Ти. А можливо, хтось інший. Але хай будеш Ти - на березі неозорого водоймища, в нетрях якого плаває золота рибка, що може виконати будь-які три бажання, але для цього її потрібно упіймати. Біля ніг – сіті. Старі, вибілені часом і сонцем, порепані, наче чоло того дідуся, що завдяки пензлю вправного майстра віки дивиться на світ своїм усезнаючим мудрим зором, немов би оцінюючи, наскільки цей світ здатен вистояти у боротьбі проти самого себе. На дрібненьких хвилях гойдається човен, такий же трухлявий, як мізки того таки дідуся, які за час споглядання за людським его перетворилися на маразматично-склеротичну субстанцію і тільки високий лоб і мудрий погляд ховають цю невтішну правду від суб’єктів спостерігання. Але не варто про це, бо виглядає, як зазіхання на устої загальноприйнятих уявлень про мудру природу мислення. Сідаєш у човен і пливеш далі від берега. Звичайно, можна попробувати удачу і на мілководі, але навряд чи та золота рибка шанує себе у товаристві ракоподібних і риб’ячої дрібноти – статус не дозволяє. Запливши так далеко, щоби берегова лінія не злилася із лінією горизонту, закидаєш сіті – раз, другий… Після третього вода через трухляве дно починає заповнювати твій плавучий засіб. Поспіхом витягаєш сіті – у них заплуталась стара коряга, темна від води і віку. Перш ніж викинути її у воду, помічаєш ледве помітні зарубки-надпис: «Тут був Кіса». Ач, бідолахо Кісо, що тебе спонукало вляпатися у цю зовсім чужу для тебе історію пошуку і поневірянь. Часу на роздуми нема, бо човен продовжує протікати і Ти поспішаєш до берегу. За декілька метрів від нього човен повністю захлинається водою і ти, по груди у воді, в’язнучи у болотистому дні, вибираєшся на земну твердь. Перед тобою – стара, скривлена на один бік, хатинка. Біля неї – старша жінка із поглядом вічного докору, а ще малий онука. Він уміє управлятися із ПДУ краще за тебе, але ще не навчився добре говорити.
- Ді…, що …ніс(Діду, що приніс)? – запитує він. Ти розводиш руками, вивертаєш кишені, щоб оприлюднити їх невтішну порожнечу, але звідти, услід зеленим водоростям, з’являється маленька жабка із маленькою стрілою в лапках. Не полишаючи стрілу, жабка поспіхом плигає подалі від людей, мабуть до тільки їй відомого болітця, щоб вирости там у амбітне створіння класу три-пре: премудра, прекрасна і прещечогось - вибір такий великий, що зупинитися на чомусь одному означає образити інші жіночі гордині.
- Зя.., зя…(жабка, жабка)! – кричить онук.
Якби ж то він знав, що краса рятує світ, але той цурається цієї краси, як дідько ладану, бо хто хоче рятувати свою душу усупереч бажанням тіла. А що, як дістатися на протилежний берег водоймища? Може там живуть більш вправні рибаки, які знають способи гарантованого ловіння золотих рибок і можуть із тобою ними поділитися. То ж тобі треба обійти цей водяний общир і спробувати удачу на іншому боці. Ти обертаєшся і йдеш уздовж берегу в лівий бік. Колись давні люди розказували, що у тій стороні, далеко-далеко(три дня і три ночі вершки) є лісове царство. Попереду стоїть старезний могутній дуб. На його м’язистих грудях коливається масивний золотий ланцюг, стократно збільшена копія отих специфічних означень, що так полюбляли крутелики у лихі 90-ті. Тобі би одну ланку від того цепу – вистачило би не тільки на золоті зуби тій жінці, що у скорботній позі, склавши руки на грудях, стережу твою вдачу біля похиленої хатинки, але й на гарантований карієс онуку від надміру солодощів, а ще і тобі на золоте перо. Ним би ти писав усяку дурню і таким чином вирішував усі свої сущі і надумані життєві труднощі. Але, пройшовши двійко км, Ти зупиняєшся і повертаєш назад. Ти не у тому віці, щоб подолати такий далекий путь. Ноги гудуть, серце калатає, а тут ще згадав про ту потвору, що стереже дорогоцінного ланця – напівбожевільного кота, такого великого і оманливо-красномовного, що не знаєш чого остерігатися більше: його атлетичної будови, доповненої гострими пазурами, чи тих медитаційних казочок, за якими ховається не стільки мораль життя, як магія навіювань ніколи нездійсненого.
Тепер Ти ідеш уздовж водоймища, але уже у правий бік. Там теж не цукор. Невідомого ще більше, а тому ризики збільшені у рази. Там піски і пустелі, ілюзії і міражі. Там голос волаючого так натискує на вушні перетинки, що пропадає відчуття самого звуку. А ще караван верблюдів – день і ніч прямує у далечінь, але ні на крок не наближається до цілі. Ти уявляєш себе на місці верблюда, під палючим сонцем, без води, із цими нескінченними сипучими пісками, та ще й з озлобленими криками погоничів і тобі стає моторошно. Це шлях в нікуди і його безперспективність зупиняє тебе майже миттєво. Але треба щось робити, бо тупцювання на місці ще небезпечніше за «піти туди, не знаючи куди». А що як прорити тунель під водою, щоб через багато років виснажливої праці вилізти, наче кріт, у іншому вимірі часо-простору. Варіант, не зважаючи на титанічний труд, вельми привабливий, але де взяти час, якого нема в запасі, і де гарантія, що там, на тій стороні, не стоїть така ж старенька хатинка і така же старша жінка не зустріне поглядом-питанням:
- Де твоя золота рибка, старцю? Хіба ти не бачиш цього дірявого корита, із якого вода витікає скоріше, ніж туди її наливають? У ньому навіть панчохи неможливо випрати, не кажучи про інші інтимні речі…
Ти не знатимеш, що відповісти. Тому не будеш знемагати себе у безплідній праці. Хай буде так, як є. От якби… Ти згадуєш: спочатку було Слово. Слово безсмертне. Щоразу, народившись, воно стає Богом і так нескінченно разів. Уловити би ту мить, коли Слово ще не стало Божественною суттю і урвати собі його людську половинку.
Ти багато би чому научився у Слова. Ну хоча би робити такі вудки, на які не відмовляться ловитися золоті рибки. Тоді Ти упіймаєш багато золотих рибок, від кожної отримаєш здійснення трьох бажань і що? Море задоволення і хепі енд, як в тій казці із того лісу, де кіт-людолов пильнує необачних мандрівників і катує їх своїми нескінченними оповідками. Але годі – думи розбігаються, наче виводок куріпок, якого зненацька застали на городі за благородною справою поїдання колорадських жуків. Тіло втомилося від бездіяння, душа – від причин для виправдання тіла і Ти для себе приймаєш рішення: усе суєта, буде день – буде їжа… Можливо, не саме мудре, але відносно компромісне – між золотою рибкою і корягою із надписом «Тут був Кіса».

21.09.2014