Гарна картинка. :) Аж хочеться сидіти місячної ночі на підвіконні, дивитись у відчинене вікно на повний місяць і сьорбати вино.

Варусику, справжнє. Рима з казкарем - казкова.

Варунчик, похмілля щоранку? Ліричній героїні терміново тре переходити на здоровий спосіб життя :-)) А то не дивно, що сутінь схвильована, і серце стурбоване...
А якщо по суті - то мені ті два означення не сподобалися. З іншими теж варто попрацювати, щоб вони несли більше емоційного чи смислового навантаження. От місяць і так зрозуміло, що "нічний " казкар, адже вдень він казки не розповідає.
Решта - гарно. Тільки от що саме пройшло?

Ой, молодчина Вандочка! Підмітила! Похмільний синдром - це перша стадія алкоголізму, Варусю, не запускай героїню, рятуй бідолаху!

Варюнь! Про поцілунки сухі сподобалось дуже.
Але маю до тебе пропозиції:
1) Розмовляти із Місяцем;
2) І сріблястим промінням знеболене серце лоскоче (тому шо вже є схвильована сутність, не тре так турбо-хвилюватися :)
3) Сіра фальш опадає, мов пил(,)

Варя і пил фальші...
мала руда царівна, яка знає, що пилок подарованих троянд (ооо, у троянд просто неймовірний пилок!) зрештою може дуже просто виявитись прозорим пилом фальші...
і ще вона знає, що поцілунки бувають сухими, мов сіно, і колючими, мов стерня, і зовсім не пахнути травою... (у всьому розмаїтті значень цього прекрасного літнього слова)
і ще вона знає, що місячне сяйво і тиша вміють лікувати і стирати з вуст присмак сухих поцілунків...
а ще вона знає оте дивне похмілля - єдине, що лишилось після того, "коли все пройшло, і немає ні менше, ні більше"... і вміє радіти із того, бо якщо було похмілля, отже був і хміль, а отже щастя є. і воно буде. лишилося тільки дочекатись доки набіжить новий келих, і випити його на з життям брудершафт.

Легко читати і складно пережити: суперечливість, закладена у творі, підвищує (для мене) його вартісність... Дуже цікавий вірш!
От лише... врядку "Я іду у схвильовану сутінь..." скупчення головних: "я ідуу..." Може, якось усунути?

Варцю, яка лірика! Казково! :)