Дуже зболений вірш. Відкритий нерв... Мені здається я розумію цей стан, але, не дай Боже, його пережити.
Дякую!

Олександре, дуже вдячна за розуміння і співпереживання :):):)

Пане Василю! Дякую Вам за увагу і батьківську підтримку :):):)

"...все життя на пероні як стій
на краю самоти де відчай
де нездрастуй і де непрощай
де ніколи й нічого не смій
отакий я сякий розтакий
начебатько і наченевін..."

Як геніально передано внутрішній світ Поета.

Можливо, помиляюся, але у цих словах відчуваю якісь нотки каяття перед самим собою чоловіка, що не може лукавити, а відкриває свою душу перед уявним читачем, викристалізовуючи думки, які у ньому нуртували...

вірш читається на одному подиху... навіть без розділових знаків... читати й правда треба вдумуючись у слова, бачити в уяві оті самі картинки,які пропливали перед очима автора. ...хм, автора, поета, батька насамперед... знаєте, я ото згадала, бо виросла на залізниці... бачила як мимо не зупиняючись біжать вагони, іноді пасажирські, іноді товарні.... це мабуть так і є, я поставлю найвищу оцінку...

Цікавий вірш...

Болючий вірш, у якому особисте органічно зливається із всеукраїнським.

я цей вірш просто пережила... можливо ще й тому, що близька мені людина живе власне так: між Донецьком і Львовом, між долями... а життя минає...(

Стільки болю!!!

Прекрасний вірш - урівноваження на високих рівнях авторського єства всіма можливими відчуттями нового прозростання...

Щодо віршів узагалі, як і літератури в цілому, як і будь-кого русла творчості ab ovo, є в мене чітке враження, що все це, в першу чергу, не для читачів, чи споживачів, а для когось і чогось значно вищого, і важливішого. Творчість на противагу просто діям, додає й те, що непідвладне ентропії, не підвладне руйнації. Отже результати творчості тільки частково у світі цьому, більшою мірою - у світі більшому... Тож, хоча ми, читачі, і здатні оцінювати творчий процес інших авторів, але не завжди здатні зрозуміти, що це не зовсім нам і для нас призначено. Що наші проблеми і проблеми авторського онтогенезу - далеко не тотожні. Що "вжити цей продукт" без відповідних досягнень просто не можливо... А ще коли, і це саме наша, чоловіча, біда, інтелектуальна чутливість пошкоджується наркотичною залежністю від алкоголю, тоді і не пояснити нам повноцінно нічого не вдасться, ні поділитися з такими нами найвищим і найкращим...

я тремтіння живе я ланцюг

які тут можуть бути розділові знаки?!

Не скажу про всю творчість Низового, але з того що читала, не раз мала змогу переконатись, що форма і зміст у його творах - органічні. А цей вірш особливо це підтверджує!

і гін
поїздів
мимо мене
стрімкий...

Цей вірш так само стрімкий... Здається, Поет писав його на одному подиху, тому й так читається...
Пані Лесю, Ви публікуйте твори Низового. А читачам читати, критикам - критикувати. Все справедливо.
А я Вам дякую.

отакий я сякий розтакий
начебатько і наченевін - апогей болю ЛГ, який на мою думку, в даному вірші ототожнюється з Автором.
Я написав з великої літери, бо це дійсно так!

Так, пане Мирославе, Ви не помиляєтесь. Низовий справді картав себе, що не міг бути із сином. Любив страшенно і мене, і Ігоря, але я була поруч, зростала на його очах... Проте його вини в тому, що довелося розлучитися, виїхати зі Львова, не було. Принаймні, тієї вини, яку він узяв на себе і ніс усе життя. Не забував свого рідного сина ні на хвилину - понад сорок років їздив до Львова (до речі, моя мама його завжди в цьому підтримувала, і я тягнулася до брата...), розривався, страждав від цього...

СИНОВІ

Я виливаю на папір
І жовч свою, і кров, і сльози,
Але ніякої загрози
Нікому – і тобі, повір! –
Немає у моїх рядках,
Политих кровію і жовчю…
Якщо ж я біль свій перемовчу,
Затисну сльози в кулаках,
То я помру. Не доживу
До зустрічі з тобою, сину,
Не донесу свою провину
До каяття. Не призову
Всіх недругів своїх на суд
І на пересуд.
Я ж не буду
Помщатись їм –
Усе забуду
Без лицемірства і облуд!
І ти мене за все прости,
Не відомсти мені знічев’я,
Не прокляни, що не ростив,
Во славу роду
Власне плем’я.
Тебе – повір! – не полишав
Я ні на мить одну-єдину:
Моя розпучена душа
Була завжди з тобою, сину.
Я розлучився, далебі,
З твоєю матір’ю
По праву
Зневаженого –
У неславу
Вона ввела мене
Й собі
Сама нашкодила…
А я
Із відчаю у світ подався,
Не проклинав її –
Затявся,
В собі замкнувся.
Лиш ім’я
Мені ще снилося:
Люд-ми-ла…
Гриміли біди-поїзди.
Якась немилостива сила
Мене туди несла, сюди…
І так – роки й десятиліття.
Ти вже мужчина.
І пора
Обом нам із рясного віття
Життя
Зривать плоди
Добра
І розуміння.
Ти у Львові,
А я в Луганську –
Живемо,
Немов чужі
По крові-мові,
Хоч гіркоту одну п’ємо,
Хоча обоє – без сім’ї,
Без розуміння і привіту,
Чужі для себе і для світу,
Самітники і бабаї.
Мене ти судиш,
А тебе
Твій син осудить…
Вічна драма
Наш рід прониже!
Ані грама
Блакитного –
Одне рябе…

