http://zenpiter.narod.ru/on_uk_freedom.html
Цього вірша я знайшов тут. Кажуть, що його сам поет читав прилюдно.

Ай да, молодця, пане провокаторе! Як раз у День поезії... Чого ж ви так довго його із Севами тягнули? Там вже про це забули, коли й обсмоктали. Розумію, тут аудиторія ширша, екзальтовані юнці нарешті осміляться і почнуть казати правду-матку зі своєї кочки...

Олеже, завжди радий посмішити. Не завше ж плакати. Вам смішно - то добре.

Любі мої, а чи застерігає геніальність від браку гуманізму? Давно вже над цим думаю... :(

Пане Валентине, це дуже правильно, що відзначили появу портрета генія опублікуванням його вірша.
Я згоден з пані Лібуркіною, що його слід згадувати. І це ніяка не провокація, просто люди повинні знати правду і про геніїв. Ленін теж був генієм.
Можна писати геніальні вірші і одночасно ненавидіти цілий народ генія цього народу.

Павле, не думаю, що Бродський ненавидів Україну. Просто він створив отаку-от провокацію(а не В.Ф., як дехто натякає), яка відповідала духову імперського шовінізму. Але і її достатньо, щоб дивитися на облизуваного генія з іншого ракурсу.

Раджу всім почитати оце. Бажано до кінця. А вже потім обирати ракурси.
http://www.zn.ua/3000/3680/31993/

Ну, і? Що далі? Віктор Кравець спробував побачити нібито небачене до того? Вдалося? Навряд. Є вірш і треба читати його, а не тлумачення. А тут усе на видноті. І Чорнобиль з ізотопом тут ні до чого. Гарний пісенька Кравця, але не тим голосом і не на тій висоті.

Максе, з вами навіть сперечатися не варто. Бо ви геть так нічого і не зрозуміли.

Так само хочу запитати: ну і? П.Кравець - дешифрувальник? Так, не все просто. Більшість гіркої іронії і сарказму адресовано росіянам, "кацапам",які "сами под образами....с залитыми глазами". Вони неспромжні працювати так, як народжені від землі (слова "хохли" ніде немає): "Вашего хлеба, неба,нам, подавись мы жмыхом и колобом, не треба". Це про них, про їхній мат,з яким вони плюють у Дніпро, а той "гордо брезгует". Прямо панегірик Україні. Але не все можна сприйняти і простити. Навіть здається, що генію Йосипу однаково огидні й ті, й інші.

http://ukrlife.org/main/tribuna/fobia.htm
Мені здається, що варто прочитати й оце.

О, в цьому варіанті вірша все однозначніше і зліше,тут чітко окреслені антиукраїнські настрої.

Дякую, пане Валентине, за цікавий матеріал на вказаному Вами сайті. То може варто опублікувати тут відповідь Кислого?

Відповідь П. С. Кислого на вірш Й.Бродського. Цей вірш в Україні був надрукований у київському часописі "Парламент" (1996 р.), за редакцією п. Якова Зайка.
НА "НА НЕЗАВИСИМОСТЬ УКРАИНЫ" ЙОСИФА БРОДСЬКОГО
Ну що ж, прощавайте, кацапи!Нарешті ми розійшлися шляхами.
Вам, певно, назад в "імперію зла",Нам, хохлам, знов на змагання з ляхами.
За вашими тезами вас треба любить Сімдесят років ви жили також як каторжани.
Ми не проти! Живіть хоч сімсот! Та навіщо нам мучитись разом з вами?
Дуриною дивуєте світ, Живете у злиднях, у темряві, як кроти,
Не знаєте меж Росії, але несамовито ревете, Що ви народів поводирі, месії.
Спочатку зробили нас кріпаками, Що таке раб пояснили вогнем.
А коли ми пручались і повставали, То зрадниками нас нарікали і покірності вчили мечем.
І не тільки вогнем і мечем Вчили вмирати голодною смертю, вандали,
На полі пшеничному з хлібом і калачем, Щоб забули себе і що таке воля не знали.
Тож вам нема чого зобижатись на нас, Адже вертаємо до рідної хати
Обдерті до нитки в одних личаках, І раді! Тільки б у ваших обіймах повік не сконати.
Три сотні літ ви були наші поводирі, Тож дякувати мусимо вам за науку,
Але ж скажіть: за яку?Щоб правду повідати онуку.
Не гріх розповісти за Андрусівський мир, Коли нас навпіл поділили.
Чи за Батурин, де дітей, матерів живими у хатах палили.
Чи як болота Неви гатили козацьким тілом,
Чи як наших гетьманів і кошових висилали в Сибір, Царевим страхали "словом і ділом".
Вам немає чого зловтішатись, закопиливши губу,Чиї кості на радощах першими смерть поглине.
Може наші і першими, але за нами І ваша Росія в ту саму безодню полине.
А щодо тебе, нікчемний раб!Ти був фальшивий дисидент забільшовиченої Росії,
Двоголового орла вірний слуга, Погонич придуманого Месії.
Не варто гадати, чому ти проклинав Україну, Народу російському ти не окраса.
Ти був нікчемний імперський шовініст, Не вартий нігтя Тараса.
1996 р.

