Максим Стріха:

Прекрасне в нас закохане вино
І добрий хліб із доброї господи,
І жінка, від якої нам дано
Зазнати муки й потім насолоди.

Та що робить з огнем, який зрина
Над зимними надвечір небесами,
Де спокій неземний і тишина;
Що нам робить з безсмертними рядками?

Ні цілувать, ні вкласти до кишень.
Та мить минулу вже не наздогнати
Й ламаємо ми руки, та лишень
Приречені довіку проминати.

Буває, хлопчик так знаходить схов
Щоб за дівочим стежити купанням, —
Не знаючи нічого про любов,
Однак таємним мучиться бажанням;

Так у розложистих колись хвощах
Від почуття свого безсилля вила
Слизька істота, вчувши на плечах
Не вирослі іще могутні крила, —

Так скальпелем мистецтва і життя
Спонукані, — чи вік ждать повитухам? —
У муках орган шостого чуття
Народжують уперто плоть із духом.

джерело: Поетика


Шосте відчуття (переклад В.Ляшкевича)

Прекрасні - в нас залюблене вино,
і хліб, який для нас в огні святиться,
і жінка, із якою вік одно -
сповна намучившись, насолодиться.

Та бути як із сяєвом зорі
понад холонучими небесами,
де тишина і неземний покій,
як бути із безсмертними віршами?

Ні з’їсти, випити, ні тіл злиття.
А мить біжить за миттю невдержимо,
судомить руки наші, та щодня
засуджені ми йти все мимо й мимо.

Як хлопчик в забутті своїх забав
дівочим зворохоблений купанням,
не знаючи нічого про любов,
вже потаємно мучиться бажанням.

Як то колись у пралісу хвощах
від почуття безсилості ревіла
ковзка істота, на своїх плечах
вже чуючи не вирослі ще крила.

Отак од віку, - о коли ж, Господь? -
від скальпелю мистецтва і природи
кричить наш дух, і знемагає плоть -
де шостого чуття зростають сходи.

Переклад: Ляшкевич В. 2005

Шосте чуття

Прекрасне в нас закохане вино,
І добрий хліб, що в піч для нас сідає,
І жінка та, з якою нам данó
Пізнати пекло й насолоду раю.

Та що робити з кольором зорі
Над холодіючими небесами,
Де тишина та спокій неземні,
Що вдіяти з безсмертними віршами?

Ні животу, ні горлу, ні губам –
Миттєвість лине далі невловимо,
Заламуємо руки, але нам
Накреслено іти все мимо, мимо.

Як хлопчик, ігри кинувши свої,
Дівоче споглядаючи купання,
Любовні ще не звідавши бої,
Все ж мучиться невтоленим бажанням.

Як в первісних незайманих хвощах
Ревіла з розуміння, що безсила,
Слизька тварина, несучи в плечах
Іще дрімотні, не розкриті крила.

Так, вік за віком – доки є Господь –
Під скальпелем мистецтва і природи,
Кричить наш дух і знемагає плоть,
Для шостого чуття відходять води.


(Переклад Л. Лібуркіної, 2010)

Віват вину, залюбленому в нас,
І хлібові, що нам у піч сідає,
І жінці, розчарованій не раз,
Що все-таки жертовно нас кохає.

Та є іще світанки, мов пісні,
Схололий обрій - для зорі підсвічник,
Безсмертні вірші та пророчі сни.
Що нам робити з неземним і вічним?

Цього ні з'їсти, ані пригубить.
Виламуємо руки, та не грати.
Нестримно час біжить: за миттю - мить.
Ми ж істину приречені минати.

Немов хлоп'я, в дитинства на межі,
Пірнає в чар дівочого купання,
Тілесні втіхи ще йому чужі,
Та манить вир таємного бажання.

Колись отак страждала у хвощах
Слизька тварина від чуттів навали,
Коли з'явились на її плечах
Два пуп'янки, що крилами ставали.

Для благ людських скеровує Господь
Тонкі різці мистецтва і природи.
Волає дух і знемагає плоть:
Чуття в останнє - шосте - коло входить.

2011

( Переклад С. Луцкової)