за зеленим морем, за синіми горами,
у чорному місті, в кам’яній хатині,
ми з тобою сидимо й говоримо
о пізній годині.
я тобі розказую про клубок доріг,
у якому так важко знайти свою,
про жінок, що скніють о цій порі
у чужім краю.
про конкретний голос у животі,
що тече, як камінчиками – вода,
про те, що більше б за все хотів,
стати собою, та ще не став.
про відстань, про пам'ять, про зграї хмар,
які деруть животи об дах,
про те, що вагітних між них нема, –
лише вода.
про взаємність, якої бракує не всім,
про невільну наругу, про біль і шал,
про те, що кубло гадюк у вівсі –
то чиясь душа.
про вірші навзаєм, про те, що ти,
вже вічність нічого мені не винна,
що срібна луска на лиці води –
як ластовиння.
про задуху-ніч, про розбіжність вдвох,
про розлите масло перед трамваєм,
про те, що між нами було Різдво,
і воно триває.
а ще про сліди, що лишають ті,
хто обікрав, хоч не кожен – злодій.
і знову про голос у животі, –
якраз відтоді.
про панічне безсилля, про світ довкруж,
в якому іронії – всім достоту.
про стриманий несмак гвоздик і руж,
і про запах поту.
про те, що небо важке і чорне
і його не втримати поодинці.
що ми – жертовне зерно, а жорна –
у цій хатинці.
що ніч притуляє своє лице
до шибки – і дивиться! – й нас несе.
про тебе, про себе,
про те, що це –
все.