Якщо немає можливості щось змінити, то треба змінити щось інше. В даному випадку можна додати нові дати до хронологічного стовпчика.
Вже є, що.
АР Крим зробив помітний крок.
Я не виключаю того, що за почуту з уст когось з нас українську мову там битимуть. Причім не втомлені люди, яки повертаються від своїх токарних верстатів або магнетронів, а сучасна молодь. Я навіть трішки зрадів тому факту, що відпочинок у Єгипті, де на тебе дихають, як на скло, щоб протерти, або дивляться, як на пана, щоб прислужитись, не дорожчий за кримський. І чому так? Чому радію? Тому що і восени куди-небудь завіюсь - до берегів Середземного моря? Чому там немає ніякого руху на захист англійської мови, якою я з задоволенням там спілкуюсь?
Приблизно так, як за матеріалами інтернет-видань робиться на Сході нашої держави.

"Приблизно так, як за матеріалами інтернет-видань робиться на Сході нашої держави."
Цей рядок стосувався биття по мордасам.

Олег Медведєв

Якби моя бабуся встали. Про ті часи, коли на Донбасі жили люди, які не вміли говорити російською

На світанку чистого четверга або страсної п'ятниці (зараз вже точно не пригадаю) 1994 року привидівся мені сон. Ледве-ледве благословилося на день, як у відчинену кватирку пурхнула блакитна кулька, облетіла по периметру кімнату й - геть на вулицю.

Чи то кулька була настільки яскравою, чи сновидіння надто експресивне, я прокинувся. Вікно дійсно відкрите, на дворі вже майже розвиднилося й знати перші промені сонця...

Того дня я вже так і не заснув, і лише в суботу - день традиційного візиту до телефонної будки, через яку тримався зв'язок з батьками, дізнався, що саме в ті години!!!, коли блакитна кулька кружляла моєю кімнатою, за тисячу кілометрів віддала Богові душу моя бабуня Марфа.

Зранку вона полила город, потім пішла до хати, всупереч багатолітній звичці не зачинила за собою двері на ключ, завісила вікно чорною рядниною, застелила у диван білим простирадлом, лягла та й померла.

Для неї то була щаслива подія, бо шість років по смерті діда бабуня провела в постійних молитвах, в яких благала лише про одне - земну смерть. Тут вона прожила з дідом шістдесят років, і хотіла якомога швидше з'єднатися з ним в кращому із світів.

Не велике я цабе, аби хтось, крім мене самого, мусив цікавитися життям та смертю моїх пращурів. Але річ у тім, що разом з бабунею Марфою та її поколінням на Донбасі тихо сконала місцева українська стихія.

На момент проголошення незалежності України маховик русифікації на Луганщині та Донеччині набрав таких обертів, що зупинити його вже неможливо. Сьогоднішні тамтешні російськомовні, які українську в принципі біль-менш розуміють, але не практикують, значною мірою - правнуки та праправнуки народжених на рубежі позаминулого та попереднього століть, які взагалі не говорили російською. Бо не вміли, бо не знали.

За кілька поколінь ситуація помінялася докорінним чином. Я бачив на власні очі, як від генерації до генерації мінялася місцева мовна практика - принаймні, цей мій досвід ґрунтується на історичному матеріалі тієї частини Донбасу, яка межує із Слобожанщиною.

Так от, моя бабуня Марфа другу частину свого віку - з початку 50-х до середини 90-х - прожила на Північному Донбасі, куди переїхала із Південної Слобожанщини, але так і не навчилася російської.

За будь-яких обставин, мовою її спілкування була українська - і далеко не суржик, як я можу її оцінити по пам'яті, а слобожанський діалект української. Мова бабусина була близькою до тієї, якою писав Квітка-Основ'яненко, і такою вона передала її у спадок мені.

На відміну від старших брата та сестри, яких швиденько русифікували в дитячому садочку, я ріс домашньою дитиною, тому значну частину часу проводив під наглядом або (частіше) маминою мами, моєї іншої бабуні Надії, або рідше - баби Марфи. Відтак я був приречений на товариство їхніх подруг та друзів, народжених десь так з 1900 по 1920 рік.

