
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.03
05:20
Усамітнення вечірні
Зазвичай приносять зиск, –
Серце б’ється рівномірно
І стає стабільним тиск.
Вже без помочі цигарки,
Віршам змісту надаю, –
Букви сіються на аркуш,
Наче зерна у ріллю.
Зазвичай приносять зиск, –
Серце б’ється рівномірно
І стає стабільним тиск.
Вже без помочі цигарки,
Віршам змісту надаю, –
Букви сіються на аркуш,
Наче зерна у ріллю.
2025.09.02
22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
2025.09.02
21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Буколик /
Проза
Маріо Варґас-Льйоса. Дідусь
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Маріо Варґас-Льйоса. Дідусь
Ледве хруснула гілка, чи квакнула жабка, чи задрижали шибки в кухні, що потопала в зелені, – і старенький прудко зривався з плаского каменя, що слугував йому спостережним пунктом, і тривожно вдивлявся в листя. Хлопчик і далі не з’являвся. Зате крізь вікна вітальні, що виходила на перголу [1], було видно світло щойно запаленої люстри, і неясні тіні хиталися туди-сюди разом із фіранками, повільно-повільно. Старий змалку потерпав від короткозорості, отож було зовсім марно намагатися розібрати, чи то вечеряють у вітальні, чи то високі дерева кидають неспокійні тіні.
Він повернувся на своє місце й став чекати. Минулої ночі йшов дощ, і квіти досі видавали приємний вологий запах. А проте лютувала машкара, і скільки дон Евлохіо не махав руками біля обличчя, від комах не було порятунку: в підборіддя, що тремтіло, в лоб, навіть в опущені повіки щосекунди впивалися невидимі жала. Гарячковите збудження, котре так підтримувало його вдень, тепер минуло: напала втома і якась непоясненна жура. Йому було ніяково від велетенського темного саду, і заздалегідь мучив нав’язливий, принизливий образ: кухарка чи слуга – словом, хто-небудь – застає його тут: «Що це ви робите в саду в таку годину, доне Евлохіо?» І відразу з’являються син із невісткою, аби остаточно переконатися в тому, що він божевільний. Його сіпнуло. Повернувши голову, він радше вгадав, ніж розгледів, серед клумб із хризантемами й кущів тубероз ледве помітну стежку, що огинала голуб’ятню й провадила до потаємної хвіртки. Старий трохи заспокоївся, згадавши, що тричі перевірив: клямка на хвіртці не затискає, і він будь-якої хвильки може вислизнути на вулицю непоміченим.
«А раптом він уже пройшов?» – подумав старий і знову заклопотався. Тому що була мить, коли він перестав відчувати час і впав у забуття. Це сталося за декілька хвилин по тому, як він нишком прошмигнув до саду крізь давно всіма забуту хвіртку. Отямився він, упустивши маленьку річ, яку весь час машинально крутив у руці. Вона впала і вдарила його по стегну. Ні, хлопчик не міг проскочити непоміченим: його кроки збудили б старого, та й малий, побачивши, що його дідусь сидить біля стежки й спить, неодмінно скрикнув би від несподіванки.
Ця думка підбадьорила його. Зараз вітер дув несильно, старий потроху звикав до прохолоди і вже не так дрижав. У кишені куртки він намацав свічку, сьогодні вдень куплену в крамничці на розі. Старенький у темряві навіть усміхнувся від задоволення: він згадав зачудоване обличчя продавчині. У крамниці він тримався гордовито: походжав, недбало постукуючи довгою тростиною з металевим наконечником, доки жінка розкладала перед ним свічки всіх видів і розмірів. «Ось цю», – мовив він, зробивши швидкий жест, який мав означати досаду: бозна чим доводиться займатись. Продавчиня хотіла було загорнути свічку в папір, але він одмовився й квапливо вийшов з крамниці. Решту дня він провів у клубі «Насіональ», у маленькій кімнатці для гри в ломбер, де ніколи нікого не бувало. Проте на всякий випадок він замкнувся з середини, аби не турбували, й залишив ключ у замковій щілині. Тоді, потонувши у м’якому яскраво-багряному плюші крісла, відкрив саквояж, із яким ніколи не розлучався, і вийняв звідти коштовний згорток. Предмет був загорнутий гарним шарфом білого шовку.
