Бувальщина

Коли братові Василію із монастиря редемптористів настоятель повідомив, що той має відвести до Унівської лаври церковний хор, молодий монах не на жарт розхвилювався. Дорога далека: від одного обласного центру до іншого, а звідти – ще зо кільканадцять кілометрів, якщо не більше. А тут саме морозець прихопив, слизько. А він – щойно місяць, як отримав право водити машину. Їздив лише по місту, та й то з кимось. А тут так далеко і – самому. Та замінити нема кому, бо брат Петро саме зломив ногу, а брат Андрій лежить із запаленням легень.
Настоятель монастиря його застереженнями не перейнявся: «Хто з Богом, той не сам. Та й хор, хоч і маленький, але недаремно «Небесним воїнством» називається. Як треба буде, то архистратиг Михаїл пошле ангелів, щоб вас охороняли в дорозі.» І обличчя настоятеля осяяла усмішка.
Скривився брат Василій, а все ж мусив погодитися. І таки справився з тим завданням: відвіз хористів до Унева, де вони декілька днів мали супроводжувати літургії своїм співом.
Однак на тім не закінчилося. Раз він відвіз, то мав і привезти. А для того мусив спозаранку виїхати з монастиря. І вже десь о шостій, ще затемна, на автобусній зупинці якогось села підібрав двох людей: «До Львова? То сідайте, не мерзніть, мені попутно, завезу і вас.» Але вже за декілька хвилин пошкодував, бо тільки-но вони сіли, на весь салон мікроавтобуса поширився несвіжий запах. Чи то одяг був нечистий, чи декілька тижнів води не бачили, але сморід стояв великий. «Та якщо взяв попутників, то вже мушу везти» – міркував молодий монах, прикидаючи, де купить рідину, щоби відпуцувати крісла.
Вже біля самого Львова на невеликому льодку автомобіль занесло на зустрічну смугу і брат Василій заледве викрутив кермо, аби не врізатися в лоб міліцейській машині, що прямувала назустріч. Двоє міліціонерів, лаючись, з криками, як ошпарені вискочили на дорогу. Найпершим ділом забрали водійські документи, і стали вимагати, щоби їхав із ними до відділку міліції. Чернець став проситися і пояснювати, що він недосвідчений водій, і що більше в монастирі нікому було їхати, і що іншим разом буде уважнішим. «Ну добре, – говорив йому молодший, – ти монах, жити не хочеш. А я хочу. І в мене троє дітей, а в лейтенанта – двоє. Якби ми загинули, хто б їх годував? Ти, може?» На те чернець не мав що відповісти, тільки вибачався і казав що винен, бо не міг стримати машину. Та по якомусь часі правозахисники заспокоїлися і таки вернули йому посвідчення водія. Виявляється, то в них вже був третій такий випадок за цей день! Не даремно так рознервувалися…
Коли брат Василій, тішачись, що йому віддали права, вже збирався їхати, а міліціонери – йти до своєї машини, несподівано подав голос один із пасажирів: «Добре, що на монаха натрапили. Ще й молитися за вас буде… І Бог аварії не допустив. Але ви дивіться, бо Він більше, ніж три рази, не попереджує.» Міліціонери на мить розгубилися і вже, певно, підшукували гідні них слова для «контратаки». Але їх випередив другий пасажир: «Видно, не досить тільки дітей годувати, щоби зберегти їм батьків.»
Чернець швиденько завів машину, попрощався, ще раз вибачився і рушив, щоби нарешті, «від гріха подалі», роз’їхатися з тими міліціонерами. І вже за Львовом, чистячи щойно купленими миючими засобами сидіння мікроавтобуса, так собі розмірковував: «Таки справді ангели. Бо якби не підібрав по дорозі тих людей, то мікроавтобус був би легшим, і його таки занесло би в ту міліцейську машину.» Далі, вже їдучи, почав звично внутрішньо молитися за тих пасажирів-ангелів, за міліціонерів, яким заледве не забрав життя, і за себе, грішного, що мало не спричинив автомобільну аварію, та й і за всіх інших, хто міг би опинитися у подібній ситуації.

Записала Анна-Віталія Палій
29.12.2012р.