Як звичайно по суботах, ми сиділи в Ріо-барі, пили пиво, коли у дверях з’явився Леонідас; по його обличчю ми відразу збагнули: щось сталося.
– Що скоїлось? – спитав Леон.
Леонідас присунув ще один стілець до нашого столика.
– Вмираю, пити хочу.
Я наповнив склянку по вінця, тож піна вплеснулася на стіл. Леонідас став неквапливо здувати піну, дивлячись, як лускають бульбашки. Тоді одним ковтком осушив склянку до останньої краплі.
– Сьогодні вночі битиметься Хусто, – сказав він дивним голосом.
Якийсь час ми всі мовчали. Леон відсьорбнув пива, Брісеньйо закурив цигарку.
– Він просив вас попередити, – скінчив Леонідас. – Хоче, аби ви прийшли.
Нарешті Брісеньйо спитав:
– Як це було?
– Вони зустрілися сьогодні в Катакаосі. – Леонідас обтер лоба і махнув рукою: з його пальців злетіли на підлогу краплі поту. – Далі можна не розказувать…
– Гаразд, – сказав Леон. – Вони повинні були побитися, ліпше вже так, за всіма правилами. Не треба цього боятись. Хусто знає, що робить.
– Так, – повторив Леонідас із байдужим виглядом. – Мабуть, так ліпше.
Пляшки спорожніли. Дув сильний вітер, і ми не чули військового оркестру, який грав на Майдані. По мосту вервечкою йшли люди, які поверталися з заміської прогулянки; парочки, що ховалися в тіні набережної, теж почали залишати свої сховища. Багато які проходили мимо Ріо-бару, декотрі заходили всередину. Скоро ціла тераса заповнилася чоловіками й жінками – всі голосно розмовляли й сміялися.
– Уже сливе дев’ята, – зауважив Леон. – Нам пора.
Ми вийшли.
– Гаразд, хлопці – сказав Леонідас. – Дякую за пиво.
– Це ж буде біля Плоту? – спитав Бісеньйо.
– Так. О пів на одинадцяту Хусто чекатиме вас тут.
Старий махнув нам рукою і пішов проспектом Кастільї [1]. Він мешкав у передмісті, там, де починався пляж. Його будиночок стояв на відчепі, немовби вартовий біля міста. Ми вийшли на Майдан, він майже спорожнів. Біля туристичного готелю жваво розмовляли якісь хлопці. Проходячи повз цей гурт, ми помітили серед них симпатичну дівчину. Вона усміхалася.
– Кульгавий його вб’є, – раптом мовив Брісеньйо.
– Замовкни, – одізвався Леон.
Ми розсталися на розі, коло Церкви. Я швидко покрокував додому. Вдома нікого не було. Я надів комбінезона і два светри, поклав у задню кишеню штанів ніж, загорнутий у носову хустину. Вже у дверях зіткнувся з дружиною.
– Знову з дому?
– Так. Треба залагодити одну справу.
У неї на руках спав син.
– Тобі ж рано вставати, – сказала дружина. – Ти хіба забув, що по неділях працюєш?
– Не хвилюйся – відповів я. – Я всього на кілька хвилин.
Я повернувся до Ріо-бару і сів біля стійки. Замовив пиво і сендвич, але так і не доїв його: пропав апетит. Хтось торкнув мене за плече – це був Моїсес, хазяїн бару.
– Про двобій, це правда?
– Так, біля Плоту. Але тобі ліпше про це мовчати.
– Я не потребую твоїх порад. Я знав про все раніше за тебе. Мені жаль Хусто, але ж він сам давно шукав такої нагоди. А Кульгавий не належить до терплячих, ти ж знаєш.
– Мерзотник цей Кульгавий.
– Раніше ви з ним дружили… – почав Моїсес, але затнувся.
Його покликали з тераси, і він одійшов, за кілька хвилин ізнову з’явився біля мене.
– Мені піти з вами? – спитав він.
– Ні. Самі розберемося. Дякую.
– Гаразд. Якщо зможу чимось допомогти, даси мені знати. Адже Хусто і мій друг теж. – Він, не спитавшись, відсьорбнув із моєї кружки. – Учора ввечері тут був Кульгавий зі своїми. Він тільки й говорив що про Хусто, обіцяв порубати його на шматки. А я лише молився про те, аби вам не спало на гадку сюди забрести.
