.................................................
Він : [поволі проступаючи зі мли скорої ночі]

Він : [поволі проступаючи зі мли скорої ночі]

А як інакше. Ти не здатна пригадати
ані своє, ні наше - грубі в’язня лати
тебе тримають на знекровленій твердині,
та це мине - недолю дано оминати.
І покарання, що отримала ти - ніжне,
але, по суті, ти й вела життя не грішне.
Не те що я... Та менше з тим, прийдеш до тями,
коли вернути видасться буття колишнє.

Як до вподоби ця твоя сентиментальність!
Такі чесноти придають душі сакральність,
на жаль, найменше цим світам пасує гідність,
вони ж останні - як осуджена реальність.
Ти б не повірила, якби вернула пам’ять,
де опинилася. О, згадки тяжко ран’ять.
Та я живу із ними, маю навіть віру,
що звідси підемо, допоки все тут спалять.

Ні, не дивися так печально, я з тобою,
хоч не по імені, та клич мене порою,
ім’я у світі цім єднає групи в’язнів,
тож клич єство моє, а не імлу з марою.
А щодо вигляду мого – являй бажання,
у ніч минулу був я лицарем кохання,
для тебе все було мов сон, я розумію,
але яким же був той сон липкий, до рання!

Я ж тільки дух отут, та Дух і всім тут править,
Він милосердно дав і сили задля справи
мого єства, з тобою зв’язаного вільно,
і ночі час, до світанкової заграви.
Тож не втрачаємо ні миті, полетіли?
Я покажу тобі дива такої сили,
на самім-самім дні життя, де світ цей гасне,
де жах і радість на краю буття могили!

А тіло лишимо твоє отут, на хмарці,
о не лякайся, повернеш у нього вранці...
„Твій дух і мій пірнають глибше дна морського,
де стережуть шляхи пітьми протуберанці...”
Гляди, обабіч нас руїни, вмерлі царства,
все нижче ми, на суднім дні, це шлях митарства!
Але мовчи, нас не повинні тут відчути,
бо смерть не стерпить жодного бунтарства.

Під нами темний лід, за ним пропащі душі,
вони розтратили усе, тому і злющі,
опісля пекла тут одні лише пропащі,
їдять самі себе у самоїдській гущі.
А тут угору! Глянь, обабіч древні мури,
і скаменілості могутньої статури,
усе це сходить на поверхню – в крайнім світі,
де чаклуни найперші, а найнижче - люди.

Світ присмерку. Ми на одній із веж - над містом.
Округ ліси і мочарі боліт – намистом,
тут різна чортівня, і губляться дороги,
і кожен стрічний погляд із ворожим блиском.
І горизонти повні злої небезпеки.
Цивілізації розтанули – ні Меки,
ані Парижу, Лондону, Нью-Йорку, Делі...
Чутки і оповіді замість фільмотеки.

Тут сталося усе, чому не дати ради...
І на твоїй Землі – уміння чаклувати
зросте із ентропією, а хворий люд
собі відразу створить кращі форми страти.

А хижі чари доконають світ ще більше,
і замість Божого з’являється все інше.
Хоча, можливо, і задумано отак,
і вгору вже давно зросло найголовніше...
............................................................
............................................................