Ніколи не побачиш у своєму житті те, що здибнеш у глибині первісного царства, що охоплює своїми теренами тисячолітні ліси, в кронах яких мов дремлять духи і чорти природи, залізні пурпурні гори, чиї громісткості злякали б будь-яку животу у їх підніж, бурхливі темноводі річки, які несуть за собою мільйони тон води за хвилину – забута і неповернена країна, що не забуває зла насправді, але відповідає по заслузі.
Не натрапляйте сюди ні за яке золото чи смарагд, ні під кулю чи струм, тоді, коли свою занедбали і зневажили. Що б ви не зробили, вона дасть знати про себе так, що платити будете навіки життям, душею…
Я натрафив осюди, в глибину держави непрощаючої. Поміж дубами трьохвіковими прокинувся від смерті чотирилапої, дикої кішки. Загуло у вухах, наче хтось шепче до тебе, зазиваючи кудись, де тебе воно чекає… Хто воно? «Воно те, що має сталеву білу шерсть, гнилу кров замість слини, шелепи як бритва і не очі, а вогонь зелений з пекла», - проговорив мені шепіт дідуга. Треміт узяв мене за кості, знерушив.
Одначе мене тягнуло до серця країни, що чекала. Я ледь-ледь встав, пішов, слухаючи шепіт: «Іди, іди до нього. Воно вичікує на месництво». Буботіння гуділо всюди: із землі, з дерев, з кущів, з травини, з дірок мурашиних лунало – всюди!
Ні одної тварини, ні одної комахи, лише мовчазна зелень і старі дуби похмурі, злі. Доки сонце було на моєму боці: світило мні шлях до загадки лісної. Раптом товсті та довгі віти тріпнули перед мною, загороджуючи хід. Оминув, але потім товстезний, уже для себе старезний дуб грізно проревів за мною, вихруснувши кілометрові коріння з-під землі: «Не йди, не роби останню помилку, подумай!» Я не думав. Я втік від того лютища, бо злякався. Шукав рятунку у смерті, не знаючи про це.
Я відчував до місця призначення. Відчув низьке гудіння землі, немов жерло вулкану кипіло прямо під тобою, немов земля ось-ось розірветься навпіл, випустивши з себе увесь бруд. Мені здалося, наче далекі гори почали між собою гучно скрипіти своїми схилами і вершинами. Вся країна поглинулась у визг грубого каміння. Той нестерпний лязкіт припинився одразу, коли я кинув на гори свій взір. Однак щось продовжувало там стукати, як коваль б’є по наковальні. Стук-стук, стук-стук. Зупинилось.
Зненацька ядром звідти вилетів білий об’єкт прямо у гущавину, до якої я йшов – то було серце. Густа росла колом, вкриваючи її внутрішню оболонку від сонячного світла. Не зважаючи на страх і нерішучість, я кинувся у осередок первісності…

2014