І мені цей вірш Бродського дуже не подобається. Тому дозволю собі покласти на цій сторінці найнижчу можливу оцінку "2". Що значить - кожний, навіть вкрай талановитий автор, може робити нетворчі помилки. Особливо під активним впливом поширеної в колах малоосвіченої публіки міжнаціональної неприязні. Тобто, під впливом таких ось недолугих борців із іншими націями і народами, яких усюди вистачає, у тому числі у тут, на сторінках "Майстерень", старий і хворий поет у полоні своїх емоцій (не виключено, що і щирого жалю за всмоктаними із молоком матері ілюзіями і не ілюзіями), не помітив, як перейшов усі межі. Чи не великороські "ВФ" йому допомогли у цьому? І де тепер ті "нацики" і ксенофоби, а Поетові дістається по повній, заслужено дістається.
Думаю, що це урок для справжніх авторів, і очевидна потреба остерігатися всіляких безвідповідальних провокаторів-горлопанів із найближчого оточення.

З моєї точки зору, не можна пинизити самого себе сильніше, створюючі подібну писанину. Та народ створив достойну відповідь ще до того, як з'явились на світ усі писаки теперішнього часу. "Собаки брешуть - вітер носить. А караван іде далі..."

Шановний пане Валентине, дякую за публікацію. Ви, як завжди, шукаєте і знаходите. Цей вірш Бродського - квінтесенція безсилого жалю і помах кулаком услід поїзду, що віддаляється. Талант і в ненависті сильний. Цими настроями Москва повна й досі. Російська демократія закінчується там, де починається т.зв. "українське питання". Творення таких отруйно-руйнівних, і сильних саме силою таланту "маніфестів" - питання не поезії, а світогляду. і тут закінчується творчість, а починається політика.
Шановна редакції, дивує, чому за вірш Бродського оцінку отримав В.Бендюг? Перепублікуйте творіння на сторінці автора, туди ж перенесіть свою оцінку.
Поява такого вірша у Бродського не дивує, російський шовінізм - явище хрестоматійне. Дивує, як завжди, реакція своїх доморощених ревнителів і хулителів... Але про це вже нецікаво. Поділ давно відбувся. І це теж питання не творчості, а світогляду.
Сайт чомусь все більше і більше стає російськомовним, хоч задекларований як... Дивно.

(Уточнюю неправильно написане: слова "хохли" немає у фразі про землю, sorry.)

№36 (428) 5 - 11 сентября 2008 г.
Аспекты • Слово

Свідома позиція єврейського україножера

Петро БАРАН,
доктор технічних наук,
професор

У газеті «Літературна Україна» 3 липня 2008 р. з подання Юрія Буряка
опубліковано два вірші Йосифа Бродського «Листівка з м. К.» і «Пам'яті Т.
Б.». У передмові до цих віршів Ю. Буряк пише про те, що до антиукраїнського
хору «від Бєлінського до Солженіцина мав необережність залучитися і лауреат
Нобелівської премії Йосиф Бродський — цькований і таврований у часи совдепії
більше, ніж дехто з українських буржуазних націоналістів».