– Хотів би я тоді подивитись на Кульгавого. Коли він розлючений, його пика дуже смішна.
Моїсес засміявся:
– Так, він був схожий на чорта. Взагалі він гидкий. На нього не можна довго дивитись – знудить.
Я допив пиво і вийшов пройтися набережною, але невдовзі повернувся. Ще у дверях я помітив Хусто, він сидів сам, на терасі. На ньому були кросівки й вицвілий светр, комір прикривав усю шию, до самих вух. У профіль, на темному тлі вулиці, він був схожий на дитину, на жінку: такий тонкий і вишуканий вигляд мало його обличчя. Почувши мої кроки, він обернувся, і я побачив лілову пляму, що вкривала всю другу половину його обличчя: від кута губ до самого чола. (Декотрі говорили, що це слід від удару, одержаного в якійсь хлопчачій бійці, та Леонідас запевняв, що Хусто народився в день великої повені й ця пляма – пам’ять про переляк його матері, котра побачила, як вода підступає просто до дверей дому.)
– Я прийшов, – сказав він. – Де решта?
– Скоро будуть. Певно, уже йдуть.
Хусто поглянув мені в очі. Здавалось, він от-от усміхнеться, але раптом споважнів і відвернувся.
– Що у вас було сьогодні ввечері?
Він знизав плечима і зробив непевний жест.
– Ми зустрілися в «Потонулому возі». Я зайшов випити скляночку і лицем до лиця зіткнувся з Кульгавим та його зграєю. Ти зрозумів? Якби не наш священик, мені просто б горлянку перерізали. Священик нас розвів.

* * *

– Думаєш, ти крутий, так? – крикнув Кульгавий.
– Крутіший за тебе, – крикнув Хусто.
– Заспокойтеся, шалені, – твердив священик.
– Сьогодні вночі біля Плоту, згоден? – крикнув Кульгавий.
– Так, – крикнув Хусто. От і все.

* * *

Люду в Ріо-барі майже не лишилося. Біля стійки ще було декілька чоловік. Але на терасі сиділи тільки ми вдвох.
– Я от приніс, дивись. – Я простягнув йому свій згорток.
Хусто розкрив ножа і виміряв лезо. Виявилося, що його довжина якраз у його долоню, від нігтів до зап’ястя. Потім дістав із кишені свого ножа і порівняв їх.
– Вони однакові. Я візьму свій.
Хусто замовив пиво, ми мовчки пили й палили.
– Я не маю годинника, – сказав Хусто. – Але вже, мабуть, на одинадцяту. Ходімо їм назустріч.
Ми зустріли Брісеньйо та Леона посеред мосту. З Хусто вони привіталися за руку. Леон сказав:
– Братику, ти його на капусту порубаєш.
– Це точно, – підтвердив Брісеньйо. – Кульгавий і нігтя твого не вартий.
Обидва були в тому самому одязі, що і вдень. Вони, здавалося, змовились виглядати при Хусто впевненими в усьому і навіть веселими.
– Спустімося тут, зріжемо дорогу, – запропонував Леон.
– Ні, – відповів Хусто, – ліпше обійти. Зламати зараз ногу буде зовсім недоречно.
Дивно було, що він злякався: адже ми завжди спускалися до річки по залізних опорах мосту. Ми пройшли ще квартал проспектом, тоді звернули праворуч і довго крокували в мовчанні. Коли спускалися до річки вузенькою стежкою, Брісеньйо оступився і лайнувся. Наші ноги грузнули в теплому піску, нібито ми йшли по морю з вати. Леон подивився на небо.
– Хмарно. Сьогодні від місяця не буде зиску.
– Запалимо смолоскипи, – мовив Хусто.
– Ошалів? Хочеш, аби поліція явилася? – втрутився я.
– Можливо, все залагодиться? – непевно сказав Брісеньйо. – Можна відкласти справу до завтра. Не битися ж нам у темряві…
Ніхто не відповів, і Брісеньйо замовк.
– Ось він, Пліт, – мовив Леон.
Колись, ніхто не знає коли, велетенське ріжкове дерево повалилося в річку й лягло впоперек русла. У довжину воно було на три чверті ширини річки й таке важке, що річка не могла його відтягти, лише посувала на декілька метрів, тому щороку Пліт відходив усе далі від міста. Хто перший назвав його Плотом, теж ніхто не знав, та тільки по-іншому його і не називали.
– Вони вже на місці, – сказав Леон.
Ми зупинилися, не доходячи метрів п’яти до Плота. У тьмяному нічному світлі обличчя тих, хто нас чекав, було не розрізнити, видніли тільки силуети. Я перелічив їх, даремно намагаючись упізнати Кульгавого.
Я повільно пішов до дерева, стараючись зберігати спокій на обличчі.
– Стояти! – крикнув хтось. – Хто йде?
– Хуліан! – крикнув я у відповідь. – Хуліан Вертас! Осліпли, чи що?
Мені назустріч рушила маленька фігурка. Це був Миршавець.
– Ми вже збиралися йти, – сказав він. – Вирішили, що Хустіто побіг до комісаріату просити собі охорону.
Я залишив без відповіді слова Миршавця.
– Я хочу розмовляти з чоловіком, а не з якимось пупсом.
– Ти що, дуже сміливий? – тремтливим голосом запитав Миршавець.
– Тихо, – сказав Кульгавий.
Тепер вони підійшли ближче всі, й Кульгавий попрямував просто до мене. Він був високий, набагато вищий за всіх інших. У напівтемряві я не міг розрізнити – міг лише уявити собі – його смагляве безволосе обличчя в прищах, вічка, глибоко запалі й крихітні, наче дві точки серед цієї громади м’яса, з якого виступали продовгуваті вилиці й товсті, як пальці, губи, що нависали над його трикутним підборіддям ігуани. Кульгавий припадав на ліву ногу; казали, що на цій нозі він має шрам у формі хреста – одного разу, коли він спав, його вкусила свиня, – але ніхто не бачив цього шраму.
– Навіщо ви притягли з собою Леонідаса? – спитав Кульгавий хриплим голосом.
– Леонідаса? Хто це притягнув Леонідаса?
Кульгавий показав пальцем у бік старого. Той стояв у кількох метрах від нас; почувши своє ім’я, він підійшов.
– Про що це ви? – спитав він, пильно дивлячись на Кульгавого. – Мене не треба тягти. Я прийшов сам, на своїх ногах, бо так мені схотілося. Коли ти шукаєш приводу, аби не битися, так і скажи.
Кульгавий почекав, перш ніж відповісти. Я подумав, що він має намір образити старого, і опустив руку в задню кишеню брюк.
– Старий, не втручайтесь у цю справу, – чемно попросив Кульгавий. – З вами я не хочу битися.
– Не думай, що я такий вже старий, – відповів Леонідас. – Я завалив багатьох, хто був ліпший за тебе.
– Добре, старий. Я вам вірю. – Кульгавий обернувся до мене. – Ви готові?
– Так. Скажи своїм, хай не втручаються. Не послухають – самим гірше буде.
Кульгавий розсміявся.
– Ти ж знаєш, Хуліане, мені підкріплення не потрібне. Особливо сьогодні. Отож не бери в голову.
Один із тих, хто стояв позаду Кульгавого, теж розсміявся. Кульгавий щось мені простягнув. Я підставив долоню: його ніж був розкритий, я взявся за вістря. Воно злегка дряпнуло мені шкіру, і я здригнувся: метал видався мені шматком льоду.
– Сірника не знайдеться?
Леонідас запалив сірника і тримав його, доки полум’я не обпалило йому пальці. У слабкому світлі від сірника я ретельно оглянув ножа, зміряв довжину і ширину, перевірив вістря і вагу.
– Усе до ладу.
– Чунґо, – скомандував Кульгавий, – піди з ними.
Ми пішли. Чунґа ступав між мною і Леонідасом. Коли ми підійшли до наших, Брісеньйо палив, і з кожною його затяжкою на мить освітлювалися обличчя: байдужий вид Хусто зі стиснутими губами, вид Леона, який щось жував – можливо, стеблину трави, вид самого Брісеньйо – він пітнів.
– Хто вас просив приходити? – жорстко спитав Хусто старого.
– Ніхто не просив. – Леонідас підвищив голос. – Я прийшов, бо так схотів. Ви спитаєте мене про звіт?
Хусто не відповів. Я вказав йому на Чунґу, який стояв трохи віддалік. Хусто дістав свого ножа і жбурнув йому. Ніж плиском ударився об тіло Чунґи, той мимоволі смикнувся.
– Прощу вибачення, – сказав я, обмацуючи пісок у пошуках ножа. – Це я його упустив. Ось він.
– Скоро ти перестанеш бути таким чемним, – пообіцяв Чунґа.
Потім, так само як недавно це зробив я, у світлі сірника він провів пальцями по лезу, мовчки повернув нам ножа і швидко покрокував до Плоту. Кілька хвилин ми стояли, вдихаючи запахи бавовняного поля, які теплий вітерець відносив до моста. Позаду нас по обидва береги річки мерехтіли вогні міста. Тиша стояла майже повна, лише інколи її порушував гавкіт собак або рев віслюка.
З боку Плоту долетів чийсь голос.
– Готові?
– Готові! – крикнув я відповідь.
Хлопці біля Плоту заворушилися, почулися тихі голоси, потім одна з постатей відділилася од інших і, кульгаючи, попрямувала до центру простору, обмеженого двома нашими групами. Я побачив, що Кульгавий водить ногою по землі: перевіряє, чи нема довкола якихось ям, камінців. Я пошукав поглядом Хусто: Леон і Брісеньйо поклали руки йому на плечі, Хусто різко скинув їх. Порівнявшись зі мною, він усміхнуся. Я потиснув йому руку. Хусто вже крокував до Плоту, коли до нього підскочив Леонідас і ледь обійняв за плечі. Старий простягнув Хусто свого плаща. Я стояв поруч.
– Не наближайся до нього ні на секунду. – Старий говорив негучно, голос його трохи дрижав. – Тільки здалека. Танцюй навколо, доки він не вимотається. Особливо бережи живота й лице. Рука повинна бути весь час витягнута. Пригинайся, ступай впевнено. Якщо послизнешся, пручайся, доки він не відчепиться… Тепер ідіть і поводьтесь як чоловіки…
Хусто слухав, схиливши голову. Я думав, він обійме старого, але він обмежився одним різким жестом: схопив простягнутого плаща й обмотав довкола лівої руки. Нарешті він пішов, упевнено ступаючи по піску, високо піднявши голову. Вузька смужка металу в його правій руці слабко поблискувала. За два метри до Кульгавого Хусто зупинився.
Декілька секунд вони стояли нерухомо, в мовчанні, поглядами вони, звичайно, говорили один одному, наскільки сильна їхня ненависть. Вони розглядають один одного, м’язи під одягом напружені, руки люто стискають держаки ножів. Здалека, наполовину приховані теплою пітьмою ночі, вони не були схожі на двох людей, готових до сутички, – радше на дві статуї, відлиті з якогось чорного металу, або на тінь від двох молодих міцних дерев на березі річки, та ці тіні висіли в повітрі, а не лягали на пісок. Майже одночасно, немовби слухаючись чийогось владного наказу, обидва стали рухатися. Хусто, можливо, був першим: на мить раніше його тіло від колін до плечей почало легесенько похитуватися. Кульгавий теж почав ворушитись, повторюючи рухи Хусти, не сходячи з місця. Вони стояли в однакових позах: права рука витягнута, ледве зігнута в лікті, вістря ножа націлене точно на суперника, ліва рука, обгорнута плащем, безформна, величезна, піднята, ніби щит, до самого обличчя. Спочатку рухалися тільки їхні торси; голови, руки й ноги залишалися нерухомими. Потім їхні тіла почали майже невідчутно вигинатися, спини видовжилися, ноги зігнулися в колінах – як перед стрибком у воду. Першим атакував Кульгавий: він раптово стрибнув уперед, його рука швидко описала коло. Ніж, який зачепив, але не поранив Хусто, ще не викінчив свого рисунку в порожнечі, коли Хусто зрушив з місця. Не розкриваючись назустріч Кульгавому, він йшов по колу, легко ковзаючи по піску, дедалі прискорюючи ритм своїх кроків. Кульгавий кружляв на одному місці. Він ще більше згорбився і повертався всім тілом услід за суперником, не зводячи з нього погляду, наче під гіпнозом. Несподівано цей танець урвався: ми побачили, як Хусто всім тілом повалився на Кульгавого і в ту саму мить повернувся в попереднє положення, мовби лялька на пружинах.
– Ну от, – прошепотів Брісеньйо, – він його дряпонув.
– По плечу, – кинув Леонідас. – І то ледве-ледве.
Кульгавий не скрикнув, у його рухах нічого не змінилося, він продовжував свій танець, а Хусто тепер не просто ходив по колу: він то наближався до Кульгавого, то відходив назад, то відкриваючись, то закриваючись, пропонуючи й водночас оберігаючи своє тіло; спритний і верткий, він то розпалював, то охолоджував жар свого суперника, ніби досвідчена коханка. Він хотів вимотати Кульгавого, але той мав і досвід, і терпіння. Усе так само згорбившись, він почав задкувати; коло розімкнулося, Хусто мусив урвати свій танок і йти за ним. Хусто просувався вперед дрібними кроками, витягнувши шию, затуливши обличчя плащем, який звисав із лівої руки; Кульгавий відступав, волочачи ноги, зігнувшись так, що майже торкався колінами землі. Хусто двічі викидав руку вперед, але обидва рази знаходив лише порожнечу. «Не підходь надто близько», – мовив поруч зі мною Леонідас, так тихо, що тільки я його і почув у той момент, коли безформна розпливчата фігура, що зробилася зовсім маленькою, зморщена, як гусінь, несподівано почала рости й випростовуватися, набуваючи своїх звичайних розмірів, закриваючи від нас Хусто. Секунду, дві чи, може, три ми, не дихаючи, дивилися на страшні обійми двох ворогів, які злилися в одне; до нас долетів дивний звук, найбільше схожий на відрижку, – перше, що ми почули з початку бою. Ще через секунду од цієї єдиної велетенської тіні відділилася інша, більш тонка і струнка; два швидкі кроки назад – і між супротивниками знову виросла невидима стіна. Тепер свій танець починав Кульгавий, він робив крок правою ногою, потім підтаскував ліву. Я напружив зір, намагаючись розгледіти тіло Хусто крізь нічну імлу і збагнути, що ж сталося в ці три секунди, коли Кульгавий і Хусто, обійнявшись міцно, як коханці, були єдиним тілом. «Відсунься, – дуже тихо вимовив Леонідас. – Якого біса ти стоїш так близько?» Саме в цю мить, неначе легенький вітерець доніс до нього слова старого, Хусто почав підстрибувати так само, як Кульгавий. Хитрі, уважні, злі, обидва з блискавичною швидкістю переходили від оброни до нападу, але нікому з них не вдавалося застати суперника на гарячому: коли один різко викидав уперед праву руку, мовби жбурляючи камінь, – не для того, аби дістати свого ворога, а щоби одурити його, на мить вивести з рівноваги, знайти пробій у його захисті, – другий незмінно відповідав автоматичним рухом лівої руки. Я не міг бачити облич, але, заплющуючи очі, бачив їх ліпше, ніж якби перебував поруч. Кульгавий пітніє, рот закритий, свинячі вічка горять за напівопущеними повіками, шкіра на обличчі злегка смикається, крила носа і велетенський рот ледве тремтять; на обличчі Хусто – його звичайна маска презирства до всього, лють ще більше наголошує це презирство, губи зволожніли від напруги і втоми. Я розплющив очі якраз вчасно, аби побачити, як Хусто кинувся на Кульгавого – сліпо, нерозсудливо, даючи тому всі переваги, підставляючи обличчя, цілковито розкриваючись у своєму нелогічному пориві. Злість і нетерпіння піднесли його тіло над землею, різкий силует якось дивно завис у повітрі, тоді повалився на свою жертву. Цей дикий спалах люті, певно, застав Кульгавого на гарячому: він на мить зупинився в нерішучості, а коли зігнувся, метнувши праву руку вперед, як стрілу, і закрив від наших очей блискуче лезо, за яким ми стежили, мов зачаровані, ми зрозуміли, що шалений випад Хусто був недаремний.
Ніч довкола нас наповнилася низькими моторошними хрипами, які долітали до нас, мов іскри з пожарища. Ми не знали тоді – й ніколи не дізнаємося, – скільки часу тривали ці судомні обійми; ми не розуміли: хто є хто, чия рука завдає ударів, із чиєї горлянки вилітають ці хрипи, багаторазово повторювані, наче відлуння, але раз по раз бачили, як оголені леза – швидкі, блискучі то на тлі неба, то в тіні, то знизу, то збоку – з’являються і пропадають, шугають і занурюються в ніч, мов під дією чарів.
Ми стояли нетерплячі, в очікуванні, не дихаючи, з полум’яними очами, мабуть, ми буркотіли незв’язні слова, доки піраміда з двох ворогів не розпалася, поруйнована зсередини невидимим ударом ножа: вони відхитнулися один від одного одночасно, однаково поривчасто – немовби в кожного за спиною ввімкнувся магніт. Вони зупинилися в метрі один від одного, тяжко дихаючи. «Треба їх розборонити, – вимовив Леон, – уже досить». Але перш ніж ми встигли зробити хоч би крок, Кульгавий кинувся вперед, як метеор. Хусто не ухилився від атаки, обидва покотилися по піску. Вони крутилися, обвившись один навколо другого, розтинаючи повітря ударами й хриплими видихами. Дуже скоро вони заспокоїлися, розтягнулися на піску, мовби заснули. Я вже був готовий кинутися до них, коли, наче вгадавши мій намір, один із двох різко підвівся і встав біля поваленого тіла, хитаючись, як п’яний. Це був Кульгавий. Під час двобою обидва згубили плащі – ті валялися трохи осторонь, схожі на камінь із безліччю тріщин. «Ходімо», – сказав Леон. Але знову ми мусили залишитися на місці: Хусто насилу підводився з землі, всім тілом спираючись на праву руку, прикриваючи голову лівою, немов відганяючи од себе жахливе видіння. Коли він нарешті став на ноги, Кульгавий відступив на декілька кроків. Хусто хитало з боку в бік. Він так і не віднімав руки од обличчя. Ми почули добре знайомий голос, але зараз упізнати його було майже неможливо.
– Хуліане, – крикнув Кульгавий, – скажи йому, хай здається!
Я обернувся до Леонідаса, але мій погляд зупинився на обличчі Леона: воно було жахливе; він невідривно стежив за сутичкою. Два тіла знову злилися в одне. Слова Кульгавого тільки підхльоснули Хусто: за ту секунду, що я відволікся од бою, він одняв руку від лиця і кинувся на ворога, певно, черпаючи останні сили у своєму болі, в гіркоті поразки. Кульгавий легко відбив цей даремний, трагічний випад і знову відскочив назад.
– Доне Леонідасе! – крикнув він люто і благально. – Скажи йому, хай здається!
– Мовчи і бийся, – одразу рикнув у відповідь Леонідас.
Хусто знову йшов у атаку, але всі ми, особливо старий Леонідас, який бачив у своєму житті багато боїв, розуміли, що все вже без сенсу, що в руці Хусто не було сили навіть аби подряпати шкіру Кульгавого. З тугою, що народжується десь глибоко, підіймається догори, висушуючи горлянку, затуманюючи погляд, ми дивилися на те, як вони рухаються, наче в уповільненій зйомці, а тоді спільний силует ще раз розпався надвоє: один із двох із сухим шумом упав на пісок.
Коли ми добігли до Хусто, Кульгавий уже дістався до своїх. Вони відходили мовчки, всі вкупі. Я притиснувся обличчям до грудей Хусто, не звертаючи уваги на те, що моя шия і плече занурилися у щось гаряче і вологе. Я намацував його живіт і спину в проріхах одягу, іноді моя рука занурювалася в його тіло, слабке, вологе, як уламок корабельної аварії. Брісеньйо і Леон зняли піджаки, обережно огорнули тіло, підвели його за руки й за ноги. Я підняв Леонідісів плащ і затулив ним обличчя Хусто, напомацки, не дивлячись. Потім ми втрьох стали з обох боків, як біля труни. Підняли тіло собі на плечі й пішли, вирівнюючи крок, у напрямку до стежки, що провадила вгору від річки, до міста.
– Не плачте, старий, – мовив Леон. – Ваш син – найсміливіший з усіх, кого я знаю. Правду кажу вам.
Леонідас не відповів. Він ішов позаду мене, і я не міг його бачити.
Коли порівнялися з першими будинками проспекту Кастільї, я спитав:
– Віднести його до вас, сеньйоре Леонідас?
– Так, – сказав старий настільки квапливо, ніби й не чув моїх слів.



1. Проспект Кастільї – проспект у південній частині Ліми. Названий на честь Рамона Кастільї (1796–1867), перуанського війського і державного діяча, учасника війни за незалежність. Був президентом Перу в 1845–51 і 1854–62 рр.

Переклав Василь Білоцерківський