* * *
…Того вечора, в попелястих сутінках, він узяв таксі й велів шоферові кружляти околицями міста; віяв приємний теплий вітерець, за містом червонувато-сіра барва неба надавала пейзажеві певної загадковості. Автомобіль м’яко плив по гладіні асфальту, а пильні вічі старого, – єдине, що залишилося живим на його в’ялому обличчі, яке обвисло безліччю мішечків, – розсіяно ковзали вздовж каналу, рівнобіжного шосе. І тут він побачив його.
– Зупиніться, – сказав він, але шофер не почув. – Стійте! Стоп!
Коли автівка загальмувала, а тоді, давши задній хід, уперлася в купу щебеню, дон Евлохіо переконався: це й справді – череп. Узявши його в руки, старий забув і про вітерець, і про сутінки, з дедалі більшим хвилюванням він роздивлявся цю тверду, міцну, ворожо неприступну оболонку, позбавлену плоті й крові, безносу, безоку, без’язику. Череп виявився маленьким (дон Евлохіо подумав: він належав дитині), запиленим, брудним, і в глáдкій поверхні зяяв отвір із зазубреними краями, розміром у монету. Рот од ідеального трикутника носа відділяв вишуканий перешийок, не такий жовтий, як, приміром, нижня щелепа. Старий задоволено досліджував пальцем очниці, охопивши череп рукою так, що виходило щось на кшталт чепчика; він надівав череп на свій кулак, а потім висовував один палець із носа, а другий – з рота, і виходило таке собі довге роздвоєне жало; він розважався, ворушачи пальцями й уявляючи, що все це – живе.
Два дні старий ховав його, загорнувши в шовковий шарф, у шухляді комоду, в пузатому шкіряному саквояжі, й нікому не розповідав про свою знахідку. Весь наступний день, по тому як він виявив череп, старий провів у себе в кімнаті, нервово походжаючи серед величезних меблів своїх пращурів. Він майже не підводив голови. З боку могло видатися, що людина сумлінно й навіть із певним страхом вивчає криваво-червоний магічний візерунок посеред килима. Насправді візерунку він не бачив. Спочатку його мучили сумніви. Він очікував: а раптом його засміють? Ця думка спершу викликала в ньому гнів, а тоді таку тугу, що він ледве не заплакав. І від цієї миті зухвалий план уже не виходив із його голови. Лише одного разу він забув про нього: коли, стоячи біля вікна, дивився на голуб’ятню, що темніла, всю в дірочках-лазівках, і згадував, що колись цей дерев’яний будиночок із незліченними дверцятами не був пустим і неживим, у ньому мешкали маленькі сірі й білі істоти; вони клювали, залишаючи вибоїнки в підлозі свого житла, а іноді раптом спурхували й літали серед дерев і квітів. Він журливо подумав про те, які вони були слабенькі, які ласкаві, як довірливо сідали йому на долоню, – у нього завжди знаходилася для них жменька зерняток. Варто було стиснути пальці сильніше – і вони приплющували очі й здригалися. Тому він перестав думати про це. Коли прийшли кликати до вечері, старий уже все вирішив. Тієї ночі дон Евлохіо спав міцно. Прокинувшись, він одразу ж забув, що бачив уві сні орду гігантських червоних мурах, які, заполонивши голуб’ятню, чинили паніку серед ніжних створінь, а він уві сні, в бінокль зі свого вікна, спостерігав за тим, що відбувалося.