Щовечора баби, попоравшись на городах, збиралися групами та групками на посиденьки - обговорити справи присутніх та особливо перемити кістки тим, хто сьогодні не прийшов.

На великі свята, як радянські, так і релігійні, на вулиці накривався спільний стіл, за яким збиралися десятки людей. Випивали. Закусювали. Співали пісень - звісно, українських.

Офіційною та неофіційною мовою того вже більше ніж літнього на той момент донбаського товариства була, уявіть собі, абсолютно бездержавна на той момент українська.

Останньою з того покоління на моїй рідній вулиці років зі п'ять тому, подолавши дев'яностолітній рубіж, померла баба Василина. Її син ще в шістдесятих роках переїхав кудись у російську глибинку, народив купу російськомовних дітей, які, гостюючи щоліта на Донбасі, стали моїми друзями дитинства, а їхня власна бабуся не змогла перейти з ними на російську.

Ті діди й баби були здебільшого неписьменними, бо їхній шкільний вік випав на часи царату, або на той період радянської влади, коли на селі не було ще ані колективізації, ані культурної революції. Їхні кар'єри розгорталися або в шахтних забоях або на колгоспних ланах та власних городах.

В їхні голови ще не вбили, ніби російськомовність є ознакою культурності, а українська - мова селюків, аби подати худобі їсти, або поговорити між собою в хаті, але вже точно не для того, щоб шокувати освічену громадськість в заводському клубі. Тому вони спокійно говорили собі рідною та природною з діда-прадіда мовою.

А от вже по їхніх дітях, поколінню моїх батьків, радянська пропаганда пройшлася як слід. А ще за два-три покоління українська мова з широкого вжитку зникла взагалі. Зараз, буваючи у батьків, часто бачу стовідсотково російськомовних онуків, або й правнуків, які вже навіть і не пригадують, або й не знають, що їхні недалекі пращури говорили зовсім іншою мовою.

Тому мене ніхто і ніколи не переконає, що на Донбасі не було русифікації.

А написати цей невеликий "есей" змусила мене кілька місяців тому Ліна Костенко - променями "Гіацинтового сонця":

Старесенька, іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здоров'я, де тепер воно?

І знов іде... Зникає за деревами. ..
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно.

Горить ліхтар - ніхто не погасив.
Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я тобі скажу словами,
Що ти в мені повік не одболиш!
Земля без тебе ні стебла не вродить,
і молоді ума не добіжать!

Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
і насіння у вузликах лежать!
Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни,
А ті казки, те слово, ті сади,

І так по крихті, крихті Україна
іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!
Зверни додому з білої доріжки,
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема...

Політичний процес 59-ти. 70 років від суду над молодими оунівцями

Галина Терещук

Львів – У Львові вшанують 70-річницю гучного політичного процесу 59-ти. Протягом трьох днів, 17–19 січня 1941 року, відбувався показовий суд над 59-ма молодими українцями, переважно львівськими студентами. Комуністичний режим звинуватив молодь в антирадянській діяльності. Досудове слідство тривало чотири місяці.

37 юнаків і 22 дівчини були студентами Львівського університету імені Івана Франка, медичного і політехнічного інститутів, а також учнями шкіл та гімназій. Наймолодшій було 15 років, найстаршому – 30.

Радянська влада звинуватила їх у приналежності до ОУН та антирадянській діяльності. Слідство тривало чотири місяці, а це був час катувань, терору, залякувань, приниження людської гідності. Серед заарештованих були майбутній командувач УПА-Північ Дмитро Клячківський (псевдо Клим Савур) і сестра майбутнього головнокомандувача УПА Романа Шухевича – 18-річна Наталя.

В архівах СБУ зберігається 10 томів справ щодо процесу 59-ти молодих галичан. Центр історичних досліджень звернувся до Служби з проханням надати для вивчення ці документи. Адже донині ця справа маловідома, зазначив у розмові з Радіо Свобода директор музею «Тюрма на Лонцького», історик Руслан Забілий.

«Ці люди були приналежні до ОУН, але вони не займали високих посад в організації, так як це подавала радянська влада, – каже він. – Це були звичайні члени ОУН і зв’язкові. Радянська влада організувала цей процес як показовий, щоб продемонструвати, що ОУН, як єдина організація, яка бореться проти радянського режиму в Західній Україні, ліквідована. Насправді це було далеко не так, боротьба продовжувалась. Але декларувалось, що арештована уся верхівка крайової ОУН».

