2014р.
Для чого така втрата? Чому наш світ такий. Не встигнеш і впіймати за хвіст свою мрію, як та крилами змахне й розвіє всі ілюзії прощальним криком… Ось так кохана твоя, мов билиночка лишилась. Наодинці з сумом за тебе Богу ночами безсонними молила, щоб повернувся...
Чому ти став солдатом? Немов той рицар, наш герой від темряви державу захищати? І знає кожен з нас, чому цей світ такий. Бо ми тут кожен другий боягузи. Не здатні встати гордо з рівною спиною, все ховаємося по домівках. Всі мишенята вже у нірках. Сидять та сподіваються на рицаря-солдата. Що ж ми накоїли. Навіщо Всесвіту дозволили ось так забрать героя рятівника. Лиш так можемо протверезіти?! Ось які жертви ладні, щоб зрозуміли – мишенятам час вилазити назовні і врешті захистити дім свій і дітей. Ох, довго й тяжко так до нас доходить розуміння.
То ж знову… що залишилось нам?
Мовчати й плакати? Пробач, що так ми тихо сиділи лиш на кухні і не зробили більш нічого. Нам лячно було? Ми все боялись міфів з телебачень. Не знаю. Добре мабуть, що не всі такі. Шкода лиш що саме ти на нас, боягузів, був не схожий. Пробач солдате. Та ми не будемо більше сидіти й плакати. Так! Ми візьмемо себе в руки і віддамо тобі належне, те що навік тепер зобов’язані. Ми будемо так, як і ти, у світі множити добро. Я знаю, є багато готових дати тобі обіцянку не здатися . Що не дарма ти жертвував найдорожчим. Не дарма рідні сльози лили від гіркої утрати. Адже все одно всім нам шкода, що саме ти став солдатом. Хто ж знав, що людське тіло смертне. Душа лиш вічна й непереможна! Слава герою! Вічна пам’ять…