Нічого, помилки то пусте)))
Дякую, Михасю за увагу, а надто за розуміння.
З теплом, Варя))

А х.з., Чорі. Не знаю :'( Може то відсутність шоколаду чорного? Думаю, що скоро все минеться))
З теплом, Варця)))

Слухай сюди, мала. Кажу рецепт. Береш такий пузирьочок: мильні бульбашки називаються, починаєш їх пускати. У вухи - джаз, на очі - окуляри з жовтим склом, у чашці - чорна кава. Цукру, кориці або перцю - за смаком :)
Цьму.

Йомайо, Чорі, не повіриш але вчора з донькою таке робили))) Тік от жовті окуляри були на ній)) І джаааааз був)) Позитив від Ніни Сімоне і Фітжеральд. Кава без цукру чорна, цукру не люблю в каві і чаї... От... + цукерки з коньяком))))
Цьму!

Ня!
Серже, що цікаве, я вважаю цей вірш суто своїмю Саме же бачиш - тема то моя))) Підсвідоме наслідування звісно може бути, але все ж таки якщо воно і є то лише підсвідоме. Бо ніколи не не прагла бути чиєюсь хоч і якісною, але копією. Отаке))) До реееееечі, вчора писала невеличкий нарис, а потім прочитала твій комент))) Читай.
«Не сотвори себе идола».
Мудра фраза, чи не так? Але дуже часто ми плутаємо поняття «ідол» та «ідеал». Сальвадор Далі частенько любив казати: «Не бійтеся ідеалу, Вам його не досягти». Так, можливо. Нам не досягти ідеалу поки ми так думаємо, поки ми не впевнені, поки лишаємося осторонь (самих себе), поки плутаємо ідеал з ідолом.
Ідеал, тільки якщо він суб’єктивний та особистісний є рушійною силою самовдосконалення. Лише потрібно визначатися. Я наведу кілька прикладів:

1) Я хочу співати як Тарія, я хочу бути відомою як вона. Слід розуміти, що людина з таким бажанням певним чином відмовляється від певної частини себе, вона перестає бути справжньою і в якийсь момент вона перестає бути, бо така людина хоче бути схожою на когось, отже стає кимось. Хай не повністю, хай підсвідомо і лише у своїй уяві, але вона перестає бути справжньою.
2) Я хочу стати хорошою вокалісткою. Оце саме воно! Це і є рушій, це і є крок до самовдосконалення. Людина прагне навчитися співати, при цьому може навіть рівнятися на когось в якості вчителя, але не прагне бути копією, чи якщо хочете дешевою підробкою чийогось таланту. В даному випадку людина рівняється на себе, хоче досягти ідеалу. Суб’єктивного. Особистого. Тобто стати настільки хорошою, на скільки дозволяють її фізичні, моральні та інші якості. Тобто співати так, щоб подобатися собі. А це чи не найголовніше.
Я наводжу приклади саме з області мистецтва, тому що воно хоч і менш відчутний (в плані матеріальному) але найбільш показовий, наочний приклад.

Те ж саме стосується поезії. Молоді автори так часто хочуть писати, як, скажімо, корифеї сучасної поезії. В результаті ми отримуємо багато якісної поезії (технічно-якісної), але вона вся дуже одноманітна, там багато штампів, багато запозичень, багато штучності. І потім молодому поету практично не світить напрацювати свій власний авторський стиль. Він так і залишається другим Жаданом, Андруховичем, Блоком, Ахматовою замість того, щоб бути першим САМИМСОБОЮ.

Постає питання, а чи не легше тоді зовсім відмовитися від ідеалів і жити простим життям, не ризикувати, не помилятися. У кожного свій вибір і свій шлях. Але як вже писалося вище – ідеал це рушій самовдосконалення. Таке собі світло в кінці тунелю (не всього життя, а лише якогось певного починання), а як відомо – не маючи орієнтиру дуже легко збитися з шляху, заблукати у манівцях. Ми щодня отримуємо просто безліч інформації, велика частина якої несе пропагандистське або повчальне навантаження. Нам постійно щось пропонують (не завжди навіть хочуть чогось взамін) нас чогось вчать, не питаючи чи потрібно нам те вчення, нам нав’язують чужі ідеали, принципи. І дехто починає сумніватися. А чи правильно я зробив, почавши кар’єру музиканта, а чи ту музику я слухаю. Адже всі навколо роблять не так. Дуже важко в такі моменти не дати своїй вірі, а головне принципам похитнутися. Саме тоді нам і потрібне оце відчуття прагнення, цього маяка в кінці, щоб не збитися зі СВОГО шляху. Завжди потрібно мати можливість порівнювати, але в такому випадку на противагу чиємусь навіюванню потрібно пред’явити власний твердий принцип, власне прагнення. Тоді принаймні знаєш чого ти прагнеш, знаєш як цього досягти і вже точно не проміняєш свій особистий ідеал, свою ідею на чужу пустушку, навіть якщо обмін на перший погляд дуже навіть вигідний.

Варюнь, цікаві роздуми. Є лише два моменти:
1) "Не сотвори себе кумира" (а не идола). Ідол - це більш фетишове (як на мене), тому більш безперспективне.
2) Не згодна з тезою про те, що "І потім молодому поету практично не світить напрацювати свій власний авторський стиль." Згадай і юного Пушкіна, і юного Лермонтова з його наслідуваннями тому ж Байрону. І нічо так - напрацювали потім "власний стиль". Мабуть, справа таки не в самому наслідуванні, а в силі власного авторського таланту і світогляді.