Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.07
08:06
Я плела тобі віночок
не на смерть, моя дитино.
Підірвався мій синочок
в міннім полі на машині.
Відірвало: руки, ноги,
під Покровськом гострим лезом.
Кров'ю син кропив дороги —
не на смерть, моя дитино.
Підірвався мій синочок
в міннім полі на машині.
Відірвало: руки, ноги,
під Покровськом гострим лезом.
Кров'ю син кропив дороги —
2025.12.07
06:13
Укрившись вогкою землею
Опісля вибуху, - лежав
Безсилий вилізти з-під неї,
Через серйозність клятих травм.
Лише стогнав несамовито
І сам себе щомить жалів
За те, що мало зміг прожити
На щастям зрадженій землі...
Опісля вибуху, - лежав
Безсилий вилізти з-під неї,
Через серйозність клятих травм.
Лише стогнав несамовито
І сам себе щомить жалів
За те, що мало зміг прожити
На щастям зрадженій землі...
2025.12.07
04:57
Володимиру Діброві
О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки! -
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.
Нема. Нема. Невже повимирали ви,
О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки! -
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.
Нема. Нема. Невже повимирали ви,
2025.12.06
22:19
Заблукав я в епохах минулих.
Я усюди, та тільки не тут.
У віках призабутих, заснулих
Я шукаю одвічний статут.
Я поринув у первісні глиби,
В манускрипти у пилу століть.
Я шукаю священної риби,
Я усюди, та тільки не тут.
У віках призабутих, заснулих
Я шукаю одвічний статут.
Я поринув у первісні глиби,
В манускрипти у пилу століть.
Я шукаю священної риби,
2025.12.06
15:04
З екрана телевізора в кімнату навпроти долинав голос американського президента Джо Байдена — трохи хриплий і, як завше, спокійний.
«Чи не щовечора чую застереження? — подумав Згурський, за звичкою вибираючи книгу для читання з сотень придбаних. — Невже з
2025.12.06
05:21
уже була ніч спекотна довга літня
наскільки сягав мій зір
о оттак-от
а моє серце десь у
зимовому зимному штормі
оу моя люба як нам знайтись?
як то знайтись бейбі?
як то знайтись?
наскільки сягав мій зір
о оттак-от
а моє серце десь у
зимовому зимному штормі
оу моя люба як нам знайтись?
як то знайтись бейбі?
як то знайтись?
2025.12.05
22:16
Мене тягне чомусь у минуле,
В ті епохи, які відцвіли,
Мене тягне у мушлі заснулі,
Мене тягне у сон ковили.
Мене тягне в забуті сторінки,
У пожовклі книжки, в патефон.
Мене тягне в далекі століття,
В ті епохи, які відцвіли,
Мене тягне у мушлі заснулі,
Мене тягне у сон ковили.
Мене тягне в забуті сторінки,
У пожовклі книжки, в патефон.
Мене тягне в далекі століття,
2025.12.05
17:03
місячного сяйва мілина
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя
приспів:
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя
приспів:
2025.12.05
15:26
Потанцюймо полонез палкий,
Пристрасний, примхливий... Прошу, пані!
Перший поцілунок пестить пряно,
Перервавши пафосні плітки.
Потіснився пірует п'янкий
Подихом повільної павани.
Потанцюймо полонез палкий,
Пристрасний, примхливий... Прошу, пані!
Перший поцілунок пестить пряно,
Перервавши пафосні плітки.
Потіснився пірует п'янкий
Подихом повільної павани.
Потанцюймо полонез палкий,
2025.12.05
14:59
Ти жарина з циганського вогнища,
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.
Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.
Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
2025.12.05
14:15
Ви, звісно, пам'ятаєте, безсила
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.
"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.
"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
2025.12.05
11:02
Почнімо так сей раз, хоча й не хочеться.
