Дуже добре, що ви, Наталю, у свої, ще досить романтичні, роки над цим замислюєтесь. :)

Особисто я не розумію вислову "Віра без любові робить людину фанатиком". Для мене очевидно, що віра - за своїми витоками - це явище пов'язане лише із Божественними явищами, звідси і "не сотворіть собі кумира" для тих, хто може шукати віру за межами Божественного. Тому вірити і не любити, як на мене, не можливо. Бо це тоді не віра, а щось інше. Принаймні у системі "А" - де Бог Творець стоїть у початків, і витоків усього. В "системі" "мислення" "Я" - де ставиться за початок усього особисте своє народження (бо всі інші події розглядаються, як до мого народження) - допустиме будь-що, тому і з'явилося безліч наче філософів, і наче учень, які, зрештою, ні до чого вашому (моєму) "я".
"Система" "Я" не дає насправді і жодних (принаймні мені) потрібних і корисних відповідей, у тому числі й на те, що таке "фанатизм".
А в системі "А" я би використав, думаю, таке пояснення фанатизму - як украй жорсткої самоідентифікації з визначальною (для фанатика) традицією, з різними градаціями цього фанатизму у відповідності до розміру сутності особистості.

На жаль,дитячі роки не для усіх такі світлі, як би цього хотілося...Сиситема "А" - надто складна субстанція і, як на мене, з власного досвіду, через "просту віру" пізнати Бога важко.
Тут діє закон "просвітлення". Хоча віра(звичайно, якщо вона свідома, а не нав"язана) може стати першим кроком до такого пізнання. Мабуть, у кожного свій погляд на віру та Бога. Дякую)