Скажи, що рветься звомплена стpуна –
од пісні навіженої, не з горя.
Cкажи, що тінь – i сива, і журна –
то тільки мить, що на зневіру хора.

Що це вночі кадили не бої:
смалили люльку наші сни незбуті.
Що це мене тривогою поїв
займистий місяць, але не розпуття.

Скажи, скажи мені, це ж град лише,
не стріли, а мантачені бурулі.
Це відголоски дощових нашесть,
але не посвист пущеної кулі.

Ці простріли просвічує не щит,
а дріб зірчатий небовиду. Чуєш?!
Скажи, що це зацвів рясний самшит,
а не кервавий мак на чорній збруї.

Нічого не кажи… бо це вона:
під оболоком вигірклого літа
до нас ввійшла зголоднена війна,
така несита – ой, така несита...