Галина Михайлик,
Вічна казка,http://maysterni.com/publication.php?id=95540

Подрузі на 30-ліття
Сьогодні Осінь - з Вереснем у парі,-
іще з-під листя - натяки стежин , -
прощальні па до забуття кружляють
під полум’яну музику жоржин.

Їх в неї троє: Вересень мрійливий -
так ніжно гра на струнах павучків….
І красень Жовтень, що розкішний килим
величним жестом простеля до ніг.

Тепло і ласку, розкіш багряниці
вона приймає, та спішить туди,
де Листопад із таїни криниці
їй зачерпне студеної води…

Вона прийшла – невільниця любові,
Їй далі просто нікуди іти.
А Він – поодаль, іній в кожнім слові,
Він – для Зими кує скляні мости…

Коли ж затягне штори сірий вечір
і сон дощем постука у вікно,
Він раптом обійме її за плечі,
впаде додолу жовте кімоно…

О, лицарю! Розтали твої лати,
розсипалась кольчуга мов пісок…

У вічність відлітають наші дати –
листочками життєвих сторінок….

Вона сьогодні з першеньким у парі
збирає листя, ловить павучків,
а потім продає їх на базарі
з жоржинами і листям – пів-на-пів.

Їх в неї – троє… Кожного шанує…
Один мрійливий, звісно, бо - поет.
А другий ні, той – килим подарує.
Вона приймає. Тільки тет-а-тет.

Коли ж за ними вистигне дорога,
до третього спішить бігом – туди,
де тайно, з осторогою небога
нап’ється «Трускавецької» води.

Нелегко їй, невільниці любові,
метатись між коханцями трьома.
Вони всі різні: іній, жар у слові,
а як до діла - жодного нема.

Вона уже і штори поміняла,
і декольте відкрила в кімоно.
А хтось із них наважиться, бувало,
і начебто підніметься «воно»,

та тільки обіймé її за плечі,
немов зима скує його всього.
Здається – ось, нарешті, чудний вечір…
Але…впаде додолу… і чого?

О лицарі! І де ще вас шукати?
В кольчугах, а ще краще без кольчуг…
Залиште дома пуританські лати.
Постукайте. Відчинено. Я жду…

26.09.2013