«Пташиний базар» на Куренівці – ключове всьому. Завжди я просив батьків туди хоча би подивитися. На вході корм, нашийники, сачки, гачки, вудки, піддувалки та інші причандали: а за тим поступово – черва на ловлю, р
2025.12.05
09:16
Не джерело, джерельце ти…
Живого всесвіту, що поруч
Розквіт, цвіту, сто літ цвісти
До того як рвану угору…
Нірвана всіх нірван моїх,
Що поруч квітли розцвітали
Чужі сприймались за своїх
Ми їх не радужно сприймали…
Живого всесвіту, що поруч
Розквіт, цвіту, сто літ цвісти
До того як рвану угору…
Нірвана всіх нірван моїх,
Що поруч квітли розцвітали
Чужі сприймались за своїх
Ми їх не радужно сприймали…
2025.12.05
09:00
Не ламай мене під себе —
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не цілуй мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не цілуй мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,
2025.12.04
21:40
Вишні кудлаті - клубки єгози,
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.
Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.
Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів
2025.12.04
19:59
Обступили парубки дідуся старого
Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брех
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брех
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Маріо Варґас-Льйоса. Дідусь
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Маріо Варґас-Льйоса. Дідусь
Ледве хруснула гілка, чи квакнула жабка, чи задрижали шибки в кухні, що потопала в зелені, – і старенький прудко зривався з плаского каменя, що слугував йому спостережним пунктом, і тривожно вдивлявся в листя. Хлопчик і далі не з’являвся. Зате крізь вікна вітальні, що виходила на перголу [1], було видно світло щойно запаленої люстри, і неясні тіні хиталися туди-сюди разом із фіранками, повільно-повільно. Старий змалку потерпав від короткозорості, отож було зовсім марно намагатися розібрати, чи то вечеряють у вітальні, чи то високі дерева кидають неспокійні тіні.
Він повернувся на своє місце й став чекати. Минулої ночі йшов дощ, і квіти досі видавали приємний вологий запах. А проте лютувала машкара, і скільки дон Евлохіо не махав руками біля обличчя, від комах не було порятунку: в підборіддя, що тремтіло, в лоб, навіть в опущені повіки щосекунди впивалися невидимі жала. Гарячковите збудження, котре так підтримувало його вдень, тепер минуло: напала втома і якась непоясненна жура. Йому було ніяково від велетенського темного саду, і заздалегідь мучив нав’язливий, принизливий образ: кухарка чи слуга – словом, хто-небудь – застає його тут: «Що це ви робите в саду в таку годину, доне Евлохіо?» І відразу з’являються син із невісткою, аби остаточно переконатися в тому, що він божевільний. Його сіпнуло. Повернувши голову, він радше вгадав, ніж розгледів, серед клумб із хризантемами й кущів тубероз ледве помітну стежку, що огинала голуб’ятню й провадила до потаємної хвіртки. Старий трохи заспокоївся, згадавши, що тричі перевірив: клямка на хвіртці не затискає, і він будь-якої хвильки може вислизнути на вулицю непоміченим.
«А раптом він уже пройшов?» – подумав старий і знову заклопотався. Тому що була мить, коли він перестав відчувати час і впав у забуття. Це сталося за декілька хвилин по тому, як він нишком прошмигнув до саду крізь давно всіма забуту хвіртку. Отямився він, упустивши маленьку річ, яку весь час машинально крутив у руці. Вона впала і вдарила його по стегну. Ні, хлопчик не міг проскочити непоміченим: його кроки збудили б старого, та й малий, побачивши, що його дідусь сидить біля стежки й спить, неодмінно скрикнув би від несподіванки.
Ця думка підбадьорила його. Зараз вітер дув несильно, старий потроху звикав до прохолоди і вже не так дрижав. У кишені куртки він намацав свічку, сьогодні вдень куплену в крамничці на розі. Старенький у темряві навіть усміхнувся від задоволення: він згадав зачудоване обличчя продавчині. У крамниці він тримався гордовито: походжав, недбало постукуючи довгою тростиною з металевим наконечником, доки жінка розкладала перед ним свічки всіх видів і розмірів. «Ось цю», – мовив він, зробивши швидкий жест, який мав означати досаду: бозна чим доводиться займатись. Продавчиня хотіла було загорнути свічку в папір, але він одмовився й квапливо вийшов з крамниці. Решту дня він провів у клубі «Насіональ», у маленькій кімнатці для гри в ломбер, де ніколи нікого не бувало. Проте на всякий випадок він замкнувся з середини, аби не турбували, й залишив ключ у замковій щілині. Тоді, потонувши у м’якому яскраво-багряному плюші крісла, відкрив саквояж, із яким ніколи не розлучався, і вийняв звідти коштовний згорток. Предмет був загорнутий гарним шарфом білого шовку.
* * *
…Того вечора, в попелястих сутінках, він узяв таксі й велів шоферові кружляти околицями міста; віяв приємний теплий вітерець, за містом червонувато-сіра барва неба надавала пейзажеві певної загадковості. Автомобіль м’яко плив по гладіні асфальту, а пильні вічі старого, – єдине, що залишилося живим на його в’ялому обличчі, яке обвисло безліччю мішечків, – розсіяно ковзали вздовж каналу, рівнобіжного шосе. І тут він побачив його.
– Зупиніться, – сказав він, але шофер не почув. – Стійте! Стоп!
Коли автівка загальмувала, а тоді, давши задній хід, уперлася в купу щебеню, дон Евлохіо переконався: це й справді – череп. Узявши його в руки, старий забув і про вітерець, і про сутінки, з дедалі більшим хвилюванням він роздивлявся цю тверду, міцну, ворожо неприступну оболонку, позбавлену плоті й крові, безносу, безоку, без’язику. Череп виявився маленьким (дон Евлохіо подумав: він належав дитині), запиленим, брудним, і в глáдкій поверхні зяяв отвір із зазубреними краями, розміром у монету. Рот од ідеального трикутника носа відділяв вишуканий перешийок, не такий жовтий, як, приміром, нижня щелепа. Старий задоволено досліджував пальцем очниці, охопивши череп рукою так, що виходило щось на кшталт чепчика; він надівав череп на свій кулак, а потім висовував один палець із носа, а другий – з рота, і виходило таке собі довге роздвоєне жало; він розважався, ворушачи пальцями й уявляючи, що все це – живе.
Два дні старий ховав його, загорнувши в шовковий шарф, у шухляді комоду, в пузатому шкіряному саквояжі, й нікому не розповідав про свою знахідку. Весь наступний день, по тому як він виявив череп, старий провів у себе в кімнаті, нервово походжаючи серед величезних меблів своїх пращурів. Він майже не підводив голови. З боку могло видатися, що людина сумлінно й навіть із певним страхом вивчає криваво-червоний магічний візерунок посеред килима. Насправді візерунку він не бачив. Спочатку його мучили сумніви. Він очікував: а раптом його засміють? Ця думка спершу викликала в ньому гнів, а тоді таку тугу, що він ледве не заплакав. І від цієї миті зухвалий план уже не виходив із його голови. Лише одного разу він забув про нього: коли, стоячи біля вікна, дивився на голуб’ятню, що темніла, всю в дірочках-лазівках, і згадував, що колись цей дерев’яний будиночок із незліченними дверцятами не був пустим і неживим, у ньому мешкали маленькі сірі й білі істоти; вони клювали, залишаючи вибоїнки в підлозі свого житла, а іноді раптом спурхували й літали серед дерев і квітів. Він журливо подумав про те, які вони були слабенькі, які ласкаві, як довірливо сідали йому на долоню, – у нього завжди знаходилася для них жменька зерняток. Варто було стиснути пальці сильніше – і вони приплющували очі й здригалися. Тому він перестав думати про це. Коли прийшли кликати до вечері, старий уже все вирішив. Тієї ночі дон Евлохіо спав міцно. Прокинувшись, він одразу ж забув, що бачив уві сні орду гігантських червоних мурах, які, заполонивши голуб’ятню, чинили паніку серед ніжних створінь, а він уві сні, в бінокль зі свого вікна, спостерігав за тим, що відбувалося.
Спочатку він думав, що відчистити череп не становитиме труду, але помилився. Бруд – вірніше те, що він спершу прийняв за бруд, і що насправді, судячи з їдкого запаху, найімовірніше було екскрементами – в’ївся у стінки, а на потилиці блищав металічним блиском. Білий шарф укривався щораз новими жирними сірими плямами, бруд не відтирався, і дон Евлохіо хвилювався чимдалі сильніше. Одного разу, не витримавши, він спересердя жбурнув череп на підлогу, той покотився по килиму, і старий пожалкував ще до того, як череп зупинився. Він припав до підлоги, поповз за збіглим черепом рачки, настиг його й обережно підняв. Треба спробувати якою-небудь олією… Телефоном замовив банку оливкової олії; хлопчика, який її доставив, зустрів у дверях і вихопив банку з його рук, не звернувши ані найменшої уваги на тривожний погляд, яким той окинув кімнату. Тремтячи від хвилювання, дон Евлохіо змочив шарф олією й став терти, спочатку дуже обережно, а потім усе швидше й енергійніше, до знемоги. Скоро він радісно виявив, що засіб діє: до його ніг випала мжичка пилюки й крупинок бруду. Старий і не помітив, що замазав оливковою олією манжети сорочки й обшлаги куртки. Скінчив, схопився на ноги, високо підняв череп над головою й замилувався ним, чистим, осяйним, нерухомим, з крапочками, подібними до крапельок поту, на округлій поверхні вилиць.
Він знову любовно впакував свій скарб, замкнув саквояж і вийшов з клубу. Таксі, яке він узяв на майдані Сан-Мартін [2], підвезло дона Евлохіо до тильної сторони його будинку в Оррантії [3]. Темніло. Він зволікав хвилину в прохолодній напівтемряві вулиці, побоюючись, що хвіртку замкнено. Знесилений переживаннями, простягнув до неї руку й навіть підстрибнув од радощів: хвіртка з коротким скрипом відчинилася.
У перголі розмовляли. А він так занурився в переживання, що навіть на якийсь час забув про мету своєї шаленої затії, й сприйняв ці голоси й шурхоти як цілковиту несподіванку. Йому здалося: його серце роздувається, наче кисневий мішок, під’єднаний до людини при смерті. Він вирішив пригнутись, але запнувся об камінь і впав долілиць. Відчув різкий біль у лобі, а в роті відчув неприємний смак вологої землі, одначе встати навіть не спробував – так і лежав, майже похований у квітах, тяжко дихаючи, час від час здригаючись. Та все ж, падаючи, він устиг підняти руку з черепом і зараз тримав його в повітрі над землею. Череп залишився чистим.
Від його сховища до перголи було метрів двадцять, і дон Евлохіо чув лише невиразний шум, у якому не міг розібрати ані слова. Насилу підвівся. Придивившись, він упізнав під склепінням гілля великих яблунь, коріння яких упиралося в ґанок будинку, світлу струнку постать і зрозумів, що то його син. Коло нього видніла фігурка дрібніша й більш витончена, що притиснулася до нього. То його невістка. Дон Евлохіо часто-часто моргав, тер очі, болісно намагався розгледіти коло них хлопчика – та дарма. І тут він почув його сміх: чистий дитячий сміх, раптовий, нестримний. Хлопчик промчав садом, наче дика тваринка. Більше не можна було чекати. Старий дістав свічку з кишені куртки, навпомацки згріб гілля на середину стежки, грудки землі, камінці й на вершині цієї купи, яку неминуче помітив би кожен, хто йде стежкою, – встановив свічку. Потім, украй застережливо, аби, не дай Бог свічка не впала, він надів на неї череп. Страшенно хвилюючись, нахилився так, що майже торкався віями змазаного олією черепа, і ледве не скрикнув од радості: розрахунок виявився точним – із дірки в склепінні черепа висовувався кінчик свічки й білів у темряві, наче тубероза. Та милуватися було нема коли. Батько хлопчика підвищив голос, і, хоча старий так само не розібрав слів, було ясно: той звертається до сина. Усі троє перемовлялися: густий голос батька гудів, наростаючи, жіночий голос мелодійно дзюрчав, раз по раз чулися дзвінкі вигуки дитини. Потім настало коротке мовчання, що вибухнуло вереском хлопчика: «Але знай: сьогодні карі вже кінець. Ти сказав: сім днів, і сьогодні вони кінчаються». По цих словах старий почув квапливі кроки.
