Уривок роману

– Це сталося на початку війни, – почав кафеджі ламаною англійською. Колись він працював у барі в Нью-Йорку і, здавалося, що весь глухий шум і втома, які переповнювали нічний бар, назавжди всотані в його мову. Генерал попросив, аби історію повії розповів йому хто-небудь із мешканців цього давнього кам’яногго міста, загубленого в горах. Усі зійшлися на думці, що ніхто не розповість про це ліпше від кафеджі, хоч він і заїкається, і погано говорить англійською.
Неважливо, що він заїкається, мовив собі генерал, і неважливо, що говорить потворною англійською. Хіба все, що ми робимо, не так само потворне?
На ім’я повії вони наткнулися вранці на військовому цвинтарі в міській околиці. Вона була єдина жінка серед досі знайдених загиблих, і генерал схотів почути її історію, коли йому сказали, що зі смертю цієї жінки пов’язана ціла пригода.
Ще здалеку генерал помітив білу плиту. Вона різко виокремлювалася серед згнилих і почорнілих хрестів, які видавалися ще дужче підкошеними на її тлі, як видавалися ще більш поржавілими фарби.
– Мармурова плита, – сказав генерал. – Старший офіцер? Можливо, полковник Z?
Вони підійшли до могили й прочитали викарбуваний напис: «Полягла за Батьківщину». На плиті було написано ім’я, прізвище і місце народження якоїсь жінки. Генерал нікому не сказав, що вона походить із його місць.
– Це сталося на самому початку, – мовив кафеджі таким голосом, ніби звертався до великої юрби. Оскільки він розповідав цю історію безліч разів, то в нього вже виробився певний стиль викладу, з численними відступами, в яких він висловлював свою думку про події. Одначе його риторика не сягала висот справжнього драматичного мистецтва. – Я один із перших почув цю новину, – продовжував він, – не те щоби я аж так цікавився подібними речами, просто я працюю в кав’ярні й завжди раніше за всіх дізнаюся про будь-яку подію в місті. Так сталося і того дня. У кав’ярні було повно люду, коли розлетілася ця звістка; навіть невідомо, хто її приніс. Одні казали, що то солдат, який вирушав на грецький фронт, – він провів ніч у міському готелі й напився там до нестями. Інші казали, що то Ляме Спірі: цей нехлюй тільки й думав про такі речі. Але то було неважливо. Ми так були здивовані й приголомшені цією звісткою, що навіть не задумалися чи її приніс п’яний солдат чи цей базіка Ляме Спірі.
Нас, правда, в той час тяжко було чимось подивувати, і про які тільки неподобства нам не випадало чувати. Ми думали, що нас уже нічим не можна вразити від того самого дня, коли вперше побачили на вуличках нашого міста гармати з довгими стволами, які проїхали бруківкою з таким грюкотом, що здавалося, от-от усе наше місто впаде. А потім і ще гірше: ми бачили повітряний бій, що відбувався прямо над нашими головами, і ще багато чого після цього.
А певний час тільки й було розмов, що про збитого в околиці міста англійського льотчика. Я власними очима бачив руку пілота – єдине, що від нього залишилося. Її показували народові на майдані перед муніципалітетом, разом із обгорілим шматком сорочки. Рука була схожа на жовту деревинку, а на середньому пальці була обручка, яку ще не встигли зняти.
Отож ми й справді всякого начувалися й звикли до несподіванок; і все ж чутка про те, що в нас відкриють публічний дім, приголомшила всіх. Ми чекали чого завгодно, та тільки не цього. Це було настільки несподівано, що спочатку більшість і не повірила. Наше місто дуже старе, бачило всілякі часи й усілякі звичаї, але до такого воно не було готове. І як могло, досягнувши поважної старості, стерпіти таку ганьбу наше давнє місто, що прожило з честю все своє життя? Як? Усі були зовсім розгублені. Щось недовідоме, страшне вривалося в наше життя, мовби нам мало було окупації, казарм із чужими солдатами, бомбардувань, голоду. Ми не розуміли, що це теж була частина війни, як були частиною війни бомбардування, казарми й голод.