Спочатку він думав, що відчистити череп не становитиме труду, але помилився. Бруд – вірніше те, що він спершу прийняв за бруд, і що насправді, судячи з їдкого запаху, найімовірніше було екскрементами – в’ївся у стінки, а на потилиці блищав металічним блиском. Білий шарф укривався щораз новими жирними сірими плямами, бруд не відтирався, і дон Евлохіо хвилювався чимдалі сильніше. Одного разу, не витримавши, він спересердя жбурнув череп на підлогу, той покотився по килиму, і старий пожалкував ще до того, як череп зупинився. Він припав до підлоги, поповз за збіглим черепом рачки, настиг його й обережно підняв. Треба спробувати якою-небудь олією… Телефоном замовив банку оливкової олії; хлопчика, який її доставив, зустрів у дверях і вихопив банку з його рук, не звернувши ані найменшої уваги на тривожний погляд, яким той окинув кімнату. Тремтячи від хвилювання, дон Евлохіо змочив шарф олією й став терти, спочатку дуже обережно, а потім усе швидше й енергійніше, до знемоги. Скоро він радісно виявив, що засіб діє: до його ніг випала мжичка пилюки й крупинок бруду. Старий і не помітив, що замазав оливковою олією манжети сорочки й обшлаги куртки. Скінчив, схопився на ноги, високо підняв череп над головою й замилувався ним, чистим, осяйним, нерухомим, з крапочками, подібними до крапельок поту, на округлій поверхні вилиць.
Він знову любовно впакував свій скарб, замкнув саквояж і вийшов з клубу. Таксі, яке він узяв на майдані Сан-Мартін [2], підвезло дона Евлохіо до тильної сторони його будинку в Оррантії [3]. Темніло. Він зволікав хвилину в прохолодній напівтемряві вулиці, побоюючись, що хвіртку замкнено. Знесилений переживаннями, простягнув до неї руку й навіть підстрибнув од радощів: хвіртка з коротким скрипом відчинилася.
У перголі розмовляли. А він так занурився в переживання, що навіть на якийсь час забув про мету своєї шаленої затії, й сприйняв ці голоси й шурхоти як цілковиту несподіванку. Йому здалося: його серце роздувається, наче кисневий мішок, під’єднаний до людини при смерті. Він вирішив пригнутись, але запнувся об камінь і впав долілиць. Відчув різкий біль у лобі, а в роті відчув неприємний смак вологої землі, одначе встати навіть не спробував – так і лежав, майже похований у квітах, тяжко дихаючи, час від час здригаючись. Та все ж, падаючи, він устиг підняти руку з черепом і зараз тримав його в повітрі над землею. Череп залишився чистим.
Від його сховища до перголи було метрів двадцять, і дон Евлохіо чув лише невиразний шум, у якому не міг розібрати ані слова. Насилу підвівся. Придивившись, він упізнав під склепінням гілля великих яблунь, коріння яких упиралося в ґанок будинку, світлу струнку постать і зрозумів, що то його син. Коло нього видніла фігурка дрібніша й більш витончена, що притиснулася до нього. То його невістка. Дон Евлохіо часто-часто моргав, тер очі, болісно намагався розгледіти коло них хлопчика – та дарма. І тут він почув його сміх: чистий дитячий сміх, раптовий, нестримний. Хлопчик промчав садом, наче дика тваринка. Більше не можна було чекати. Старий дістав свічку з кишені куртки, навпомацки згріб гілля на середину стежки, грудки землі, камінці й на вершині цієї купи, яку неминуче помітив би кожен, хто йде стежкою, – встановив свічку. Потім, украй застережливо, аби, не дай Бог свічка не впала, він надів на неї череп. Страшенно хвилюючись, нахилився так, що майже торкався віями змазаного олією черепа, і ледве не скрикнув од радості: розрахунок виявився точним – із дірки в склепінні черепа висовувався кінчик свічки й білів у темряві, наче тубероза. Та милуватися було нема коли. Батько хлопчика підвищив голос, і, хоча старий так само не розібрав слів, було ясно: той звертається до сина. Усі троє перемовлялися: густий голос батька гудів, наростаючи, жіночий голос мелодійно дзюрчав, раз по раз чулися дзвінкі вигуки дитини. Потім настало коротке мовчання, що вибухнуло вереском хлопчика: «Але знай: сьогодні карі вже кінець. Ти сказав: сім днів, і сьогодні вони кінчаються». По цих словах старий почув квапливі кроки.
