Щоденник барона Ґотфріда ван Світена

З листа до мене піаніста К.
«Я ніколи не вірив, що Сальєрі отруїв Моцарта. Люди мистецтва схильні до завищеної самооцінки… Якщо попросити будь-кого з нас щиросердно відповісти на питання “Хто най-най?” – майже кожен відповість: “Я!”
Сальєрі був такий самий егоцентрик, як усі ми. Тим більше, що, на відміну од нас, він мав усі підстави вважати себе першим. Його зверхність була закріплена вже в його титулі: Перший Капельмейстер імперії… Його обожнювали – і публіка, і двір. Його визнала Європа. Його опера «Тарар» ішла при переповнених залах. А поставлений услід моцартівський «Дон Жуан» – провалився. Тощо. Невже цей самозакоханий музикант, та й до того ж італієць… а музику тоді вважали професією італійців… міг визнати першим якогось невдаху й до того ж німця – Моцарта?.. Та ще й настільки позаздрити йому – аби отруїти?.. Чутки про отруєння були по смерті Моцарта. Але тільки безумець міг їх пов’язувати з Сальєрі! Недарма син Моцарта по смерті батька став учнем Сальєрі.
Ви скажете: «Але, говорять, за чверть століття по смерті Моцарта сам Сальєрі признався священикові, що отруїв Моцарта. Після чого збожеволів. І спробував перерізати собі горло».
Якщо навіть повірити в ці чутки, то все відбувалося зовсім навпаки: Сальєрі спочатку збожеволів, а вже потім оголосив, що отруїв Моцарта. Дозвольте процитувати те, що писала тоді віденська газета: «Нашому вельмишановному Сальєрі ніяк не вдається померти. Його тіло зазнає всіх старечих недугів. Розум покинув його. Кажуть, навіть у маренні хворої уяви він винить себе в передчасній смерті Моцарта. У цю вигадку не вірить ніхто, крім самого хворого старого…» До речі, в розмовних зошитах Бетговена записано про все це: «Пуста балаканина»…
Але в біографії Моцарта був дуже дивний поворот. Певний стрімкий, таємничий занепад його кар’єри. 1785 року публіка його обожнює, і раптом… усі од нього відвертаються… Це був вік підступних інтриг. Згадаймо сюжет «Весілля Фігаро».
Отож ви зрозумієте, що я відчув, коли знайшов цей рукопис…»
Усе розпочалося в старій московській квартирі. Було за північ, коли старий К. – знаменитий піаніст, друг Шостаковича й учень Прокоф’єва – сів до рояля.
– Зараз за чверть перша, 5 грудня. Саме в цей час 5 грудня 1791 року в Відні помер Моцарт. Я завжди відзначаю цю дату.
Але він не заграв. Мовчки сидів за роялем, потім сказав:
– Одна з таких річниць коштувала мені декількох років життя.
Природно, посипалися питання.
– Літні люди ще пам’ятають, – почав К., – ті дивовижні часи, коли в Ленінграді за шеляги можна було купити фантастичні цінності, награбовані в дні революції з петербурзьких палаців. Саме там я придбав у звичайному букіністичному магазині два великі зошити в червоних обкладинках червоного сап’яну з пожовклим від часу папером, списаним бісерним почерком. Рукопис був німецькою. Його заголовок міг зсунути з глузду будь-якого шанувальника Моцарта: «Достеменні роздуми барона Ґотфріда-Бернгарда ван Світена»… Так, так, того самого барона ван Світена!
Це був загадковий рукопис! У ньому було безліч фактичних помилок. І водночас цілком точно цитовано незліченні листи Моцарта… Причому й ті, які опубліковано лише нині, лише зовсім недавно… Я міг годинами говорити про цей рукопис, і розповідав тоді про нього багатьом… Але, мабуть, надто багатьом…
Невдовзі я був арештований за цілковито неймовірним звинуваченням… Причому взяли мене знаменної ночі 5 грудня! Можливо, то був чийсь шибеничний гумор. Разом зі мною забрали й рукопис… Відразу по смерті Сталіна мене звільнили… Але рукопис зник!.. Мені сказали, що, найімовірніше, його забрав сам Берія… Він був пристрасний любитель подібних речей… Можливо, саме рукопис був справжньою причиною мого арешту… Я багато ходив по інстанціях, писав листи – марно. І тепер, зовсім зневірившись, я наважився… Я намагаюся з пам’яті поновлювати текст… І, присягаюся, «тінь зниклого починає з’являтися з-під жалюгідного пера».
Вже йдучи, К. обіцяв мені показати результати «зухвалої самовпевненості»… Він знав, що я давно пишу книжку про Моцарта.
К. помер за рік, і – хай це не видасться вигадкою – помер 5 грудня 1989 року. І невдовзі його вдова переслала мені запечатаний конверт, на якому рукою К. було написано моє прізвище. У конверті був невеликий рукопис із незграбною назвою «Моцарт – яким він був». У рукопис було вкладено біографічну довідку, написану від руки: «Барон Ґотфрід ван Світен (нар. 1734 р. в Голландії). Згодом переїхав із батьком до Відня. Батько – лейб-медик при дворі Марії-Терезії – мав величезний вплив на імператрицю. Ґотфрід став дипломатом, він був послом при багатьох європейських дворах. Але уславився не лише на дипломатичній ниві. Він був великим знавцем музики. І навіть сам пробував писати. Автор дванадцять поганих симфоній. Був другом і покровителем Моцарта. На його гроші Моцарта й поховали в могилі для бідних на кладовищі Санкт-Маркс».
Далі йшов текст, зле надрукований на машинці.
«Я, барон Ґотфрід-Бернгард він Світен, закінчив рукопис 5 грудня 1801 року, через десять років по смерті Вольфґанґа-Амадея Моцарта, імператорського придворного композитора, який щасливо розвинув свій природний талант і досяг найвищої майстерності в музиці.
Наводжу тут уривки з мого Щоденника з роздумами про події, свідком котрих я був».

ЗІ ЩОДЕННИКА 5 грудня 1791 року

Усю сьогоднішню ніч я спав. Вночі помер Моцарт. Його дружина Констанца послала за мною служницю, і о третій годині по опівдні я приїхав до його будинку на Раухен-штайнґассе в малому домі Кайзера, номер 970. Це було його останнє помешкання. Хочу зазначити – за своє життя у Відні пан Моцарт одинадцять разів змінював житло.
Моцарт лежав на ліжку, я постояв над ним. Його маленьке, таке нерухоме тіло нарешті заспокоїлося. Витончені руки, якими він вічно щось вертів – тростину, ланцюжок від годинника, – нерухомі. Густе світле волосся… єдине, що було красивого в його зовнішності… звільнилося від перуки… Очі заплющені, ці бляклі, водянисті очі… які запалювалися захопливим вогнем, коли сей маленький чоловічок сідав до рояля. Він має дивні вуха – без мочок. Широкий лоб спадисто відходить назад, ще більше загострений по смерті ніс подовжує лінію лоба, відокремлюючись лише невеликим заглибленням… Птах, птах… Слабко розвинене підборіддя закрите пов’язкою. Поряд на столику – щойно знята з померлого гіпсова маска… Її зняв мій друг граф Деїм – власник галереї воскових фігур… Він, мабуть, надумав зробити фігуру Моцарта для своєї колекції.
Невдовзі з сусідньої кімнати з’явилася пані Констанца Моцарт. О, цей світ і справді театр… Пан Моцарт, який так любив театр, був би задоволений сценою, що ми розіграли. Наводжу її цілком:
КОНСТАНЦА. Я не хочу жити! Він помер! Він помер!
Я. Дорога пані Моцарт… Ви повинні жити, у вас двоє дітей.
КОНСТАНЦА. Я ляжу в його постіль, я хочу заразитися його хворобою.
(Додаю, що лікарі встановили в Моцарта гостру просовидну гарячку. Хворобу, небезпечну для людей навколо.)
КОНСТАНЦА. А!!! (Ридає.)
Вона шаліла, доводячи свою скорботу й відчай – сподіваюся, вони були щирі. Я, як і слід було, заспокоював її. Втім, уже незабаром нещасна жінка заговорила про головне в її нинішньому становищі.
КОНСТАНЦА. Він так страждав, що залишає нас без шеляга… Якщо продати все, що в домі, ми не покриємо й частини жахливих боргів. Мені навіть нема на що ховати його.
Я. Це дуже серйозне питання, пані Моцарт. Ми неодмінно обговоримо його, але спочатку заспокойтеся й розкажіть докладно, як він пішов від нас.
КОНСТАНЦА. Він пролежав у ліжку два тижні. В останній час через набряклість йому було важко повертатися. І я зшила сорочку, яку він зміг надівати спереду. Але він не капризував, нікого не турбував. Навпаки, намагався бути веселим, хоча тяжко страждав. Лише за два дні до смерті він попросив винести з кімнати свою улюблену канарейку, він уже не міг зносити навіть звуку її співу… Вчорашньої ночі йому стало так зле… я подумала – помре, але він пережив ніч. Вранці попросив дати йому в ліжко партитуру Реквієму… Його навідали музиканти. Він попросив їх виконати Реквієм. І сам наспівував арію альта. Його ніжний тенор… Ще вчора в цей час я чула його голос…
Я. Тримайтеся, пані Моцарт.
КОНСТАНЦА. Він не мав сил, відклав партитуру й почав плакати. Клятий Реквієм! Його вбив Реквієм… Я весь час бачу той спекотний день… Ввечері хтось подзвонив… Коли я вийшла до передпокою…
Я. Ви забули, нещасна жінко. Усе це ви мені вже розповідали, і не так давно. Повернімося до кончини вашого незабутнього чоловіка.
КОНСТАНЦА. Потім прийшла моя сестра Зофі. Я їй сказала: «Слава Богу, ти прийшла. Вночі йому було так зле. Якщо сьогодні буде так само – він помре». І Моцарт їй теж зрадів: «Мила Зофі! Як добре, що ви прийшли. Сьогодні я помру, і ви зможете допомогти в усіх клопотах моїй бідній Штанці…» Потім він попросив покласти йому в ліжко годинник. У театрі цього вечора давали «Чарівну флейту». І він дивився на годинник і все уявляв, що показують на сцені… Потім він став говорити зі своїм учнем паном Зюсмайром про Реквієм. Він пояснив йому, як треба закінчити Реквієм по його смерті. Він усе боявся, що замовник вимагатиме з нас гроші назад… Потім Зофі сказала, нібито йде попередити матір, що вночі залишиться в нас… Насправді я веліла їй піти до собору за священиком… Попросити його зайти до нас, мовби випадково. Священик прийшов і приготував його до смерті… Потім йому стало зовсім зле. Доктор Клоссе велів відкрити йому кров. І наклав компрес. По цьому Моцарт втратив свідомість і вже до тями не приходив… Він усе роздував щоки, мабуть, наслідував литаври. Без пам’яті, він продовжував творити. Він знав, які ми бідні, і все хотів для нас заробити… Потім я відійшла до новонародженого.
(Додам: у липні пані Моцарт народила сина. Здається, вона мала семеро дітей, з яких живими лишилося двоє.)
КОНСТАНЦА. Зофі розповіла: приблизно опівночі Моцарт підвівся на ліжку. Він дивився невідривно. Мабуть, перед ним було якесь дивовижне видіння. Потім він знову влігся на ліжко, відвернув голову до стіни й задрімав. Зофі гукнула його, він не відповів. Він помер.
Я. Коли це сталося?
КОНСТАНЦА. Зофі одразу поглянула на годинник… Було за п’ять перша по опівночі.
Вона розповідала все це, й далі пискливо ридаючи. Але, ридаючи, вона стежила за мною. Вона чекала. Ця нещасна жінка і в скорботі своїй не могла не думати про нагальні турботи. Я пожалів її й почав сам:
– Я знаю, дорога пані Моцарт, вам немає на що ховати коханого чоловіка. Я неодмінно допоможу…
КОНСТАНЦА. Бог відплатить вам…
Я. Але, поборовши в серці скорботу, постараймося лишитися розсудливими. Ви зовсім молода жінка, вам не часто доводилося мати справу з такими сумними обставинами. Дозвольте пояснити. Після епідемії чуми наш найсправедливіший монарх видав закон про похорони. Вони мають чотири розряди: люди знатні, багаті, ховають своїх померлих в окремих могилах, ставлять пишні пам’ятники. Це похорон за першим розрядом. Злидарі обходяться без трун і ховають тіла в спільних могилах. Це похорон за четвертим розрядом.
КОНСТАНЦА. Ви… Ви пропонуєте…
Я. О ні! Те й друге – неприпустимі крайнощі. Я пропоную дещо середнє. Поховати незабутнього чоловіка вашого не як злидаря і не як багатого. Але як просто бідну людину… що, як ми знаємо, відповідає дійсності. Це похорон за третім розрядом: тобто в окремомій труні, але у спільній могилі… Це обійдеться всього у вісім флоринів і п’ятдесят шість крейцерів… Додаймо три флорина за погребальні дроги… Я охоче передам вам цю суму.
КОНСТАНЦА. Боже мій… коли в нього помер шпак… він поховав його врочисто… в нашому саду. І похорон шпака обійшовся нам у цю ж суму!
Я. Не кваптесь відмовлятися, пані Моцарт. Не лише природна ощадливість змушує мене пропонувати вам це. Такий похорон приверне до вас загальне співчуття. Мені буде набагато простіше домогтися для вас пенсії в імператора. І ваші кредитори негайно відчепляться од вас. Вони зрозуміють, що отримати від вас нема чого.
КОНСТАНЦА. У спільній могилі!.. У спільній могилі…
Я. Він був добрим християнином, тобто скромною людиною. Він схвалив би такий похорон…
КОНСТАНЦА. Так… Так…
Я. Зараз постарайтеся зміцнити себе сном, завтра вам знадобляться сили. А я займуся його паперами.
Так закінчилася сцена. По чому вона передала мені ключа від бюро французької роботи, де лежали його листи й численні партитури.
І от тоді я спитав її про головне: про Реквієм… Вона відповіла, що він не зовсім закінчений… І показала на його пюпітр. На пюпітрі я виявив аркуші з його вказівками пану Зюсмайрові, як йому скінчити Реквієм. А сама партитура… коштовна партитура… була розкидана на кріслах неподалік від його ліжка. Я почав гарячковито збирати аркуші й піймав її погляд: вона була вражена моїм хвилюванням. Я взяв себе в руки…
Нарешті вона пішла. Я залишився наодинці з ним. З його паперами. І Реквіємом. 626 – стояла цифра на Реквіємі. Шістсот двадцять шість творів написала ця людина, чиї дорогі камзоли, якими він прикрашав своє жалюгідне тіло, зараз розкидані по кімнаті. Завтра їх продадуть з усіма речами, аби виручити гроші для вдови й сиріт.
Його прах також зникне… Ці могили для бідарів очищають що сім років – звільняють для нових мешканців. Від його земного існування залишаться лише декілька несхожих портретів і ця маска… Одна, яка зберігає його земне обличчя. І варто розбити її – залишиться те, що повинно від нього залишитися: тільки звуки! І це я… я зробив так багато, аби звуки, що їх народила ця жалюгідна людина, стали воістину божественними. І ніхто, навіть він сам, не підозрював цього.
Ось про що я думав, копаючись у його паперах тієї страшної ночі.
І тоді я почув його голос. Присягаюся, виразно звучав такий знайомий тонкий голос… його ніжний-ніжний тенор. Я обернувся. Моцарт, звичайно ж, нерухомо лежав на ліжку… Але голос… Голос звучав… І в невірному світлі канделябра його камзол та перука, що валялися на клавесині, здалися мені музикантом, який у відчаї впав головою на клавіші… Я змусив себе продовжувати розбирати папери. Це були його листи. Усе його листування з батьком… Усе його життя – в цих листах. І тут я все зрозумів! Так! Так! Це листи. Я читав його листи – тому я чув його голос….Річ лише в моєму бездоганному слухові! Усі почуті звуки вічні в моїй пам’яті. І листи народжували голоси… Ось густий бас старого Моцарта… Ну, звичайно! А це тенор самого Моцарта… І знову звучить старий Моцарт… Я добре його знав. Під час поїздок у тихий Зальцбург до мого друга архієпископа я незмінно зустрічався з Леопольдом Моцартом. Він був чудовий музикант – придворний композитор зальцбурзького архієпископа. І ми подовгу бесідували з паном Леопольдом про його сина. І от зараз у моєму запаленому мозку звучали наші бесіди. До речі, згадав! Старий Моцарт говорив мені: коли він читає листи свого хлопчика, то теж завжди чує його голос… Присягаюся, це була чарівна ніч, найчарівніша в моєму житті.
Ранок. Повернувся додому, з інтересом відшукав у Щоденнику всі записи бесід зі старим Моцартом. Особливо примітними здалися дві бесіди. Наводжу їх зі скороченнями.

