1.
Півжиття
я простояв
на березі моря,
прислухаючись у відчаї.
Я, звичайно ж, не почув нічого.
Я тільки
вигадував почуте в білому шумі хвиль -
не сумних, ні, і не тужливих, ні -
я тільки вигадував слова,
щоб не заплакати
слабко й огидно,
як сопливе дитинча,
чи сентиментальна домогосподарка.

Я простояв
півжиття
на березі моря,
зціпивши зуби, і -
якщо ви думаєте, що тут і
сталося щось, оте ЩОСЬ
величне, потойбічне, наче божевільний слон
що валяє селище кривавими бивнями -
аж ніяк.
Я тільки зненавидів
цей безвихідний кут.
Я більше не плачу.
Я лаюсь мовчки і вголос, як
останній алкаш, якому не вистачає
на пляшку чорнила.

На березі
я стовбичив,
зовсім не схожий на відбиток трилобіта
у січневому повітрі Брайтона,
але вже не здатний
зупинити мурашник вигадок
у голові.
Абижто був я здатен
вигадати, що не
б'ється,
не
гудить, наче дзвін затонулої криниці,
не
стугонить, наче рвана аорта,
не
кричить до мене
підводний човен...

І море все більшає,
глибшає й розгортається,
поки не стає
океаном, убивцею атлантів; жовтий пісок
тьмяніє до чорного
як найчорніший ебен,
як сажа з димарів Освенцима;
а небо скривавилось, поки
зірки не вмерли остаточно,
кинувши мене на вугільному пляжі під
бордовими хмарами.

Це не зовсім те,
що сидіти під вербами,
подзвонюючи струнами цитри.
Безглузде відчайливе шумовиння
ще голосило переді мною,
але я майже не чув його
за пеленою кантрі,
я і не хотів його чути,
але відчай - він усюди,
ви ж знаєте.

І скільки б ти
не кричав кораблям, що горять,
виходячи із Затоки Овечої Голови,
скільки б ти не кричав,
що ти знаєш,
що там, під хвилями
конає в затонулій субмарині
Люда, хапаючи устами останній кисень, -
і скільки б ти не кричав есмінцям,
що вона ще живе,
що вона вже стільки років не може вмерти,
стукаючи кулачками в сталевий борт,
що батько її, професор, не спить ночами,
і збожеволів од формул, які мусять
врятувати дочку,
що ти - ЛЮБИШ її - хай ви будете прокляті,
якби вони тільки зупинились,
на мить, але...

Ти залишишся
стояти на дні
чорних монацитових пісків,
дихаючи чистим гелієм
без найменшого домішку будь-чого,
на межі мертвого океану, повного кантрі,
та мертвого міста,
сталеві башти якого
вказують шлях літакам,
які вже ніколи не прилетять -

І коли
ти з жахом
крутнешся, то межи стовпами
дейтерію до тебе йтимуть тільки
привиди
Меліси Етерідж та Джоан Осборн,
сплетені зі срібних жил та з
голкою, вбитою в лоба до самої потилиці,
розсипаючи останній порох
плоті.

2.
Де б я не опинився -
я йду, ніби шукаючи
перехрестя, де
ущелину імені цифри перерізає
вкрита теплим пилом вуличка Лузан,

я не бачу
обличчя істот, які
мерехтять довкола, я
не бачу, не бачу лиця
свойого в ілюмінаторі дзеркала.

Мій крок
вільний і лункий,
ніби в порожньому світі не залишилось
місця, куди варто було б дійти.
Мою долю носить
хвилями,
над якими
жодної чайки,

тут ще пахне водоростями,
але над чорними пісками
від Манхеттен-Біч до Ворот Моря
жодної чайки,
і тільки
скелети башт блищать
краплиною крові на гостряку...

І в туманах,
що з'юрмились, ніби Лотів гарем,
мені
підсліпуватому
перестарку
глухому од
WQXR WMXB WYNY WPLJ
мені назустріч
випливає з туману
шхуна "Колумб" з обірваними вітрилами,
і любов моя, Люда,
стоїть за штурвалом,
пшеничне волосся її рве вітер,
очі її сині від
вуглекислоти

і я кричу
з печери хворого мозку,
наче слабка розумом Ассоль, яка
дожила до ста років,
бо "Секрет" потонув,
так і не допливши до неї.

3.
Вранці
до мене приходить
безумна Знайда,
сідає на попіл згорілих зірок, обтягує
на гострих колінах своє плаття -
джутовий мішок,
і дивиться разом зі мною на
сталевий полиск човна
під січневими хвилями Атлантики,
незворушно вслухається у стукіт
кулачків Люди, в її
голос в інтеркомі...

"Вона
сьогодні
задихається гірше звичайного, -
кажу я німій Знайді,
гладячи її нещадно обскубану голову. -
В повітрі там
майже немає кисню, а
ізоляція не випускає жару тіл -
з роками температура тільки росте..."

Знайда мовчки
піднімає на мене очі повні сліз.
Вона знає мої слова напам'ять.
Вона любить мене, як я Люду.
Вона любить Люду, як мене.
Температура в човні вже
сягнула 100 000 за шкалою
Кельвіна...
нещасна Люда,
вона обпікає руки, аби вистукати
S.O.S
об розпечену біло сталь субмарини

Я починаю
вити через зуби,
стиснені так, що кришаться,
і Знайда
веде мене від
моря додому, де в підземних комірках лежать
дідусі, зморшкуваті перлини,
скатані мушлею чужої держави,
і так само викинуті на
смітник, як мене кинуто
на цей берег
привидом шхуни "Колумб".

Я лягаю на своє ліжко
лицем до стіни,
німа Знайда
сідає коло мене
і гладить мене по голові.
Колись її тіло вдягнуть у пластиковий мішок
і поведуть на зорю, де її зустріне натовп
таких же німих, як

вона, щаслива.
Вона ще зустрінеться з
Людою.
No such luck for me, buddy.
No fuckin' luck at all.
No luck for anyone,
in fact, so take it
easy, motherfucker,
don't disturb the good people with
your wails, like you're a dumb
steppenwolf, or - whatever.

4.
Коли
хвилі закипають, я не
можу дати собі ради, не
можу спинитися в лавинах солоних туманів...

Моя робота -
по вісім годин на день слухати
Фата Моргану,
привид з обличчям Коцюбинського,
але стогне він словами Шевченка,
словами, що котять на мене
через Міст Джорджа Вашінґтона
із глибини Нью-Джерзі -
моя робота -
вісім годин перепиняти слова Фата Моргани, але
я не вправляюся з обов'язками, коли
хвилі закипають.

Начальство зиркає на мене скоса, але
я не зважаю на те, коли закипають хвилі.
Я кидаю робоче місце і
повертаюся до нього,
я заходжу до
вічноголодної пащі макдональдса,
і мене питають: "Чого ти хочеш?", але
я випливаю раніше, ніж встигаю відповісти,
бо хвилі знову спузирило, а
я не можу говорити, коли
хвилі закипають...

Мене хвалять,
мене беруть на кпини,
виносять догану, але я
розштовхую плечем юрму, що
доля нанесла мені до ніг,
бо ж море грає,
викидаючи
величезні пухирі інертного газу,
заради якого вмирає моя
кохана, вмирає і ніяк
не помре,
хай буде проклятий день, коли я
зустрів її вперше,
такого ж дощового вечора
під баштою мертвого маяка!..

- "хай буде проклятий день" - це походило від Гайдаєвого кіна "Кавказька полонянка". "Най буде проклятий той день, коли я сів за баранку цього пилососа".
Решта пояснень, я гадаю, не потрібна.