Тіто біг за Лозі по зеленій вулиці, як рись полює на ховраха на галявині у лісі. Вони ганяли один за одним, та п’ятиповерхівки нависали над ними – з цікавістю дивилися за їх грою. Жовті вікна тих зелених будинків кліпали своїми червоними шторами. Ті пузаті цеглянки, що побудувалися колись давно в один день, в одну хвилину, трохи кренилися вбік-убік від легенького північного вітру, який також лоскотав шиї чорноволосого парубка і блідокурої дівчини. Вони посміхалися одне одному, навіть два прилеглих до цеглянок тротуари наче привітно давили либу.
Тіто наздогнав блідоволосу, тягнучи довгу руку до її стану. Сонце гріло йому потилицю, і вітер заходив йому під футболку, гуляючи по спині – усе це викликало неймовірне задоволення, да ще й грайлива, струнка дівчина перед ним, чий вік досяг того переломного моменту, коли жили тіла грають справжні симфонії радості. Тіто її наздогнав, повалив на асфальт, зціпившись міцно за її плечі. Вони мовчки дивилися одне одному у вічі. Так лежали вони до самого заходу сонця. Упродовж цього часу їх ніхто не турбував, за весь день вулицею не пройшлася жодна душа, вони були одні.
Тіто звільнив її від своїх лап, залишивши темні синяки на її білій шкірі. Вони встали, ще раз посміхнулися одне одному і попрощались. Однак перед тим як розлучитися, Лозі зауважила, що місяць сьогодні на небі дуже тривожно насідає на місто, пускаючи блідожовті стріли на димоходи зелених цеглянок. «Та правда», - процвірінькав Тіто перед очами дівчиська. Тільки після цього вони розійшлися по домівках, хлопець - в один бік вулиці, дівчина – в другий; а на місці, де вони лежали, де вони пульсували серцями, вимальовувалися немов чорнилом черепів і кісток…
Тіто шльопав тротуаром додому. З-за рога цеглянки вискочив руда кішка, немов убивця на перехресті. Зашипіла, як горулья. Тварина з усіх лап помчалась на Тіто. Рудий з всього розгону врізався об ліву ногу хлопця. Відразу щось хруснуло, як печиво у руці. Рудий зламав шию і проломив голову водночас. Кіт розвалився на дорозі, з його проломаної голови витікала жовта кров, а ще разом з нею випливали сині черв’ячки. Ті тоненькі втікачі зі страхом розповзлися по зеленій вулиці. Невдовзі сині мотузочки зникли. Тіто спостерігав за усим цим, поки не плюнув густою харчею на криваву тріщину Рудого і поплів далі, потираючи свою ліву ногу…