ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
2024.03.28
22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Таня П'янкова (1985) /
Проза
Недописана осінь
В його руках уявний пензель, яким він звично плавно водить в повітрі, малюючи невидиму картину, що її обов’язково має купити постійний клієнт. Ніхто не бачить тієї картини, і лише Давид бачить, підбирає до неї фарби з тільки йому видимої палітри.
– Мені бракує жовтої, – тихо шепоче блідими губами. –Принесіть мені жовтої фарби. Принесіть негайно. Я мушу закінчити її лице... листя... жовтий... червоний... ні, червоний не хочу... яка осінь...осі...о... – його уста вимовляють якісь нерозбірливі слова. – Не побачити, – раптом голосно і чітко каже він. – Найбільше я любив осінь...
Висохла стареча рука втомлюється малювати, він акуратно відкладає пензель вбік, відсуває уявний мольберт, заплющує на мить хворі очі. Його голова, затремтівши, безвольно падає вниз, майже на коліна, і він сидить так довго-довго, похилений, відсторонений від світу, мовчазний, ніби занімілий. Він сидить так днями і ночами; хвилини, мов слизькі слимаки, тягнуться, волочачи за собою його болючий час. І нема жодної дрантивої надії на те, що у чаші його часу ще не скоро завидніється дно.
Давид прощається з сонцем. Воно заходить червоно-золотою рибкою, за, напевно, синій обрій, і Давид знає, що ця рибка, яку він бачить вже востаннє, не виконає ніякого його бажання, навіть дріб’язкового.
Він сидить і прислухається, як скажений біль безпардонно лазить по його набряклих ногах, заганяючи свої гострі пазурі в ще не відмерле тіло. І так страшно дивитися на відкриті Давидові рани, з яких постійно точиться якась гидка рідина і на які немає жодного ліку.
Так невпинно відгнивають його ноги. По сантиметру, по шматочку... Вони гниють, як гниє не раз яблуко, непомічене в густій траві, відгнивають і горять вогнем, що пропалює наскрізь, доводить до божевілля, вимордовує аж до непритомності. Нелюдським зусиллям волі Давид терпить свій біль. І не вмовити його на операцію...
– Я все одно вже не житиму, – каже Давид, і нікому в таке не віриться. – Мені залишилось ще кілька днів, а потім мене в цій осені вже не буде...
Коли він говорить такі слова, його рідні починають доводити щось про надію, про Бога, про медицину. Але навіть в голосах найдорожчих Давидових людей ота славнозвісна рятівниця надія, що, кажуть, має вмирати останньою, давно відсутня, а на її місці живе зневіра. А медицина перед задавненою страшною хворобою безсила. Продажна безсила медицина, з якої Давид сміється тихим моторошним сміхом, нічим не може залікувати прогнилі аж до кісток рани-ноги. І залишається тільки Бог, хоча Він теж вже не дасть свого милосердя, бо чомусь не дав досі. Нема просвітку. Не потрібні смішні слова про надію, Бога, медицину... У його запалених червоних очах, які вже давно не спали, пригасле світло його сумної смиренної душі, що її не змусити повірити у спасіння.
В його стиснених губах дерев’яна люлька, яку він вже не може втримати рівно. Вона тремтить під ритм лихоманкового тремтіння його тіла і випускає в повітря дим. Давид висушеною гіллякою-рукою час від часу струшує попіл в попільничку, яка лежить поруч на дивані, і знову курить. Курить і не слухає своїх дітей, які просять його кинути палити. Дві радості залишились у його кволому житті – діти і люлька, і нікому не віддасть він права розпоряджатися своїми останніми хвилинами.
Тихо, аж занадто тихо ходять біля Давида люди, боячись порушити спокій. І тільки він один знає, що не спатиме ні хвилини, навіть не ляже, випроставши хворі ноги по ліжку. Вже дуже довго його єдиний вибір – сидіти вдень і вночі, терпіти свій біль навсидячки і тримати свій хрест так самісінько. Нічого не зміниться. Може змінитися хіба що лише пов’язка на його страшній рані, може змінитися вираз обличчя дружини із сумного на заплаканий. А більше нічого вже не міняється.
– Не пали листя, – ловить він синову руку. – Я мушу закінчити... А яка цього року осінь? – відчайдушно чіпляється кістлявими пальцями за синові пальці. – Я правильно її малюю?... прав...ні... не можу... Ти бачиш? Прощавай, моя хороша...
Давид готується відійти у вічність. Він просить помити його і переодягнути в чистий одяг. І важко зрозуміти, як він може думати про охайність в таку страшну хвилину. По його запалих щоках котяться великі дитячі сльози, і він вже їх не соромиться.
Величезне сонячне коло, яке видно навіть через зашторені вікна, поволі засувається, і Давидові мокрі очі перед тим, як назавжди погаснути, проводжають його за обрій.
Він засинає. Ніхто не сміє торкнути людину, яка здається цілу вічність не могла заснути спокійно... Великий чорний метелик, що невідомо звідки прилетів, сідає на сухе Давидове плече і складає свої лапаті крила...
В його кімнаті ще більше горбиться відчай, і страх, і жаль. А по їхніх горбатих спинах нечутно йдуть прохолодні вечірні сутінки. І чиясь дбайлива рука кладе на ліжко сухі Давидові ноги, на яких щойно перестали боліти рани...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Недописана осінь
Світлій пам"яті мого дідуся Леоніда-Івана
В його кімнаті напівтемрява, і тиша, і ще заблукалий в чотирьох стінах відчай, згорблений у смертельну дугу. В його очах приреченість на невідворотне і скупі гарячі сльози, в яких розчинилась, розплавилась обра-за на це несправедливе життя, що так поспішно, невчасно випаровується з його вимученого тіла. В його душі, напевне, страх перед неминучою зди-банкою із Тим, хто панує над світом, і безмірна любов до рідних, яку він соромився проявити раніше, а зараз просто не має сили. І така неймовірна порожнеча відчувається під ногами, така безрозмірна яма, така безкінечна дорога вниз. Дорога без жодних вказівних знаків і без перехожих, що йдуть назустріч.
В його руках уявний пензель, яким він звично плавно водить в повітрі, малюючи невидиму картину, що її обов’язково має купити постійний клієнт. Ніхто не бачить тієї картини, і лише Давид бачить, підбирає до неї фарби з тільки йому видимої палітри.
– Мені бракує жовтої, – тихо шепоче блідими губами. –Принесіть мені жовтої фарби. Принесіть негайно. Я мушу закінчити її лице... листя... жовтий... червоний... ні, червоний не хочу... яка осінь...осі...о... – його уста вимовляють якісь нерозбірливі слова. – Не побачити, – раптом голосно і чітко каже він. – Найбільше я любив осінь...
Висохла стареча рука втомлюється малювати, він акуратно відкладає пензель вбік, відсуває уявний мольберт, заплющує на мить хворі очі. Його голова, затремтівши, безвольно падає вниз, майже на коліна, і він сидить так довго-довго, похилений, відсторонений від світу, мовчазний, ніби занімілий. Він сидить так днями і ночами; хвилини, мов слизькі слимаки, тягнуться, волочачи за собою його болючий час. І нема жодної дрантивої надії на те, що у чаші його часу ще не скоро завидніється дно.
Давид прощається з сонцем. Воно заходить червоно-золотою рибкою, за, напевно, синій обрій, і Давид знає, що ця рибка, яку він бачить вже востаннє, не виконає ніякого його бажання, навіть дріб’язкового.
Він сидить і прислухається, як скажений біль безпардонно лазить по його набряклих ногах, заганяючи свої гострі пазурі в ще не відмерле тіло. І так страшно дивитися на відкриті Давидові рани, з яких постійно точиться якась гидка рідина і на які немає жодного ліку.
Так невпинно відгнивають його ноги. По сантиметру, по шматочку... Вони гниють, як гниє не раз яблуко, непомічене в густій траві, відгнивають і горять вогнем, що пропалює наскрізь, доводить до божевілля, вимордовує аж до непритомності. Нелюдським зусиллям волі Давид терпить свій біль. І не вмовити його на операцію...
– Я все одно вже не житиму, – каже Давид, і нікому в таке не віриться. – Мені залишилось ще кілька днів, а потім мене в цій осені вже не буде...
Коли він говорить такі слова, його рідні починають доводити щось про надію, про Бога, про медицину. Але навіть в голосах найдорожчих Давидових людей ота славнозвісна рятівниця надія, що, кажуть, має вмирати останньою, давно відсутня, а на її місці живе зневіра. А медицина перед задавненою страшною хворобою безсила. Продажна безсила медицина, з якої Давид сміється тихим моторошним сміхом, нічим не може залікувати прогнилі аж до кісток рани-ноги. І залишається тільки Бог, хоча Він теж вже не дасть свого милосердя, бо чомусь не дав досі. Нема просвітку. Не потрібні смішні слова про надію, Бога, медицину... У його запалених червоних очах, які вже давно не спали, пригасле світло його сумної смиренної душі, що її не змусити повірити у спасіння.
В його стиснених губах дерев’яна люлька, яку він вже не може втримати рівно. Вона тремтить під ритм лихоманкового тремтіння його тіла і випускає в повітря дим. Давид висушеною гіллякою-рукою час від часу струшує попіл в попільничку, яка лежить поруч на дивані, і знову курить. Курить і не слухає своїх дітей, які просять його кинути палити. Дві радості залишились у його кволому житті – діти і люлька, і нікому не віддасть він права розпоряджатися своїми останніми хвилинами.
Тихо, аж занадто тихо ходять біля Давида люди, боячись порушити спокій. І тільки він один знає, що не спатиме ні хвилини, навіть не ляже, випроставши хворі ноги по ліжку. Вже дуже довго його єдиний вибір – сидіти вдень і вночі, терпіти свій біль навсидячки і тримати свій хрест так самісінько. Нічого не зміниться. Може змінитися хіба що лише пов’язка на його страшній рані, може змінитися вираз обличчя дружини із сумного на заплаканий. А більше нічого вже не міняється.
– Не пали листя, – ловить він синову руку. – Я мушу закінчити... А яка цього року осінь? – відчайдушно чіпляється кістлявими пальцями за синові пальці. – Я правильно її малюю?... прав...ні... не можу... Ти бачиш? Прощавай, моя хороша...
Давид готується відійти у вічність. Він просить помити його і переодягнути в чистий одяг. І важко зрозуміти, як він може думати про охайність в таку страшну хвилину. По його запалих щоках котяться великі дитячі сльози, і він вже їх не соромиться.
Величезне сонячне коло, яке видно навіть через зашторені вікна, поволі засувається, і Давидові мокрі очі перед тим, як назавжди погаснути, проводжають його за обрій.
Він засинає. Ніхто не сміє торкнути людину, яка здається цілу вічність не могла заснути спокійно... Великий чорний метелик, що невідомо звідки прилетів, сідає на сухе Давидове плече і складає свої лапаті крила...
В його кімнаті ще більше горбиться відчай, і страх, і жаль. А по їхніх горбатих спинах нечутно йдуть прохолодні вечірні сутінки. І чиясь дбайлива рука кладе на ліжко сухі Давидові ноги, на яких щойно перестали боліти рани...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію