Лестер Барнем спустився сходами, перейшов вулицю і, не озираючись, повернув за ріг. Невисокий на зріст, худорлявий, у чепурному сірому пальті - як на позір, достоту сімейний чоловік. Ступав він поволі, наче після безсонної ночі, знічено й засоромлено похиливши голову. Його землистого кольору обличчя супилося під гнітом сумних думок. Цілий рік у в'язниці, думав він. Тоді хитнув головою і обернувся назад, щоб поглянути на величезну сіру будівлю, що тримала його у своїх стінах, але в'язниця із роком неволі вже лишилася за поворотом. Отож він почвалав далі, без будь-якої мети, ковзаючи байдужим поглядом по постатях вільних людей, серед яких опинився.
Ті, з ким він запізнався у в'язниці, не заслужили його приязні. Це в кінофільмах тюремні камери завжди населяють щиросерді, приязні хлопці, але протягом року, проведеного за ґратами, йому такого різновиду в'язнів не траплялось. Його оточували брутальні, здоровенні, озлоблені відчайдухи, які сипали йому перець у каву, вбивали цвяхи в нари і для розрядки штурхали його держаками від швабр та відрами для сміття. А раз чи двічі на місяць, під час прогулянки на подвір'ї, до нього підходив присадкуватий чоловік з блідою пикою і скрипучим голосом шептав на вухо: "Як комусь пробовкнешся - тобі каюк! Тож ліпше держи язика за зубами..."
Всі не знати чому вважали, що він володіє якоюсь таємницею, якоюсь смертоносною інформацією,- і поліція, і окружний прокурор, і арештанти. Барнем тяжко зітхав, задумано бредучи гомінливими вулицями волі. На перехресті він розгублено зупинився. Хоч би куди він пішов, жодна вулиця його нікуди не приведе. Домівки він не мав. Уперше за сорок три роки в нього не було постійного місця, де висіла б його одежа, стояло б його ліжко. Жінка його кинула й подалася в Сент-Луїс із якимсь автомеханіком, забравши з собою двох його дочок. "Я вирішила все тобі сказати,- мовила вона навпростець у кімнаті для відвідин, коли він одсидів три місяці. - Ми любимось уже давно, але тепер він переїжджає до Сент-Луїса, і я гадаю, що час тобі про це дізнатися". І вона поправила капелюшок - один з тих маленьких, із загнутими крисами, які завжди носила,- сердито обсмикнула жакет, так наче Барнем чимось її образив, та й помандрувала на захід. А ще він дізнався, що друкарню, де він пропрацював сімнадцять років, об'єднали з іншою і його місце зайняв, із значно вищою платнею, якийсь бородатий румун.
Стиха насвистуючи крізь зуби, Барнем згадував минулі роки, коли він жив собі тихо й скромно, щовечора приносив дітям комікси, куняв після вечері під нескінченні жінчині скарги. То було життя просте, непримітне й спокійне, в якому він ніколи не стикався з такими високоповажними, майже легендарними особами, як окружні прокурори чи детективи-ірландці, і йому не підсипали перцю до кави знавіснілі злодюги й торгівці наркотиками.
А все це звалилося на нього тому, що одного разу замість Бродвею він звернув на Коламбус-авеню. Рік тому він поволеньки чимчикував додому з роботи, занепокоєний тим, що в цеху його начальник цілісінький день ходив туди-сюди в нього за спиною і бубонів: "Я такого не зношу! Це просто неподобство, та й годі! Я такого не зношу!" Барнем не знав, чого саме не зносить його начальник, але все одно це його непокоїло, бо не виключалася можливість, що тим, чого начальник не зносив, був він сам, Лестер Барнем. Отож він стомлено плентав додому, знаючи, що сьогодні на вечерю буде тріска й доведеться приглядати за дітьми, бо дружина зібралась до жіночого клубу, де, за її словами, вона навчалася плести на дротах.
Барнем невиразно передчував, що вечір буде не вельми приємний,- нудний, безцільний, як і тисячі інших вечорів у його житті.
Отоді все й сталося. Високий, смаглолиций чоловік швидко пройшов повз Барнема, засунувши руки в кишені. Раптом з під'їзду вискочив інший чоловік, у сірому плащі та сірому капелюсі, й поплескав смаглявого по плечу. "Ага, попався, сучий сину!" - голосно мовив до нього чоловік у сірому капелюсі, і той рвонувся бігти, а сірий чоловік вихопив з-під пахви пістолета і, гукнувши: "Цього разу не втечеш, Іспанцю!" - вистрілив у смаглявого чотири рази. Той тихо осів на тротуар, а тип у сірому капелюсі промовив: "Ну що, дістав своє?" - і холодно зиркнув на Барнема, який просто-таки остовпів, роззявивши рота. "Ет, чорт!" - лайнувся чоловік у сірому капелюсі, скрививши губи в оскалі, і зник з очей. А Барнем усе стояв і дивився на смаглолицого, що непорушно закляк на асфальті, і вже не виглядав таким поставним, лежачи в калюжі крові. Нарешті Барнем стулив рота і, мов сновида, підійшов до чоловіка, розпростертого на тротуарі. На Барнема нерухомо дивились його мертві, застиглі очі.
- Гей, містере! Що сталося? - Якийсь чолов'яга в різницькому фартусі став поряд із Барнемом, злякано розглядаючи труп.
- Я все бачив,- повільно сказав Барнем. - Оцей хлопець проминув мене, а з під'їзду вискочив тип у сірому капелюсі та й каже: "Ага, попався, сучий сину!" - а потім: "Цього разу не втечеш, Іспанцю!" - і почав стріляти: бах! бах! бах! - тоді спитав: "Ну що, дістав своє?", а побачивши мене, гукнув: "Чорт!" і дременув геть, а цей хлопець помер.
- Що сталося? - зойкнула гладка жінка, що вискочила з дверей швацької майстерні і перебігла вулицю.
- Чоловіка застрелили,- відповів різник. - Ось він усе бачив. - Він кивнув на Барнема.
- Як це було? - поштиво спитала швачка.
Тим часом надбігло ще троє перехожих та четверо хлопчаків, і всі поставали навколо мерця.
- Так от,- сказав Барнем, почуваючи себе неабиякою персоною, бо гамір одразу стих, тільки-но він розтулив рота. - Іду я собі, а оцей хлопець проминув мене, аж тут із під'їзду вискакує тип у сірому капелюсі й каже: "Ага, попався, сучий сину!" Цей хлопець кинувся бігти, а тип у сірому капелюсі вихопив пістолета й гукнув: "Цього разу не втечеш, Іспанцю!" - і почав стріляти: бах! бах! бах! бах! - За кожним вигуком Барнем тицяв пальцем на мертвяка. - Потім сказав: "Ну що, дістав своє?", а тоді глянув на мене, крикнув: "Чорт!",- Барнем викривив губи, наслідуючи лютий вискал убивці,- і накивав п'ятами, а цей хлопець помер.
На той час навколо Барнема і мерця вже зібралося з півсотні цікавих.
- Що сталося? - спитав новоприбулий.
- Іду я собі,- сказав Барнем гучним Голосом, свідомий того, що всі очі звернені на нього,- а цей хлопець проминув мене...
- Слухай, голубе,- штовхнув його ліктем низенький похмурий чоловік,- іди собі додому! Нічого ти не бачив.
- Я бачив усе! - збуджено мовив Барнем. - На власні очі бачив.
Тип у сірому капелюсі вискочив з під'їзду... - На потвердження своїх слів Барнем стрибонув по-котячому, напруживши ноги й зігнувши коліна, і юрба шанобливо подалася назад. - Вискочив та й каже: "Ага, попався, сучий сину!",- а цей,- Барнем махнув рукою на мерця,- кинувся бігти... - Він двічі швидко ступнув, показуючи, як смаглолиций побіг. - А тоді тип у сірому капелюсі вихопив пістолета й каже...
- Іди вже ти додому! - благально мовив похмурий чоловічок. - Це не моє діло, але ти сам напитуєш собі лиха. Іди додому, так ліпше буде.
- А потім що було? - гукнули з юрби.
- "Цього разу не втечеш, Іспанцю!" - крикнув Барнем. - І він почав стріляти: бах! бах! бах! бах! - Барнем підняв руку таким жестом, наче стріляв з важкого пістолета. - "Ну що, дістав своє?",- спитав він, а тоді побачив мене, вигукнув "Чорт!",- Барнем вишкірився до глядачів, що не відривали від нього очей,- і відразу втік, а цей хлопець помер.
- По-дружньому тобі кажу,- із притиском мовив похмурий чоловічок. - Послухайся мене і йди собі додому. Нічого ти не бачив...
- Що сталося? - пролунав ще один голос з-поза кола збуджених облич.
На думку Барнема, людей навкруг нього з'юрмилось уже не менше тисячі, і всі поїдали його очима, його, хто ніколи, навіть у власній оселі, не міг примусити й трьох людей - власну дружину та двох дочок - послухати його бодай одну хвилину, не перебиваючи.
- Еге-ге! - скрушно похитав головою низенький. - Ну нащо ти усе це говориш? Хто тебе за язика тягне? Хочеш у халепу вскочити?