Він що, біжить стежкою? Надходила вирішальна мить. Дон Евлохіо задихнувся від хвилювання, та впорався з собою й довів замислене до кінця. Перший сірник спалахнув слабким сіруватим полум’ям і тут же згас. Другий горів добре. Обпалюючи подушечки пальців, але не відчуваючи болю, старий тримав сірник біля черепа ще декілька секунд, по тому як уже загорілася свічка. Він було засумнівався в успіху замисленого, бо уявляв собі все трохи інакше: але тут раптом спалахнуло, здавалося, прямо в його руках, з гучним тріскотом, ніби хтось наступив на сухе гілля, – і весь череп освітлився зсередини, вивергаючи вогонь носом, ротом і очницями. «Весь зайнявся!» – вигукнув захоплений дон Евлохіо. Він стояв нерухомо й повторював, немов зіпсована платівка: «Це все олія, олія», заворожений чарівним черепом у полум’ї.
Тут-бо й пролунав крик. Зойк звіра, пронизаного безліччю стріл. Біля старого стояв онук. Його руки були витягнуті вподовж тіла, пальці судомно смикалися. Мертвотно блідий, тремтливий, рот і очі широко розкриті, з його горла самі собою виривалися дивні хрипи. «Він бачив мене, бачив!» – злякався дон Евлохіо. Але, поглянувши на хлопчика, відразу зрозумів, що ні, не бачив: його внук зараз не бачить нічого, крім голови в полум’ї. До неї був прикутий погляд хлопчика, в його очах відбивався глибокий, первісний жах. Усе це сталося одночасно: спалах, зойк, у яскравому світлі полум’я – хлопчик у коротких штанцях, охоплений диким страхом. Старий встиг задоволено подумати, що дійсність перевершила всі його очікування, і почув, що до них ідуть. Уже не боячись шуміти, він повернувся й кількома стрибками, безжально топчучи клумби троянд і хризантем, що їх освічували відблиски вогню, подолав відстань до хвіртки. Добігши до неї, він почув ще один крик, жіночий, теж гучний, та все ж не такий здивований, як зойк онука. Дон Евлохіо не зупинився, навіть голови не повернув.
На вулиці свіжий вітер остудив йому лоба і скуйовдив рідке волосся, та він цього не помітив. Він ішов і йшов, дуже повільно, раз по раз зачіпаючи плечем огорожу саду, щасливо всміхаючись, із кожним кроком дихаючи щораз легше й рівніше.
1. Пергола – веранда, вкрита виноградником.
2. Майдан Сан-Мартін – площа в Лімі, столиці Перу.
3. Оррантія – заможний район на півдні Ліми.
Він повернувся на своє місце й став чекати. Минулої ночі йшов дощ, і квіти досі видавали приємний вологий запах. А проте лютувала машкара, і скільки дон Евлохіо не махав руками біля обличчя, від комах не було порятунку: в підборіддя, що тремтіло, в лоб, навіть в опущені повіки щосекунди впивалися невидимі жала. Гарячковите збудження, котре так підтримувало його вдень, тепер минуло: напала втома і якась непоясненна жура. Йому було ніяково від велетенського темного саду, і заздалегідь мучив нав’язливий, принизливий образ: кухарка чи слуга – словом, хто-небудь – застає його тут: «Що це ви робите в саду в таку годину, доне Евлохіо?» І відразу з’являються син із невісткою, аби остаточно переконатися в тому, що він божевільний. Його сіпнуло. Повернувши голову, він радше вгадав, ніж розгледів, серед клумб із хризантемами й кущів тубероз ледве помітну стежку, що огинала голуб’ятню й провадила до потаємної хвіртки. Старий трохи заспокоївся, згадавши, що тричі перевірив: клямка на хвіртці не затискає, і він будь-якої хвильки може вислизнути на вулицю непоміченим.
