Був світлий-пресвітлий ранок. Усе довкруж співало. Ішов юнак і на радощах теж співав, замилувавшись небом. І мало не впав у яму. Зазирнув туди і бачить: на самісінькому дні стоїть і труситься од холоду неймовірної краси дівчатко.
Тремтячими губками ледь чутно просить: «Витягни мене звідси і проси що завгодно...»
«Як підростеш, вийдеш за мене?»
«А ти чекатимеш?»- спитало дівча вже на суходолі.
«Неодмінно!»
«А хто буде нам за свідків?»
Нікого з людей на той час не було, крім пацюка, що прошмигнув поруч і зник, та клятої ями з водою.
Минуло кілька літ. Дівча стало ще чарівнішою юнкою. Од женихів не було одбою, та вона всім одмовляла.
Той же, хто просив її руки та клявся чекати, став уже батьком. Радів з первістка, а лихо не забарилося: варто було дитинці лишитися одній, як невідь звідки прибіг пацюк і покусав.
Знайшовся невдовзі другий синочок і треба ж так: упав у яму з водою та й захльобнувся.
«Що за напасть така?»- кричить-тужить дружина.
«А що як?..»
«Не крийся, скажи по-людськи».
І тоді в голові чоловіка, наче блискавка, промайнула не така вже й далека минувшина: яма, дівчатко, клятва...
Розповів про все це дружині.
«Якщо так,- сказала мудра жінка,- то розшукай ту, котрій клявся, і хай вона стане тобі за дружину. Видно, що Господь Бог, чиє око й вухо повсюди, не простив тобі і не хоче нашого подружжя».