Неймовірно, що соловей співа не про кохання
(Та ж без’язиких поетами робив він),
Що не літа нам відкуковує зозуля
(А ми ж тих літ просили в неї якомога більше),
Щем журавлиний лине не до нас
(На чужині він же за голос батьківщини)...
Та голову схиля

День весни новий лікує рани
Лагідніє небо голубе.
А кохання все цвіте, не в'яне,
Дай же, люба, обійму тебе.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.

Я говоритиму так просто, наскільки зможу
Відкидаючи зайві слова з яких
Плелася кольчуга лускою дракона
Ховаючи серце, тебе
Від усіх.
Хай падають лунко мов дощ, срібним голосом
Розірвані кільця заковані в сни
І серце здригається звільнене радістю,

У мовчанні була глибина
І осіння строката варта.
Пригубили краплини вина,
Запалала тріскуча ватра.

Надчутливість у кожному з нас,
Позолота років і думок.
Безпардонні і вітер, і час.

Пручатися долі,
хоч горя по вінця.
Питання: доколи
нас будуть вбивати?
Зросте хліб у полі
і ми – Українці,
голінних до волі
родила нас мати.

Нас снів позбавила весна,
А юність чарами кохання
Гуляти звала від темна
До блисків сяйного світання.
Цвітінням пахнули луги
І майоріли жовтим рястом, –
І панувало навкруги
Обох вдоволення та щастя.

Напевно чув я у далекому дитинстві , але не придавав цим словам значення. «Змія підколодна»… А згодом, де б я не жив, зустрічав саме тих, кому моя мама їм посилала, хоча то були вже інші люди, інші міста, в яких я жив, інше середовище того всього, яке нар

гаврило певно розуміє
чому не пишеться комусь
бо каже сам собі про рими
довбусь

про анекдот би той забути
йому не вдасться вже ніяк
там у героях родич давній

В боргах та позичках загруз
І борсається в скруті
Обставин виниклих дідусь,
Родиною забутий.
Зазнав приниження й відчув
Байдужість од родини,
Бо, кажуть, що не по плечу
Потратитися нині,

Багатокрапка… Це розділовий знак у вигляді трьох поставлених поряд крапок, яким позначають на письмі незакінченість або перерваність висловлення. Перерваність… Перерваний політ, перерване висловлювання, перерване життя… Багато разів згодом склад

Гойдається у ретро стилі осінь...
Той парк рудий із фейєрверком листя,
Той падолист триває наче досі,
І сонце те ж із променистим диском.

І кличе в юність неба сіть бездонна,
Під ним зустрілись очі сині вперше,
Не знаючи, що приготує доля,

Нічого в голову не лізе, нічого…
Усе, що міг, уже створив
Лишилось втілитись в німого
Вже й настрій втілень нагострив…

Нічого в пам’ять не заходить, нічого…
Дарма, мабуть, заглох двигун
Вернувшись з рейсу він з нічного

Закрутить, захурделить, замете…
зима на сніг цьогоріч не скупа,
у хмаровинні сонце золоте,
ворона підлетіла до стовпа,
нема де сісти, скрізь біліє сніг,
посеред міста річки варикоз
її б уже і лід скувати міг,
аби хоч тиждень втримався мороз

В саду прекрасному моєму
Заснула осінь чарівна.
І золотаву діадему
Сховала в листячку вона.

І так поблискує лукаво,
Немов підморгує мені.
І стелить запашні отави

День поховала ніч,
ладаном пахне мла,
з Господом вч-на-вч
щирою не була.
Зиркаю в даль тепер,
бо припекло як слід.
Батько давно помер,
мати, як визрів глід.

місяця оловоколиво
страви спішать униз

швейцар потира голову ~
ану неприязний сюрприз

історія трохи мелеться
& навіть герой колись