«А раптом він уже пройшов?» – подумав старий і знову заклопотався. Тому що була мить, коли він перестав відчувати час і впав у забуття. Це сталося за декілька хвилин по тому, як він нишком прошмигнув до саду крізь давно всіма забуту хвіртку. Отямився він, упустивши маленьку річ, яку весь час машинально крутив у руці. Вона впала і вдарила його по стегну. Ні, хлопчик не міг проскочити непоміченим: його кроки збудили б старого, та й малий, побачивши, що його дідусь сидить біля стежки й спить, неодмінно скрикнув би від несподіванки.
Ця думка підбадьорила його. Зараз вітер дув несильно, старий потроху звикав до прохолоди і вже не так дрижав. У кишені куртки він намацав свічку, сьогодні вдень куплену в крамничці на розі. Старенький у темряві навіть усміхнувся від задоволення: він згадав зачудоване обличчя продавчині. У крамниці він тримався гордовито: походжав, недбало постукуючи довгою тростиною з металевим наконечником, доки жінка розкладала перед ним свічки всіх видів і розмірів. «Ось цю», – мовив він, зробивши швидкий жест, який мав означати досаду: бозна чим доводиться займатись. Продавчиня хотіла було загорнути свічку в папір, але він одмовився й квапливо вийшов з крамниці. Решту дня він провів у клубі «Насіональ», у маленькій кімнатці для гри в ломбер, де ніколи нікого не бувало. Проте на всякий випадок він замкнувся з середини, аби не турбували, й залишив ключ у замковій щілині. Тоді, потонувши у м’якому яскраво-багряному плюші крісла, відкрив саквояж, із яким ніколи не розлучався, і вийняв звідти коштовний згорток. Предмет був загорнутий гарним шарфом білого шовку.
* * *
…Того вечора, в попелястих сутінках, він узяв таксі й велів шоферові кружляти околицями міста; віяв приємний теплий вітерець, за містом червонувато-сіра барва неба надавала пейзажеві певної загадковості. Автомобіль м’яко плив по гладіні асфальту, а пильні вічі старого, – єдине, що залишилося живим на його в’ялому обличчі, яке обвисло безліччю мішечків, – розсіяно ковзали вздовж каналу, рівнобіжного шосе. І тут він побачив його.
– Зупиніться, – сказав він, але шофер не почув. – Стійте! Стоп!
Коли автівка загальмувала, а тоді, давши задній хід, уперлася в купу щебеню, дон Евлохіо переконався: це й справді – череп. Узявши його в руки, старий забув і про вітерець, і про сутінки, з дедалі більшим хвилюванням він роздивлявся цю тверду, міцну, ворожо неприступну оболонку, позбавлену плоті й крові, безносу, безоку, без’язику. Череп виявився маленьким (дон Евлохіо подумав: він належав дитині), запиленим, брудним, і в глáдкій поверхні зяяв отвір із зазубреними краями, розміром у монету. Рот од ідеального трикутника носа відділяв вишуканий перешийок, не такий жовтий, як, приміром, нижня щелепа. Старий задоволено досліджував пальцем очниці, охопивши череп рукою так, що виходило щось на кшталт чепчика; він надівав череп на свій кулак, а потім висовував один палець із носа, а другий – з рота, і виходило таке собі довге роздвоєне жало; він розважався, ворушачи пальцями й уявляючи, що все це – живе.
Два дні старий ховав його, загорнувши в шовковий шарф, у шухляді комоду, в пузатому шкіряному саквояжі, й нікому не розповідав про свою знахідку. Весь наступний день, по тому як він виявив череп, старий провів у себе в кімнаті, нервово походжаючи серед величезних меблів своїх пращурів. Він майже не підводив голови. З боку могло видатися, що людина сумлінно й навіть із певним страхом вивчає криваво-червоний магічний візерунок посеред килима. Насправді візерунку він не бачив. Спочатку його мучили сумніви. Він очікував: а раптом його засміють? Ця думка спершу викликала в ньому гнів, а тоді таку тугу, що він ледве не заплакав. І від цієї миті зухвалий план уже не виходив із його голови. Лише одного разу він забув про нього: коли, стоячи біля вікна, дивився на голуб’ятню, що темніла, всю в дірочках-лазівках, і згадував, що колись цей дерев’яний будиночок із незліченними дверцятами не був пустим і неживим, у ньому мешкали маленькі сірі й білі істоти; вони клювали, залишаючи вибоїнки в підлозі свого житла, а іноді раптом спурхували й літали серед дерев і квітів. Він журливо подумав про те, які вони були слабенькі, які ласкаві, як довірливо сідали йому на долоню, – у нього завжди знаходилася для них жменька зерняток. Варто було стиснути пальці сильніше – і вони приплющували очі й здригалися. Тому він перестав думати про це. Коли прийшли кликати до вечері, старий уже все вирішив. Тієї ночі дон Евлохіо спав міцно. Прокинувшись, він одразу ж забув, що бачив уві сні орду гігантських червоних мурах, які, заполонивши голуб’ятню, чинили паніку серед ніжних створінь, а він уві сні, в бінокль зі свого вікна, спостерігав за тим, що відбувалося.
Спочатку він думав, що відчистити череп не становитиме труду, але помилився. Бруд – вірніше те, що він спершу прийняв за бруд, і що насправді, судячи з їдкого запаху, найімовірніше було екскрементами – в’ївся у стінки, а на потилиці блищав металічним блиском. Білий шарф укривався щораз новими жирними сірими плямами, бруд не відтирався, і дон Евлохіо хвилювався чимдалі сильніше. Одного разу, не витримавши, він спересердя жбурнув череп на підлогу, той покотився по килиму, і старий пожалкував ще до того, як череп зупинився. Він припав до підлоги, поповз за збіглим черепом рачки, настиг його й обережно підняв. Треба спробувати якою-небудь олією… Телефоном замовив банку оливкової олії; хлопчика, який її доставив, зустрів у дверях і вихопив банку з його рук, не звернувши ані найменшої уваги на тривожний погляд, яким той окинув кімнату. Тремтячи від хвилювання, дон Евлохіо змочив шарф олією й став терти, спочатку дуже обережно, а потім усе швидше й енергійніше, до знемоги. Скоро він радісно виявив, що засіб діє: до його ніг випала мжичка пилюки й крупинок бруду. Старий і не помітив, що замазав оливковою олією манжети сорочки й обшлаги куртки. Скінчив, схопився на ноги, високо підняв череп над головою й замилувався ним, чистим, осяйним, нерухомим, з крапочками, подібними до крапельок поту, на округлій поверхні вилиць.
Він знову любовно впакував свій скарб, замкнув саквояж і вийшов з клубу. Таксі, яке він узяв на майдані Сан-Мартін [2], підвезло дона Евлохіо до тильної сторони його будинку в Оррантії [3]. Темніло. Він зволікав хвилину в прохолодній напівтемряві вулиці, побоюючись, що хвіртку замкнено. Знесилений переживаннями, простягнув до неї руку й навіть підстрибнув од радощів: хвіртка з коротким скрипом відчинилася.
У перголі розмовляли. А він так занурився в переживання, що навіть на якийсь час забув про мету своєї шаленої затії, й сприйняв ці голоси й шурхоти як цілковиту несподіванку. Йому здалося: його серце роздувається, наче кисневий мішок, під’єднаний до людини при смерті. Він вирішив пригнутись, але запнувся об камінь і впав долілиць. Відчув різкий біль у лобі, а в роті відчув неприємний смак вологої землі, одначе встати навіть не спробував – так і лежав, майже похований у квітах, тяжко дихаючи, час від час здригаючись. Та все ж, падаючи, він устиг підняти руку з черепом і зараз тримав його в повітрі над землею. Череп залишився чистим.
Від його сховища до перголи було метрів двадцять, і дон Евлохіо чув лише невиразний шум, у якому не міг розібрати ані слова. Насилу підвівся. Придивившись, він упізнав під склепінням гілля великих яблунь, коріння яких упиралося в ґанок будинку, світлу струнку постать і зрозумів, що то його син. Коло нього видніла фігурка дрібніша й більш витончена, що притиснулася до нього. То його невістка. Дон Евлохіо часто-часто моргав, тер очі, болісно намагався розгледіти коло них хлопчика – та дарма. І тут він почув його сміх: чистий дитячий сміх, раптовий, нестримний. Хлопчик промчав садом, наче дика тваринка. Більше не можна було чекати. Старий дістав свічку з кишені куртки, навпомацки згріб гілля на середину стежки, грудки землі, камінці й на вершині цієї купи, яку неминуче помітив би кожен, хто йде стежкою, – встановив свічку. Потім, украй застережливо, аби, не дай Бог свічка не впала, він надів на неї череп. Страшенно хвилюючись, нахилився так, що майже торкався віями змазаного олією черепа, і ледве не скрикнув од радості: розрахунок виявився точним – із дірки в склепінні черепа висовувався кінчик свічки й білів у темряві, наче тубероза. Та милуватися було нема коли. Батько хлопчика підвищив голос, і, хоча старий так само не розібрав слів, було ясно: той звертається до сина. Усі троє перемовлялися: густий голос батька гудів, наростаючи, жіночий голос мелодійно дзюрчав, раз по раз чулися дзвінкі вигуки дитини. Потім настало коротке мовчання, що вибухнуло вереском хлопчика: «Але знай: сьогодні карі вже кінець. Ти сказав: сім днів, і сьогодні вони кінчаються». По цих словах старий почув квапливі кроки.
Він що, біжить стежкою? Надходила вирішальна мить. Дон Евлохіо задихнувся від хвилювання, та впорався з собою й довів замислене до кінця. Перший сірник спалахнув слабким сіруватим полум’ям і тут же згас. Другий горів добре. Обпалюючи подушечки пальців, але не відчуваючи болю, старий тримав сірник біля черепа ще декілька секунд, по тому як уже загорілася свічка. Він було засумнівався в успіху замисленого, бо уявляв собі все трохи інакше: але тут раптом спалахнуло, здавалося, прямо в його руках, з гучним тріскотом, ніби хтось наступив на сухе гілля, – і весь череп освітлився зсередини, вивергаючи вогонь носом, ротом і очницями. «Весь зайнявся!» – вигукнув захоплений дон Евлохіо. Він стояв нерухомо й повторював, немов зіпсована платівка: «Це все олія, олія», заворожений чарівним черепом у полум’ї.
Тут-бо й пролунав крик. Зойк звіра, пронизаного безліччю стріл. Біля старого стояв онук. Його руки були витягнуті вподовж тіла, пальці судомно смикалися. Мертвотно блідий, тремтливий, рот і очі широко розкриті, з його горла самі собою виривалися дивні хрипи. «Він бачив мене, бачив!» – злякався дон Евлохіо. Але, поглянувши на хлопчика, відразу зрозумів, що ні, не бачив: його внук зараз не бачить нічого, крім голови в полум’ї. До неї був прикутий погляд хлопчика, в його очах відбивався глибокий, первісний жах. Усе це сталося одночасно: спалах, зойк, у яскравому світлі полум’я – хлопчик у коротких штанцях, охоплений диким страхом. Старий встиг задоволено подумати, що дійсність перевершила всі його очікування, і почув, що до них ідуть. Уже не боячись шуміти, він повернувся й кількома стрибками, безжально топчучи клумби троянд і хризантем, що їх освічували відблиски вогню, подолав відстань до хвіртки. Добігши до неї, він почув ще один крик, жіночий, теж гучний, та все ж не такий здивований, як зойк онука. Дон Евлохіо не зупинився, навіть голови не повернув.
На вулиці свіжий вітер остудив йому лоба і скуйовдив рідке волосся, та він цього не помітив. Він ішов і йшов, дуже повільно, раз по раз зачіпаючи плечем огорожу саду, щасливо всміхаючись, із кожним кроком дихаючи щораз легше й рівніше.
1. Пергола – веранда, вкрита виноградником.
2. Майдан Сан-Мартін – площа в Лімі, столиці Перу.
3. Оррантія – заможний район на півдні Ліми.
Переклав Василь Білоцерківський
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