Але ж Ю. Буряк забув, що Бродського, як і відомих дисидентів Даніеля і Синявського, вислали за кордон, а «українських буржуазних націоналістів» В. Стуса, М. Руденка, І. Гнатюка та багатьох інших гноїли у гулагах.

Ймовірно, саме із вдячності режиму Й. Бродський написав «верноподданий» вірш «На незалежність України», з яким ні Ю. Буряк, ні редакція газети не захотіли ознайомити українців впродовж багатьох років, тим більше що цей антиукраїнський пасквіль написано Бродським десь у 1991—92 рр., коли уже ніхто не тягнув його за язик, щоб підтверджувати свою любов до розваленої «імперії зла».

Тому прошу вас, пане редакторе (ЛУ), опублікувати названий вірш Й. Бродського у газеті «ЛУ» і кваліфікувати його не як помилку «нобелівського лауреата», а як свідому позицію єврейського україножера. А редакції газети, мабуть, треба
утримуватися від публікацій таких аморфних українців, як пан-товариш Ю. Буряк. м. Київ

Від редакції «ЛУ». Ми виконуємо побажання нашого шановного читача і публікуємо відомий вірш Й. Бродського, передбачаючи, що це також може
викликати негативну реакцію. Однак робимо це свідомо: ось, подивіться, будь ласка, як оцінює українську незалежність це великодержавне мурло, цей поет-«общєдемократ». Що вже казати про лужкових, дугіних, затуліних іже з ними? У світлі останніх грузинських подій і кримської проблеми «на виріст» агресивна озлобленість Бродського звучить особливо зловісно.
__________________________________________


№36 (428) 5 - 11 сентября 2008 г.
Аспекты • Слово

Відкритий лист в «Літературну Україну»


Пане редакторе!

Вкрай розчарований публікацією « Свідома
позиція єврейського україножера» у Вашій газеті. Вже в заголовку автор робить наголос саме на етнічному походженні Йосифа Бродського і таким чином кидає тінь звинувачення на весь єврейський народ.

Між тим сам вірш не дає для цього жодних підстав. В ньому прямим текстом вказується, від імені кого ведеться монолог («не нам, кацапам, их обвинять в
измене»). І той ряд історичних осіб, до якого прилучили нобелівського лауреата автор публікації і редакційний коментар (Бєлінський, Солженіцин,
Лужков, Затулін...), зовсім не нагадує уривок з перепису єврейського населення.

Все це неозброєним оком могли б помітити не тільки підковані професори. Але навіщо їм це було помічати? Адже справжня мета публікації, а точніше брудної антиєврейської акції — розпалювання ненависті, міжнаціональної ворожнечі.
Хіба таке на користь нашій державі?

Пан професор у публікації ще й пересмикує карти, як професійний шулер. «Ю.Буряк забув, — пише він, — що Бродського, як і відомих дисидентів Даніеля і
Синявського вислали за кордон, а українських буржуазних націоналістів В.Стуса, М. Руденка, І. Гнатюка та багатьох інших гноїли у Гулагах».

Краще б не торкався професор світлих імен Василя Стуса, Миколи Руденка. Чому — трохи нижче. А зараз про те, що повинні знати навіть школярі, а не тільки доктори технічних наук. Перед тим, як бути висланим з країни, Бродський пройшов весь «джентльменський набір» дисидента. Психіатрична лікарня, суд, в'язниця, заслання на Північ. І звільнений він був тільки після бурхливих протестів вітчизняної та зарубіжної громадськості: Д. Шостакович, С. Маршак,
К. Паустовський, О. Твардовський, Ю. Герман... Ж.-П. Сартр звернувся з листом до голови Верховної Ради СРСР А. Мікояна з проханням звільнити молодого поета. Не бажаючи вибуху нового міжнародного скандалу, влада була вимушена піти на такий крок.

Якою ж провокацією виглядає у світлі цього «ідея» автора публікації, ніби через багато років на схилі життя Бродський віршем «На независимость
Украины» відробляв свій борг вже неіснуючому режиму за дострокове звільнення.

Отже, брудні натяки автора публікації, нібито радянська влада та її репресивні органи ставилися до євреїв поблажливо, а ті відповідали їй за це
«особливими послугами», дійсності не відповідають.