ЗІ ЩОДЕННИКА за 1781–1782 роки. (Записано в Зальцбургу.)

ЛЕОПОЛЬД МОЦАРТ. Йому було чотири роки, бароне, коли я зрозумів: він складає музику… Одного разу я застав його з пером… «Що ти робиш?» І чотирирічна дитина відповіла: «Я пишу концерт для клавіру…» Я розреготався… Це була мазня з ляпок, поверх яких були написані ноти… Через дитяче нерозуміння він мокав перо в чорнильницю до дна. І щойно підносив перо до паперу – падала ляпка. І тоді він рішуче розмазував їх та вже по ній писав музику. Але коли я роздивився цей візерунок із ляпок, то збагнув: ноти чотирирічного хлопчика утворили найскладнішу музику. З очей моїх полилися сльози – я подякував Творцеві. Й сказав собі: ти повинен присвятити життя цьому Божому диву… Він і справді був Боже диво. Усе йому легко давалося, і всім він готовий був палко захоплюватися. Це головна його риса.
Я. Але палкість здатна потягнути на хибний шлях.
ЛЕОПОЛЬД. Власне, бароне. Якби не суворе виховання. Я рано навчив його вперто й систематично працювати, приборкувати свою палкість. І я змушував його бути скромним, незважаючи на всі його великі ранні успіхи. У дитинстві він плакав, коли його занадто хвалили. У сім років він уже був автором декількох музичних творів. Тоді я вирішив представити його світові. Я взяв дозвіл у нашого доброго архієпископа і ми втрьох – крихітний Вольфґанґ, моя дочка і я – вирушили Європою. Два тижні ми провели в імператорському палаці в Шенбруні. Найдобріша імператриця Марія-Терезія, захоплена грою мого хлопчика, подарувала йому костюм маленького ерцгерцога.
(Додам від себе: це був старий, зношений камзол.)
ЛЕОПОЛЬД. Мій маленький Моцарт був у ньому такий потішний: іграшковий чоловічок у напудреній перуці та в червоному камзолі зі шпагою. Він грав на скрипці, на клавірі, який закривали хусткою, і на органі. Грав, доки цього хотіла публіка. Концерти тривали по чотири години. І він часто хворів. Я інколи думаю: можливо, тому він так погано ріс? Але це був єдиний шлях. Я не хотів, аби він повторив мою жалюгідну долю… Та вже під час цієї мандрівки я зрозумів, бароне, як він небезпечно палкий. У сім років він умудрився пристрасно закохатись. І в кого б ви думали? У Марію-Антуанету, нинішню королеву французів.
Я. Браво!
ЛЕОПОЛЬД. Вона була принадною дівчинкою, трохи старшою за Моцарта. І що вигадав маленький негідник? Після чергового концерту, нагороджений оплесками, він вийшов із зали та, побачивши чарівну Марію-Антуанету, навмисно грюкнувся на паркеті. Дівчинка відразу кидається до нього, підіймає. І він, нібито дякуючи, осипає її поцілунками. І відразу оголошує, що неодмінно одружиться з нею – знов-таки як подяка за допомогу. Та я розгадав його хитрість, змусив покаятися й найболючіше вишмагав… А потім був тріумф у Парижі…
У Парижі я велів награвіювати чотири його сонати. І це у віці восьми років… Як зараз бачу: він стоїть біля королівського столу і королева передає йому ласі шматочки. Але найбільше йому сподобалися королівські дочки. Вони охоче його цілували. У вісім років він обожнював, коли його цілували жінки. І коли всесильна мадам Помпадур – висока, видна блондинка – не схотіла його поцілувати, він обурено вигукнув: «Та хто вона така?! І як вона сміє не схотіти мене цілувати, якщо мене цілувала сама королева?!». І мені знову довелося його відшмагати – за зухвалість… і палкість. Коли ми повернулися до Зальцбурга, підкоривши Європу, архієпископ замкнув його у своєму палаці й запропонував йому написати музику до першої частини ораторії «Обов’язок Першої заповіді». Він не вірив, що мій хлопчик усе пише сам… Хлопчик почав писати… Він промовив слова Першої заповіді: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всіма мислями твоїми», і зрозумів, що Він із ним… Вольфґанґ блискуче впорався з завданням… Я виховував його в безмежній любові до Творця, і це багато разів рятувало і ще врятує його… Коли йому було дванадцять років, наш новий монарх – імператор Йозеф – замовив йому оперу… Хлопчик був щасливий: опера – це вершина музичного мистецтва! І він написав її… Та прем’єра не відбулася. Він ридав! Він не міг зрозуміти, що сталося. Так у дванадцять років він уперше стикнувся з людською заздрістю. Панове музиканти злякалися конкурента. Невидиме «музичне пекло» поширило капосні чутки про його оперу. І великий Ґлюк, котрий мав такий вплив на імператора, не схотів навіть глянути на партитуру й оголосив знущанням саму ідею замовляти оперу хлопчикові… Хлопчикові?! Та він у сім років умів робити те, що інші композитори – закінчуючи життя! Я часто йому пояснював: «Покладайся тільки на Бога! Усі люди – сволота! Чим старший ти стаєш – тим ясніше це буде для тебе!»
(Додам: він рано навчив хлопчика бачити завжди й в усьому інтриги.)
ЛЕОПОЛЬД. Але всі ці поїздки Європою були лише підготовкою до однієї великої поїздки. Власне! Італія! Земля обітована музики! Якщо німецький музикант хоче зайняти посаду при дворі, він повинен отримати визнання в Італії. І ми поїхали. Уже в Мантуї газети писали: «Цей хлопчик затьмарить усіх!» У Мілані нам дали зручне пристановише в монастирі. Була зима. Мій хлопчик має найчутливіше тіло – і він був щасливий, коли по поверненні з концерту знаходив ліжко нагрітим. Це дрібниці для іншого, але вони важливі для делікатних натур. У Мілані послухати хлопчика зібралася вся знать Ломбардії. Було виконано три арії, які написав Вольфґанґ. Одна приголомшила навіть мене. Цю велику арію він написав на знаменитий текст великого Метастазіо «Нещасний хлопчисько» (К 77).
(Зауважу: старий має рацію. Багато хто звертався до цього знаменитого тексту. Але ніхто ніколи… не досяг такої піднесеності. «Нещасний хлопчисько»!
Чи справді вже тоді він сам це відчув?.. Так, він ніколи-бо й не став дорослим. Раніше я думав, що в цьому винний його батько, який так довго його опікав. Тепер думаю інакше. Це – його сутність: від народження до смерті він – нещасний хлопчисько!)
ЛЕОПОЛЬД. Аби не втомлювати вас, бароне, я описую лише деякі його тріумфи… Ми поспішили до Рима. Як ви знаєте, на Страсному тижні в Сикстинській капелі виконують велике «Мізерере». Я пам’ятаю, як мій хлопчик прийшов до капели. Ні, ні, він не помітив чудових фресок Мікеланджело. Він був весь у найсолодшій музиці. Коли ми вийшли, я сказав йому: «Під страхом відлучення од церкви ніхто не сміє винести з капели партитуру «Мізерере», аби ніхто й ніде не зміг виконати цю вершину папської музики». Мій хлопчик розреготався. І, прийшовши додому, без жодної помилки з одного прослуховування записав усю партитуру.
(Додам: про цю історію багато розповідали в Римі. Я ж зазначу: в одному з його помешкань у кабінеті була чудова стеля. Я спитав його: «Чий це живопис?» Він здивувався, він узагалі його не помітив.)
ЛЕОПОЛЬД. А потім у Римі йому вручили вищий папський орден. На жаль, він рідко надівав ці регалії: золотий хрест, шпагу і шпори. Він мовив: «Мені чомусь смішно». Він завжди був дуже смішливий.
Я. О так! Я це знаю.
ЛЕОПОЛЬД. Тепер він став кавалер Моцарт. Лицар Моцарт. Тільки великий Ґлюк був удостоєний подібного. А потім хлопчика обрали до Академії в Болоньї.
Хто знав таке в п’ятнадцять років! І тоді я помітив переміну. Він полюбив, аби ним захоплювалися… захоплювалися жінки!.. І я сказав: «Тут твоя пастка». Пам’ятаю, молода пані де Асте покликала нас на чудесні фрикадельки з печінки й відмінну квашену капусту.Але він не захопився цими стравами – його очі невідступно були спрямовані на пані де Асте. Мені довелося знову суворо втрутитися.
А потім наш доброчинець, старий архієпископ, помер…
(Додам: уже тоді мене захопив цей геніальний хлопчик. Потік сонячного світла… легке, тріпотливе. Як дивно, що він не народився в Італії. Я насолоджувався його мистецтвом. Але сповідував тоді інше. Будучи послом у Берліні, я познайомився з музикою напівзабутого тоді Йогана-Себастьяна Баха. Від того часу мистецтво Баха й Генделя володіло мною. І от тоді мені стала приходити в голову зухвала думка: ввести сонячного хлопчика в цей напівзабутий світ. Яка дивовижна квітка могла вирости! І яка насолода очікувала нас, небагатьох жерців істинної музики! Але для розуміння строгої музики потрібне строге життя. Забагато удач принесла йому доля. Ось чому я вельми пожвавився, коли взнав, що новим архієпископом у Зальцбургу став граф Ієронім Колорадо. Я добре з ним знайомий: непохитна складка довкола рота, зарозумілий, нерухомий погляд… І мені нетяжко було вже тоді уявити, як вони зустрінуться – розпещений славою юний геній і деспот. Казка скінчилася.)
Я ніколи не вірив, що Сальєрі отруїв Моцарта…