Він що, біжить стежкою? Надходила вирішальна мить. Дон Евлохіо задихнувся від хвилювання, та впорався з собою й довів замислене до кінця. Перший сірник спалахнув слабким сіруватим полум’ям і тут же згас. Другий горів добре. Обпалюючи подушечки пальців, але не відчуваючи болю, старий тримав сірник біля черепа ще декілька секунд, по тому як уже загорілася свічка. Він було засумнівався в успіху замисленого, бо уявляв собі все трохи інакше: але тут раптом спалахнуло, здавалося, прямо в його руках, з гучним тріскотом, ніби хтось наступив на сухе гілля, – і весь череп освітлився зсередини, вивергаючи вогонь носом, ротом і очницями. «Весь зайнявся!» – вигукнув захоплений дон Евлохіо. Він стояв нерухомо й повторював, немов зіпсована платівка: «Це все олія, олія», заворожений чарівним черепом у полум’ї.
Тут-бо й пролунав крик. Зойк звіра, пронизаного безліччю стріл. Біля старого стояв онук. Його руки були витягнуті вподовж тіла, пальці судомно смикалися. Мертвотно блідий, тремтливий, рот і очі широко розкриті, з його горла самі собою виривалися дивні хрипи. «Він бачив мене, бачив!» – злякався дон Евлохіо. Але, поглянувши на хлопчика, відразу зрозумів, що ні, не бачив: його внук зараз не бачить нічого, крім голови в полум’ї. До неї був прикутий погляд хлопчика, в його очах відбивався глибокий, первісний жах. Усе це сталося одночасно: спалах, зойк, у яскравому світлі полум’я – хлопчик у коротких штанцях, охоплений диким страхом. Старий встиг задоволено подумати, що дійсність перевершила всі його очікування, і почув, що до них ідуть. Уже не боячись шуміти, він повернувся й кількома стрибками, безжально топчучи клумби троянд і хризантем, що їх освічували відблиски вогню, подолав відстань до хвіртки. Добігши до неї, він почув ще один крик, жіночий, теж гучний, та все ж не такий здивований, як зойк онука. Дон Евлохіо не зупинився, навіть голови не повернув.
На вулиці свіжий вітер остудив йому лоба і скуйовдив рідке волосся, та він цього не помітив. Він ішов і йшов, дуже повільно, раз по раз зачіпаючи плечем огорожу саду, щасливо всміхаючись, із кожним кроком дихаючи щораз легше й рівніше.
1. Пергола – веранда, вкрита виноградником.
2. Майдан Сан-Мартін – площа в Лімі, столиці Перу.
3. Оррантія – заможний район на півдні Ліми.
Він повернувся на своє місце й став чекати. Минулої ночі йшов дощ, і квіти досі видавали приємний вологий запах. А проте лютувала машкара, і скільки дон Евлохіо не махав руками біля обличчя, від комах не було порятунку: в підборіддя, що тремтіло, в лоб, навіть в опущені повіки щосекунди впивалися невидимі жала. Гарячковите збудження, котре так підтримувало його вдень, тепер минуло: напала втома і якась непоясненна жура. Йому було ніяково від велетенського темного саду, і заздалегідь мучив нав’язливий, принизливий образ: кухарка чи слуга – словом, хто-небудь – застає його тут: «Що це ви робите в саду в таку годину, доне Евлохіо?» І відразу з’являються син із невісткою, аби остаточно переконатися в тому, що він божевільний. Його сіпнуло. Повернувши голову, він радше вгадав, ніж розгледів, серед клумб із хризантемами й кущів тубероз ледве помітну стежку, що огинала голуб’ятню й провадила до потаємної хвіртки. Старий трохи заспокоївся, згадавши, що тричі перевірив: клямка на хвіртці не затискає, і він будь-якої хвильки може вислизнути на вулицю непоміченим.