Наступного дня по тому, як розлетілася чутка, делегація старців вирушила до муніципалітету, і тієї ж ночі інша група зібралася в кафе, аби скласти листа намісникові короля в Тирані. Вони просиділи декілька годин, он за тим самим столом, безперервно щось писали, закреслювали, знову писали, а всі решта, з’юрбившись довкола, замовляли каву, палили, відходили у своїх справах, знову поверталися і запитували, як просувається робота над листом. У багатьох вдома вже стали перейматися і посилали дітей подивитися, чи не упилися чоловіки в кафе. Бо мало хто думав, що написати листа, хай навіть і самому намісникові короля, виявиться настільки тяжко.
Я ще ніколи не зачиняв кав’ярню так пізно, як тієї ночі. Зрештою листа було написано, і хтось прочитав його вголос. Я погано пам’ятаю, що саме було в цьому листі. Знаю лише, що перелічували по порядку безліч причин, із яких поважні мешканці міста просили намісника скасувати ухвалу про відкриття публічного дому, аби врятувати честь нашого міста, настільки давнього, що його історія губилася в глибині віків, і при цьому воно зберегло незаплямовану репутацію.
Наступного дня листа було відправлено.
Треба сказати, були люди, які виступали проти цього листа і взагалі проти будь-яких листів і прохань до окупантів. Але ми їх не послухалися: сподівалися, що лист допоможе. Був самий початок війни, і ми ще багато чого не розуміли, або розуміли неправильно, та і все довкола було неправильно.
Нашого прохання не взяли до уваги. За декілька днів прийшла телеграма: «Публічний дім буде відкрито оскільки має стратегічний характер крапка». Старий телеграфіст, прочитавши телеграму першим, спочатку взагалі нічого не зрозумів. Декотрі запевняли, що це якийсь секретний військовий код із тих, де сам біс не зможе нічого розшифрувати. Приміром, читаєш у телеграмі слова «етнічна Албанія», а за ними прихована товста жінка мера, ну й так далі. Йдучи за цією логікою, хтось сказав, що ми взагалі дарма тривожилися увесь цей час, тому що буцімто насправді мова йшла про відкриття зовсім не публічного дому, а другого фронту!
Одначе заспокоюватися нам було не варто. Дуже швидко з’ясувалося: дійсно буде відкрито бордель, а не другий фронт.
За декілька днів ми взнали й подробиці. Публічний дім відкриє окупаційна влада, а дівчат привезуть із-за кордону.
Тими днями в місті ні про що інше не говорили. Ті нечисленні чоловіки, хто побував на заробітках в інших країнах, розповідали напрочуд цікаві речі. Одразу було зрозуміло, що вони розказують відверті байки. Вони міркували про японських гейш і португальських проституток так, наче й країни ці знали як свої п’ять пальців, і з усіма шльондрами у світі були знайомі особисто.
Слухачі осудливо похитували головами, вони тривожилися за своїх синів, ну і, звичайно, зятів. А вдома напевно дружини тривожилися ще дужче, і важко сказати, за кого вони більше хвилювалися – за синів чи за чоловіків. Старі бачили у тому, що відбувається, понуре знамення, і з тяжким серцем чекали від Всевишнього ще суворіших випробувань. Утім, напевно хтось і радів, адже люди всілякі бувають, але ніхто не насмілився відкрито показати свої радощі. Звичайно, декотрі чоловіки не ладнали зі своїми дружинами, як це буває, та були й відверті бабії, особливо молоді хлопці, які цілими днями читали романи про кохання, а ввечері не знали, чим зайнятися. Хтось намагався втішити себе й інших тим, що хоч тепер окупанти не чіплятимуться до наших дівчат, бо матимуть своїх власних. Але то була слабка втіха.
Нарешті вони прибули. Їх привезли в зеленій військовій вантажівці. Як зараз пам’ятаю. Вже сутеніло, і в кав’ярні було повно люду. Спершу я не зрозумів, чому раптом усі скочили й стовпилися біля вікон, які виходили на майдан. Потім декотрі вибігли на вулицю, а решта не могли збагнути, що відбувається. Багато столиків спорожніло. З іншої кав’ярні, навпроти, відвідувачі теж висипали на хідник і стояли дивилися. Машина стояла біля єдиного в нашому місті пам’ятника, вони вибралися з кузова і подивовано озиралися навколо. Можливо, вони дивувались, як це раптом опинилися в такому чудному кам’яному місті, бо в сутінках наше місто справді здається казковим – фортечні вежі й мовчазні мінарети, що здіймаються вгору, металеві шпилі яких блищали в останніх променях призахідного сонця.
Тим часом на майдані вже було повно люду. Хтось до них звертався чужоземними словами, яких навчився у солдатів. Решта мовчала. Тяжко було зрозуміти, що коїлося в наших душах у ту мить. Але одне лиш ми чудово зрозуміли того вечора. Ми зрозуміли, що всі ті казочки про шльондр із Токіо чи Гонолулу не мали жодного стосунку до того, що ми бачили перед собою; що тут було дещо цілковито інше, значно більш складне і сумне.
Їх невелика група, в супроводі декількох чужоземців і працівника мерії, мовби покірне стадо, вирушила до міського готелю. Там і провели першу ніч дивовижні гості нашого міста.
Наступного дня їх розмістили у двоповерховому будинку з садом, у самому центрі міста. Біля брами вивісили невелику табличку з розкладом – для цивільних і для військових. Цю табличку ми всі лише потім розгледіли, бо в перші дні вулиця спорожніла, мовби під час епідемії холери. Особливо тяжко довелося мешканцям провулка. Ті, хто міг, переїхали, ті, в кого двори були огороджені, через задні хвіртки виходили в сусідній провулок. Решта, хоч не хоч, мусила примиритися з неминучим. Лише вперті старі, особливо баби, перестали виходити з будинків. Веліли переказати своїм подружкам: і я не вийду, і ви до мене не приходьте, і присяглися, що й носа з дому більше не покажуть, хіба що їх у труні винесуть на цвинтар. Ну, так воно б і було, тому що наших баб ніхто не зміг би пересилити, так воно б і було, якби через іншу труну все не перемінилося. Та потерпіть трохи.
А от цей провулок на наших очах став мовби зачумлений. Усі відчували до нього таку відразу, що навіть потім, коли вся ця історія скінчилася, щоразу, коли ми мали ним пройти, він видавався нам якимось цілковито чужим, поганьбленим, наче зґвалтована жінка, на якій надовго залишається відбиток пережитої ганьби.
І справді, для нас то були найбільш понурі й неспокійні дні. У нашому місті ніколи не було жінок легкої поведінки, а родинні скандали на ґрунті ревнощів або зради траплялися вкрай рідко. І от тепер, зовсім несподівано, такий жахливий заклад у самому центрі міста. Ту тривогу, яка охоплювала всіх, коли ще тільки прийшла звістка про це, навіть не можна було порівняти з тим, що вони відчували тепер, коли публічний дім направду відкрили. Тепер чоловіки розходилися по домах рано, і кав’ярня швидко порожніла. Жінки просто шаленіли від підозр, варто тільки чоловікам десь затриматися. Вони були мов пухлина в самому центрі міста. Усі нервували, а погляди багатьох чоловіків і молодих хлопців, здавалось, періодично затуманювалися.
Зрозуміло, що спочатку туди ніхто не ходив, і вони напевно були дуже здивовані й обговорювали між собою, що це за дивний люд, який зовсім не цікавиться жінками. А може, вони й самі зрозуміли, що в цій країні вони чужі, що вони – всього лише частина окупаційних військ.
Як і слід було очікувати, першим, хто відвідав публічний дім, був цей халамидник Ляме Карецо Спірі. Він зайшов туди по обіді, й новина про це миттєво облетіла все місто, отож, коли він звідти вийшов, з усіх вікон на нього вже витріщалися, мовби на воскреслого Христа. Ляме Карецо Спірі гордо крокував вулицею, аніскільки не ніяковіючи. Виходячи, він навіть помахав на прощання рукою одній з них, яка сиділа біля вікна. І саме в цю мить якась баба виплеснула на нього зі свого вікна відро води. А повії вийшли на ґанок і спостерігали, посміюючись, за безліччю людей, що зібралися біля вікон у будинках навпроти. Баби аж видом перемінилися, вони проклинали їх, відчайдушно жестикулюючи (у нашому місті зазвичай трясуть розкритою п’ятірнею в бік того, кого проклинають). Але вони, схоже, нічого не розуміли й сміялися.
От як було спочатку. А потім і до цього всі звикли. Були навіть такі, що ходили туди потайки, злодійським штибом, як у нас кажуть, аби провести з ними нічку. Минув ще якийсь час, і вони ввійшли, якщо можна так висловитися, в наше життя.