Із листа піаніста К. ЗІ ЩОДЕННИКА
1781–1782 роки (Записано в Зальцбургу)

Наводжу з великим скороченнями закінчення моєї довгої бесіди з батьком пана Моцарта.
ЛЕОПОЛЬД. Спочатку ми були вдячні новому архієпископу: він поклав хлопчикові більше платні, аніж усім іншим. Але потім став змушувати його – кавалера Моцарта – щодня у форменному одязі разом зі слугами являтися для наказів. Ні, я розумію, він хотів приборкати його юнацьку пиху, хотів змусити вважати себе доброчинцем. Але…
(Додам від себе: саме тоді я почув його соль-мінорну симфонію… Ця тривога… зухвалі пориви… мимолітне просвітлення… І лютий вибух бунтівних сил у фіналі. О! Я зрозумів тоді, що з ним відбувається!)
ЛЕОПОЛЬД. Усе скінчилося проханням про відставку. І річ була не лише в архієпископі. Я привчив Вольфґанґа до вічних мандрів, і він не міг усидіти в нашому тихому Зальцбургу… Архієпископ не дозволив мені вирушити з хлопчиком, але я не міг відпустити його самого. Він поїхав разом із матір’ю. На прощання я дав йому листа з головними порадами: «Ти знаєш, який ти палкий… і як твоя гарячкуватість приводить тебе у хвилювання… про жінок я не кажу, але запам’ятай: тут потрібна найбільша стриманість і весь твій розум. Бо сама природа є нашою пасткою: хто не напружує тут розуму, приречений на нещастя, яке кінчається тільки зі смертю».
Коли їх карета від’їхала, нажаханий передчуттям, я кинувся на ліжко й пролежав нерухомо до ночі. Невдовзі я отримав його першого листа.
«Серце моє переповнене захватом і замилуванням. Мені так весело в цій кареті, так тепло, і візник наш співає і мчить щодуху».
І, читаючи, я виразно почув його ніжний голос і розплакався.
Усе сталося, бароне, як я передбачав… Це відбулося вже в Мангаймі. Спершу я відчув у його листах певний надмірний захват. Він має гострого язика!
(Додам: і скільки він зробив йому ворогів!)
ЛЕОПОЛЬД. Хлопчик обожнює пустувати. До прикладу, в Мюнхені вночі солдати на кожному кроці войовничо гукають: «Хто йде?!» І він незмінно відказує їм у відповідь: «Ось тобі маєш!..» А тут раптом тон листів зовсім перемінився. Одні захвати й описи нескінченних тріумфів… Я написав йому, що одним тріумфом ситий не будеш. І що поки ніхто не запропонував йому жодної посади, а я оплачую нескінченні рахунки, які до мене приходять. У відповідь я отримав: «Як мені хочеться написати оперу. Я заздрю всім, хто пише оперу. Хочеться плакати з досади, коли я чую яку-небудь арію…» Так, так… річ у тім, що він закохався у співачку! Я знавав цю мерзенну сім’ю Веберів. Батько служив жалюгідним суфлером. Хижа, жадна дружина й четверо дочок. На біду маленького Моцарта, друга дочка – п’ятнадцятирічна Алойзія – була висока, струнка красуня, яка вимріяла стати співачкою… Узнавши все це, я вирішив перевірити, наскільки небезпечне становище. Я написав йому листа, нібито один із його друзів, знаменитий молодий чоловік, узяв вигідний шлюб. У відповідь я негайно отримав просто поему.
«Так одружитись я не хотів би. Я хотів би зробити щасливою свою дружину, а не скласти з її допомогою своє щастя. Знатні люди не сміють одружуватися з любові. Зате ми, бідні й прості люди, можемо взяти за дружину ту, яку кохаємо…» І так далі…
Я все зрозумів. По чому він завалив мене описами тягот «бідних Веберів»… А я?! Його батько?! Семеро дітей! І двісті жалюгідних флоринів платні протягом усього життя!
(Тут він дістав нову купу листів… І впродовж нашої бесіди вельми часто читав уривки з них. Він жадав співчуття!)
«Дочка пана Вебера має красивий голос. Їй бракує лише вміння грати на сцені…»
Ви зрозуміли, бароне? Він вирішив їй допомогти! Він пам’ятав, як його приймали в Італії, й тепер схотів показатися їй в усьому блиску! Він задумав спільну поїздку. З нею до Італії! А поки писав для неї арії… Ні, недарма кажуть: дурний, як закоханий! Його нещасна мати надіслала мені листа: «Ти знаєш, коли хлопчик зав’язує нове знайомство, він одразу готовий віддати останнє. Пишу тобі в найбільшій таємниці, доки він їсть… Придумай, що зробити».
Бідна дружина! І я написав йому: «Найдорожчий сину! Твоя пропозиція роз’їжджати з Вебером і його дочкою ледве не позбавила мене глузду. Як ти міг хоч би на годину облестити себе такою огидною і явно навіяною тобі думкою?! Мрії, одні пусті мрії!.. Як ти міг позабути свою славу? Своїх старих батьків?.. Ні, ні, я розумію твоє бажання допомогти… Це ти успадкував від свого батька! Але передусім ти повинен допомагати своїм власним батькам, інакше душа твоя потрапить до чорта в лапи! Геть із Мангайма! Марш до Парижа! І скоріше! Слава з Парижа поширюється по всьому світу! Чини, як великі люди! Або Цезар! Або ніщо!»
І він підкорився. Тоді він ще пам’ятав наше гасло: «За Богом відразу йде батько».
Він написав мені: «Благаю, найкращий з батьків, не думайте про мене нічого поганого… Є люди, які вважають, що не можна кохати дівчину, не маючи при цьому злих намірів… Сподіваюся, ви пробачите мені, якщо я в азарті кохання в чомусь забув міру».
Саме в цю мить мій хлопчик пішов від мене! Він підкорився мені, але не вибачив. Бідолаха, він, звичайно, поїхав до Парижа з однією надією: повернутися до коханої, але зі славою!
(Зауважу: все, що він відчув, – у його арії, написаній для Алойзії (К. 194). Ця солодка мука… і тривожне, тривожне передчуття!)
ЛЕОПОЛЬД. Але, на жаль, Париж устиг його забути. Ні, недарма я ненавидів це місто. Жодного замовлення на оперу він там не отримав. І насилу перебивався жалюгідними уроками. Мій французький друг барон Ґрім написав мені: «Аби тут пробитися, необхідні пронозливість, підприємливість і підлість… Думаючи про його кар’єру, я побажав би йому мати вдвічі менше таланту і вдвічі більше спритності…»
А потім якось уночі прийшов наш друг абат Буллінґер і поклав переді мною листа. Мій хлопчик писав: «Дорогий абате. У ці задушливі дні захворіла моя мати… Я гасав розпаленим містом у пошуках лікаря й ліків… Вона померла на моїй руках. Зараз ніч. І я пишу листа батькові. Я пишу йому про матір як про живу… Я боюся, що він здогадається. І жартую. І знову повертаюся до її хвороби… Я намагаюся підготувати його до гіршого…»
Нещасний хлопчик! За тиждень я отримав його листа: «Я пишу вам о другій годині ночі. Нашої дорогої матері більше немає на світі. Вона померла, не приходячи до тями, вона згасла, наче свічка…»
Я кликав його до Зальцбурга. Архієпископ знову прийняв його на службу. Але він писав: «Я радію зустрічі з вами, найкращий з батьків. І наперед обіцяю собі найприємніші, щасливі дні… Але, присягаюся честю, я не можу терпіти Зальцбург і його мешканців! Для мене зовсім нестерпне їх найнудніше життя».
Це означало: він поспішив із Парижа до Мангайма! Я благав його вберегтися від пустих мріянь. Але він писав: «Зовсім уберегтися від мріянь я не може, та й вряд чи знайдеться смертний, який не мріяв. Але веселі мрії! Мрії солодкі й втішні, мрії, котрі, якби збулися, зробили б стерпним моє життя… зараз таке сумне…»
Але нічого! Невдовзі він пізнав, що означають пусті мріяння! Ця тварюка Алойзія співала в Мюнхені, де нею вельми зацікавився баварський державець. І мій хлопчик, на щастя, тепер був їй не потрібний. І вона сказала це йому навпростець. О, він зміг тоді зрозуміти, як завжди правий його батько!.. І йому вистачило мужності переповісти мені в листі всю ганебну сцену.
«Я був приголомшений. Але не дав їй це зрозуміти, найкращий з батьків. Я сів за клавір і, стараючись перевершити її в легкодумстві, раптом весело, тенорком заспівав: «Не задумуючись, я кидаю дівчину, якій не милий! Ха-ха-ха…»
Так, він бадьорився, але… Цілковито пригніченим він повернувся до нашого доброго Зальцбурга. Я постарався зробити все, аби йому було добре. У його кімнату поставили зручну шафу для численного його одягу, наша кухарка готувала його улюблених каплунів. І я крізь пальці дивився, як дочка мого молодшого брата… кузиночка… спробувала його втішити.
Він писав їй дуже сміливі листи, які негідниця заохочувала. І спершу з подивом читав усі його фривольності.
Але далі сміливих жартів він не пішов. Лише потім я зрозумів: він старався бути веселим і зухвалим, але так само страждав. Страждав! І переніс свій відчай на наш тихий Зальцбург: він його зненавидів… На жаль, вельмишановний архієпископ на кожному кроці наголошував, що мій хлопчик зовсім не геніальний Моцарт, а лише слуга, якого він прихистив по невдачах.
(Додам: це було щастя для музики. Розбите серце – так проростає вічне.)
ЛЕОПОЛЬД. І під час його поїздки з архієпископом до Відня, вдалині від мене, сталося те, що мусило статися: хлопчик знову подав прохання про відставку… Я чудово уявляв, що буде, коли він стане жити один у Відні… Він – непідготовлений до мерзот життя, звиклий бути за моєю спиною. Будь-яка шльондра може постати перед ним в образі непорочної діви!.. Він занадто чистий для цього підлого світу!.. Я вимагав, аби він узяв назад своє прохання. Але він одповів мені: «Ніколи! Весь Відень уже знає, що я пішов від архієпископа і від його образ… І що ж бо, тепер я мушу перетворити себе на собаче лайно?.. Вам на догоду, батечку, я готовий пожертвувати всім: своїм щастям…» Алойзія! Алойзія!.. «Здоров’ям, життям… але моя честь! Вона для мене… і, сподіваюся, для вас, найвища за все! Вимагайте чого завгодно, але не цього! Сама лише думка змушує мене тремтіти від люті…»
О, я знав, що наш гордий архієпископ зуміє покарати його. Але я не знав, що це буде так по-варварському.
Спочатку він не вдостоїв хлопчика відповіддю. Коли ж мій син явився втретє зі своїм проханням, його прийняв гофмейстер граф Арко. Він назвав Вольфґанґа хамом і негідником, а потім копняком… викинув його з кімнати. Це було нетяжко. Він такий маленький… І от його – кавалера ордена Золотої Шпори, лицаря, члена двох академій – копняком під зад… зі сходів…
Хлопчик зліг. Звичайно, він присягався повернути копняка графові, він писав мені всілякі дурниці: «Так, я не граф, але в душі маю більше за будь-якого графа… і якщо він образив мене, він – собаче лайно!» Тощо. Кінець листа мене страшенно стривожив… Він писав: «Завтра відправлю листа графові. Я зовсім спокійно поясню йому, як підло він виконав свою справу. Я пообіцяю йому зустріч на вулиці… У людному місці він отримає від мене копняка в дупу й пару ляпасів на додачу!..» Я благав його не робити цього з любові до мене. Це не лише позбавило б мене роботи, засобів до існування, але й принесло би хлопчикові нові приниження. Що міг зробити він, маленький, кволий, проти цих панів, оточених слугами? На щастя, він так само пристрасно переживає образи, як легко їх забуває. Впевнений, що на третій день копняк під зад випарувався з його голови – і він віддався найнебезпечнішому щастю здобутої свободи. А я, мов засуджений, що підставив голову під сокиру, почав чекати, коли трапиться неминуче.
(Додам: саме в ці дні я вперше зустрівся з Моцартом. Він і справді був п’яний від свободи. Свободи й… кохання.)
ЛЕОПОЛЬД. І вже невдовзі я почав отримувати від нього захоплені листи. Знову занадто захоплені: «Місто повне зараз квітів і музики. Нічні серенади тут так само часті, як в Італії. І в пізній час розчиняються вікна, і містяни аплодують нічним співакам. У той час як наш мерзенний Зальцбург хропе!» Далі він писав мені, що отримав замовлення на оперу. Лібрето опери мене насторожило. Точніше – пристрасний виклад цього лібрето: один шляхтич і його слуга визволяють з гарему колись викрадену наречену шляхтича… І потім ішов майже вірш про силу кохання шляхтича до цієї нареченої. Наречену звали Констанца. І вже невдовзі мені випало зрозуміти, звідки це ім’я.
(Усе було саме так. У цей час Моцарт часто приходив до мене. І одного разу повідомив новину: він оселяється в домі своїх старих друзів Веберів. Тих самих Веберів! Злощасна Алойзія до того часу вже вийшла заміж. Я знайомий з її чоловіком… Пан Ланґе – чудовий співак… Разом із ним ця красуня співала тепер у Відні. Її мати й три незаміжні сестри теж приїхали до Відня. Скрутне становище змусило їх здавати кімнати. Моцарт розповів мені, що пані Вебер запропонувала йому простору й світлу кімнату. І відмінний стіл. Що для нього особливо важливо, бо його шлунок вельми чутливий до поганої їжі й він лякається отруїтись у наших мерзенних трактирах. Вебери позбавили його всіх життєвих клопотів. Він сказав мені: «Я звик жити в родині. У Веберів я знову відчув себе в батьківському домі…» Його дім мав премилу назву: «Петро в Оці Божому». Він записав мені свою адресу. Цей запис його рукою досі зберігається в моєму столі.)
ЛЕОПОЛЬД. Ви можете уявити, що я пережив, коли довідався: клята Веберша знову отримала його в свій дім! Він відчув мій сум і вирішив заспокоїти: повідомив, що Алойзія вийшла заміж… Але ж я знав: там ще три сестри! Три незаміжні сестри, хитрюща мати й мій палкий син в одному домі!!! І скоро, скоро я одержав звістку: «Найкращий з батьків. Поспішаю тобі розповісти про Констанцу. Вона молодша від Алойзії. Це мила, добра, чудесна дівчина…» О, Боже!
«Вона зовсім не схожа на свою мати, яка груба і вельми схильна до міцних напоїв…» Це він, звичайно, писав для мене! Він знав, як я не люблю огидну Вебершу… «Зараз я закінчую оперу й вигадав для неї чудову назву – „Викрадення з сералю”».
…Я відразу зрозумів: цей захоплений безумець уже задумав «Викрадення з Ока». Він так і не збагнув: викрадали його самого! Я вимагав, аби він змінив помешкання. Я написав, що вже йдуть чутки й т.д. Він перелякано відповів мені: «Найкращий з батьків! Я давно вже мав намір зняти інше помешкання. Через ці людські чутки, в яких немає ні слова правди. Мовляв, коли я квартирую в пані Вебер, то неодмінно одружуся з її дочкою! Яка дурниця! Саме тепер я більше, ніж будь-коли, далекий від цієї думки… Бог дав мені талант не для того, аби я погубив його через дружину й прожив бездіяльно своє молоде життя. Я лише починаю життя, я не хочу зіпсувати його…»
І от минуло три місяці! Усього три місяці, і я одержав від нього: «Моє прагнення зараз полягає в тому, аби отримати невелику, але постійну винагороду… а потім одружитися!» Одружитися!!
«Ви жахаєтеся на цю думку, але прошу, найкращий з батьків, вислухати мене. Природа говорить у мені так само гучно, як і в будь-кому іншому… і навіть гучніше, ніж у будь-якому здоровому йолопі!..» Це вже ми давно знали!.. «Але мені неможливо жити, як живе більшість нинішніх молодих людей. По-перше я занадто релігійний. По-друге, занадто люблю ближнього свого й занадто чесний у переконаннях, аби зміг одурити невинну дівчину. І по-третє, занадто люблю своє здоров’я, аби мати справу з хвойдами. Тому можу заприсягтися вам, що ще з жодною жінкою не мав подібних справ. У цьому можу поклястися життям… Я не бачу для себе нічого більш необхідного, ніж дружина. Нежонатий чоловік живе тільки наполовину… І взагалі мій темперамент більше схиляє до спокійного домашнього життя».
І так далі… Цей нескінченний лист!.. Тепер ви знаєте, найдобріший бароне, все, що сталося в нашій нещасній родині… Хлопчик так поважає вас: можливо, ви поясните йому всю згубність цього шлюбу?