«А раптом він уже пройшов?» – подумав старий і знову заклопотався. Тому що була мить, коли він перестав відчувати час і впав у забуття. Це сталося за декілька хвилин по тому, як він нишком прошмигнув до саду крізь давно всіма забуту хвіртку. Отямився він, упустивши маленьку річ, яку весь час машинально крутив у руці. Вона впала і вдарила його по стегну. Ні, хлопчик не міг проскочити непоміченим: його кроки збудили б старого, та й малий, побачивши, що його дідусь сидить біля стежки й спить, неодмінно скрикнув би від несподіванки.
Ця думка підбадьорила його. Зараз вітер дув несильно, старий потроху звикав до прохолоди і вже не так дрижав. У кишені куртки він намацав свічку, сьогодні вдень куплену в крамничці на розі. Старенький у темряві навіть усміхнувся від задоволення: він згадав зачудоване обличчя продавчині. У крамниці він тримався гордовито: походжав, недбало постукуючи довгою тростиною з металевим наконечником, доки жінка розкладала перед ним свічки всіх видів і розмірів. «Ось цю», – мовив він, зробивши швидкий жест, який мав означати досаду: бозна чим доводиться займатись. Продавчиня хотіла було загорнути свічку в папір, але він одмовився й квапливо вийшов з крамниці. Решту дня він провів у клубі «Насіональ», у маленькій кімнатці для гри в ломбер, де ніколи нікого не бувало. Проте на всякий випадок він замкнувся з середини, аби не турбували, й залишив ключ у замковій щілині. Тоді, потонувши у м’якому яскраво-багряному плюші крісла, відкрив саквояж, із яким ніколи не розлучався, і вийняв звідти коштовний згорток. Предмет був загорнутий гарним шарфом білого шовку.
* * *
…Того вечора, в попелястих сутінках, він узяв таксі й велів шоферові кружляти околицями міста; віяв приємний теплий вітерець, за містом червонувато-сіра барва неба надавала пейзажеві певної загадковості. Автомобіль м’яко плив по гладіні асфальту, а пильні вічі старого, – єдине, що залишилося живим на його в’ялому обличчі, яке обвисло безліччю мішечків, – розсіяно ковзали вздовж каналу, рівнобіжного шосе. І тут він побачив його.
– Зупиніться, – сказав він, але шофер не почув. – Стійте! Стоп!
Коли автівка загальмувала, а тоді, давши задній хід, уперлася в купу щебеню, дон Евлохіо переконався: це й справді – череп. Узявши його в руки, старий забув і про вітерець, і про сутінки, з дедалі більшим хвилюванням він роздивлявся цю тверду, міцну, ворожо неприступну оболонку, позбавлену плоті й крові, безносу, безоку, без’язику. Череп виявився маленьким (дон Евлохіо подумав: він належав дитині), запиленим, брудним, і в глáдкій поверхні зяяв отвір із зазубреними краями, розміром у монету. Рот од ідеального трикутника носа відділяв вишуканий перешийок, не такий жовтий, як, приміром, нижня щелепа. Старий задоволено досліджував пальцем очниці, охопивши череп рукою так, що виходило щось на кшталт чепчика; він надівав череп на свій кулак, а потім висовував один палець із носа, а другий – з рота, і виходило таке собі довге роздвоєне жало; він розважався, ворушачи пальцями й уявляючи, що все це – живе.
Два дні старий ховав його, загорнувши в шовковий шарф, у шухляді комоду, в пузатому шкіряному саквояжі, й нікому не розповідав про свою знахідку. Весь наступний день, по тому як він виявив череп, старий провів у себе в кімнаті, нервово походжаючи серед величезних меблів своїх пращурів. Він майже не підводив голови. З боку могло видатися, що людина сумлінно й навіть із певним страхом вивчає криваво-червоний магічний візерунок посеред килима. Насправді візерунку він не бачив. Спочатку його мучили сумніви. Він очікував: а раптом його засміють? Ця думка спершу викликала в ньому гнів, а тоді таку тугу, що він ледве не заплакав. І від цієї миті зухвалий план уже не виходив із його голови. Лише одного разу він забув про нього: коли, стоячи біля вікна, дивився на голуб’ятню, що темніла, всю в дірочках-лазівках, і згадував, що колись цей дерев’яний будиночок із незліченними дверцятами не був пустим і неживим, у ньому мешкали маленькі сірі й білі істоти; вони клювали, залишаючи вибоїнки в підлозі свого житла, а іноді раптом спурхували й літали серед дерев і квітів. Він журливо подумав про те, які вони були слабенькі, які ласкаві, як довірливо сідали йому на долоню, – у нього завжди знаходилася для них жменька зерняток. Варто було стиснути пальці сильніше – і вони приплющували очі й здригалися. Тому він перестав думати про це. Коли прийшли кликати до вечері, старий уже все вирішив. Тієї ночі дон Евлохіо спав міцно. Прокинувшись, він одразу ж забув, що бачив уві сні орду гігантських червоних мурах, які, заполонивши голуб’ятню, чинили паніку серед ніжних створінь, а він уві сні, в бінокль зі свого вікна, спостерігав за тим, що відбувалося.
Спочатку він думав, що відчистити череп не становитиме труду, але помилився. Бруд – вірніше те, що він спершу прийняв за бруд, і що насправді, судячи з їдкого запаху, найімовірніше було екскрементами – в’ївся у стінки, а на потилиці блищав металічним блиском. Білий шарф укривався щораз новими жирними сірими плямами, бруд не відтирався, і дон Евлохіо хвилювався чимдалі сильніше. Одного разу, не витримавши, він спересердя жбурнув череп на підлогу, той покотився по килиму, і старий пожалкував ще до того, як череп зупинився. Він припав до підлоги, поповз за збіглим черепом рачки, настиг його й обережно підняв. Треба спробувати якою-небудь олією… Телефоном замовив банку оливкової олії; хлопчика, який її доставив, зустрів у дверях і вихопив банку з його рук, не звернувши ані найменшої уваги на тривожний погляд, яким той окинув кімнату. Тремтячи від хвилювання, дон Евлохіо змочив шарф олією й став терти, спочатку дуже обережно, а потім усе швидше й енергійніше, до знемоги. Скоро він радісно виявив, що засіб діє: до його ніг випала мжичка пилюки й крупинок бруду. Старий і не помітив, що замазав оливковою олією манжети сорочки й обшлаги куртки. Скінчив, схопився на ноги, високо підняв череп над головою й замилувався ним, чистим, осяйним, нерухомим, з крапочками, подібними до крапельок поту, на округлій поверхні вилиць.
Він знову любовно впакував свій скарб, замкнув саквояж і вийшов з клубу. Таксі, яке він узяв на майдані Сан-Мартін [2], підвезло дона Евлохіо до тильної сторони його будинку в Оррантії [3]. Темніло. Він зволікав хвилину в прохолодній напівтемряві вулиці, побоюючись, що хвіртку замкнено. Знесилений переживаннями, простягнув до неї руку й навіть підстрибнув од радощів: хвіртка з коротким скрипом відчинилася.
У перголі розмовляли. А він так занурився в переживання, що навіть на якийсь час забув про мету своєї шаленої затії, й сприйняв ці голоси й шурхоти як цілковиту несподіванку. Йому здалося: його серце роздувається, наче кисневий мішок, під’єднаний до людини при смерті. Він вирішив пригнутись, але запнувся об камінь і впав долілиць. Відчув різкий біль у лобі, а в роті відчув неприємний смак вологої землі, одначе встати навіть не спробував – так і лежав, майже похований у квітах, тяжко дихаючи, час від час здригаючись. Та все ж, падаючи, він устиг підняти руку з черепом і зараз тримав його в повітрі над землею. Череп залишився чистим.