Вечорами вони часто виходили на ґанок, палили, розгублено дивлячись на гори, що підносилися зусібіч, і напевно згадували свою далеку батьківщину. Вони подовгу сиділи так у напівтемряві, доки муедзин із мінарету монотонно тягнув заклик до вечірньої молитви, а містяни поверталися з базару додому.
Минув якийсь час, і ми вже не відчували до них жодної ненависті. Декотрі навіть їх жаліли.
Здавалося, в місті почали потроху звикати до їхньої присутності. Тепер уже не закипали пристрасті, якщо хто-небудь випадково зустрічав їх у крамниці або неділями в церкві, лише баби день і ніч молились, аби на цей клятий дім упала «англійська бомба». Думаю, що іноді вони й самі хотіли того самого.
Зовсім недалеко звідси проходив італо-грецький фронт, і ночами до нас долітав грюкіт гармат. Наше місто було перевалочним пунктом, де зупинялись і свіжі війська, що вирушали на фронт, і ті, що поверталися з фронту.
Часто на брамі публічного дому з’являлося оголошення: «Завтра цивільних не обслуговуємо», і всі знали, що наступного дня на фронті буде пересування військ. Оголошення, звісно, вішали дарма, бо ніхто туди й не ходив, якщо там були солдати, один Ляме Карецо Спірі, цей нероба, приходив у будь-який час, коли тільки йому в голову стукне.
У такі дні ми ходили туди, аби подивитися на солдатів, що, повернувшись із передової, вишикувалися в довгу чергу перед брамою, брудні й неголені, у давно не праному одягу. Вони терпляче стояли в черзі, навіть якщо дощило, і напевно їх легше було вибити з траншей, ніж із цієї довгої, кривої й тоскної черги, що здавалася просто нескінченною. Так мокнучи під дощем, вони кидали непристойні жартики, вичісували воші, брудно лаялися і сварилися, сперечалися, хто скільки часу проведе там, усередині. Можна уявити, наскільки тяжко було їм, але вони мусили підкорятися, бо зрештою перебували на службі в армії. Зазвичай до вечора черга помітно зменшувалась, а коли нарешті виходив останній солдат, браму зачиняли, і все затихало. Назавтра, після таких виснажливих днів, вони виглядали зовсім змарнілими – жовто-сірі обличчя, очі, розгублені, як ніколи. Здавалося, що, повернувшись із фронту, солдати всю свою тугу, і дощ, і окопну грязюку, і гіркоту відступу залишали в нещасних жінок і йшли далі вже порожнем, задоволені, скинувши з плечей тягар, а вони зоставалися тут, у нашому місті, поблизу фронту, і чекали наступної партії солдатів, аби до кінця випити гірку отруту поразки.
Може, так воно й тривало б, і не сталося б нічого особливого, бо життя є життя, врешті-решт. Може, вони прожили б усю війну в нашому місті, проводячи понурі дні, приймаючи нескінченні черги солдатів, яких не знати звідки закинула до них доля. Може, так воно все й було б, якби одного разу син Раміза Курті не відмовився од нареченої.
Наше місто маленьке, і подібні події – щось неймовірне. Особливо якщо взяти до уваги, що навряд чи можна знайти таке місто, де було б менше розлучень, ніж у нас. Через розрив Рамізового сина з нареченою стався справжній скандал. Багато ночей поспіль у домі Раміза Курті збиралася вся його рідня, старі обговорювали те, що сталося, погрозами намагалися змусити хлопця повернутись до нареченої. Але той уперся і нічого не хотів навіть чути. Найгірше було те, що він і не намагався якось пояснити причину такого різкого охолодження. Він сидів цілими днями понурий як ворон, і чим далі, тим більше худнув і блід, мовби його зурочили.
Між тим родина дівчини двічі посилала людей до Раміза Курті, аби домогтися пояснень. І які пояснення їм би не давали, вони йшли озлобленими, і їхні погрози ставали дедалі більш недвозначними. Це означало одне: після слів заговорить зброя, і зброя заговорила, але не так, як усі очікували.
Саме в ті дні, коли обидві родини закінчували останні переговори, і стало ясно, що їхня стара дружба, народжена при заручинах хлопчика і дівчинки, коли ті ще були в колисці, от-от перейде у ворожнечу, у ворожнечу довгу і смертельну, всі довідалися справжню причину розриву. Причину просту і так само ганебну: син Раміза Курті ходив до публічного дому. Він ходив завжди до однієї й тої самої.
Пізніше ми часто ламали голову і намагалися зрозуміти, які стосунки він мав із цією чужоземкою. Можливо, він справді кохав її? А можливо, і вона його кохала? Так ніхто і не довідався, що між ними було. Ніхто так і не взнав правди.
Того дня, коли про це стало відомо, відразу після заходу сонця, Раміз Курті, жовтий наче віск, без шапки, з палицею в руках, спустився з верхнього кварталу і попрямував до публічного дому. Його очі ніби стали скляні, й рухався він мов заморожений. Ви тільки уявіть, як, певно, здивувалися вони, коли побачили блідого старого, який розчинив палицею залізну браму. Коли старий піднявся сходами, одна з них, було, захихотіла, та сміх чогось застиг у всіх на губах, і у вітальні запанувала мертва тиша. Старий вказав палицею на ту, до якої ходив його син (кажуть, він упізнав її за волоссям), і дівчина покірно попрямувала до своєї кімнати, подумавши, що він звичайний відвідувач. Старий пішов за нею. Потім, уже збираючись роздягатися, вона підвела голову і побачила його схоже на маску обличчя, з застиглим на ньому жахливим виразом. Вона закричала від жаху. Може, старий і не вистрелив би зі свого револьвера, якби вона не закричала. Крик наче вивів його з заціпеніння. Старий тричі вистрелив, кинув револьвер і, хитаючись, мов п’яний, вийшов під вереск жінок.
За три дні Раміза Курті повісили. Його син зник.
Усе це сталося в листопаді, і з гірських ущелин і вдень і вночі безперервно віяв крижаний вітер. Тим не менше вбитій влаштували пишний похорон – з вінками, музикою і рушничним салютом. Фашисти зігнали цілу юрбу – всіх, хто виявився в той момент на вулиці та в кав’ярнях – і змусили їх супроводжувати процесію до цвинтаря. Ми йшли мовчки, і вітер обпалював наші обличчя. Її везли на військовій машині, у красивій труні, оббитій червоною тканиною. Оркестр грав похоронний марш, а її подруги плакали.
Ще ніколи наше місто не проводжало труну з чужоземкою, тим більше з жінкою подібного ґатунку. Ми наче оніміли, закам’яніли. У наших душах була порожнеча. Хто знає, які біди змусили нещасну забратися так далеко, услід за солдатами в шоломах, котрі брали одну лінію за другою, поки вона не потрапила до нашого міста, в якому їй було суджено загинути, принісши й іншим безліч нещасть. Можливо, й вона мріяла якось влаштувати своє життя, бо кожен замислюється про своє життя, яким би жалюгідним воно не було.
Її поховали на військовому цвинтарі, й на могилу поклали ту мармурову плиту, яку ви бачили вранці, зі звичайними словами «полягла за батьківщину», точно таку саму, як і в інших солдатів.
За декілька днів прийшов наказ, і публічний дім закрили. Як зараз, пам’ятаю той холодний ранок, коли вони з валізами в руках стояли на майдані перед муніципалітетом і чекали на військову машину, що повинна була їх відвезти. Перехожі зупинялися на хіднику і дивилися на них. Вони стояли, притискаючись одне до одного і тремтячи від холоду.
Коли вони забралися в кузов і машина рушила, дехто помахав їм на прощання рукою, так, мовби неохоче. І вони теж помахали, але не так, як звичайно махають руками подібні жінки; зовсім по-іншому – втомлено, з відчаєм. Ми дивилися їм услід, доки вони не зникли вдалині, але не відчули жодного полегшення через те, що вони поїхали. Адже ми завжди думали: от поїдуть вони, й це буде таке свято для нас, ми такий бенкет улаштуємо. Та вийшло все зовсім по-іншому. Вони-бо поїхали, це вірно, але все решта зосталося.
Хто знає, куди їх відправили, напевно в яке-небудь Богом забуте містечко, де зупинялися на ніч війська, що йшли на передову, і війська, що поверталися звідти. І напевно їхнє життя знову наповнилося нескінченними чергами втомлених і брудних солдатів, які залишали їм усю скорботу і грязюку війни.






Переклав Василь Білоцерківський