А як Смерть усе ж заявиться по мене,
прийму її, як гостю:
за чаєм чи там кавою із круасанами
покажу без поспіху
над чим працюю,
розкажу,що тільки в задумах дрімає...
Смерть сучасна – не якась там старезна баба із косою,
а миловида молодиця із смартфоном,
що од Небес отримала таку посаду на Землі.
Навіть поспівчуваю гості:
«Краще б приймати породілля...»
І як здвигне вона плечима чи й усміхнеться
(«Мовляв не всім судилось просить у Бога вибір»),
спитаю: «Невже нема незамінимих на той світ?
Рецидивіст якийсь там
або ж той, що нудиться цим світом,
чи хто так і не знайшов,
до чого б прикласти голову й руки».
Цікаво б знати,чи Смерть зв’яжеться із Небесами?
P.S.
Не смерті боюся, а форми відходу з Життя.
Якби можна було, поминувши хвороби й борги,
залишить лаконічне: «Подавсь в інші сфери...»
і без сліз, без прощань
просто вийти з Життя
крізь зачинені наніч двері.