Ну, як був я таксував
Атож
Почув сирени скрик
І дотягнув до рогу
Та проваливсь у сни
Там два
Хлопця їли центи
Й дівчата, що в сльозах

Образи вислизають із рук
і ховаються у хмиз.
Таїна буття втекла
між сухими деревами.
Прозріння розсипалося
разом із відцвілими квітами.
Я не можу пройти
в отаві сухої трави,

Чи то з дрімоти, чи зі сну,
в якому він себе бачив понад квітом вишні,
а, може, сонце так нестерпно припекло,-
що випурхнув метелик і закружляв немовби влітку.
І горобці й ворони, горлиці і голуби,
злетілись ошелешені на таке диво.
Хтозна, кому

У кожного свій настрій. Не цікавить?..
Мені — моє. По мірі. Вибачайте.
І навіть коли, вибачте, гаркавить
Так що беріть, по-черзі пригощайтесь…
Воно таке… із примішком… не з глини
Воно таке… без вийнятку вимоги.
Ось тільки не торкайтеся до спини —
Т

Твій дарунок на мій день народження -
картина невідомого литовця:
він і вона здійснюють сходження
у напрямку сонця.

2025 рік

За вікном шурхоче сніг,
Сіючись додолу, –
Поглядаю на поріг,
Сидячи край столу.
Ані звуку за дверми
В опівнічну пору, –
Тільки холодом зими
Струменить знадвору.

пастка розуму… пустка розуму…
гра рутини з метаморфозами…
лабіринтами – терни з лаврами –
я іду межи мінотаврами…
пломінь розуму… промінь розуму…
крізь кордони… кору… корозію
до джерел із водою чистою
через стіни до світла істини…

О, дорблю, о дорблю, -
Я тебе не полюблю,
Я не проти з’їсти файно,
Та дурного не терплю.

Ти не символ, не кумир,
Ти лишень зацвилий сир,
Хоч і нібито з Європи,

Я відчуваю, як вислизає час,
як він нагадує в'юна,
і його не можна впіймати.
Час - це пісок, що перетікає
з однієї посудини в іншу.
Час розмиває береги пам'яті,
руйнуючи на ньому замки.
Час налітає штормом,

Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник. Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент

Під опівнічний вальс невидимих сніжинок
в безсніжну новорічну ніч
я загадаю добрі зміни
в місцях колючих протиріч.
Я загадаю мужню ніжність,
яка, долаючи страхи,
з різниць утворює суміжність
пестливим доторком руки.

Скільки ще треба жертв,
щоб небо війну спинило?
Знову летить «шахед»
і десь розправляє крила
антропофаг – «калібр»…
Бачиш це, Боже Всевишній?
Коли на цій землі
знову настане тиша?

Мов очікування на пізнання,
Чи чекання на з’яву весни, –
Не утомлюють думи про панну
Сподівання на бажані сни.
Вже безсонням запалені очі
Та від смутку болить голова,
А я вірші складаю щоночі
І всю душу вкладаю в слова.

І ранок знов, і небо синє,
І спокій прояснілих днів.
Поету треба розуміння,
Не суд немудрих віслюків.

У серці рана невигойна --
Начхать зашореним навкруг!
Їм тільки слово непристойне

Ще кілька слів, що впали з падолистом
В той самий день, в той самий, на асфальт.
А ти ще любовалася намистом…
А я блукав між пальцями, нажаль…

Вдивлявся у безмежне поле болі
Невірячи відродженим словам —
Одного з нас затримали в неволі,

Там, де буяла трава,
зараз пустеля.
Лише окремі паростки
волають про допомогу.
Нещадне сонце
випалило все.
Так і людські ідеї
згасають без вологи.