Орди скривавлені сліди –
Це знаки суму та біди.
Межи густих вогнів багать,
Вбиває й ріже хижа рать.
Вчиняє звірства і розбій
Оскаженілий лиходій, –
Монгольський виродок і плід
Іще не вивчених порід.

Волошки цвіт погас навіки
Й троянда більше не твоя.
А там, де серце ти поранив,
Навіки проклята земля."
                                     Оксана Василець

Замовкли голоси. Фінал.
І номер відбули музики.

З дитинства ти боявся, що тебе викрадуть прибульці і… «І що вони з тобою зроблять?» – питали всі довкола. Що вони зі мною зроблять?! Що вони зі мною зробили, кляті сірі виродки! Ох-ох… Не можу це в собі більше тримати. Треба довіритися паперу. Тільки т

Поміж ромашок- штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.

Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,

Обминаю тебе,
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому

Лебедіє сонячна юга,
Зрошена ранковим щебетанням.
Пообіді - спека, пилюга,
Ніц нема охоти до кохання.

А воно потрібне, хоч убий,
Нащо літо як нема любові?
Жінко! Я до вечора не твій!

Більше ніхто не відтворить її очей,
А тисячі скажуть про погляд блакитного моря
І житимуть між тисячами подібних речей,
Що були у кімнаті, якої ніхто не повторить.
Навіть думка про те, що усе обернеться в прах
До ненависті світу – нестерпна, в серцях

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій мирської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнуті латами груди,

як сходить уроджена в далечі дальній
забута в нестямах солодка належність,
як відігнавши покари порядки,

червня, вже вісім років тому, в бою на Донбасі від кулі снайпера загинув Василь Сліпак.
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв

Дядя Юра - ловкий віршомаз,
Ратичкою шкряботить щоденно.
Та його хвалю! Волаю: - Клас!
Ти в літературі навіжений!

Кожен твір - перлина золота!
Кожне слово - мудрості оаза!
Творчості свята твоя вода

Нині, як ніколи,
Видно хто є хто, –
Хто став напівголий,
Хто придбав пальто.
Видно, що для фронту
І коли собі,
Як і кожен контур
Радощів і бід.

Сокільники... Зґвалтована дорога!
Немає свіжих квітів навесні.
Життя - страшна війна. Гуде тривога.
Себе питаю: виживу чи ні?

Мій Лісопарк - розстріляне минуле!
У двері, що зачинені тепер,
Благав та стукав. Марно. Не почули.

Весна має очі твої:
прозорі смарагди зелені,
зело неосяжних гаїв
і листя-мереживо кленів!

У літа постава твоя
і дині – як перса звабливі.
Твій голос – то спів солов’я,

В повечірній тиші не сумуй, мій друже.
Пів зими пробігло, ближче до весни.
Голос твій печальний розтривожив душу.
Завіконня хмуре зашуміло тужно
Барабанним танцем крапель крижаних.

Не сумуй, минеться, і за ніччю сплине
Все, що розболілось за корот

   На теренах українства, певно, явище Прекрасної епохи ніде так не виразилося, як в урбаністичній чи напівурбаністичній прозі І. Франка, зокрема в «Перехресних стежках». І йдеться тут не про шаблони щодо видатного письменника, а його реальні та практично

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомлів би,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтит