Плач Мері, шотландської королеви, навесні

Прибрала зеленню дерев
Природа білий світ,
Залила квітами поля,
Розсіяла блакить.
Але журба мене бере,
Хоч сонечко сія...
На волі тішиться земля –
В темниці скнію я.

Там ранок жайвірок віта –
З-під неба чути спів.
Бадьоре дятлове „так-так”
Відлунює з борів.
Співають між віттям птахи,
Гніздечка в’ють свої.
Ніщо лихе, ніхто лихий
Не вкраде щастя їм.

Лілеї з берегу ріки,
І проліски з дібров,
І глоду першенькі бруньки,
І терен квітне знов.
Побачить цвіт весняних шат
Найменший селянин.
Я ж – королева, та з-за ґрат
Не відаю весни...

Колись у Франції давно
Жила щасливо я,
Та йшла до тебе все одно,
Шотландіє моя...
Там ранок радістю вітав,
Тут – всюди вороги;
Там цвіт полів дерев і трав,
Тут – вражі ланцюги.

А сестро, сестронько моя,
Мій перший ворог – ти!
Проклята й жадібна змія,
Колись діждешся мсти!
І хоч не маєш ти душі,
Відчуєш на собі
Хоча б на мить, хоч на мечі
Мій розпач і мій біль.

Мій сину, хай з небес зірки
Повік тебе ведуть.
Мій лютий біль і хрест тяжкий
Нехай тебе минуть.
Нехай Господь тебе хранить
Від ворогів та юд,
А стрінеш друзів – пом’яни
Про смертоньку мою...

О, сонце, сонечко, на мить
До мене зазирни.
Не буде більше теплих днів,
Не буде вже весни.
А лиш зима, могила, ніч
Без місяцю й зірок.
Наступна квітка – то мені
В останній мій вінок...

10 тр’08р.