Олександре, передчуваючи ваше запитання, адміністрація і відкрила рубрику "Поезії фентезі".
Отже, сподіваємося.

ох, приємно :)
а то я весь нет перерила в її пошуках... головне, що не даремно.

Шикарна картинка, справді :) Думаю, вона надихне ще не один раз.

Вона:
Дай крила, ноче! Звий мене туманом,
дай розчинитись в мареві омани.
Лише на мить, приспавши пильність долі,
впійматись дай в солодку клітку волі.

Вона:
Пітьма мене повільно відпускає…
А одіж – тінь, в якій себе ховаю.
До крил найбільше личить нагота –
первинна сутність, чиста і проста.

Вона:
А пам'ятаєш, як було з Ікаром?
Так і вони: самотність їхня – кара.
Вони в польоті бачать тільки цілі,
а не себе. І крила в них незрілі.
Злітають ввись, баласт не поскидавши,
і падають в пороки, надірвавшись.

А інша… Що ж, нехай їй ружі носить.
Вона земна. І крил вона не просить.

Ніч (сміється):
Чи пам’ятаю я? Смішна ти, Поселянко.
Здається так тебе назвати мали, й п’янко
цвіло б ім’я твоє, а з ним ельфійська врода,
ти загубилась, я ж найшов тебе, коханко.

О спалахнула як. Зімкнула крила. Цнота!
Вже падала б, якби я не тримав – порода!
Ікар не з ваших був. А що таке пороки
відомо тій, якій невíдома свобода?

А що таке свобода жінки - пошук муки,
дослідження себе у пристрасті, розлуки
і злуки, відданість, душевна рівновага?
Гадаю ще незримі поруч Бога руки. :)

Свобода й крила, що я дав тобі. Навзаєм
я володітиму тобою - ночі раєм.
А вдень літатимеш одна, я не ревнивий.
Відтак на ложі хмарки постіль розстилаєм?

ОРАКУЛ

Ніч:
...Як танцювала ти! До іскор у волоссі,
та ніжних рук ячання хижого, мов досі
ти воювала з тим, кому уже програла,
кому віддатися повинна би невдовзі.

О, танцювала як! І з листями кружляла,
І над слізьми своїх сестричок промовчала.
І шати падали твої, і ти нагою
над тим схилялася, чия прийшла навала.

Умри ж, о полководцю й магу, смертю злою!
За поневолення! Знеславлення з ганьбою,
за те, що раб наш учорашній - понад нами!
За все упийся вщерть мертвотною водою!

Та в очі глянула йому, в блакитні рани,
яким здавна явив Оракул помсту Панни,
і не змогла убити, бо себе сягнула,
і стільки невідомої колись нірвани...

Не підкорилася Богиня віщій долі,
і віддавалася ночі! Пристрасно доволі.
Так само, як і ти, кохана Поселянко,
та вже світанок, о поглянь, женці у полі.

Вона:

Які двоякі всі людські чесноти…
І не збагнеш, де видимість, де дотик.
І не втечеш від дійсності подалі
(за біг дають дві сторони медалі).
Блакитні рани не злікуєш доти,
доки не зміниш видимість на дотик.

А я… програла? Ні, бо я не грала.
Я танцювала, ноче, танцювала.
А ти крізь рани в душу подивися
і доторкнися, наче, доторкнися.

Вона: [поправляючи хмаринку]
О, дивина! Невже тобі цікаві
мої пусті земні дівочі справи?
Тобі самотньо, знаю. Ти сумуєш…
Що ж, розповім (а раптом приревнуєш:).
Все як завжди, у всіх свої турботи:
сходити в люди, вийти на роботу,
вбивати час (і день за днем все ближче),
ставати кимось (граючи в "хто вище?").
Так без кінця… А мій земний коханий
питав, за що солила його рани.
А я ж не винна. Я лише хотіла
розповісти, що добре долетіла…

(сідаючи на краєчок):
Так дивно, ноче… вкотре відчуваю,
що не живу, лише спостерігаю…

Наталю, ви додали відразу ще декілька світів для подальшого розгортання композиції. Чудово.

мабуть, наближення весни розширює простори думок :)