Місце поховання студентів невідоме

Судовий процес над 59-ма молодими людьми розпочався 17 січня 1941 року. Попри те, що політичні процеси завжди були закритими, суд над молоддю радянська влада зробила показовим. Але студенти не визнали себе винними, не покаялись і заявляли у залі суду, що вони непримиренні вороги радянської влади. Про це свідчать архівні документи.

Суд засудив 42 молодих людей, серед них 11 дівчат до смертної кари. 17 осіб було ув’язнено на 10 років. Таке судове рішення судді пояснювали тим, що «майже всі підсудні заявили, що не хочуть зупинити ворожої діяльності проти радянської влади». Однак Колегія Верховного суду СРСР від 15 березня 1941 року «пом’якшила» вирок львівського суду: 19 засуджених 14 квітня 1941 розстріляли, інші отримали термін від 4 до 10 років позбавлення волі. Одну студентку депортували за кордон. Донині невідоме місце поховання страчених 19 молодих людей. Є припущення, що це територія Левандівки у Львові. Тому наступного року планують провести пошукову роботу і ексгумацію людських останків.

Протягом 1940-41 років на Львівщині відбулось кілька процесів над молоддю.

Пам’ять загиблих і репресованих молодих людей у Львові вшанують виставкою, яку представлять у тих університетах, де навчались жертви радянського режиму. В музеї «Тюрма на Лонцького» демонструватимуть фільм про студентів і гімназистів, а весною проведуть наукову конференцію, присвячену участі молодих людей в діяльності ОУН. Про це розповіла Ольга Осередчук, керівник архіву Львівського університету імені Франка.

За її словами, найбільше студентів, які загинули у 1941 році, були з Львівського національного університету.

На Львівщині у 1940-1941 роках відбулось кілька процесів над молодими людьми. Навіть у 50-х роках виникало чимало студентських таємних організацій, які ставили собі за мету боротьбу за незалежність України. Але молодь, завжди радикальніше налаштовану і без досвіду ведення підпільної діяльності, швидко ліквідовувало МГБ, а потім КДБ.

На думку історика Руслана Забілого, вшановуючи пам’ять про студентів, потрібно акцентувати увагу на тому, що у визвольному русі, підпіллі ОУН, збройній боротьбі УПА були представники не лише різних соціальних груп, але й різного віку. Підлітки виконували функції зв’язкових і розвідників. Для прикладу, Славко Пилипчук у 1949 році у свої 16 років воював в УПА. Тільки у Львівській області радянський режим засудив (за даними Львівського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих) понад три тисячі дітей, починаючи від трьох років. Багато з них загинули.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/2262077.html

http://blogs.pravda.com.ua/authors/medvedev/4f8549c84469a/view_print/

Олег Медведєв
Політтехнолог, віце-президент Української PR-Ліги

"Не будь байдужим", Танки, Фома та інші "скажені голови" йдуть до Азарова, який пропхав-таки постанову уряду, щоб повністю знищити україномовний дубляж

Запрошуємо Вас на видовищну акцію "Кіна не буде?", що відбудеться під стінами Кабміну (вул. Грушевського, 12) 12 квітня, у четвер, о 12.00. Захід є протестом відомих акторів, музикантів та письменників проти постанови уряду N168, яка заохочує демонструвати в українських кінотеатрах фільми, дубльовані російською мовою, та проти незаконного вилучення майна у студії дубляжу "Le Doyen". Ще донедавна стрічки мали дублюватися та озвучуватися лише в Україні, що означало наявність шматка хліба у сотень творчих людей, і згадана компанія виробляла справді якісний продукт. На Вас чекатимуть: Фагот (гурт "ТНМК"), Фома (гурт "Мандри"), Вадим Красноокий (гурт "MAD HEADS XL"), Брати Капранови, Сестри Тельнюк, небайдужі громадяни, гігантська кіноплівка та інші кінопримочки.

