вікіпедія писала про південноамериканських індіанців через індійці. Та потім якось мені то стало е так важливо, може, так і треба, індіанці - то північноамериканські племена, а ті, що в Південній Америці - індійці. Я ж не Чингачгук Великий Змій, щоб все там про їх походження знати. Мене цікавили лікувальні дози кураре, от я і запам"ятала - індійці.

Тепер по порядку далі. Чого аж до паралічу волі? Іноді навіть усвідомлення того, що такого вже не буде, стає стимулом до того, щоб іти далі. Все, що нас не вбиває,... використаємо для того, щоб вбити інших. (Жарт, людей треба любити).
Скільки разів можна прощати, повертати? Ну поки вам це потрібно, прощайте, повертайте, зрештою, скільки витримаєте. Фанатизм шкідливий у великих дозах, це вже згубніше, ніж кураре.
А жінка, якщо вона не головна героїня мексиканського (останнім часом і російського теж) серіалу, пам"ятає все. Інша справа, що робити з тою пам"яттю. І з тим, що та пам"ять тримає. Можна просто пробачити і піти далі, можна розвернутися і піти далі, можна залишитися і при кожній нагоді шпекати тою пам"яттю, як голкою під нігті. Скільки жінок і ситуцій, стільки і варіантів. Мудра жінка "забуде", пам"ятаючи.
Мені свого часу дуже допомогли два списки, один з всім хорошим, інший з всім поганим. ПРавда, я чогось не спалила той поганий, а сховала в недоступному зараз для мене місці. А добрий читаю досить часто.

Та розумію вже, що неправа. Дякую за пояснення. Хоча мені до вподоби і індійці, і індіанці. ПЕрші - за танець живота ( :-))) ), другі - за дивовижний зв"язок з природою і вміння користуватися її чарівністю.

Списки то не моя ідея, кожен другий поважаючий себе типу психолог радить оті списки писати. Просто мені чогось не захотілося палити, я взагалі не люблю щось знищувати, тому і сховала. Може, десь підсвідомо, типу щоб знати, що без отого другого списку все буде неповне, неточне і неправильне. А читання списку дає свої результати, в мене є пару таких списків, котрі я собі повторюю.

Та я не життя розписала, ну хіба якийсь приблизний чорновичок. ПАне Олександре, поле переходиш - знаєш, де кінець, куди ступити. А життя тим і цікаве, що не знаєш, що воно тобі піднесе, лимон чи шоколадку.