Дякую, пане Мирославе!!!

Дякую, Людмилочко, за емоції!

Здрастуй, сину.
Як ти, синку, виріс!
Хто ж тепер тебе переконає,
Що твій татко, ніби птах у вирій,
Відліта – і знову прилітає?!
Наша зустріч – найкоротше літо,
Не холодне ніби й не гаряче:
Ранок засміється білоквіто,
Вечір листопадово заплаче.
А розлуки наші – довгі зими,
Довші, ніж полярні, холодніші.
Ти під снігом паросток озимий,
Скроні в мене – що не день біліші.
От і знов часу не вистачає
Нам для чоловічої розмови.
Поїзд від перону вже відчалює,
Й зупинить його не маєм змоги.
Від коліс на рейках – ані сліду.
Відзвучить небавом гуркіт станцій…
Що моє обіцяне "Приїду"
В порівнянні із твоїм "Зостанься…"?!

Уляночко, мені приємно, що Ви не залишилися байдужою до цього вірша. Це вірш-сповідь... Він розривався між двома найріднішими людьми і так бажав обом щастя, і хотів щоб я і Ігор ніколи не втрачали один одного.

СВОЇМ ДІТЯМ

Я скромний працівник пера
Й набутки маю скромні.
Моя свіча вже догора
Під місяцем у повні.
Я вас любив. І ви мене,
Надіюсь, теж любили.
Та проминає все земне
В передчутті могили.
Думки влягаються на дно
Осмисленої зваги,
А зайве – зайве все одно
Не візьмуть до уваги.
Все вартісне перетече
В нові судини й форми,
І час безжально відсіче
Усе, що вище норми.
Сліди ж невічного пера,
Як і сліди від плуга,
Для нових звершень постира
Чиясь нова потуга.

Анатолію, Ваша думка слушна! Особисте - син (у Львові) і дочка (у Луганську) та громадянське, ментальне (я не знаю, як правильніше сказати, але я сподіваюсь, мене зрозуміють). Понад сорок років життя у Луганську, а серцем лишався у Львові - місті-мрії, місті своєї юності... Але це ще, справді, як умовні символи поєднання України, поднання Заходу і Сходу (від Луганська до Львова - ми єдиний народ!).

Мені здається, що ці дві лінії тато спробував провести в такому вірші:

ЩОДЕННІ МОЇ ТРИВОГИ

Не діждусь ні дзвінка, ні звістки
Ні від сина, ні від невістки,
Ні від внука...

Вони – на Заході,
Я – на Сході,
Де при нагоді
Проти мене вживають заходів
Антилюдських – дихнути годі
Українським живильним словом!

Шовіністи сидять при владі –
Вкоротили життя бідовим
І незгідливим, завше раді,
Щоби знали усі бідові,
Що живуть вони не у Львові.

Я в Луганськ повертався зі Львова –
Мов на плаху ішов, на страту,
Де моя українська мова
Уміщалась у слові "Тату!"

"Тату!" – чув я, гукала донька-
Луганчанка...
І кликав: "Тату!"
Син-львів’янин...
Моя бідонька –
Хоч куди поверни –
На страту!

Ні попитоньки, ні поїстки –
Не діждуся зі Львова звістки...
Як з поїздки вернув додому
(Не просохла сльоза ще в оці),
Звідусюди погрози грому
Промосковського, шквал емоцій:
"Ви, бандьори!.. ми вашу маму!..
Всєх уроєм!..."

О, ненаситці,
Цю трагедію, фарс чи драму
Розіграли ж таки в столиці,
І не десь – у Верховній Раді,
У найвищому кабінеті!
Хто вони – винуваті в зраді,
В несусвітнім оцім дискреті?

Жду намарне дзвінків зі Львова...
Чи завмерла, чи вмерла мова,
Чи я сам вже помер – не знаю...

Моя ж хата й мої могили
Не були аніколи скраю –
Завше там, де мене любили,
Де горів я душею завше
І не знав ніякої зради,
Батьківщини не промінявши
На батярство – грошви заради.

Рудокоса Оксаночко, дуже вдячна, що Ви відгукнулися! І виявилося, що біль Низового Вам знайомий, оскільки так страждає близька Вам людина... Як бувають схожі людські долі... І дай Боже і Вам, і їй щастя.