Ще кілька штрихів до так званої версії про нібито єврейське підґрунтя вірша
«На независимость Украины».

Бродський у своїй творчості взагалі не ототожнював себе з єврейством. У його
творчій спадщині є лише дві «єврейські» поезії, написані, підкреслюю, на ранньому етапі: «Еврейское кладбище около Ленинграда» (1958) та один з віршів циклу «Литовский дивертисмент» (1971) про гетто у Вільнюсі. Поема «Исаак и Авраам» торкається швидше загальнофілософських питань, ніж суто єврейської проблематики. І ця рання поема — по суті єдине спілкування Бродського з сюжетами Старого Заповіту. В той же час у нього безліч віршів на новозаповітню тематику. Та й відспівували нобелівського лауреата не в синагозі, а в церкві Благодаті в Брукліні.

На відміну від родин Пастернака та Мандельштама, які були асимільовані у другому поколінні, родина Бродського була асимільованою аж у четвертому. Вже
прадід поета, миколаївський солдат, за багаторічну службу отримав дозвіл жити за так званою «чертою оседлости» і відійшов від єврейських традицій.

Батька поета звали Олександр Іванович.
Шимон Маркіш, син нашого земляка — чудового поета Переца Маркіша, який загинув у сталінських катівнях (нагадую про це, бо не впевнений, чи відомі автору публікації долі членів Єврейського антифашистського комітету), багаторічний товариш Йосифа Бродського, пише про свого друга: «Смею
заверить, что в этой уникальной поэтической личности еврейской грани не было вовсе. Еврейской темы, еврейского «материала» поэт Иосиф Бродский не знает — этот «материал» ему чужой».

А тепер безпосередньо про вірш «На независимость Украины».

Після розпаду Радянського Союзу у багатьох людей був шок. Мільйони людей і не тільки у Москві або Пітері, але й у Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Сімферополі, Києві вважали, що у них вкрали Батьківщину. Згадаємо хоча б вірш нашого великого поета Бориса Чічібабіна, багаторічного в'язня Гулагу, до речі, «Плач по утраченной родине». Такими були реалії пострадянського життя.

Йосиф Бродський не був винятком. Проголошення незалежності республіками Прибалтики та Середньої Азії він сприйняв як належне. Але «розлучення»
Росії, України та Білорусі було для нього трагедією, втратою єдиної духовної колиски.

Ось слова, сказані нобелівським лауреатом в одному з інтерв'ю. Дуже важливі слова. Прислухаймось: «Эта страна (мається на увазі Західна Україна, Галіція), к которой, — хотя, может быть, глупо так говорить, — я испытываю
чувства, может быть, даже более сильные, чем к России. Это может быть связано... не знаю, очевидно, что-то подсознательное, ведь в конце концов мои предки, они все оттуда — это ведь Броды — отсюда фамилия...»

Бродський вважав Україну своєю прабатьківщиною. Саме тому так болісно зустрів факт її остаточного розлучення з Росією. Вірш «На независимость
Украины» був емоційним вибухом.

Вже через короткий час поет зрозумів, що помилився, що вірш може бути сприйнятий як шовіністичний, як вираз великодержавних настроїв. Бродський вирішив ніколи не публікувати цей твір. Це був єдиний випадок внутрішньої самоцензури у творчій практиці Йосифа Олександровича.

Ще кілька слів на додаток. Євреї живуть на цій землі більше 1000 років.
Перший документ, в якому офіційно згадується Київ, так званий «Київський лист», що зберігається зараз у Кембріджі, написаний на івриті. За цей величезний час у стосунках двох народів були різні сторінки. Вірш Бродського
не найкраща, але й не найгірша з них. Були, на превеликий жаль, і чорні, і криваві сторінки. Накопичилося багато образ з обох боків. Та хіба на них треба зараз робити наголос? Були ж світлі, прекрасні моменти у нашому спільному житті. І саме про це повинні ми нагадувати прийдешнім поколінням.
Колись я багато розмовляв про це із своїми друзями — Василем Стусом, Володимиром Підпалим, Борисом Мозолевським. І приходили саме до таких
висновків, про які я сказав трохи вище. Головне — зрозуміти одне одного.

У поезії іншого нашого великого земляка, одного з найкращих німецькомовних поетів Пауля Целана, теж етнічного єврея, який 24 роки із 49, відпущених
йому долею, прожив в Україні, зустрічаються відголоски давніх історичних образ. Та Василь Стус, добре розуміючи їх підґрунтя, не на цьому аспекті зробив наголос. Саме Стус блискуче переклав один із найвідоміших у світі целанових віршів про Голокост — «Фугу смерті». Я пишаюся тим, що надрукував цей переклад у антології «Відлуння Бабиного Яру».

Є в цій антології ще одна дуже цікава доля. Дмитро Паламарчук, знаний поет і перекладач. Паламарчука разом з товаришами, теж вояками УПА, заарештували навесні 1944 року. Його було засуджено до 10 років таборів. Є у спогадах Дмитра Хомовича епізод, який безпосередньо стосується нашої теми. Він дуже важливий для розуміння позиції справжнього українського інтелігента, який, повернувшись із заслання до Києва, пішов у Бабин Яр, вклонився могилам і
написав чудовий вірш «Відлуння Бабиного Яру». Ось цей епізод із спогадів Паламарчука:

«Я дістав «десятку». І знов скажу: поталанило. Суддя підходящий нагодився, єврей. А із справи моєї видно було, що я до євреїв ставився прихильно: це з моєї намови партизани вчинили напад на гетто під Рівним, а визволених євреїв
розмістили по селах, де вони й ремісникували. І бла-гополучно дочекалися приходу Радянської Армії... Цей суддя — немолодий, років під п'ятдесят, спереду зовсім лисий, в чорних окулярах — ну так же приязно весь час до мене
усміхався: не дрейф, мовляв, виручим!.. І, коли виголошували вирок, він ще запитав мене: «Вы довольны? Ведь мы вам всего десять лет даем!» Як це сьогодні звучить — десять років примусової праці! Але я був не лише задоволений, а й щасливий по-справжньому. Бо чекав «высшей меры»: не забувайте, час був серйозний, особливо не церемонились».

До речі, про антології. Ще в 1993 році ми разом з Володимиром Забаштанським упорядкували поетичну антологію «На хресті голодомору». І я тоді ж видав її.
Навіть така клевретка сьогоднішнього керівництва НСПУ, як Світлана Йовенко, кілька разів писала про це.

Антологія «На хресті голодомору» нагадує всім небайдужим, що єдиним радянським поетом, який насмілився відкрито написати про цю величезну
трагедію, був Осип Мандельштам. Його вірш «Старый Крым» фігурував у справі, яка врешті коштувала поетові життя.

Згадаємо добрим словом і нашого земляка Василя Гросмана, який ще за життя Сталіна написав про голодомор у повісті «Все течет».

Автор публікації торкнувся прізвища Миколи Руденка. Згадую вечір, коли у
Спілці відзначали 80-річчя Григорія Полянкера. Микола Руденко вийшов на сцену і сказав буквально таке: «Коли я повернувся із заслання, то поклявся
собі, що не переступлю поріг цього будинку, бо Спілка — то злочинна організація, яка зраджувала і зраджує своїх членів. Я прийшов сюди тільки з
поваги до Гриші Полянкера, який, як і я, і війну пройшов, і в Гулазі відсидів. Коли в 1975 році з нагоди свята Перемоги мене відпустили із
заслання на тиждень до Києва, то люди, які кланялися мені за квартал, коли я був секретарем парткому Спілки, тепер переходили на інший бік вулиці, щоб не дай Боже, не зустрітися зі мною, не перекинутись словом. І тільки Григорій Полянкер, знаючи, що мій телефон прослуховується, все одно передзвонив і сказав: «Миколо, приходь, вип'ємо разом за перемогу». Я цього ніколи не
забуду».

Саме на таких стосунках українців і євреїв, стосунках чистих, шляхетних, щирих, треба робити наголос. А перевертнів, негідників, україножерів
вистачає і серед наших, і серед ваших.

Оден колись сказав: «Поезія не має наслідків». Ще є такий варіант перекладу:
«Нічого в результаті поезії не трапляється».

Ніколи за життя поета не надрукований вірш Бродського, від якого сам автор, схаменувшись, фактично відмовився, не мав ніяких наслідків.

Але інші жанри справжніх україножерів — наклепи, рецензії-доноси, листи до керівництва КДБ — мали наслідки, іноді дуже трагічні.

Ось уривок з рецензії одного «великого патріота» на Стусову збірку «Зимові дерева». Рецензія ця, хоч і була закритою, цитувалася на суді, тобто мала до вироку великому поету пряме відношення:

«Автор... скочується до націоналістичних концепцій щодо історичної долі України... Автор підводить читача до висновку про нібито нестерпні умови життя в суспільстві, що його оточує...

Рядки поета паплюжать нашу країну, яку автор називає «проклятим краєм».
Вірші... містять випади проти працівників органів КДБ (!!!)».

Як-то кажуть, далі нікуди.

А ось цитата з пасквілю «Відповідь землякам» ще одного пристосуванця, чий бездарний культ Василь Стус розвінчав ще у «Колимському зошиті». Зверніть
увагу, ця «Відповідь» видана у 1988 році, коли вже зароджувався Рух, коли вся Україна пробуджувалася.

«Коли виснажена лихоліттям гітлерівської навали Україна заходилась рятувати свої рани, непоправні втрати, могили синів і дочок, коли заходились сіяти свій мирний хліб, жовтоблакитники з бункерів і криївок по садистські вдарили
в спину...»

До прозових цитат можу додати віршовану.

Як рідну матір, я люблю Москву
За дух її, за воленосну вроду,
За все, що маю я, за все,
чим я живу —
За волю українського народу.
А ви, кати, за жменю мідяків
Знайшли собі за океаном службу.
І ще тризуб складається
з дрібних кусків,
Розбитий об гранітну
нашу дружбу.

Якщо у редакції вистачило такту назвати у літературній дискусії нобелівського лауреата «мурлом», то як назвати цього поета за його знущання над Гербом свого народу?!

Автор публікації вимагає від редакції не друкувати на своїх шпальтах «аморфних» українців. І не звертає уваги на те, що активні україножери, яких я щойно цитував, друкуються майже у кожному номері. Такі парадокси.

Не той справжній патріот України, хто розпалює ненависть і міжнаціональну ворожнечу, а тільки той, хто сіє Добро і Злагоду між її народами. Пам'ятаймо про це.

Зичу редакції здоров'я і мудрості.

Юрій КАПЛАН, голова Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», заслужений працівник культури України, лауреат міжнародних
літературних премій (Україна, Росія, Німеччина), в тому числі премії ім. Володимира Винниченка Українського фонду культури, кавалер ордена Святого Рівноапостольного Князя Володимира Української православної церкви, полковник Козацького Війська Запорізького

P.S. Пане редакторе!

Якщо вистачить місця, прошу надрукувати два моїх коротеньких вірші, датованих початком 70-х років.

Український вірш я читав тоді на кухні Володі Забаштанського (він друкував
спогади про це), кран був відкритий, вода шуміла, він боявся, що нас прослуховують, а за цей коротенький віршик можна було отримати великий
строк.

А російський вірш зараз навіть цитується в одній із шкільних хрестоматій.

***

Стусе, де ти подівся, Василю,
У який надсуворий режим?
Я ж без тебе не в змозі, не в силі
Протидіяти ордам чужим.
Стусе, орле, мордований брате,
У мордовських дрімучих лісах.
Я ж немов привселюдно розп'ятий:
Сором дихати, сором мовчати,
Коли вся Україна в сльозах.

***

Мать — не возлюбленная,
ей не клянутся в любви.
Просто любят, как дышат.
Это в крови.
Не только потому,
Что вскормлен этим хлебом,
Водою напоен
И речью упоен,
Не представляю над
Собой другого неба,
Других летящих туч,
Других шумящих крон.
Не только потому,
Что в этих тихих чащах
Спят пращуры мои,
Древлянские леса,
Но потому еще,
Что очень уж щемяще
Сквозят в прорехах крон
Седые небеса.
Иду сквозь теплый дождь,
По мне струится влага,
Благословенный день,
Я — устье рек дождя.
Мне кажется сейчас,
Что не смогу и шагу —
По неродной земле:
Не выживет душа.

Юрій КАПЛАН