ЗІ ЩОДЕННИКА 1781–1782 роки

Певно, старому Моцартові доведеться змиритися з неминучим. Після повернення до Відня я взнав, що мадам Вебер проводить інтригу чарівливо докладно. Вона постаралася зробити так, аби весь Відень довідався: наш маленький Моцарт закоханий у Констанцу. Учора цей наївний хлопчик у відчаї прибіг до мене.
Переказую нашу розмову цілком.
МОЦАРТ. Я заберу зовсім небагато вашого коштовного часу, бароне. Я у відчаї. Мадам Вебер оголосила мені, що містом ходять жахливі чутки. І опікун її дочок пан Торварт категорично проти, аби я мешкав у їхньому домі.
Я. І що ж ви вирішили?
МОЦАРТ. Я сказав, що кохаю її дочку. І тільки-но одержу мінімальне, але постійне забезпечення, негайно одружуся з Констанцою. Але пан Торварт не вірить, він вважає, що я можу кинути Констанцу і нещасна дівчина залишиться скомпрометованою.
Я. І що ж запропонувала пані Вебер?
МОЦАРТ. Аби я негайно все з’ясував з паном Торвартом. Пан Торварт вельми поважає вас, бароне. Я прошу запевнити його, що я порядна людина…
Я. Милий Моцарте. Я впевнений, що й без мого втручання все обійдеться щасливо. Як на мене, вам просто запропонують підписати папір, де ви зобов’язуєтесь одружитися…
МОЦАРТ. Та я підпишу тисячу таких паперів!.. І ви гадаєте, тоді все обійдеться?

ЗІ ЩОДЕННИКА 1781–1782 роки

Сьогодні він знову був у мене. І знову розмова була така коротка, що довіряю її паперові цілком.
МОЦАРТ. Ви мали рацію, дорогий бароне! Все обійшлося! Я написав офіційну заяву, де зобов’язався у трирічний термін узяти шлюб із мадемуазель Констанцою Вебер.
(Уявляю обличчя «найкращого з батьків», коли він отримає цю звістку.)
МОЦАРТ. Але що зробила чудесна дівчина? Коли опікун пішов, вона взяла в матері зобов’язання й мовила мені: «Дорогий Моцарте! Мені не потрібно від вас жодних письмових зобов’язань, я й так вірю вашим словам». І розірвала папір! Цей вчинок зробив мені ще дорожчою мою кохану!
(Браво, пані Вебер! Зауважу: ця родина завжди жила біля театру. Так, стара Веберша зуміла поставити виставу.)

ЗІ ЩОДЕННИКА 1781–1782 роки

Я все більше зближаюся з Моцартом. Нині він у великій моді. Усі знамениті доми Відня кличуть його з концертами. Учора я прийшов до театру на останню репетицію його опери «Викрадення з сералю».
У кармазиновому камзолі, в червоному капелюсі, прикрашеному золотим шнуром, ця людина стрімкою ходою пройшла по залі й легко стрибнула на сцену.
Розпочалася увертюра опери. Я чув млосний, вкрадливий шелест… ніжний лепет, зітхання… я бачив, як здіймаються схвильовані груди… Пристрасть, якій не дозволяють вилитися. І все це створило кохання. Успіх опери обіцяє бути грандіозним, і пані Вебер поспішає скінчити справу з вигідним женихом. Вона не збирається чекати три роки… Я зрозумів це із сьогоднішньої бесіди з Моцартом. Наводжу її стисло:
МОЦАРТ. Хочу просити вас поради, найдобріший бароне. В останній час пані Вебер раптом стала цілковито нестерпною до Констанци. Діло доходить до використання рук. На моє прохання баронеса Вальштедтен забрала її до свого дому. (Зауважу в дужках: баронеса розлучилася з чоловіком і має у Відні репутацію занадто вільної жінки. Утім, я все вибачаю баронесі Марті фон Вальштедтен за її істинне розуміння музики.)
МОЦАРТ. Учора Зофі… це сестра Констанци… прийшла до мене… плакала й благала, аби я щось зробив: мати хоче забрати Констанцу назад із поліцією.
Я. Як я розумію, пане Моцарт, це «щось» означає ваше скоре вінчання?
МОЦАРТ. Але інакше я не зможу захистити її!.. Я пишу батькові листа за листом. Прошу благословення, а він мовчить… Я пишу: «Заради всього на світі, дайте мені свій дозвіл». Мовчить! Пишу: «Я охоче чекав би ще! Але це неодмінно треба тепер! Заради моєї честі! Заради честі моєї дівчини!» Мовчання! Мовчання! Мовчання! Серце моє неспокійне, голова в сум’ятті! Як можна при цьому створити щось путнє?! Чи просто працювати?! Ну що мені ще йому написати, дорогий бароне?!

ЗІ ЩОДЕННИКА 1781–1782 роки

Був у Моцарта вперше після вінчання. Усе звершилося в соборі Святого Стефана. Баронеса влаштувала весільний бенкет… І лише вчора прийшов дозвіл від батька.
Він сидів із листом у руках, коли я ввійшов. Ось найкоротший зміст нашої розмови.
МОЦАРТ. Він надіслав згоду, бароне, але, звичайно, він сердиться… Бідний, він пише: «Віднині твій батько не може більше розраховувати на допомогу сина, втім, і тобі не слід чекати допомоги від свого батька…» Але я впевнений: коли він побачить Констанцу… Її не можна не полюбити! Ха! Ха! Ха! Дорогий бароне, викрадення з «Ока» сталося! Вона моя! Ха-ха-ха!
(Зауважу: його батько правий. Він, звичайно ж, не розуміє, що викрали його самого… Але чи розуміє вона інтригу матері? Найімовірніше, попросту не замислюється. Я приглядався до неї в ці дні. Моцарта вона явно кохає, а матір явно боїться. І вірить, що та робить усе задля її користі. Вона з тих безвольних натур, які народжені бути дзеркалом. Вони відбивають того, хто поруч. Моцарт безтурботний і життєрадісний, і вона безтурботна й життєрадісна… Вона непогано співає й непогано грає на клавірі. Моцарт обожнює птахів. Що ж, він отримає поруч веселу, дурненьку птаху. Тепер їх двоє – птахів.)
МОЦАРТ. Присягаюся, скоро найдорожчий з батьків попросту розтане. Ми завалили його, бароне, спільними листами з висловами любові.
Цього ж вечора я став свідком, як вони писали ті листи: Моцарт сидів із пером у руках. Констанца – в нього на колінах. Вони складали вголос такого зворушливого листа:
МОЦАРТ. «Найкращий з усіх батьків і свекрів. Поспішаємо описати тобі всю церемонію… Коли ми були обвінчані, я і моя дружина почали плакати. І всі навкруги теж заплакали, бо стали свідками розчуленості наших сердець».
(При цьому обидва заливалися сміхом і безнастанно цілувалися.)
МОЦАРТ. «Закладаюся, шановний батьку, ви зрадієте моєму щастю, щойно пізнаєте її. Бо в ваших очах, як і в моїх, немає більшого щастя, ніж розумна, правдива, доброчесна й услужлива дружина! Така є моя Штанці».
(Так він її називає. Він обожнює грати в звуки: «Кон-стан-ца… Штанці…»)

ЗІ ЩОДЕННИКА 1782–1784 роки

Тепер цілі дні Моцарт просиджує над творенням музики, стараючись забезпечити родину. Лікар прописав йому прогулянку на коні. Як усі діти, він обожнює маленьких тварин. Коня він боїться, але сумлінно вирушає на ньому на прогулянку. Я теж виїжджаю ранками для моціону, і він складає мені компанію. На жаль, він весь час запізнюється. Учора в нас відбулася така розмова (я записав її цілком).
МОЦАРТ. Ради Бога, вибачте за спізнення, бароне. Я працюю за північ, тому тяжко встаю, до того ж мені треба ранками писати листи дружині.
Я. Хіба Констанца поїхала?
МОЦАРТ. Ні-ні, вона спить у домі. Але коли прокидається – вона звикла знаходити мої листи.
Я. І що ж ви їй пишете?
МОЦАРТ. Завжди різне. Сьогодні, до прикладу: «Доброго ранку, мила дружинонько. Бажаю тобі, аби ти добре виспалася, аби не довелося тобі зразу вставати, аби ти не гнівалася на прислугу й не впала, спіткнувшись об поріг. Прибережи домашні неприємності до того часу, поки я не повернуся. Тільки би з тобою нічого не сталося».
(О, цей вічний страх молодих закоханих, що з нею щось станеться!.. Додам: при всьому цьому жагучому коханні до Констанци шлюб розв’язав його буйний темперамент. Констанца зневажливо називає їх «покоївками»… Ні, ні, він не шукає зустрічей з «покоївками», але, певно, не уникає. Втім, він завжди кається.)