- Оцей хлопець,- вів далі Барнем, не звертаючи на нього уваги,- проминув мене, а з під'їзду вискочив тип у сірому капелюсі... - Барнем ще раз це продемонстрував. - "Ага, попався, сучий сину!" - загорлав він, і цей хлопець кинувся бігти, а тип у сірому капелюсі вихопив пістолета,- Барнем вихопив з-під пахви уявну зброю і наставив на мерця,- крикнув: "Цього разу не втечеш, Іспанцю!" - і вистрілив: бах! бах! бах! бах! - та й каже: "Ну що, дістав своє?", а тоді глянув на мене, гукнув: "Чорт!" і дав драла, а цей хлопець помер. - З Барнема вже аж піт котився від усіх цих стрибків, жестів та незвичних зусиль говорити так, щоб сотні людей чули кожне його слово; від збудження очі його мало не вилазили з орбіт. - Не встиг я і оком змигнути, як усе було скінчено,- мовив він драматично,- і цей хлопець лежав на землі й дивився на мене...
- Ох ти ж! - захоплено вигукнув один з хлопчаків у першому ряді.
- Ти просто дурень, та й годі! - сказав Барнемові похмурий чоловічок. - Я тебе остерігав. Бувай! - і почав пропихатися крізь юрбу.
Якийсь здоровило з червоним обличчям поплескав Барнема по руці й приязно усміхнувся до нього.
- Ви справді все бачили? - спитав він.
- Авжеж! - махнув руками Барнем. - Кулі просто біля моєї голови свистіли.
- То що ж тут сталося? - спитав здоровило.
- Іду я собі,- завів своєї Барнем, і той став зацікавлено слухати,- а цей хлопець іде попереду...
- Голосніше! - гукнули з юрби.
- Іду я собі! - загорлав Барнем. - А цей хлопець іде попереду! А тип у сірому капелюсі...
І Барнем знову повторив усю історію, підкріплюючи свої слова промовистими жестами, а червонолиций здоровило уважно його слухав.
- Ви бачили вбивцю зблизька? - запитав він.
- Як оце зараз вас! - Барнем підступив до нього впритул.
- Ви б упізнали його, якби знову побачили?
- Як мою дружину...
- Добре,- сказав здоровило і, підхопивши Барнема під лікоть, почав пробиратися разом із ним крізь юрбу. На розі ревнули сирени патрульних машин. - Ви поїдете зі мною до поліційної дільниці, і, коли ми спіймаємо вбивцю, ви його впізнаєте. Ви важливий свідок. Я радий, що мені пощастило вас запопасти...
Барнем зітхав, пригадуючи свою торішню пригоду. За рік убивцю не спіймали, а він сидів у в'язниці, втратив жінку та дітей, бородатий румун відняв у нього роботу, і злодюги та торгівці наркотиками штурхали його держаками від швабр і відрами для сміття. Щотри тижні його водили дивитися на чергову колекцію злочинців. Кожного разу він хитав головою, бо типа в сірому капелюсі між них не було, і тоді молодий прокурор зневажливо казав:
- Ну й свідок же з вас, Барнеме! Заберіть його звідси до дідька!
І детективи знуджено тягли його назад до камери.
- Ми вас охороняємо,- казали вони, коли Барнем просився на волю. - Хочете вийти, щоб вам мізки повибивали? Той чорнявий був Семмі Іспанець, неабияка фігура. Заспокойтеся, вам же носять їдло тричі на день, чи не так?
- Я нічого не знаю,- казав Барнем стомлено, тихим голосом, коли його замикали в камері, але ніхто його не слухав.
На щастя, окружний прокурор знайшов собі тепленьке місце в одній страхувальній компанії і припинив пошуки вбивці Семмі Іспанця, бо інакше, на тверде переконання Барнема, його тримали б у в'язниці доти, аж доки він сам чи окружний прокурор урізав би дуба.
Ідучи навмання вулицею, з роком ув'язнення за плечима, без домівки, без жінки, без дітей, без роботи, Барнем раз у раз тяжко зітхав.
На перехресті він зупинився, сумно потираючи підборіддя, і почав міркувати, куди йому йти далі. Раптом з-за повороту вилетіло авто, зачепивши крилом машину, припарковану зразу за рогом. Почувся скрегіт металу, пронизливо завищали гальма. З припаркованого автомобіля вискочив чоловік і замахав руками.
- Чи тобі повилазило, чорти тебе дери! - гукнув він до водія другої машини, розлючено дивлячись на сплющений бампер. - Ану давай сюди права! Ти таки заплатиш за цей бампер, не я буду, братчику!
Поки необачний водій вилазив з машини, потерпілий обернувся до Барнема.
- Ви бачили, як це сталося? - спитав він.
Барнем швидко скинув оком на нього, на бампер, на вулицю.
- Ні! - відказав він. - Я нічого не бачив.
Повернувся і хутко попростував туди, звідки прийшов.