Організатори: Всеукраїнська громадська організація "Не будь байдужим!", Громадянський Рух "Відсіч", ініціатива "Кіно-Переклад", Рух добровольців "Простір свободи", Громадська організація "Українська справа".

✤ РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ

► На початку грудня 1934-35 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїз
дки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

► Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…

► У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру "класово-ворожими". З цього пленуму розпочалося "узаконене" викорінення не просто музичних інструментів, а передусім самого явища кобзарства. Якщо бути точнішими, то заклик оголосити кобзу та бандуру "класово ворожими" прозвучав з вуст сумнозвісного Андрія Хвилі, причетного до репресій десятків видатних діячів культури України. До речі, саме він був автором першої переробки українського правопису в напрямі до зближення української мови з російською. Андрій Хвиля тоді сказав, що ці музичні інструменти, орієнтують "музичний фронт" на "часи гетьманів" та "козацької романтики". Саме це, вочевидь, і було найшкідливішим.

► Така постанова з’явилася на світ білий далеко не тому, що комуністи хотіли все робити законно. Ще з перших своїх днів на Великій Україні влада "робітників і селян" влаштовувала справжні лови на сліпих і немічних кобзарів. Їх розстрілювали на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі загинули від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920 – Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. Сотні народних співців загинули від червонокозацьких шабель та червоноармійських куль. Але їх було надто багато та й народ ними опікувався, тож таким примітивним способом – звичайним відстрілом радянська влада з лірниками раду дати не могла. ЦК ВКП(б) змінює тактику – одна за одною з’являються аж чотири постанови: "Про заборону жебрацтва", "Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС", "Про затвердження репертуару в установах НКО" (народного комісаріату освіти), "Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність". Після цих постанов кобзарів не розстрілювали на місці, як раніше, – їх ув’язнювали без їжі і води, а їхні інструменти як "класово ворожі" – знищували.

► Водночас до боротьби проти кобзарів долучилася вірна радянська преса, заряснівши заголовками: "Проти кобзи – радіо Дніпрельстану!", "Пильніше контролюйте кобзарів!", "Кобза – музична соха!", "Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!". Друкують лише "викривальні" матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: "Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох" чи "…треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму". А тим часом музичні фабрики влада зобов’язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти "кудєсніци-гармошки", "кудєсніки-баяни" і "кудєсніци-балалайки". До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників – Юрій Смолич писав: "Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів".

► Така культурна політика більшовиків не була нічим новим для України. Це було продовження імперської антиукраїнської політики, основним структурним елементом якої було табуювання – заборона і знищення всього того, чого на думку імперії не було і бути не могло. Радянська імперія лише вдосконалила способи боротьби з різними "класово ворожими елементами". І 1933 року водночас з фізичним винищенням українців голодомором, совіти окремо взялися до винищення носіїв народної пам’яті, які співали про визвольні змагання українців, про шляхетних національних героїв, про їхні благородні вчинки. Своїми думами і піснями кобзарі берегли національну свідомість, увесь час нагадували українцям, хто вони, чиїх батьків діти. Вони також берегли національну поетичну та музичну самобутність, вишукану творчу спадщину багатьох поколінь.

► Австралійський бандурист Віктор Мішалов, дослідник українського кобзарства, доклав багато зусиль до вивчення українського кобзарства і, зокрема, до вивчення знищення цього самобутнього явища. В одній зі своїх праць він пише: "В 30-х роках почалося якесь гоніння на кобзарів та лірників, їх нікуди не пускали, ніде не давали їм виступати. Про це є безліч свідчень, крім того, ці факти добре описав Гнат Хоткевич."

► Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став "покритий мороком таємничності і моторошної легендарності" так званий кобзарський з’їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934–1935 р. у Харкові. І в радянській пресі, і в архівах колишнього НКВС-КДБ марно шукати про цей з’їзд бодай побіжної згадки. Адже сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли. Є свідчення, що 1941-го харківській архів було спалено, а пізніше – 1960 року, за таємним наказом тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна, було знищено все, що могло б скомпрометувати органи. І все ж правда про цей з'їзд доходить до нас з уст сучасників чи випадкових свідків, бо такі злочини не можуть безслідно канути в безодню забуття. Відомо, що для реєстрації кобзарів було створено етнографічну комісію Академії наук УРСР. З'їзд кобзарів і лірників пов'язали з Республіканською олімпіадою міста й села (грудень 1934-го). Органам ДПУ і міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до тодішньої столиці України – Харкова.

► Відомий композитор Дмитро Шостакович у книзі "Заповіт: спогади Шостаковича" згадує: "У середині 30-х років було проголошено Перший Всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів, і всі народні співці змушені були разом зібратися і дискутувати своє майбутнє… Вони приїхали з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми – живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось… майже всі ці жалібні співці були вбиті". Одні пишуть, що на цей з'їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу цифру – 1234. Знаємо також, що тільки на Київщині на початку ХХ століття було близько 240 кобзарів і лірників – до початку Другої світової війни в Україні не залишилося нікого.

► До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:

Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
серця і гніва…

► Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького…

► Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.

► Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1934-35х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

► Нещодавно в Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

► Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».

► В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».

► А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.

► Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.

Запам’ятаймо ж імена народних співців-мучеників:

► КОБЗАРІ

БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1990 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.
ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.
ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
ПАСЮГА Степан Артемович.
ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).
РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.
РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.
СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.
СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).
ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.
КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.
КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.
КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.
ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.
МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.
МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.

► ЛІРНИКИ

БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).
БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».
ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).
ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).
ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.
ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.
ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.
ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.
ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.
ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.
КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.
КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.
КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
КІШКА Петро. З Чернігівщини.
ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.
МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.
МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.
ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.
ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.
ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області…

Міністру Кожарі про геноцид українців на Кубані

Міністру закордонних справ України п. Л.Кожарі

Шановний пане Леоніде!

16 лютого 1918 року Законодавчою Радою Кубані у Катеринодарі (тепер – Краснодар РФ) на українських етнічних землях (Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Терщина) було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. 28 травня 1918 року між Гетьманом Української Держави Павлом Скоропадським і Головою Кубанської Народної Республіки Миколою Рябоволом було підписано Угоду про воз’єднання України і Кубані. 17 березня 1920 року Кубанська Народна Республіка була окупована більшовицькою Росією.

Напередодні 95-ї річниці самостійності Кубанської Народної Республіки Благодійний фонд “Україна-Русь” звертає Вашу увагу на катастрофічний стан із забезпеченням національно-культурних прав українців, що проживають в Російській Федерації і, зокрема, на теренах колишньої Кубанської Народної Республіки (тепер - Краснодарський і Ставропольський краї).

Так, згідно з переписом населення 1926 року в Кубанському окрузі проживало 916 тис. українців, що складало 62% всього населення. В Ставропольському окрузі – відповідно 246 тис. українців (34%), Чорноморському – 104 тис. (38%), Терському – 194 тис. (30%). Разом тут проживало майже півтора мільйона українців.

Перепис населення 2010 року засвідчив катастрофічне зменшення як чисельності так і частки українців на цих землях. Так, у Краснодарському краї тепер нараховують лише 84 тис. українців (1,6%), а в Ставропольському – 30 тис. (1,1%). Разом – заледве 115 тис. українців, що майже – в 15 разів (!) менше ніж було в 20-хх роках.

Такий демографічний зсув серед українського населення став можливим внаслідок цілеспрямованої політики окупаційної російської влади: голодоморів, репресій, тотального насильного зросійщення, створення штучних умов для відмови від української національності. Адже, лише за даними Кубанського оргвідділу народної освіти у 1925 році, зокрема, на Кубані нараховувалось 900 тис. україномовних мешканців, працювало майже 150 українських шкіл, діяли українські видавництва.

Сьогодні тут немає жодної української школи, дитсадка, спеціального чи вищого навчального закладу з українською мовою викладання. Не виходять україномовні газети чи журнали, відсутні український театр, книгодрукування, немає українського радіомовлення і телебачення. Одним словом, українське населення позбавлене усіх можливих національно-культурних прав.

Просимо Міністерство Закордонних Справ України порушити перед Російською Федерацією питання щодо вжиття заходів для невідкладного задоволення українцями Кубанського і Ставропольського країв усіх необхідних національно-культурних потреб.

З повагою,
Президент БФ “Україна-Русь”
Ростислав Новоженець