Усі люди мають свої найдорожчі та найпам'ятніші місця. Починається їх перелік з рідної домівки, міста і вулиці. Тут на кожному кроці спогади дитинства та юності. Саме вулиця завжди відіграє ключову роль у збереженні пам’ятних миттєвостей. Розповідаючи про неї, ми згадуємо найяскравіші моменти свого життя. І у всіх є щось особливо цінне, пов’язане з рідною вулицею.
Я живу у невеличкому місті Чугуїв, що під Харковом. Перш за все моє містечко відоме, як батьківщина видатного художника Іллі Юхимовича Рєпіна. Чугуїв завжди подобався мені своєю атмосферою. Тихо тут чи гамірно, відчуття спокою і затишку завжди ніби витає у повітрі. Велич минулих віків ще й досі чарує жителів і відвідувачів міста. Чугуїв був центром військових поселень і це сприяло розвитку його культурного життя. Про ті часи нагадують і назви вулиць. Більшість з них названі в честь культурних діячів і військових.
Вулиця на якій живе моя родина носить ім’я Героя Радянського Союзу Василя Якимовича Горішного. Воно було присвоєне їй не випадково. У часи Великої Вітчизняної, далекого 1942 року, Василь Якимович, тоді ще командир 13-ї мотострілкової дивізії внутрішніх військ НКВС, брав участь у обороні річки Сіверський Дінець від наступів фашистських загарбників. Тепер же неподалік від місць кровопролитних боїв розташовується вулиця імені генерал-майора Горішного. Пам'ять про цю видатну постать було увіковічено на меморіальній плиті, котру встановили на вулиці, названій на його честь. Хто знає, як би могла скластися її доля і чи існувала б вона взагалі, якщо б Горішний і його дивізія відчайдушно не боролися за цю місцину? Навіть уявити страшно, яких утрат коштувала ця оборона. Але дякувати Богу і нашим героям, що небо над вулицею мого дитинства було синім і безхмарним.
Місцевість моєї вулиці надзвичайно живописна. Тут, як і у поезіях Володимира Сосюри природа «…у сяєві й намисті подібна сонцю і весні». Від зелених пейзажів просто захоплює дух: зовсім поруч розлогий сосновий ліс, неподалік у парку ростуть каштани, понад дорогою насаджені стрункі тополі, а на клумбах біля багатоповерхівок подекуди можна зустріти вишні, абрикоси та яблуні. Будівель тут не багато, усі вони переважно п’ятиповерхові. Найчастіше у своїх спогадах я повертаюся до будівлі рідної школи. Це триповерхова споруда, побудована так, що більшість її вікон виходять у двір з клумбами. На них полум’яніють троянди, холодно зеленіють ялини, про щось шепочуться молоді березки зі статними кленами...
Особливо я люблю свою вулицю восени. У цей час тут панує незрівнянний спокій. З клена біля школи починає падати листя, схоже на зорі, а тополі понад дорогою зачаровано, ніби уві сні, хиляться під поривами вітру. Тут золото перемежовується з багрянцем і згодом усі ці барви змивають перші осінні дощі. Не раз прогулюючись вулицею у цю пору року, мене охоплювало почуття довгоочікуваного натхнення. Хотілося злитися з водою, що крапала на підвіконня і випасти холодним дощем на її чорну асфальтну дорогу. На ту дорогу, по якій так часто їздять місцеві машини. З дитинства мені особливо запам’ятався автобус «Богдан», котрий обслуговує рейси на Харків. Цей жовтий-жовтий автомобіль ніби сонцем висвітив шляхи вулиці мого дитинства. Чомусь, у ясну літню днину, коли на небі немає ні хмаринки, ще й досі приємно бачити жовтий автобус на зупинці, а поруч водія у синій сорочці, котрий неквапливо курить свою цигарку. Уся ця картина віддалено нагадує несвідому любов до кольорів Батьківщини – синій і жовтий.
Тут близькі усі, починаючи з вищезгаданих водіїв, закінчуючи поштарями. Люди, котрі живуть на вулиці, завжди добре знали і знають один одного. Це створює приємну атмосферу і нагадує велику сім'ю. Нічого і говорити, коли наприклад той самий водій знає усіх своїх пасажирів і підбирає тебе навіть на зовсім не очікуваній для нього зупинці. З такими людьми завжди приємно їхати додому на рідну вулицю, з ними приємно жити поруч і важко їх втрачати.
Частина спогадів про ті чи інші місця залишаються в нашій пам’яті саме завдяки людям, котрі також беруть участь у творенні історії нашого життя. Спочатку – це перші прогулянки з мамою і татом уздовж паркових алей. Трохи згодом вже ігри на вулиці з сусідськими дітьми. Після цього – шкільні друзі, веселі компанії і довгі гуляння до темряви. Саме тоді вперше починаєш усвідомлювати нічну красу своєї вулиці і закохуєшся у її величні вогні: близькі зорі, яскраві ліхтарі, що висвітлюють верхівки придорожніх тополь і звичайно вікна рідних п'ятиповерхівок, де вже починають вмикати світло.
Трохи подорослішавши, ми починаємо закохуватися. Тут і перші побачення, і романтичні прогулянки по рідній місцевості, і любовні написи на асфальті під вікнами будинку. Усе це тут, тільки тут.
Дороги нашого життя тісно переплітаються з дорогами рідної вулиці. І ці місцини ніколи не залишаться просто минулим. Вони до кінця життя будуть нашими маяками і старенькою пристанню, де нас завжди зустрінуть і зрозуміють рідні люди.

(2014 р.)