А ватна монополія у владі,
аби урятувати фаберже,
то на заваді
у верховній зраді
об’єднує опе й опезеже.

***
А воїну однакова дорога

Квітка квітці говорила:
"Ти така рожевомила!
Ти, мов сонечко, прекрасна,
Усміхаєшся так ясно!
Пелюстки такі тендітні,
Наче в пролісків у квітні!
Пахощі такі духмяні,
Ніжнотонкі, незрівнянні!

Пів дня сльозиться хмарна вись —
не побалакати із Богом,
а так потрібно, як колись,
або усе, або нічого.

Любов не ділиться на трьох —
ми розумієм, а насправді,
коли буваємо удвох,

Один відомий на порталі автор, який публічно оголосив російську мову свинособачою, у своєму фейсбуці чомусь пише: «На цій сторінці я буду друкувати свої вірші українською та РОСІЙСЬКОЮ мовами»…
Недавно цей автор, якого дехто вже охрестив королем сучасних

Зберіг душі таємний дотик
тієї квітки з пахощами дня.
І не бажалося екзотик,
ні блиску перлів із морського дна.

Лиш сад весни, її цвітіння
і аромат, бо досі не щезав,
і в думці пестив теплі тіні,

Мені ніколи не забути
Від поцілунку в тілі хміль, –
І волоти червоні рути,
І плюскотіння тихе хвиль.
І лоз тремтливих світлі хащі,
І спів пташиний у гаю, –
І довгі мріяння найкращі,
Опісля чутого: Люблю…

Це котеня із кашеміру,
яке на протязі* війни
у людяність вертає віру
і муркотінням будить сни,
котрі від вибухів тікають
за горизонти мирних мрій,
дзумлять ворожих дронів зграї
поміж трасуючих завій,

Соснам заздрю, що, мов скалолази,
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні й в уяві свої піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…

Віднайти потрібну рибу
у безмежному морі риб.
Рибу, яку дарував тобі
Господь.
Вона зачаїлася в намулі,
як невловима істина.
Хижа чи добра,
вона чекатиме на тебе

ВИБРАНА ПРОЗА l Анней Луцій Сенека «Моральні листи до Луцилія. XXl - XXII» Анней Луцій Сенека «Моральні листи до Луцилія. XXIII - XXIV» Анней Луцій Сенека «Моральні листи до Луцилія. XXV - XXVI» Анней Луцій Сенека «Моральні листи до Луцилія. XXVII -

Земля чекає снігу – ковдри, хустки,
Щоби зігріти зерна і коріння,
Щоби весною не постала пустка,
А проросло посіяне насіння.

Щоб ми зібрали хлібні урожаї
Й до столу мали свіжі паляниці…
Дощами осінь плаче нині в краї,

В долонях літа ранки й вечори,
Що стежками щодня біжать до бору.
А спіймані тополями вітри,
Толочать жито, утікають з двору.

В обнімку із роменом деревій
Шепочеться із травами на лузі.
Годин щасливих тихий давній стрій

Говорять, то у давнину було,
Велике плем’я у краю жило.
Князь правив краєм, а під ним бояри,
А в кожного із них ще й слуг отара.
Бояри, хоч земель і злата мали,
Та їм, як завжди всього було мало.
Народ простий сумлінно працював
Та всю оту ораву год

Продовження розповіді: Еол. Лестригони. Цирцея)

1.
– Потім був острів Еолія,
жив там Еол біля брами
(в нього здавен – монополія
на керування вітрами).

Змовкла раптово зозуля
Й більше уже не кує, –
Жалом розпеченим куля
Впнулася в серце твоє.
Нагло ходу зупинила
Й душу прорвала на крик,
Хоч богатирської сили
В тілі мав повно “Мужик”.

У наглухо закритій домовині
Мене з'їдають білі черв'яки.
Я дописав усі свої рядки,
І чорна стрічка на моїй світлині.

Гниють печінка, серце і легені,
Від мене залишаються кістки.
У наглухо закритій домовині