Від його сховища до перголи було метрів двадцять, і дон Евлохіо чув лише невиразний шум, у якому не міг розібрати ані слова. Насилу підвівся. Придивившись, він упізнав під склепінням гілля великих яблунь, коріння яких упиралося в ґанок будинку, світлу струнку постать і зрозумів, що то його син. Коло нього видніла фігурка дрібніша й більш витончена, що притиснулася до нього. То його невістка. Дон Евлохіо часто-часто моргав, тер очі, болісно намагався розгледіти коло них хлопчика – та дарма. І тут він почув його сміх: чистий дитячий сміх, раптовий, нестримний. Хлопчик промчав садом, наче дика тваринка. Більше не можна було чекати. Старий дістав свічку з кишені куртки, навпомацки згріб гілля на середину стежки, грудки землі, камінці й на вершині цієї купи, яку неминуче помітив би кожен, хто йде стежкою, – встановив свічку. Потім, украй застережливо, аби, не дай Бог свічка не впала, він надів на неї череп. Страшенно хвилюючись, нахилився так, що майже торкався віями змазаного олією черепа, і ледве не скрикнув од радості: розрахунок виявився точним – із дірки в склепінні черепа висовувався кінчик свічки й білів у темряві, наче тубероза. Та милуватися було нема коли. Батько хлопчика підвищив голос, і, хоча старий так само не розібрав слів, було ясно: той звертається до сина. Усі троє перемовлялися: густий голос батька гудів, наростаючи, жіночий голос мелодійно дзюрчав, раз по раз чулися дзвінкі вигуки дитини. Потім настало коротке мовчання, що вибухнуло вереском хлопчика: «Але знай: сьогодні карі вже кінець. Ти сказав: сім днів, і сьогодні вони кінчаються». По цих словах старий почув квапливі кроки.
Він що, біжить стежкою? Надходила вирішальна мить. Дон Евлохіо задихнувся від хвилювання, та впорався з собою й довів замислене до кінця. Перший сірник спалахнув слабким сіруватим полум’ям і тут же згас. Другий горів добре. Обпалюючи подушечки пальців, але не відчуваючи болю, старий тримав сірник біля черепа ще декілька секунд, по тому як уже загорілася свічка. Він було засумнівався в успіху замисленого, бо уявляв собі все трохи інакше: але тут раптом спалахнуло, здавалося, прямо в його руках, з гучним тріскотом, ніби хтось наступив на сухе гілля, – і весь череп освітлився зсередини, вивергаючи вогонь носом, ротом і очницями. «Весь зайнявся!» – вигукнув захоплений дон Евлохіо. Він стояв нерухомо й повторював, немов зіпсована платівка: «Це все олія, олія», заворожений чарівним черепом у полум’ї.
Тут-бо й пролунав крик. Зойк звіра, пронизаного безліччю стріл. Біля старого стояв онук. Його руки були витягнуті вподовж тіла, пальці судомно смикалися. Мертвотно блідий, тремтливий, рот і очі широко розкриті, з його горла самі собою виривалися дивні хрипи. «Він бачив мене, бачив!» – злякався дон Евлохіо. Але, поглянувши на хлопчика, відразу зрозумів, що ні, не бачив: його внук зараз не бачить нічого, крім голови в полум’ї. До неї був прикутий погляд хлопчика, в його очах відбивався глибокий, первісний жах. Усе це сталося одночасно: спалах, зойк, у яскравому світлі полум’я – хлопчик у коротких штанцях, охоплений диким страхом. Старий встиг задоволено подумати, що дійсність перевершила всі його очікування, і почув, що до них ідуть. Уже не боячись шуміти, він повернувся й кількома стрибками, безжально топчучи клумби троянд і хризантем, що їх освічували відблиски вогню, подолав відстань до хвіртки. Добігши до неї, він почув ще один крик, жіночий, теж гучний, та все ж не такий здивований, як зойк онука. Дон Евлохіо не зупинився, навіть голови не повернув.
На вулиці свіжий вітер остудив йому лоба і скуйовдив рідке волосся, та він цього не помітив. Він ішов і йшов, дуже повільно, раз по раз зачіпаючи плечем огорожу саду, щасливо всміхаючись, із кожним кроком дихаючи щораз легше й рівніше.
1. Пергола – веранда, вкрита виноградником.
2. Майдан Сан-Мартін – площа в Лімі, столиці Перу.
3. Оррантія – заможний район на півдні Ліми.
Переклав Василь Білоцерківський
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію