срібні риби дихають чорною водою,
мерехтливо зблискують срібняками Юди.
візьми мене за руку і поведи тудою,
де не ходять люди.
веди мене, тамуй мене, сповідайся слізно
про щось невимовне – затято, вперто.
саме час спинитися, ще не пізно,
бо недовго й вмерти.
говори мені, розказуй, переходь на шепіт,
доки не загусне у легенях видих.
серце моє,
пташко моя,
цей твій плач і щебет –
про живих і вбитих.
промовляй, вістуй мені, жебони джерельцем,
доки я мовчатиму, безсловесний,
аж допоки відбиватиме неба скельце
почорнілі весни.
лепечи мені, лікуй мене, переходь на клекіт,
доки кров скипатиме куражем і ражем.
українською руною два лелеки
нам на долю ляжуть.
чорна вода розступається, парує застудою,
вирує і піниться срібними рибами.
зраджую себе Петром, зрікаюся Юдою, –
за слова і рими.
бо віршиська як рибини, як твоє намисто,
що тьмяно відблискує чорним окропом.
тіло пахне смородиною і любистком,
бузиною й кропом.
тримай мене міцніше, шамань, юродствуй,
ці слова вже довіку у моїх долонях
відбиватиме скельце неба.
просто –
я при небі сонях.
за сімома замками нічого не скоїться:
ця наука задавнена, як моя поразка.
доки кров не спинена,
доки рана гоїться, –
не мовчи, будь ласка.