Прожив не так, як би того хотів,
Та не дано людині двох життів,
І вже нічого не перемінить
Не можу, по-інакшому щоб жить.

Спасибі, доле, й за таке життя,
Немудре, без достатку, без пуття,
Незрідка грішне, почасти й смішне…
Та я страждав. І Бог простить мене.

Пане Василю, дуже дякую Вам за таке сприйняття і відчуття Низового!!!

КРОВОТЕЧА

І син біжить –
Як горлом кров біжить.
Василь Стус

І горлом кров побігла – губи шерхнуть,
І зачастило серце – скоростріл,
І ці слова, пронизливо-нестерпні,
Кривавицею вилились на стіл,
На спомини…
Загублена кровина –
Мій син малий – до мене не біжить
З минулого. Задавнена провина
Між нами горе-каменем лежить.
Рука моя жовтіє, мов стареча,
І неміччю все тіло налилось…
Була чи не була ця кровотеча?
Чи винен я насправді,
Чи здалось?

Шановна Редакціє! Пане Володимире! Спасибі за такий підхід до твору Івана Низового і за такі серйозні роздуми щодо творчого процесу в цілому...
Особисто для мене це дуже корисно, примушує замислитись над своїм ставленням до творчості, розумінням її та сприйняттям. Ще раз щиро дякую.

Може, пане, Володимире, цей вірш Низового буде недоречним у моєму коментарі, але чомусь захотіла його Вам написати:

І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!

Дорога пані Любо! Мені приємно й радісно, що Ви відгукнулися на цей вірш Низового. Ви завжди його відчуваєте...

Я багато чого ще не знаю, не вмію,
Але тим, що надбав, без вагання ділюсь
І виношую в серці своєму надію,
Що прожив не даремно.
І Богу молюсь,
Щоб і син мій ніколи не був егоїстом,
Щоб ненавидів щиро і щедро любив,
І життя наповняв найвагомішим змістом –
Все роздавши, нічого щоб не загубив.
Певен я: так і буде. На смертному ложі
Я спочину спокійно й тихцем відійду
В ті далекі краї, де небачені рожі
По-земному пахтять у небеснім саду.

Пані Любо, дякую за Вашу постійну підтримку і мудрі поради!

Так, друже мій Володю, у кожному рядочку - Низовий з "оголеною" душею, а наведені Вами слова - справді апогей його болю...

Синові Ігорю

Завжди, коли я приїздив
На день чи два до Буська,
Біля води мене завжди
Стрічав поважний бузько.
Слідом за мною він ходив
Над Полтвою і Бугом,
Ступаючи в мої сліди, –
Немов орач за плугом.
Ходив, немовби натякав
На те, що сам я винен,
Бо не від себе ж я втікав –
Від рідної дитини!
"Ти маєш рацію, авжеж,
Хитрющий бусле, – де ж нам
Перечити?! О не бентеж
Душі – і так бентежна…
Мені так боляче до сліз,
Які в очах загусли:
Це ж ти мені колись приніс
Малого сина, бусле!
Далеко, бусле, я живу –
За тридев’ятим лугом…
Ходім поплачемо в траву
Над Полтвою і Бугом".
Хоч говорити і не вмів,
Як всі на світі бузьки,
Мою біду він розумів
І співчував по-людськи.
Ми з ним ховались у стежках
За Полтвою і Бугом,
І легшала печаль тяжка,
Розділена із другом.

Безмежно вдячна, Володю, за чуйність!

Вибачайте, дорогі мої Олександре, пане Василю, пане Мирославе, Людмило, Уляно, Анатолію, Оксано, пане Василю, пане Володимире, пані Любо і Володю, що я сьогодні стільки багато понаписувала в коментарях і так багато дала віршів батька, але я хотіла яскравіше розкрити коментований вірш, який у собі в такій саме формі без розділових знаків зі страшним напруженням почуттів і думок одразу вмістив усе, що наростало в батьковій душі за довгі роки життя із цим болем.
Дякую вам дуже!!!

Заради правди я хочу чесно сказати, що сьогодні я видалила деякі коментарі із цієї сторінки за рекомендацією Костянтина Мордатенка та за взаємною згодою :):):)
Я, дійсно, завжди відкрита для конструктивного спілкування й обгрунтованих звернень і зауважень!

Люба Ксеню, я рада, що Ви завжди зі мною :) І завжди відчуваєте батькове слово і його душу.
І ще раз про Буськ, який спогадами про нього і зовсім юні роки зближує Вас, Ксеню, із Низовим:

Бузковий Буськ.
Поважний бузько
Блука вздовж Бугу навмання
І там, де грузько і не вузько,
В заплавах ловить жабенят.

А мій Ігорко – то ж рибалка
Усім рибалкам! – закида
У річку вудку, й сонця скалки
Довкруж розбризкує вода.

А я заціпився в безсиллі,
Що з сином разом не живу,
Ловлю сумного щастя хвилі
Чи то ві сні, чи наяву…