ЗІ ЩОДЕННИКА 1782–1784 роки

Сьогодні я застав Констанцу в сльозах.
Я ні про що не питав, вона почала сама.
КОНСТАНЦА. Це жахливо… І навіщо йому ці «покоївки»? Але… він кається так мило… ні, ні, на нього не можна сердитися. Ні, ні, я не можу не поставитися до нього знову добре.
У цей час у сусідній кімнаті Моцарт грав на більярді, і я почув його ніжний тенор, який наспівував мелодію, і стукіт куль. Потім він вибіг із кімнати, схопив заплакану дружину і, регочучи, почав із нею танцювати.
МОЦАРТ. Вибачте нам, дорогий бароне! Але ми так любимо танцювати, танцювати, танцювати!
Він наспівував мелодію. Я зрозумів: він продовжує творити. Ця людина творить усюди – в кареті, на коні, граючи на більярді. Навіть виконуючи чужий твір, він раптом оголошує, що забув… аби почати творити за автора. І зараз, танцюючи, він увесь час наспівував тонким тенором нові мелодії. Вишуканий менует змінював найвульгарніший танець. Так, регочучи, він танцював з ошалілою Констанцою. І примовляв:
– Хіба блаженство, яке дає істинне, розсудливе подружнє кохання, не відрізняється – як небо від землі – од задоволень непостійної й капризної пристрасті?!
(Додам: ну що ж, він може танцювати, у нього все добре, і грошики в нього поки водяться... Втім, власне поки!.. Я багата людина, але я вмію цінувати гроші. Гроші ставляться до вас так само, як ви до них. Ви їх любите? Вони вас теж. Бережете? Вони збережуть вас. Він не береже, жбурляє пригорщами. Позичає всім, хто звертається. При мені настроювач клавірів попросив у нього талер – одержав жменю дукатів! Усі пройди Відня оббирають його. І хоча поки його доходи зростають, я вже не сумніваюся, чим усе це скінчиться.)

ЗІ ЩОДЕННИКА 1784–1785 роки

У Відні перебуває старий Моцарт. Його син, як раніше, у великій моді. І хоча старий Леопольд виглядає дуже щасливим, бесіду він почав сумно.
(Розмову наводжу цілком.)
ЛЕОПОЛЬД. І все-таки його становище нестійке. Імператор так і не взяв його на службу. Хлопчик написав мені печальне послання.
(Він показав мені його. Воно дуже цікаве.
Ось що пише молодий Моцарт:
«Жодному монарху в світі я не служив би з більшою охотою, ніж нашому імператорові, але я не збираюся випрошувати службу! Я вірю, що зроблю честь будь-якому двору своєю музикою. І якщо Німеччина, моя любима батьківщина, не хоче прийняти мене, доведеться з іменем Божим зробити Англію чи Францію багатшою на одного майстерного німця!..
…Ви не можете повірити, найдорожчий з батьків, скільки зусиль витрачає барон ван Світен та інші поважні панове, намагаючись утримати мене тут». Що ж, це правда!)
ЛЕОПОЛЬД. Я був щасливий прочитати ваше ім’я, дорогий бароне.
(Але в очах старого було запитання «чому»?! Чому імператор досі не візьме на службу його сина? Що я міг йому відповісти? Імператор, як усі Габсбурги, чудово освічений музикант. Він має відмінний бас, чудово співає, і тому вершиною всіх мистецтв він вважає італійську оперу. «Викрадення з сералю» занадто незвичне для нього. Та й сам Моцат незвичний. Недавно до Відня повернувся італієць Антоніо Сальєрі. Він веселий, комунікабельний, імпозантний. Але, головне, він італієць, який творить прегарні традиційні опери. Вони подобаються і Європі, й великому Ґлюкові. Й нашому імператорові. Й звичайно ж, він призначив Сальєрі Першим капельмейстером.)
ЛЕОПОЛЬД. Це людські заздрощі, дорогий бароне. Вічні інтриги «музичного пекла». І напевно – пан Перший капельмейстер! Цей Сальєрі ненавидить хлопчика!
(Я не став заперечувати. Я був вдячний йому за те, що він звільнив мене від пояснень з приводу імператора. Додам від себе: я багато разів говорив із Сальєрі, але ніколи при мені він не відгукувався з ненавистю про Моцарта. Хоча успіх «Викрадення» мусив його насторожити. Але Сальєрі надто захоплений собою, надто безжурно процвітає, аби плекати до кого-небудь таке сильне почуття, як ненависть. Радше це байдужа недоброзичливість. Як належить досвідченому царедворцеві, дізнавшись, що Моцарт мріє давати уроки дочці імператора, Сальєрі відразу влаштував на це місце бездарного пана Фоґта…)
Я. І все-таки відчуваю: цього разу ви задоволені життям?
ЛЕОПОЛЬД. Я думаю, при його нинішніх доходах він скоро зможе покласти в банк дві тисячі флоринів…І господарство Констанца провадить ощадливо. Головне – стежити за витратами. Я давно радив йому завести особливий зошит. І ось – дивіться!
(Він замилувано показав мені зошита. І я навіть прочитав на його прохання декілька записів:
26 травня: дві конвалії – один крейцер. 27 травня: птах-шпачок – чотири крейцери».
Поряд із витратами на шпака я побачив ноти.)
ЛЕОПОЛЬД. Це чарівна мелодія, котру насвистав шпак. Точніше, мій хлопчик наспівав, а шпак повторив. Решту витрат, він мені сказав, що не пам’ятає!
Він зареготав.
(Я вперше почув, як старий сміється. Зауважу: насправді ж Моцарт давно передав вести цей зошит Констанці. А ощадлива господиня, звичайно ж, відразу забула це робити. Зате каталог своїх творів, який також навчив його провадити батько, він заповнює з ретельністю, дивною для цієї людини.)
Закінчуючи бесіду, пан Леопольд сказав вельми поважно:
– Та особливо мене втішило, бароне, що мій хлопчик вступив до масонської ложі.
(Додам: старий не лише втішився, але й сам вступив. Ще б пак – уся наша знать перебуває в масонах. Я часто думаю: чому Моцарт так пристрасно полюбив масонство? Зиск? Він незрозумілий цій дитині! Усе набагато простіше: в реальному житті знатна людина копняком може поставити його на місце. Зате в масонських ложах усі рівні. Усі брати, усі залишають свої титули в миру. Радість братерства! І звичайно ж, таємничість обрядів.)
Коли ми прощались, я спитав старого:
– Як вам остання музика, що її створив син? Леопольде, знаєте, що сказав Йозеф Гайдн: «Кажу, як перед Богом: ваш син – найбільший композитор».
Я. Ну а ви? Ви самі що скажете?
Він довго мовчав. Дуже довго. Потім глухо сказав фразу… я запам’ятаю її до смерті.
ЛЕОПОЛЬД. Якщо моєму синові нічого не бракує, він одразу стає надто задоволеним, безтурботним. Його музика… пурхає. Бог покидає її.

ЗІ ЩОДЕННИКА 1784–1785 роки

12 серпня 1785 року. Учора в мене був Сальєрі. Спочатку він довго розповідав про свої європейські успіхи. Цю частину розмови я випускаю. Наводжу кінець нашої бесіди.
Я. Скажіть, а що ви думаєте про Моцарта?
САЛЬЄРІ. Помилуйте, навіщо мені про нього думати. Є речі, про які думати куди приємніше. Наприклад, співачка пані З.
Я. Невже в нашій опері залишилася та, яка не стала жертвою вашого темпераменту?.. І все-таки – про Моцарта.
САЛЬЄРІ. Легко, вишукано, граціозно. Публіка це любить. Але ви?! Втім, бароне, ваш смак такий бездоганний, що вас уже можуть схвилювати лише найпримітивніші речі… Моцарт – чудовий клавірист. Та коли виконавець бажає сам творити, одним виконавцем стає менше і рідко одним творцем більше… Отож при всій моїй повазі до вас, бароне, Моцарт – це… неповажно. Хоча є речі, які мені в ньому дуже симпатичні: щедрий, вміє сіяти грошима, чудово жартує.
Я. Вас, наприклад, він кличе «Музичний фаллос». Тільки грубіше.
САЛЬЄРІ. А вас – завжди вишукано: «такий же зануда, як усі його накрохмалені симфонії». І все-таки Моцарт – це неповажно.
Я. І все-таки: навчати принцесу музики ви його не допустили.
САЛЬЄРІ. Ну чи можна допустити до принцеси людину з такими манерами? «Дупа» і «ось тобі» в нього як у нас із вами «здрастуйте».
Тепер найсмішніше: наприкінці вечора я зіграв Сальєрі декілька своїх найулюбленіших творів Моцарта. І з’ясувалося: він не чув жодного з них! Як усі наші музиканти, Сальєрі уникає слухати чужу музику. Але «накрохмалені симфонії»?! Моцарте, Моцарте… Це для мене – удар. Я близько зійшовся з ним в останній час. Наші зустрічі проходять у моєму домі, який розташований поряд із готелем «Цум ріміше Кайзер»… Я багато розповідав йому про своє життя: як, будучи послом у Берліні, зумів домовитися з прусським королем. І коли вони з російською імператрицею поділили нещасну Польщу, ми теж отримали свій шматок пирога… Та хіба в цьому моя справжня заслуга перед нащадками?.. Вона – у музиці. Повернувшись до Відня, я посідаю особливе місце в музичному житті. Якщо я присутній на концерті, всі знавці дивляться не на музикантів, але на мене. Аби прочитати на моєму обличчі: яке судження вони повинні скласти про почуте. Так, звичайно, не останню роль у цьому відіграють мої титули: директор придворної бібліотеки, голова імператорської комісії з освіти. І нарешті – близький до імператора. Але Моцарт… цей безтурботний птах… мені здавалося: він то напевне цінує в мені інше, розуміє, що я звершую нині! Будучи послом у Берліні, я пізнав велике «Берлінське мистецтво»… Забутого генія – Йогана-Себастьяна Баха! І весь цей рік я знайомлю з ним Відень. Я здійснюю свою мрію: Моцарта – втілення легкості, грації – ввів я – я! – у світ великої й строгої німецької музики. І я пишався, коли він показував мені листування з батьком. Не приховую – я навіть переписав ці листи. Ось вони:
«Найбільш любимий з батьків! Усі неділі я ходжу до ван Світена. Там нічого не грають, окрім Генделя й Баха. Виконання в найтіснішому колі. Без слухачів, тільки знавці». І ось перелякана відповідь Леопольда: «Це захоплення, дорогий сину, може стати для тебе згубним і відвести тебе ой як далеко від смаків нинішньої публіки».
Старий, досвідчений хитрун. І як чудово відповів йому Моцарт: «Барон знає не гірше вас і мене, що смаки, на жаль, весь час міняються… От і виходить, що справжню духовну музику треба відшукувати на горищах і ледве не з’їдену червою…»
«Барон знає»… І ось вдячність: «накрохмалені симфонії»!.. Що ж, я вибачаю йому.

ЗІ ЩОДЕННИКА 1785–1786 роки

У парадній залі придворної бібліотеки я розпорядився виконувати великі генделівські ораторії. І Моцарт обробив декотрі з них. Гендель постав у вбранні Моцарта. Хто ще міг із таким смаком одягти старого Генделя, аби він сподобався й франтові, й знавцеві! Ця незбагненна людина вміє поглинати чуже, і воно відразу стає її власним.
Так сталося й з великим «Берлінським мистецтвом». На біду Моцарта. І на щастя музики. Бо, як припускав його батько, змінений Моцарт усе менше подобається публіці… Учора він прийшов до мене. Переказую (стисло) нашу розмову.
МОЦАРТ. Я маю порадитися з вами, бароне. Я був у видавця, він довго лаяв мене й просив писати популярніше. Він прямо сказав: інакше нічого твого я просто не зможу продати.
Я. І що ж ви відповіли?
МОЦАРТ. Значить, я більше нічого не зароблю, дідько мене візьми.
Я обійняв його – і в пам’яті зазвучали слова його батька: «Коли він має всього надміру – Бог покидає його музику»…Що ж, до нинішнього 1786 року він мав чималі доходи. Але грошей йому однаково бракувало, бо витрачав не рахуючи. За моїми відомостями, вже тоді з ним сталося страшне: він звернувся до лихварів. Тепер його доходи почнуть скорочуватися й скорочуватися. При його недбалості це значить: уже незабаром – біди й злидні! Що ж, ми бачили велику музику щасливого Моцарта. Попереду нас чекає найбільша музика Моцарта трагічного. О, як я чекаю її!

ЗІ ЩОДЕННИКА 1786–1787 роки

Учора я прийшов до нього в дім. Він сидів за клавіром – спиною… Тепер я завжди бачу його спину. Він сказав мені: «Дорогий бароне, я працюю, працюю, працюю, і нема грошей… Робота п’є мій мозок і сушить моє тіло. І однаково – нема грошей!»
Тепер він щоденно дає концерти… іноді двічі на день. Він оголошує нескінченні Академії. А ночами – творить. Воістину – це музична лихоманка. Запалений мозок увесь час вимагає продовження. І тому навіть по концертах Моцарт часто імпровізує. Три дні тому після його Академії я стояв за кулісами, чекаючи на нього. Він був на сцені. Я почув його ніжний тенор: він розмовляв зі старим скрипалем з оркестру, котрий, видно, вже йшов зі сцени.
– Ви наговорили мені стільки хороших слів, маестро, дозвольте й мені хоч трохи віддячити вам. Якщо ви не поспішаєте, я хотів би зіграти для вас…
І він почав грати на темній сцені перед порожньою залою. Я стояв, боячись ворухнутися. Це була імпровізація. Вона тривала добру годину. І, присягаюся, там, у пітьмі, він бесідував із Господом. Якби мені було дозволено попросити у Творця земну радість, я попросив би знову повернутися в той вечір. Нарешті, мелодія обірвалась. Я почув, як у пітьмі він стрімко скочив. І мовив старому скрипалеві:
– Тепер ви чули справжнього Моцарта. Всю решту вміють й інші.
Я вийшов із пітьми зі сльозами на очах. Ми обійнялися. Ми обидва були розчулені.
Ось повністю наша розмова, яка наприкінці стала такою несподіваною.
Я. Одного разу я показав вам свою Десяту симфонію. Вона мені дуже дорога. Я все сподіваюся, що ви зіграєте її коли-небудь.
Він промовчав. Він просто заговорив про свої біди.
МОЦАРТ. Мене турбує здоров’я Штанци. Вона мала невдалі пологи. І не одні. І лікар велить відправити її на курорт. Вона хоче до Бадена. Але ми зовсім не маємо грошей.
(По тому як він відмовився зіграти мою симфонію, він хотів, аби я позичив йому грошей. У цьому він весь! «Накрохмалені симфонії»!)
Я. Добре. Я дам вам, але дуже небагато. Ви знаєте мій принцип: я допомагаю помалу, але багатьом.
МОЦАРТ. А мені багато й не треба, скоро я знову матиму гроші. До мене звернувся Лоренцо да Понте.
(Прокляття! Я знаю цього хитрющого венеційця: цей італійський єврей, який хрестився, став абатом, щось накоїв і втік з Італії. Він дуже здібний чоловік. За протекцією Сальєрі імператор зробив його придворним поетом… Він написав безліч лібрето для опер Сальєрі. І от дістався до Моцарта.)
МОЦАРТ. Він запропонував мені написати оперу на його лібрето. Я отримаю сто дукатів.
(Невже – підніметься? І знову – веселий і легковажний Моцарт?)
МОЦАРТ. І знаєте, який сюжет? «Весілля Фігаро» Бомарше.
І от тоді – в єдину мить! – я збагнув усю мою майбутню інтригу.
Я. Дорогий Моцарте, це чудова затія.
МОЦАРТ. Але чи дозволить імператор? «Фігаро» заборонений і в Парижі, і у Відні… щоправда, після небаченого успіху. (Останні слова він вимовив лукаво.)
Я. Тим більший інтерес матиме наша публіка. Публіка – жінка, і її особливо тягне до забороненого.
МОЦАРТ. Да Понте присягається, що уникне в лібрето всіляких політичних натяків.
Я. Але чи уникнете ви? Ви – геній-простолюдин, який пам’ятає копняка від жалюгідного аристократа.
МОЦАРТ. Я можу сердитися в листах, бароне, можу ненавидіти в житті, та коли починаю чути музику… Втім, ви знаєте ліпше за мене: злий Гендель, злий Бах – хіба це можливо? Музика є молитва, а Бог – Любов і Прощення… Ні, ні, це буде весела опера-буф, і, присягаюся, всі італійці помруть від заздрощів!
(Це він, звичайно, про Сальєрі.)
МОЦАРТ. Знаючи ваше добре ставлення, бароне, да Понте просив мене поговорити з вами. Імператор цінує ваші поради.
Я. Я впевнений, дорогий Моцарте, моєї допомоги не знадобиться. Імператор схвалить цю ідею. Наш освічений монарх не раз говорив: «Забобон, фанатизм і рабство духа повинні бути знищені». Він шанувальник французьких просвітників, йому буде приємно дозволити оперу, заборонену в Парижі.
Він зрадів як дитя. Він не знає: імператори часто говорять одне, коли думають зовсім інше. Але я знаю.

ЗІ ЩОДЕННИКА 1786–1787 роки

Усе сталось, як припускав я.
На останній репетиції – передчуття тріумфу. Після арії «Більш не підеш» оркестранти скочили, стукали смичками й кричали: «Браво». Так, це захоплива опера-буф. Але на мій смак це – колишній Моцарт. А я мрію про іншого… Який тільки народжується й народженню якого погрожує завадити цей легковажний успіх.
І тому ввечері, коли імператор поцікавився моїм враженням, я відповів питанням:
– Ваша Величносте, вже не говорячи про те, як будуть незадоволені в Парижі, чи треба в нашій спокійній благословенній країні насаджувати розбещувальний французький дух? Чи не ліпше нам шанувати всіх цих великих просвітників на відстані?
Ось чому, незважаючи на успіх, опера швидко зникла зі сцени…
Розмова за обідом.
МОЦАРТ. Він – демон!
Я. Хто?
МОЦАРТ. Демон усього мого життя.
Я. Боже мій, про кого ви це?!
МОЦАРТ. Про Сальєрі.
І це він повторює тепер різним людям. Справжній син свого батька. І хоча ні разу вони не стикнулися, про ворожнечу Моцарта й Сальєрі знає весь Відень. Проте цього разу Моцартова правда. Балакун Сальєрі швидко підхопив і розвинув мою чутку про недоброзичливість імператора. Він розніс її палацами, і Моцарта перестали запрошувати.
Уже йдучи, Моцарт сказав мені: «Боже мій! Я зовсім не маю концертів. Лишилося всього два учні. А мені, як ніколи, потрібні гроші. Я прошу вас, бароне, коли почуєте, що комусь потрібен хороший вчитель…»
Як я люблю його таким!.. Почалася, почалася його справжня самота… шлях у безсмертя…
Днями виконували струнні квартети, які написав Моцарт. На виконанні одного з них я сумно зітхнув, і впливовий критик, котрий сидів поруч зі мною, природно, це помітив. Сьогодні вранці Моцарт був у мене. Наша розмова була дуже цікава.
МОЦАРТ. Боже мій, що вони про мене пишуть! Що вони пишуть: «Жаль, що Моцарт так жадає стати новатором… Навшпиньки довго не встоїш…»
Я. Ви звертаєте увагу на ці писання недоумків?
МОЦАРТ. А ось що пише про мене гидкий італюшка Сарті: «Ці варвари, німці, позбавлені всілякого слуху, сміють гадати, що вони пишуть музику!» За цим гівнюком, звичайно, – Сальєрі.
(Зауважу: видавці вже відмовляються од його творів, і він дедалі більше стає зразком не найкращого тону.)
МОЦАРТ. Учора, бароне, я оголосив свою Академію. Я розіслав підписні листи. Вони повернулися порожніми. Точніше, на них було тільки одне ім’я.
Я. Одне? Але, згодьтеся, воно варте багатьох.
МОЦАРТ. Так, так. Ваше ім’я, найдорожчий бароне. Боже мій, що б я робив без вас.
Але його турбували гроші. І на його обличчі була мука. Я дав йому, але небагато. І додав: «Я закінчив учора свою Одинадцяту симфонію…»
Але він мовчки взяв гроші й квапливо відкланявся.
Такий характер цієї людини!

29 грудня 1786 року

Я бачуся з Моцартом рідко. На Різдво 1786 року він поїхав до Праги, де, кажуть, із великим успіхом іде його «Фігаро». Аби побільше дізнатися про Моцарта, я вирушив сьогодні до його лібретиста да Понте.
Я застав його вдома. Він писав. На столі – пляшка токайського, відкрита тютюнниця з іспанською табакою. На колінах – юна красуня, яка при моїй появі кинулася геть з кімнати. Він хвастливо показав мені листи Моцарта. Ось їх зміст:
«У Празі ні про що інше не говорять, не грають, не співають, не танцюють, окрім нашого “Фігаро”! “Фігаро” всюди! “Фігаро – тут, Фігаро – там”. Нескінченні бали… Ти, звичайно, уявляєш, як я волочуся за всіма красунями? Уяви – ліпше плестися. Я не маю сил танцювати й упадати, бо смертельно втомився через свою роботу, і до того ж ти знаєш мою сором’язливість».
Да Понте сказав, що успіх «Фігаро» блискучий – і директор Празької опери Бондіні заплатив Моцартові сто дукатів за майбутню оперу. Виявилося, лібрето до цієї опери й писав цей поет і пройдисвіт. Допомагаючи собі вином і красунечкою! Майбутня опера зветься відповідно до всієї обстановки – «Дон Жуан»… Отже, знову? Знову – опера-буф? І знову колишній Моцарт?
Сьогодні бесідував з паном Ланґе, чоловіком Алойзії, з дому Вебер. Він розповів, що Моцарт у Празі дописує свого «Дон Жуана». За чутками, він мешкає в чиємусь маєтку. І в саду пише оперу. Довкола йде весела пиятика, грають у кеглі… Розповів про нескінченних співачок із місцевої опери, які охоче допомагають Моцартові входити в образ Дон Жуана. Моцарте, Моцарте!.. Потішна деталь: Бондіні викликав до Праги одного італійця Джакомо Казанову, який замолоду вирізнявся великими успіхами в полюванні на жінок. І цей старий ловелас виправив Моцартові лібрето «Дон Жуана». О, Боже!
У Празі – величезний успіх «Дон Жуана». А в нас у Відні не квапляться. Увесь цей час в опері виконували «Тарара» Сальєрі. (Зазначу – з незмінним успіхом.) І от учора – довгоочікувана прем’єра Моцарта.
Я пішов до театру, аби стати свідком: «Дон Жуан» провалився. Наші тупоголові віденці чекали повторення «Фігаро». Вони прийшли розважитися веселими походеньками ловеласа, якого покарало небо. Але «Дон Жуан» не надто веселить. Це гарячкова напруга. Застрашливий шал музики. І ця поява Командора… Залізний ритм… Дихання предвічного… Я не мав рації… Народжується новий Моцарт… Я щасливий.
Моцарт зустрів провал, на мій подив, глузливо. Він мовив лиш одну фразу: «Ну що ж, дамо їм час розжувати».
Нарешті ми побачилися з Моцартом. По празьких успіхах імператор призначив його камермузикантом з обов’язком писати музику для придворних маскарадів.
Наша бесіда:
МОЦАРТ. Вісімсот флоринів за музику для маскарадів. Замало за те, що я міг би робити, і забагато за те, що я робитиму.
Я. І все-таки – це радість. Я поздоровляю вас із довгожданим зарахуванням на придворну службу.
МОЦАРТ. Треба було померти бідоласі Ґлюкові, аби мрія покійного батька нарешті здійснилася.
(Додам: «найкращий з батьків помер минулого року, і тепер він сам на сам зі своєю долею.)
МОЦАРТ. Якби ви знали, в якому я нині становищі. Такого й ворогові не побажаєш.
Так, попри платню, він весь у боргах… Але я не дав йому грошей. Все-таки він має платню. Зауважу: тепер він до багатьох звертається з одними й тими самими словами. Днями його шанувальник купець Пухберґ показав мені його послання: «Боже, в якому я становищі! Такого й ворогові не побажаєш. Якщо ви, найкращий з друзів, не допоможете мені, я загину вкупі з бідною хворою дружиною й дитиною». Тощо. Як усі художні натури, він дещо перебільшує – і свої злидні, і її хвороби. До речі, цей «найкращий з друзів» дав йому грошей. На ці гроші Констанца вирушила зараз на курорт. Здається, вона там одужала надто швидко. І, видно, веберівський темперамент зле пожартував із неї.
Він поскаржився мені, що якийсь його знайомий, котрий взагалі-то ставиться до жінок із великою повагою, написав з Бадена про Констанцу огидні зухвалі слова. Та, певно, й вона теж про щось довідалася. У кожному разі, в листі, який він при мені складав, він їй писав на початку: «Я не хочу, аби ти чинила так підло!..»
А наприкінці: «Не муч ані себе, ані мене надмірними ревнощами! Благаю! І ти побачиш, якими задоволеними ми станемо! Лише розумне рівне поводження жінки може накласти узи на чоловіка. Зрозумій це!»
О, Моцарте!

ЗІ ЩОДЕННИКА 1790 рік

Отже, помер дорогий імператор, і на престол зійшов Леопольд ІІ. Наш новий повелитель, на відміну од попередніх Габсбургів, зовсім не знавець музики. Хоча непогано грає на лірі. Як завжди при новому пануванні, всі колишні фаворити відразу втратили місця.
Уже вранці Моцарт з’явився в моєму домі. Він був такий схвильований, що забув про вітання. Наша розмова (стисло):
МОЦАРТ. Невже це правда? Невже Сальєрі…
Я. Цілковита правда. Новий імператор мовив: «Цей Сальєрі – нестерпний егоїст. Він хоче, аби в моєму театрі ставили тільки його опери і в них співали тільки його коханки». Учора наш Сальєрі пішов у відставку. На його місце призначено молодого Йозефа Вайґеля.
МОЦАРТ. Значить, я можу розраховувати на місце Другого капельмейстера? Я написав прохання, дорогий бароне. Я маю великі надії. Я передчуваю! Невже я стою біля брами свого щастя? Ви не уявляєте, як мені зараз потрібні гроші. Ця платня врятує мене. Ви передасте моє прохання, бароне? Я згадую тут: Сальєрі цілковито зневажав церковну музику. А я…
Він ще щось гарячковито говорив… Я взявся передати його прохання.
І хоча мені жаль Моцарта, але в ім’я музики… Коротше. Передаючи прохання імператорові, я супроводив його необхідним коментарем.

ЗІ ЩОДЕННИКА 1790 рік

Отже, він не одержав місця Другого капельмейстера. Але замість того, аби підкоритися долі, цей шаленець продав усе срібло, що було в його домі, й на свій страх і ризик вирушив до Франкфурта-на-Майні. Там здійснювали коронацію. І хоча Моцарта не запрошували, він вирішив спробувати щастя в нового імператора й заодно заробити грошей під час мандрівки. Як він хоче вирватися в колишнє життя! Сьогодні я відвідав Констанцу. Ця балакуха охоче показала мені всі останні чоловікові листи.
Ось що він писав їй:
«Моя кохана. Ми чудово пообідали під божественну застольну музику. Райська гостинність і відмінне мозельське пиво. Яке чудове життя ми будемо вести, коли я повернуся. Я мрію працювати. Так працювати, аби ми ніколи більше не потрапили в настільки фатальне становище».
(Зауважу: нині він творить, не цураючись найдрібнішого заробітку. Він писав, що створив музичну п’єсу для годинника якогось майстра!..
«О, якби це був великий годинник і апарат звучав мовби орган! Але інструмент складається з маленьких дудочок… Ох, моя мила, це хвастання, що в імперських містах добре заробляють. Тут люди ще більші скнари, ніж у Відні».)
Констанца поскаржилася мені, що спочатку він писав їй двічі на день, але за деякий час… листи припинилися. Вона зітхнула й сказала мені:
– Я надто добре знаю свого чоловіка. Він знову… не зміг встояти. Мій бідолашний… Я відразу написала йому сердитого листа…
Довжелезне послання, одержане у відповідь, вона з гордістю прочитала мені, періодично вкриваючи його цілунками.
Ось що писав їй Моцарт:
«Ти сумніваєшся в моєму бажанні писати тобі, й ти мене цим дуже мучиш. Все-таки ти повинна знати мене ліпше. Кохай мене наполовину, як я кохаю тебе, – і я буду щасливий… Коли я писав попередню сторінку, в мене впало декілька сльозинок на папір. Але побавмося: лови! Не бачиш? Довкола літає навдивовижу багато моїх поцілуночків! Хай йому біс! Я бачу ще безліч! Х-ха! Три піймав. Вони – чарівні».
– Ви бачите, як він кається, – мовила вона, зітхнувши. – …Ні, на нього не можна сердитися.
І, вкривши черговий раз цілунками брудний папір, вона продовжила читання його листа:
«Боже мій, як я прагну до тебе. Я зовсім не можу залишатися на самоті. Сподіваюся між 9 і 10 червня знову відчути себе в твоїх обіймах. Я вигадав нам нові імена: я – Пункітіті, моя собака – Шаманатскі, ти будеш – Шабле Пумфа… Ха-ха-ха!»
Усе – дарма! Він невиправний!

ЗІ ЩОДЕННИКА 1791 рік, травень

Мені стало відомо: коло Моцарта з’явився ще один геніальний пройда – Йоган Шиканедер. Він директор театру, він актор, режисер і т.д. і ще найбільший розпусник. Усе, що наживає, відразу марнотратить. Але цей мерзотник має геніальне чуття. Він направду людина театру. Кажуть, він масон і перебуває в одній ложі з Моцартом. Днями Моцарт повідомив мені, що цей Шиканедер замовив йому чарівну оперу.
Констанца – черговий раз у Бадені на чергові гроші купця Пухберґа, і Моцарт оселився в театрі Шиканедера. Сьогодні я вирішив його навідати.
Театр розташований у Фрайгавзі. Це довга триповерхова будівля з численними сходами й дворами. Театр – у шостому дворі. Там чарівний сад і садовий будиночок, де я й знайшов Моцарта. Усе місто вже сповнене чуток про найбурхливіше життя, котре влаштував Моцартові Шиканедер. Називають співушку з театру – мадам Герль. Але я застав Моцарта за чистим столом, заваленим партитурою. Жодних слідів розпусти чи пиятики. Навпаки, було видно, що він творив усю ніч.
Повернувшись додому, як звичайно, я записав усю нашу розмову.
МОЦАРТ. Я шалено сумую за Штанці, бароне, і поїхав до Бадена. Поки вона приймала ванни, я вирішив зробити їй сюрприз. Я спробував улізти їй у вікно, аби зустріти її в домі… Лізу й відчуваю – мене хапають за п’ятку. Виявляється, якийсь офіцер побачив мої вправи й вирішив, що я злодій. Він намагався заколоти мене шпагою, він ніяк не міг повірити, що я ліз у вікно до власної дружини.
Він залився сміхом.
Я спробував повернути його до музики.
Я. Отже, ви пишете чарівну оперу. Вельми легковажний жанр.
МОЦАРТ. Зате двісті дукатів. Це направду знахідка в моєму тяжкому становищі…
Він зіграв мені пісеньку з майбутньої опери. І я зрозумів: він знову повернувся в оперу-буф. Знову! Ніби не було «Дон Жуана»! Він побачив, що мені не сподобалося. І сказав:
– Ну що ж, моє сумління чисте. Я відразу попередив Шиканедера: якщо вас спостигне біда, я не винен. Я ніколи не писав чарівних опер.
По чому він знову вирішив утішити мене розповіддю про кохання до дружини: він схотів неодмінно прочитати свого останнього листа до Штанці. Поки він читав своїм ніжним тенором, я трохи задрімав. І прокинувся, коли він дочитував останні рядки:
«Будь здорова! І радісна. Бо тільки коли я впевнений, що тобі нічого не бракує – моя праця мені приємна. Бажаю тобі найкращого і, головне, веселого. Не забудь скористатися твоїм застільним блазнем…»
(Зауважу: блазнем він називає пана Зюсмайра, який обожнював його і якого він послав допомагати вагітній Констанці. Він захоплюється перетворенням на блазнів людей, які його люблять.)
«Частіше думай про мене, кохай мене вічно, як я кохаю тебе, і будь вічно моєю, Штанці, як я буду вічно твоїм… Штукамер-паппер… Шніп-шнап-шнепер-шпаї, ха-ха-ха та інші дурниці…Це ще не все. Дай блазневі Зюсмайрові ляпаса і скажи при цьому, що ти хотіла вбити муху… Ха… ха-ха. Лови. Бі-бі-бі. Три поцілуночки підлітають до тебе, солодкі, мов цукор».
Він сидів по вуха в боргах і реготав. І тоді я остаточно зрозумів: я ідіот. Гроші, злидні… насправді не зачіпають його глибоко. Вирішити, що злидні зможуть допомогти йому народити воістину строгу музику? Яка дурниця. Усі ці жахливі слова, які він пише мені й купцеві Пухберґу… усе це лише зовні. Всередині він по-старому залишається веселим і легким Моцартом. І от тоді, говорячи мовою мого батька – лейб-медика, мені й спав на думку «засіб сильної дії».

ЗІ ЩОДЕННИКА 16 вересня 1791 року

О шостій годині по опівдні до мене явився Моцарт. Недавно він повернувся з Праги, де відбувалася прем’єра його нової опери. (Ні-ні, це не чарівна опера, яку йому замовив Шиканедер.) Це замовлення чеських станів з нагоди коронації нашого імператора Леопольда чеським королем. Я чув, що ця нова опера провалилася в Празі. Імператриця назвала її «німецьким свинством». Ось запис нашої бесіди.
Я. Радий вас обійняти, мій дорогий Моцарте. Ви виглядаєте втомленим.
Він хотів щось відповісти, але сильно закашлявся.
МОЦАРТ. Вибачте, після повернення з Праги я весь час зворію. І вживаю ліки.
Я. Я так сподівався побачити прем’єру чарівної опери.
МОЦАРТ. Мені довелося все відкласти. В домі зовсім нема грошей. А тут Господь послав нам сина. І раптом щастя: прийшло це замовлення з Праги. Господь знову не залишив нас.
Він знову закашлявся.
МОЦАРТ. Замовлення не можна було відкласти. Я подумав: якщо раптом помру – Констанца нічого не має! Самі борги. А тут одразу двісті дукатів! І я писав оперу в кареті. В готелі… поспішав, поспішав устигнути до врочистостей… Усе життя, дорогий бароне, я поспішаю… двісті дукатів! Але одразу стільки витрат! Констанца знову поїхала в Баден на води, а я не можу жити сам. І от тепер я знову поспішаю… закінчую «Чарівну флейту»… так ми поки назвали оперу… можливо, вигадаю кращу назву… Але мене турбує, бароне, зовсім інша робота. Мені довелося також її відкласти через празькі врочистості.
Він був блідий – ані кровинки.
МОЦАРТ. Це сталося в липні. Ми готувалися до сну, коли прийшла та людина. То був худий, дуже високий чоловік… у сірому плащі, попри задушливий вечір. Він приніс мені листа без підпису. В листі було безліч хвалебних слів на мою адресу. В кінці було три питання: чи не хочу я написати музику погребальної меси? За який термін і за яку ціну? Я вже якось говорив вам: я й сам мріяв потрудитися в церковній музиці. Але цей лист чомусь мене схвилював. Штанці здивувалася моїм ваганням. І я згодився. Але вимагав сто дукатів і не зв’язувати мене терміном. Якщо бути щирим, я поставив ці умови, сподіваючись на відмову аноніма. Не можу пояснити, чому це замовлення так мене стривожило. Та незабаром сірий пан з’явився знову, передав сто дукатів і згоду на всі мої умови. З якоюсь дивною посмішкою він попередив: не слід старатися і взнавати ім’я замовника, бо взнати однаково не вдасться… Хоча я не був пов’язаний жодним терміном, одразу почав працювати. Я працював удень і вночі, відсунув навіть чарівну оперу. І в цю мить прийшло замовлення з Праги. І я змушений був залишити Реквієм. У Празі я провалився.
Я. Ну що ви, милий Моцарте, просто тяжко було слухати серйозну оперу під час таких урочистостей.
МОЦАРТ. Ні, ні, я провалився. Це моя перша невдача в Празі. І я не сумніваюся: це кара за те, що я відсунув Реквієм. Коли ми з Констанцою від’їжджали до Праги і вже сідали в карету, я побачив руку на її плечі. Це був він!.. Сірий незнайомець. Він спитав: «Як справи з Реквіємом?» Я вибачився, пояснив обставини. Обіцяв узятися відразу по поверненні. І от – знову не вдається. Шиканедер вимагає закінчення «Чарівної флейти». Але однаково: він – зі мною.
Він був несамовитий. Він бурмотів: «Я ясно бачу його у снах. Він квапить. Обурюється. І знайте, бароне: мені все більше здається, що це не просто Реквієм. Це Реквієм для мене самого».
Так, уперше я побачив його до кінця серйозним. Бо він… він уже був охоплений прийдешньою смертю. А я… я – відчуттям того великого, що він створить. Створить – завдяки мені!

Моє пояснення

Усе почалося в домі мого давнього знайомця графа фон Вальзеґ цу Штуппах. Граф – відмінний флейтист. Він тримає чудовий оркестр. Але він має слабкість: мріє зажити слави композитора, хоча лінується творити. Він воліє таємно замовляти музику хорошим композиторам. Недавно померла його дружина, Царство їй Небесне. І от коли я приїхав засвідчити співчуття, граф обмовився, що бажає створити Реквієм із нагоди її кончини.
Я. Це гідна думка, графе. Я з нетерпінням чекатиму вашого твору. В церковній музиці мало хто може з вами суперничати… Ну, хіба що… Моцарт.
По його очах я зрозумів: він почув мою пораду. В цей час до кімнати ввійшов його служник, пан Лойтґеб… Я знаю цього пана: це він звичайно виконує подібні делікатні доручення. Він довгий як жердина і худий як смерть. У вічно сірому вбранні. Я легко уявив, що станеться, коли він явиться до вразливого Моцарта й замовить Реквієм. Так. Я не помилився!

ЗІ ЩОДЕННИКА 14 жовтня 1791 року

Я й далі збираю плоди. Днями був на прем’єрі «Чарівної флейти». Зала переповнена. Моцарт увів до моєї ложі Сальєрі та його коханку – співачку пані Кавальєрі. Сальєрі, як завжди, почав розповідати про свої тріумфи. Я давно змирився: жерці мистецтва з інтересом можуть говорити тільки про себе. В кульмінації оповіді, на щастя, згасло світло й заграли увертюру. Опера пройшла чудово. Навіть Сальєрі був зворушений і вперше забув говорити про себе. Коли увійшов Моцарт, Сальєрі його обійняв. Наводжу їх знаменну розмову:
САЛЬЄРІ. Опера гідна виконання, дорогий Моцарте, перед найбільшим із монархів. Це – «опероне».
(Тобто – оперище.)
САЛЬЄРІ. Я обіймаю вас, чудові ви, чудові співаки, чудове все!
(Від себе додам: упродовж дії я все думав – невже це те, що зовсім недавно він грав мені? От уже направду чарівна опера – так у ній все чарівно перетворилося! Замість опери-буф народився цей фантастичний зливок піднесеного суму й блискотливого сміху. І який смак! Геній – це смак.)
САЛЬЄРІ. Яка чудова ідея: вбрати нікчемну казку у філософські масонські шати. Масонські символи в опері чудові.
Один я знав: річ не в масонських символах. За оперою маячила тінь Реквієму. Солодкий присмак смерті. О ні, не масони! Моя вигадка народила сьогоднішнє диво.

ЗІ ЩОДЕННИКА 17 листопада 1791 року

Щойно від мене пішла Констанца. Ось запис цієї дуже важливої бесіди.
КОНСТАНЦА. Я не знаю, що робити! Я божеволію. Вже три тижні, як я повернулася з Бадена і знайшла його зовсім зміненим. Він не виходить з дому. І сидить, і сидить над цим клятим Реквіємом.
(Я не міг стримати гарячковитих питань: «Ну як?! Як?!)
КОНСТАНЦА. Реквієм майже закінчений, але я змушена відібрати його в Моцарта.
Мабуть, я зблід.
Я. Ви… збожеволіли?!
Вона була здивована моїм хвилюванням.
Потім мовила: «Прочитайте цього листа. Я знайшла його на столі. Він написав його да Понте».
Я почав читати… Це – довгий лист, де були дійсно страшні рядки:
«Я не можу відігнати од очей образ невідомого. Постійно бачу його перед собою. Він мене благає, квапить і з нетерпінням вимагає мою роботу. По всьому відчуваю, що б’є моя година. Я скінчив раніше, ніж скористався своїм талантом. Життя було таке прекрасне, кар’єра починалася при таких щасливих передвістях!.. Я зрозумів: переді мною моя погребальна пісня».
– Він і мені написав такого ж жахливого, – сказала вона, коли я скінчив цього листа. І вона прочитала мені нещасним голосом: – «Я не можу тобі пояснити, дорога, моє відчуття. Це якась порожнеча, вона завдає мені майже болю… Якась нудьга, котру ніяк не стишиш. Вона ніколи не мине й зростатиме день у день». Мені страшно! - сказала вона, схлипуючи. – Учора ми гуляли по Пратеру, і раптом він заплакав, як дитина. І мовив: «Я надто добре розумію: довго я не протягну. Звичайно, мені дали отруту. І я не можу позбутися цієї думки».
Я. І хто ж йому дав отруту?
КОНСТАНЦА. Він каже – Сальєрі. Він привіз Сальєрі на прем’єру, і потім вони вечеряли разом.
Я. Що за нісенітниця!
КОНСТАНЦА. Він несамовитий, пане ван Світене. І тому я відібрала в нього Реквієм. І допомогло: він негайно заспокоївся. Минуло вже два тижні без Реквієму… Слава Богу, його здоров’я поліпшилося. Він зумів скінчити масонську кантату й навіть її про диригував… але вчора він знову вимагав назад Реквієм. Я прийшла спитати вашої поради, бароне: як відволікти його від цієї жахливої думки?
Я був нажаханий: невже ця дурна курка не дасть скінчити? Позбавить мене найбільшої насолоди? І музику – найбільшого творіння?
Я. Дорога Констанцо, звичайно, ви можете не повертати йому Реквієм. Але тоді вам слід подумати: як повернути взяті сто дукатів?
Я добре її знав.
Вона майже закричала: «О, ні! Ні! В домі цілковита порожнеча. Повірте, ані флорина! Усе продано!.. – І додала нетвердо: А можливо, повернути йому Реквієм?.. Він уже окріп. І вчора сам сміявся над своєю бриднею про отруєння…»

ЗІ ЩОДЕННИКА 1 грудня 1791 року

Десять днів тому вона повернула йому Реквієм.
Пам’ятаю, я навідав його наступного ж дня. Він витанцьовував з Констанцою.
Танцюючи, він прокричав мені: «Не дивуйтеся, бароне! У нас скінчилися дрова, і зараз ми танцюємо попросту, аби зігрітися! Ха! Ха! Ха!»
Того дня він повернувся до роботи, і всі наступні дні він працював, працював, працював над Реквіємом. Над нашим Реквіємом. Щоправда, за декілька днів такої роботи він зліг. І більше вже не встає.

ЗІ ЩОДЕННИКА 5 грудня 1791 року. Ранок

Щойно повернувся від покійного. Усю ніч я не покидав його кімнати й трудився поряд із тілом. Після розбору його листів я зважився підступити до партитури Реквієму. До головного! Як я відкладав, як боявся розчарування, та зволікати більше не можна було – світанок почався за вікнами. І я взяв до рук партитуру… Звершилося! Звершилося! Яка краса… божественна краса… Якщо в «Дон Жуані» він здригнувся од прийдешньої зустрічі з передвічним, тут він сам до неї прагне… Той світ – вершина людських прагнень. Страшний Суд і Милосердя Боже – мета життя. Дух вічності – це і є Реквієм. Я плакав. Яка трагедія, що його не закінчено. На пюпітрі я прочитав розпорядження Моцарта Зюсмайрові, як закінчити Реквієм по його смерті. А під цими розпорядженнями я знайшов три листи. Це були листи самого Моцарта. Один був написаний по смерті матері, другий – за датою – перед смертю його батька…
Ось вони:
«9 липня 1778 року. Моя мати померла. У моїх сумних обставинах я втішаюся трьома речами: цілковитим смиренням, із яким я віддаюся волі Божій, такою легкою і прекрасною її смертю і тим, якою щасливою вона стала за мить. Наскільки вона щасливіша за нас. У цей момент я побажав вирушити в путь разом із нею. І з цього бажання, і з цього пристрасного мого прагнення розвинулася й третя моя втіха: вона не втрачена для нас, ми ще з нею побачимося».
«Найдорожчий батьку! Смерть – істинна й кінцева мета нашого життя. За останні два роки я так близько познайомився з цим справді найкращим другом людини, що її образ не лише не несе для мене тепер нічого жахливого, але, навпаки, в ньому все заспокійливе і втішне. І я дякую Господові за те, що дарував мені цю щасливу можливість пізнати смерть, як ключ до нашого блаженства. Тепер я ніколи не лягаю спати, не подумавши, що, можливо, і мене… який я не молодий… на другий день більше не буде. І все-таки ніхто не може сказати, що в товаристві я похмурий чи сумний. За це блаженство я щодня дякую Творцеві».
Я стояв нерухомо над цими листами. Так от що він перечитував, коли писав Реквієм!
Так от що чаїлося під його веселою маскою. Значить, ця метушлива людинка в камзолах, зроблених без смаку, все розуміла.
І я почав читати його третього листа.
«Я завжди пам’ятаю про Бога і усвідомлюю його всемогутність і страшуся Його гніву. Але я усвідомлюю Його любов, і співчуття, і милосердя до своїх творінь. Він ніколи не покине своїх слуг… І коли що звершується за Його волею – то, значить, і за моєю…»
Я впав на коліна й молився, і просив: «Господи! Господи! Прости мені!»
Уже виходячи з кімнати наприкінці ночі, я… зіштовхнув його маску, і вона розбилася…
Тепер залишилися тільки звуки.

ЗІ ЩОДЕННИКА 6 грудня 1791 року

Сьогодні о третій годині по опівдні ми зібралися у Хрестовій капелі в соборі Святого Стефана. Тут відбулося відспівування Моцарта. Окрім мене, був його учень Зюсмайр, декілька музикантів. І Сальєрі. Мені не хотілося йти вкупі з цією юрбою до кладовища, і по закінченні відспівування я сказав:
– Певно, сьогодні буде сніг із дощем.
Цього було достатньо, аби всі ці панове охоче вирушили по домівках. Хоча вже було вельми тепло: три градуси й цілком без вітру. На погребальних дрогах, які я сплатив, труна в самоті вирушила по Ґроссе Шуллерштрассе на кладовище.
Сальєрі проводжав мене додому. Ось вона, наша розмова.
Сальєрі. Вдова не прийшла.
Я. Вона лежить вдома майже без тями.
Сальєрі. З якою охотою всі вони розійшлися.
Я. Мабуть, сумно дивитись, як генія відправлять у могилу для бідних.
Сальєрі. Якби я знав… Чому вдова не звернулася до мене?! Я охоче дав би грошей.
Я. Тепер це говорять усі. Але потайки радіють, що не звернулася. До речі, Сальєрі, чому ви самі не звернулися до вдови? Адже ви знали, що він злиденний.
Сальєрі. А ви?
Я. Я скупий.
Сальєрі. Як швидко скінчилося життя, що почалося так блискуче.
Я. Що ви, Сальєрі. У нього все лише починається. Тепер і ви… і я… і імператор, і всі ми тільки й будемо чути: МОЦАРТ! Тепер усі ми лише його сучасники. Люди обожнюють убити, потім славити. Але вони не схотять визнати… ніколи не схотять, що вони… що ми всі – вбили його. Ні-ні, обов’язково віднайдуть одного винного… І я все думаю: кого вони оберуть цим злочинцем, цим безсмертно винним? І я зрозумів.
Сальєрі. Кого ж?
Я. Адже вас він не любив. Так не любив, що навіть дружині поскаржився, що ви його отруїли.
Сальєрі. Яка дурниця!
Я. Чому ж? Адже ви отруїли його, Сальєрі. Ви не давали йому вступити на придворну службу. А де травили, там і отруїли. Яка різниця. Адже ви тому прийшли на відспівування. Замолити гріх. Але пізно, милий мій.
Мені подобалося лякати цього самозакоханого і, по суті, доброго дурника.

ЗІ ЩОДЕННИКА 17 лютого 1792 року

Сьогодні у Відні в залі Яна за дорученням пані Констанци Моцарт я, Ґотфрід ван Світен, із великим успіхом виконав Реквєм Вольфґанґа-Амадея Моцарта.

ДОДАТОК ЗІ ЩОДЕННИКА 1801 РІК

Сальєрі сприйняв надто серйозно все, що я колись йому сказав. Нині, коли моє передбачення збулося, коли слава Моцарта зростає щодня, у Сальєрі бувають дивні нервові припадки. Я навіть чув, що іноді, лякаючи інших, він лементує, що вбив Моцарта.
Ну що ж, хоч один із нас – признався!